Соціальнополітичне становище в Західній Україні 1945-1950 роки
СОДЕРЖАНИЕ: МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ Курсова роботаМІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО
КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Курсова робота
на тему:
«Соціально – політичне становище в Західній Україні
(1945-1950 рр.)»
Виконала:
студентка 2-Г курсу
Юзвак Оксана
Перевірив:
доцент. Лисий А.К.
Вінниця 2009
Зміст
Вступ.
Розділ 1 . Соціальне становище в Західній Україні в1945 – 1950
1.1 Індустріалізація та колективізація сільського господарства
Розділ 2 . Радянізація Західної України в 1945 – 1950 роки
2.1 Придушення національно – визвольного руху
2.2 Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
Висновки
Джерела та література
Додатки
Вступ
Актуальність проблеми Війна принесла багато втрат в Україні . У важких умовах жила більшість населення України. Досить складним залишалося внутрішньополітичне становище , особливо в Західних регіонах , де з поверненням радянської влади з небаченою силою спалахнула боротьба з ОУН- УПА . Насамперед , тоталітарного режиму , прискорена радянізація західних областей після вигнання німців , масові репресії проти місцевого населення призвели до спалаху громадської війни . Спираючись на значну підтримку місцевого населення , боротьба ОУН-УПА.
Розглядаючи це питання, треба передусім звернути увагу на те, що в повоєнні роки в Україні, як і в цілому в Радянському Союзі, склалися відповідні умови для істотної перебудови соціально-економічної та політичної систем. Це завершення , головним чином, індустріалізації і перехід (можливий з урахуванням світового досвіду та НТР) до нового постіндустріального етапу розвитку суспільства; розуміння деякими ставниками партійної та урядової влади необхідності демонтажу репресивної системи, а головне — зміни в духовній коли зміцнилися позиції православної церкви, у морально психологічному настрої суспільства, яке очікувало на демократичні зрушення на тлі зростання авторитету радянського народу, який переміг у найжорстокішій війні та з великим труднощами відновлював зруйноване господарство. Аналізуючи ситуацію у повоєнні роки на західноукраїнських землях, треба порівняти її із ситуацією в цьому регіоні у 1945 — 1950рр., знайти спільні риси і відмінності, які були викликані наслідками Другої світової і Великої Вітчизняної воєн.
Зокрема, спільним було те, що після війни, як і напередодні, було продовження насильницької колективізації, цьому сприяли 10 тисяч представників інтелігенції, які були прислані сюди для ліквідації неписьменності, вирішення проблем охорони здоровя, організації бібліотек, хат-читалень, клубів тощо. Водночас, і на цьому бажано детально зупинитися, протидія цим заходам радянської влади, які несли і чималу користь для людей, з боку націоналістичного підпілля і УПА мала значний агресивний характер. Як правило, молоді фахівці, які прибули сюди з названими цілями, не належали до партійного щ комсомольського активу, а вояки УПА чи інших націоналістичних формувань їх нищили безжалісно і страшними методами, таким чином провокуючи владу до все нових каральних акцій. У післявоєнні роки УПА і її союзники знищили понад 40 тис. громадян, присланих за рознарядкою для допомоги місцевому населенню у подоланні наслідків війни і до партійного активу належало не більш як 5 % кількості. Отже, слід наголосити, що невинна кров проливалася не тільки радянською владою, а й УПА, вояки як вимагають урівняти себе в правах з воїнами Радянської котрі воювали з фашизмом..
Метою дослідження є висвітлити цей надзвичайно складний період нашої історії, для його кращого засвоєння слід визначити етапи радянізації в Західній Україні. Вони почалися фактично в 1946 р. і тривали до самої смерті Сталіна, зокрема включаючи репресії проти військових , соціальне становище та відбудова економіки .
Об’єктом і предметом дослідження є соціальне та політичне становище Західної України в 1945 – 1950 роки .
Хронологічні рамки охоплюють 1945-1950 роки тобто післявоєнний період нашої історії , коли у досить складних і суперечливих умовах почалася післявоєнна відбудова народного господарства , могутнє патріотичне та національне піднесення України .
Структура курсової роботи відповідає поставленій меті та розвязанню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків , списку використаних джерел та літератури і списку вживаних скорочень.
Історіографія проблеми Зазначена проблема активно досліджувалась та вивчалась в різних аспектах істориками, політологами та письменниками. Цікаве Дослідження провів Володимир Литвин , який охарактеризував становище українців в західних областях та всіх регіонів України в (1946-1955 р.р .)[1] .
У нарисі доктора історичних наук, професора Грачака та кандидата історичних наук, доцента В.В Палька розповідається про минуле стародавнього словянського міста Ужгорода ,про його славне радянське сьогодення: господарське, наукові і культурно – мистецьке життя, про чудових людей , які гідно примножують славу свого міста [2] .
