Іслам та тероризм
СОДЕРЖАНИЕ: Національний Університет «Києво-Могилянська Академія» Письмова робота з теми: «Іслам та тероризм» Виконав: Студент ФСНСТ МП-2, політологія Бачинський І.Я.Національний Університет
«Києво-Могилянська Академія»
Письмова робота з теми:
«Іслам та тероризм»
Виконав:
Студент ФСНСТ МП-2, політологія
Бачинський І.Я.
Викладач:
Туранли Ф.Ґ.О.
Київ – 2010
Розділ І. Виникнення та поширення ісламу
Виникнувши як історичне переплетіння релігійних та політичних поглядів, іслам у місцях свого поширення почав відігравати активну політичну роль. З появою нової релігії – ісламу – виникла нова організація у вигляді громади вірних. Вона принципово відрізнялася від родових організацій. Ця громада стала організаційною основою арабської держави. Отже, іслам. Ставши третьою після буддизму та християнства світовою релігією, одразу заявив про себе як політична сила.
Іслам (араб. – покірність, віддання себе Богові) – наймолодша із світових релігій. Тих, хто прийняв іслам, називають відданими (араб. – мусульманин). Батьківщина ісламу – північно-західна частина Аравійського півострова – провінція Хіджаз зі священними містами Мекка та Медина. Формально заснування ісламу датують 622 р., коли релігійний реформатор Мухаммед (Могаммад, Магомет), оголосивши себе посланцем Бога, змушений був переселитися з Мекки в Медину, оскільки аристократична верхівка племені коорейшитів не прийняла його вчення. Відтоді бере свій початок мусульманське літочислення – місячна хіджра та сонячна хіджра. Непарні місяці мусульманського календаря мають 30 днів, парні – 29; «місячний» рік (354 дні) має 12 місяців. Кожний третій рік – високосний (355 днів). Місячний календар використовують у більшості арабських країн. [8]
Період зародження ісламу (кінець VI – початок VII ст.) позначений гострою соціально-політичною боротьбою, розпадом первіснообщинного ладу та формування класового суспільства на Аравійському півострові. На відміну від християнства, виникнення ісламу супроводжувалось боротьбою між могутньою родовою аристократією племені корейшитів та вільними бідняками, ремісниками, землеробами, кочівниками-пастухами. Водночас в економічному житті арабських племен зароджувалися нові класові відносини, утверджувалося рабство, особливо боргове. Але рабство на той час історично вичерпало себе, гальмувало розвиток суспільства. Тому вже наприкінці VI ст. зароджуються елементи феодалізму.
Через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну тогочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою – все це зумовило потребу в суспільній силі, яка могла б вирішити це історичне завдання. Необхідно було об’єднати всі арабські племена для захисту від сусідів (Візантія, Іран). Перешкодою у цьому процесі буди давні племені культи, які корінням сягали у традиції первісного ладу. Наприкінці VI ст. серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф – пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен на чолі з Мусалімом – на півдні Аравії та Хіджаз – на північному заході, вождем якого був виходець з корейшитів – Мухаммед (570-632). Після тривалої боротьби прихильники Мухаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих племінних божків, а замість давніх племінних культів запровадив культ єдиного бога – Аллаха (покровителя племені корейшитів). [8]
Відомостей про дитинство Муххамеда дійшло до наших днів небагато. Належав він до роду Гашимідів. Батько не дожив до його народження, а мати померла, коли він був ще дитиною. Мухаммеда виховував спершу дід, а після його смерті – дядько по батьковій лінії. На 25-му році життя Мухаммед відвідав у торгових справах Палестину, Сирію, де ознайомився з іудейством та християнством.