Висвітлюється багата про події історія міста з часів його заснування до наших часів. Документи розповідають про історичні шляхи розвитку міста , національно – визвольну і революційну боротьбу городян , про возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною , бойові і трудові подвиги трудящих соціалістичного Ровно їх досягнення в комуністичному будівництві [3] . Велике значення мають збірники документів і матеріалів Львова міститься велика кількість інформації щодо економічного та політичного життя Західної України [4] .
Сергійчук висвітлює тенденційну інформацію про діяльність українських націоналістів , особливо про національно – визвольний рух на західно – українських землях у повоєнний час.
Спроба відновити історичну правду про події , що відбулися там після приходу Червоної армії в 1944 році дозволяють у першу чергу ті свідчення самої ж компартійної системи які протягом десятиліть були заховані в спец фондах під грифом « Цілком таємно » , а також документи ОУН ,до яких не мали доступу дослідники .
Цей збірник дає можливість широко ознайомитися з ними , відчути весь трагізм десяти повоєнних літ[5] .
Таким чином, жодне історичне дослідження не може обійтися без порівняння різних теорій окремих дослідників.
1.1 Індустріалізація та колективізація:
В австрійські і польські часи Східна Галичина мала дуже слабку промисловість , в якій було зайнято не більше 4 відсотків населення. Тому соціалістичні перетворення починалися з прискореного насадження в краї промисловості. Одночасно з закінченням війни, 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли постанову Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областей на 1945 р.. Було взято курс на відбудову і реконструкцію традиційних галузей нафтогазової на Львівщині, лісової, лісопильної і лісохімічної - в районі Карпат, легкої - на Буковині, соледобувної - на Закарпатті [6] .
Особлива увага надавалася перетворенню Львова на великий промисловий центр. Першу постанову з цього приводу ДКО прийняв ще в грудні 1944 р [7] . У законі про пятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. завдання перетворення Львова на великий індустріальний центр виділялося окремим рядком.
У 1945-1946 рр. у Львові були розміщені демонтовані в різних регіонах СРСР заводи-електроламповий, телеграфної апаратури, інструментальний, сільськогосподарських машин. У 1949 р. дав першу продукцію завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво великого автобусного заводу.
Багато нових підприємств, переважно дрібних, було споруджено в інших областях. Всього на кінець четвертої пятирічки в західних областях вже працювало 70 великих заводів і фабрик з кількістю робітників на кожному з них понад 300, а також сотні дрібних і середніх підприємств. Якщо українська промисловість у 1950 р. перевищила довоєнний рівень тільки на 15 відсотків, то валова продукція всіх західних областей зросла за цей час на 115 відсотків, зокрема, по Львівській області - на 241 відсоток. В Закарпатській області промисловість збільшила випуск продукції в 10,5 разів [8] . Галузева структура промисловості західних областей зазнала якісних змін.
Продукція машинобудування і металообробки перевищила в четвертій пятирічці довоєнний рівень у Волинській області в 20 разів, Тернопільській — у 18., Ровенській — в 12, Львівській — в 19 разів.
Разом з промисловим устаткуванням до західноукраїнських міст прибували робітники та інженери, в основному з Росії. Зокрема, в четвертій пятирічці до Львова прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. Це свідчить :
ІЗ ЗВІТУ НАРКОМАТУ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УРСР РАДНАРКОМОВІ УРСР ПРО РОЗВИТОК РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ТА МІСЦЕВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ЗА 1945 р.
17 січня 1946 р. По м. Львову
а) Швейну фабрику № 1 — організовано і введено в експлуатацію. Вся наявна виробнича площа використана для встановлення 6 пошивних агрегатів на 104 машини. На двох агрегатах шиють плановий асортимент відповідно до виробничої програми. Решта використовується з навчально-виробничою метою — для навчання учнів ФЗУ;
б) На швейній фабриці № 2 (по вул. Казимирівській ) підготовлено до експлуатації два поверхи — 4 і 5. Тепер провадиться монтаж швейних агрегатів на 50 машин. Затримка з відбудовою цього корпусу була викликана труднощами з будматеріалами (цемент, скло), ремонтом опалювальної системи.
в) Фабрику головних уборів реорганізовано і є потрібні установки для виробництва чоловічих, жіночих і дитячих фетрових капелюхів, а також агрегат на 14 машин для виробництва кашкетів, кепі з загальною потужністю, за двозмінної роботи, до 300 одиниць кепі і 200 одиниць капелюхів на суму до 1 млн, крб. в незмінних цінах.