Згодом захопився релігійним рухом, що виник у Мецці та Медині. Часто він усамітнювався у пустелі, віддаючись молитвам. Згідно з оповідями, коли Муххамед перебував у печері Хіра під Меккою, йому явився ангел з велінням нести до людей істинне слово Аллаха. У 610 р., коли Мухаммедові виповнилося 40 років, отримав перше одкровення Аллаха. Він став проповідувати нову релігію, відкидаючи багатобожжя. Але до його старань ставились спочатку дуже насторожено. Чимало було опозиційних виступів проти нього. Це змусило Мухаммеда надати своїм проповідям полемічного характеру. У 632 р. здійснив хадж (паломництво) до Мекки, який став прощальним. Через три роки він помер.
Географічно іслам народився і поширився приблизно там, де виникли та поширилися за кілька століть до нього юдаїзм та християнство. Іслам сприйняв багато ідей та положень цих релігій. Мешканці великих міст Західної Аравії. Завдяки діяльності юдейських та християнських проповідників були знайомі з ідеєю єдинобожжя – головною в новій релігії, яка відрізняла її від традиційних язичницьких культів. [10]
Загалом варто зазначити, що величезний вклад у розвиток ісламу вклали два міста тогочасної Аравії – Мекка та Медина. На той час це були два великі міста, торговельні центри, які вели постійне суперництво між собою. Тому за двадцять перших років проповідницької діяльності у Мецці, яка була рідним містом для Мухаммеда, йому вдалось навернути до своєї віри досить небагато людей, але при цьому здобути величезну кількість ворогів. Тому врешті-решт йому доводиться тікати з Мекки. Пророк вирушає у Ясриб (стара назва Медини), де на нього чекав успіх.
Переселення 622 р. перших мусульман у Медину ознаменувалася великими досягненнями Мухаммеда. Володіючи неабияким, як зазначають дослідники, розумом, він зумів уміло використати об’єктивні суперечності, що існували між двома містами. Мекка, розташована на перехресті торгових шляхів з Ємену в Єгипет, Ірак, Палестину, поєднана морем зі Східною Африкою, до того часу вже перетворилася у великий торговий центр Західної Аравії. Багато майбутніх відомих діячів ісламу нажили багатства на торгівлі. Процвітало також лихварство: багаті купці під високий відсоток давали гроші всім, хто бажав прилучитись до вигідної торгової справи. [10]
Медина змагалася з Меккою в торгівлі. Крім цього, мединські землероби та ремісники звертались за позиками до деканських лихварів, тому нерідко потрапляли від них в залежність. Соціально-економічні суперечності між Мединою та Меккою, їхнє суперництво нерідко отримували форму збройних конфліктів між жителями цих міст.
Проповідь Мухаммеда, яка закликала вірних об’єднатись незалежно від етнічної та племінної приналежності, давала новий поштовх об’єктивним соціально-економічним та політичним процесам. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу. Зі своїм священним храмом Кааба вона одержала статус великого ісламського релігійного центру. Тобто залишалася традиція прощі в Мекку, яка від цього мала одержати прибутки, адже нова релігія поширювалась не лише на сусідні з Меккою регіони, а й на досить віддалені.
Багато бедуїнських племен Аравії приймали іслам зі своєї волі, хоча це фактично призводило до втрати ними політичної та економічної незалежності. Вони не тільки визнавали Мухаммеда своїм вождем, а й взяли на себе обов’язок платити данину у фонд мусульманської громади, а також мусульманський релігійний податок – закят. Мусульманські богослови досить часто це явище пояснюють так, нібито арабське населення в основі своїй прозріло, побачило світло істини, що його ніс іслам, і тому сприйняло цю віру. Але історичні факти свідчать про інше: нова релігія сприймалася, оскільки була вигідна новим послідовникам, насамперед панівній верхівці.
Головним і першочерговим завданням ісламу було прилучення до нової релігії все нових і нових народів. При цьому перевага надавалася мирному переходу послідовників інших віросповідань до мусульманства. Але проти тих, хто не хотів сприймати іслам, згідно з проповіддю Мухаммеда, мала оголошуватися священна війна – джихад. [8]
Причини цих війн були закладені в соціально-економічних особливостях розвитку Аравії. Влада на підкорених територіях закріплювалася і поширювалася за допомогою меча і Корану. Разом із релігійними догматами насаджувалися нові закони. Державні структури.
Із Аравії іслам проник у сусідні країни Середнього Сходу, а також в Єгипет, Північну Африку, Північну Індію, Індонезію, Центральну Азію та на Південний Кавказ. Нині іслам – найпоширеніша після конфуціанства і християнства релігія. Мусульмани живуть у більш як 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95-99% населення, в 13 країнах їх – впливова меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією.
В Україні іслам сповідують переважно в Автономній Республіці Крим та деяких інших регіонах.
Розділ ІІ. Основні течії в ісламі.
У VII ст. в Ісламі стався розкол. Його спричинили боротьба між різними феодальними угрупованнями за владу в Халіфаті й класові конфлікти.
Після смерті Муххамеда першим халіфом протягом 632—634 pp. був Абу-Бекр, другим (634—644) — Омар, вбитий рабом Іранца, третім (644—656) — Осман з роду Омейядів, який теж закінчив життя насильницькою смертю. За четвертого халіфа (656—661) Алі виникла жорстока боротьба за владу між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, двоюрідного брата Мухаммеда, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою. Прихильники Алі вважали, що право на релігійну владу належить тільки нащадкам Мухаммеда. [1]
Внаслідок цієї боротьби утворилися два напрями ісламу — сунізм та шиїзм. Сунізм обєднав прибічників Омейядів, шиїзм — прибічників та нащадків Алі. Згодом сформувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угруповань.
Сунізм.
Прихильники цього напряму називають себе ахль ассуна (люди Суни), вважаючи, що саме вони дотримуються традицій пророка. Формально сунітом вважають того, хто визнає перших чотирьох правовірних халіфів, достовірність Суни, дотримується ритуальних, побутових, соціальних правил, відображених в ній. Більшість мусульман світу (90 відсотків) є сунітами.
Суна (араб. — звичай, зразок) — приклад життєвого шляху посланця Аллаха для мусульманської общини загалом і кожного мусульманина зокрема, друге після Корану джерело віровчення ісламу. Викладена у формі висловлювань Мухаммеда та оповідей (хадисів) його діянь людьми, які близько знали пророка. [11]
На відміну від шиїзму, сунізм не визнає посередництва між Аллахом та людьми після смерті Мухаммеда, заперечує тезу про особливу природу Алі та особливе право його нащадків на імамат. .
Імамат — інститут верховного керівництва мусульманською релігійною громадою, який зосереджує світську І духовну влади.
Сунітський напрям охоплює 48 сект, серед яких існує значна відмінність щодо тлумачення свят, елементів молитов та інших ритуальних обрядів, молитовних установ, структури релігійних обєднань, духовенства тощо.
Шиїзм.
Цей напрям охоплює сукупність течій, сект, які визнають Алі та його нащадків єдиними законними спадкоємцями та духовними послідовниками пророка Мухаммеда. Якщо сунізм був пануючим на території халіфату, то шиїзм перебував в опозиції, переслідувався, тому деякі шиїтські угруповання були фактично ізольовані одне від одного, що породжувало нові їх специфічні риси. Відігравала свою роль і практика, згідно з якою в разі переслідувань за віру шиїту дозволялося приховувати свої релігійні погляди, видавати себе за правовірного суніта. Це спричинило активний розвиток сектантських течій. Але всі шиїтські течії відстоюють чистоту релігійної віри, єдиними послідовниками вважають тільки себе.
Багато шиїтських сект поділилися за принципом визнання певного імама. Інколи їх поділяють на помірковані та крайні.
Імаміти.
Найчисленніша течія у шиїзмі. Ідейні засади сформували шиїти, які проповідували, що згідно з божественною волею, імамат є прерогативою тільки роду Алі й передається ясною вказівкою вустами Пророка або попереднього імама. Імаміти визнають дванадцять імамів. Вважають, що спасителем виступить дванадцятий імам Мухаммед абуль Касим, який народився в 873 р. у Багдаді й зник у дванадцятирічному віці. Віруючих у дванадцятого імама називають дванадесятниками. Імамітське віровчення зводиться до таких принципів (основ) віри:
1) вчення про єдиного Бога;
2) віра в божественну справедливість;
3) визнання пророчої місії Мухаммеда;
4) віра в воскресіння мертвих, судний день і потойбічне життя;
5) вчення про імамат (головний догмат імамітського ісламу).
В основі імамітської доктрини — уявлення про божественну природу верховної влади. Розглядаючи імамат як божественне установлення, як продовження пророцтва, імамітські богослови вважають, що божественне одкровення має два аспекти: зовнішній і внутрішній. Імамат виступае головною космічною силою, а імам є виконавцем божественного веління. Він — духовний керівник, своєрідний центр, навколо якого обертаються всі сфери буття. [8]
Це вчення є державною релігією Ірану та Іраку. Імаміти живуть в Афганістані, Бахрейні, ОАЕ, Катарі, Кувейті, Лівані, Омані, Сирії, Саудівській Аравії, Бірмі, Вєтнамі, Таїланді, Індії, Азербайджані, Єгипті, Судані, Ефіопії, Кенії.
Розділ ІІІ. Проблема ісламського тероризму.
Ісламістський тероризм - тактика насильницьких розправ з опонентами, що знаходить собі ідеологічне обгрунтування і виправдання в трактуваннях мусульманського віровчення як спрямована на захист ісламського світу проти політичного і культурного впливу невірних (не мусульман), особливо Західного світу. На початку XXI століття - найбільш поширена за кількістю проявів форма тероризму. Зазвичай використовується радикальними організаціями, членів таких організацій і називають ісламістами або бойовиками-ісламістами. Нерідко поєднується з етнонаціоналістичним тероризмом. [1]
Для виправдання його використовуються зазвичай розпливчасті посилання на приписаний правовірним обовязок вести священну війну, хоча в мусульманському богословї ставиться під сумнів трактування цього обовязку як потреба у фізичних розправах з іновірцями.
Термін ісламський тероризм вважається неполіткоректним, оскільки передбачає звязок тероризму і всього ісламу в цілому, що більшістю мусульман сприймається негативно.
Ряд політологів вважає, що ісламський тероризм зародився на Близькому і Середньому Сході після закінчення Першої світової війни. Терористична організація «Брати-мусульмани», створена в цей період, організовувала теракти проти британських колоніальних властей в зоні Суецького каналу. [5]
Ісламістський тероризм є одним з варіантів релігійного тероризму. Його характерною рисою є виправдання вбивства мирних жителів, включаючи жінок і дітей, оскільки вони розглядаються як складова частина ворожої системи - фінансують армію податками, є потенційними солдатами і так далі.
Ісламістський екстремістський рух став набирати силу і поширюватися, перш за все, з території Єгипту в 50-60-х роках. У чималому ступені розвитку даних процесів сприяла і боротьба мусульманських країн за незалежність, яка активно розгорнулася практично в цей же період. Причому, якщо першопочатеові дії ісламських релігійних екстремістів були спрямовані проти іноземної присутності, то сьогодні обєктом тероризму стають і мусульманські громади. Дії екстремістів на початковому етапі счвалювались релігійним завзяттям, але з часом до релігійних мотивів приєдналися і політичні амбіції. [9]
Аль-Каїда
Аль-Каїда (перекладається з арабської як база, основа) - радикальне інтернаціональне терористичне ісламістське угруповання, створене в 1988 році Усамою бен Ладеном. Сили Аль-Каїди нараховують, за різними даними, від декількох сотень до декількох тисяч чоловік. Основне джерело поповнення рядів організації - більше 50 тис. ветеранів війни в Афганістані та інші ісламські радикали.
Осередки Аль-Каїди працюють у 35 країнах світу, в тому числі в США і Канаді. Аль-Каїда отримує підтримку з боку антиамериканських і антиізраїльських кіл в урядах мусульманських країн.
Аль-Каїда має ієрархічну структуру, на чолі якої стоїть Усама бен Ладен. Організація складається з невеликих осередків, члени яких знають лише людей зі свого осередку. Осередки можуть роками не виявляти ніякої активності або займатися мирною релігійною діяльністю. Осередки діляться на планувальні і виконавчі. [4]
Фінансова база міжнародної терористичної організації Аль-Каїда, за найконсервативнішими оцінками, може сягати пяти мільярдів доларів. Про це заявив провідний європейський експерт з питань тіньової економіки та наркоторгівлі професор університету міста Лінц Фрідріх Шнайдер. Річний бюджет Аль-Каїди, що нараховує до 3 тис активних членів, становить від 20 до 50 млн доларів. Значна частина грошей направляється лідерами організації на створення банківських і торговельних структур по всьому світу, а також на фінансування наркоторгівлі. Потім навколо цього бізнесу формуються терористичні осередки.
Аль-Каїда займається також активним збором коштів у країнах Європи і США через мусульманські гуманітарні організації. Це підтверджує і недавня знахідка в одній з мечетей Франції каси з 7 млн франків готівкою, які, по ряду ознак, повинні були піти на фінансування терористичної діяльності ісламістів.
Ісламський джихад Палестини
Ісламський джихад Палестини існує з кінцня 1970-х років. Очолив організацію і керував до загибелі в 1995 році доктор Фатхі Шакакі. Організація складається з чотирьох груп. Ісламський джихад - військова організація, не прагне придбати масову популярність. Управляється організація зі штаб-квартири в Дамаску. Розпорядження про вбивства та інших подібних акціях надходять в офіси Ісламського джихаду в Англії, Німеччині, на Кіпрі і в США, звідки за допомогою електронної або курєрського звязку доставляються в Раду Шури, що складається з десяти членів. Шура представляє собою підпільний орган, який координує дії військових структур Ісламського джихаду: від Шури розпорядження відправляються в стали базою для терористів Ісламського джихаду табору біженців - Хан Юсиф, Шейх Радван і Джелазун. Оперативне керівництво діяльністю бойовиків здійснює Рамадан Абуллах Сапах. [11]
Безпосередньо терористичні акції здійснюються бойовиками бригад Аль-кассем або бойових сил Ісламського джихаду. Термін Аль-кассем має власне значення - присяга. Доктор Шакакі восени 1994-го оголосив про створення формування в 70 смертників, підготовлених для терактів проти Ізраїлю. У секторі Газа Аль-кассем мають до 20 бойовиків, ще 10 - на Західному березі Йордану. У загони Аль-кассем входять фанатичні релігійні молоді люди, готові пожертвувати собою в імя перемоги ісламу в Палестині. [3]
Ісламський джихад не має соціально-економічної платформи і не прагне стати масовим або політичним рухом. Він перш за все є військовою організацією, але все ж має ідеологічну підтримку в особі мусульманських мулл, контролюючих більше двадцяти мечетей в секторі Газа. Мулли цих мечетей своєї проповідницькою діяльністю залучають нових прихильників до лав ісламістського руху і наставляють бойовиків на самопожертву. Під впливом ісламської революції в Ірані Ф. Шакакі написав книгу Хомейні - ісламська альтернатива і рішення, яка стала посібником для ісламської молоді. Організація дотримується ідеології, спрямованої на знищення держави Ізраїль і вигнання ізраїльтян з займаних ними територій: Наша кінцева і стратегічна мета - мобілізація ісламської нації на визволення нашої землі і керівництво священною війною проти сіонізму. Збройна боротьба - єдиний спосіб завдати поразки Ізраїлю на грунті Палестини.
Хезболлах
Шиїтський рух ісламізму радикального спрямування в Лівані. Назва руху буквально перекладається з арабської. як партія Аллаха (коранічний термін, антипод партії сатани, тобто, ворогів ісламу).
Рух Хезболлах виник в 1982 році під час ізраїльського вторгнення до Лівану як обєднання радикальних шиїтських груп і організацій, що поділяють ідеї лідера іранської революції аятоли Хомейні, перш за все - його непримиренність до сіоністського утворення (Ізраїлю) і установку на збройну боротьбу проти нього до повного звільнення Палестини.
До кінця 1982 року Іран посилав до Лівану бійців своєї революційної гвардії з метою допомогти з утвердженням тут революційного ісламського руху, який взяв би участь у джихаді - священній війні з Ізраїлем. Їх загони, що базувалися в районі м. Баальбек в північній частині долини Бекаа, додали руху Хезболлах виражене іранське ідеологічне забарвлення. [6]
Духовним лідером організації є шейх Мухаммед Хусейн Фадлалла, аятолла, головний муджтахіда (знавець шаріатських законів) шиїтської громади Лівану. Генеральний секретар Хезболлах в даний час є Гасан Насралла (на початку 80-х рр.. - Повноважний представник шиїтського руху Амаль в долині Бекаа, порвав з цим рухом і перейшов в Хезболлах зі своїми численними прихильниками). Протягом 80-х - 90-х рр.. Хезболлах вів безперервну партизанську війну проти ізраїльських військ на окупованому півдні Лівану.
Загалом, ісламських терористичних цгрупуванб існує величезна кількість. Ми зупинились лише на основних з них. Сьогодні серед мусульман немає єдиної думки стосовно тероризму. Частина вірить, що тероризм – одна з форм джихаду, який, згідно Корану, має вестись постійно. Але також досить багато мусульман засуджує тероризм, як явище, що протиречить природі ісламу та суперечить Корану. [2]
Тому не варто об’єднувати поняття іслам та тероризм, оскільки тероризм – крайня форма прояву екстремістських настроїв, які існують у суспільстві. Також варто зауважити, що існує достатньо відомих терористичних організацій у неісламських країнах, як Баски в Іспанії та терористи у Північній Ірландії.
Список використаної літератури:
1. Бовин А. Ведущие тенденции развития международных отношений / Международная жизнь. - 2004. - № 4-5. - С. 172-182;
2. Гуткин Л.С. Человечество на рубеже веков.— М.: Логос, 2003.— С. 45;
3. Ислам - не может быть источником террора. В основе моральных принципов ислама лежит решение и искоренение проблемы терроризма. / http://www.harunyahya.ru/terrorism/terrorism.htm
4. Ислам - религия мира и благоденствия. / http://islamprotifterora.blogspot.com/2007/12/blog-post_1670.html
5. Ісламофобія / www.mi-rivni.ammu.org.ua/upload/File/5.pdf
6. Международный порядок: политико-правовые аспекты / Под ред. Г.Х.Шахназарова.— М.: Наука, 1986.— С.31;
7. Міжнародний тероризм і його вплив на світову політику / http://www.lib.ua-ru.net/diss/cont/337867.html
8. Лубський В., Козленко В., Лубська М., Севрбков Г. Історія Релігій: Навчвльний посібник. — К.: Тандем, 2002. — 640 с.
9. Релігійні засади тероризму / http://studentam.net.ua/content/view/7160/97/
10. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.І. Теремка. —К.: Видавничий центр «Академія», 2000. — 408 с.
11. Тульский М. Изменение религиозной принадлежности населения мира за прошедшие 100 лет / Россия и мусульманский мир.— 2001.— № 3.— С. 110.