г) Взуттєву фабрику організовано на початку ц. р. Потрібні підготовчі роботи для організації фабрики масового пошиву взуття — ремонт і пристосування приміщення, підведення газу, електропроводка, одержання устаткування — проведено. Оскільки устаткування одержано із запізненням, а також в звязку з ремонтом устаткування в умовах браку кваліфікованих кадрів механіків-монтажників, строки встановлення взуттєвого потоку затягнулися. Все-таки потік на 1000 пар взуття за зміну на початок цього року встановлено і конвеєр пущено 15 січня ц. р. На фабриці встановлено також швейний агрегат на 26 машин — для заготівельного процесу і закінчується монтаж розкрійного і штампувального цехів також потужністю 1000 пар взуття за зміну.
д) Шкіргалантерейна фабрика організована і досягла визначеної потужності 0,6 млн. крб. в незмінних цінах. В IV кварталі 1945 р. фабрика випустила продукції на суму до 100 тис. крб.
є) Шорно-клеєва фабрика також діє.
На шкіргалантерейній і шорно-клеєвій фабриках додатково встановлено агрегати на механічному приводі — на 20 машин на шкіргалантерейній і на 12 машин на шорній.
є) Панчішно-шкарпеткову фабрику організовано. Будинок відремонтовано. Усе виділене на визначену на 1945 р. потужність — 2,5 тис. пар виробів устаткування (100 панчішно-шкарпеткових агрегатів) — одержано і встановлено. Значну частину (64 автомати) випробувано. Встановлено тимчасову фарбівню.
ж) Трикотажна фабрика діє, маючи тепер потужність до 240 т білизни і 180 т верхнього трикотажу. Виділені фабриці для доведення до визначеної потужності (300 т верхнього трикотажу) 25 фангових машин не передано фабриці, бо не одержано. Замість 25 фангових машин фабриці повинно бути завезено з-за кордону 14 веретен.
з) Склозавод № 1 відбудовано і введено в дію з липня ц. р., виробляються електроколби. Нині на заводі ведуться роботи по відбудові печі № 2 для виробництва термосів .
и) При взуттєвій фабриці завдяки доставці невеликої кількості металорізного устаткування встановлено механічну майстерню. З виділених для цього 10 верстатів 9 заряджені, чекають відправлення.
По західних областях :
1. Організація трьох нових швейних фабрик (Луцьк, Ровно, Тернопіль), розширення виробництва на 7 швейних фабриках, організація мережі майстерень індпошиву.
За минулий період в усіх обласних центрах, а також деяких районних західних областей організовано швейні виробництва: масові швейні фабрики або комбіновані — індивідуально-масові.
Організовано і тією чи іншою мірою введено в експлуатацію чотири швейні фабрики масового виробництва, дві фабрики головних уборів, 15 масово-індивідуальних. Вказані підприємства є в таких пунктах:
у м. Львові — швейна фабрика масового пошиву № 1, фабрика головних уборів;
у м. Станіславі — швейна фабрика;
у м. Чернівцях — швейна фабрика, фабрика головних уборів, і в стадії організації велика фабрика масового пошиву — швейна фабрика № 2 у м. Львові.
Комбіновані швейні фабрики індивідуально-масового виробництва організовані в таких місцях: Бібрка, Винники, Золочів, Городок (Львівська область), Стрий, Борислав, Судова Вишня, Самбір, Комарно та ін. (Дрогобицька область), Володимир-Волинськ, Ковель (Волинська обл.), в Чорткові, Луцьку, Ровно щойно організовані такі виробництва...[9]
Розширення виробництва масового пошиву взуття. Організація мережі індпошиву взуття.
Масове виробництво взуття організовано на таких підприємствах західних областей: у Львові, Станіславі, Тисмениці, Богородчанах Станіславської області, Дрогобичі, Роздолі Дрогобицької області. Мережу індпошиву взуття, як і швейного, організовано в усіх обласних центрах Західної України, а також у деяких районах, де вони діють значною мірою як комбіноване індивідуально-масове виробництво: Бібрка, Винники, Городок, Золочів (Львівська область), Комарне, Судова Вишня, Борислав та ін. (Дрогобицька область), Ковель, Володимир-Волинськ (Волинська область) та ін.[10]
Доведення потужності трикотажних підприємств західних областей з випуску панчішно-шкарпеткових виробів до 11,2 млн. пар, білизни трикотажної — до 865 тис. одиниць, верхнього трикотажу — до 1400 тис. одиниць.
Трикотажно-панчішні підприємства західних областей, передбачені [планом] відбудови і організації в цьому році у Львові — панчішна і трикотажна, Станіславська ватно-трикотажна, чернівецькі діють. Відбудовано також Коломийську гардинну фабрику.
Минулого року чернівецькі трикотажні фабрики ввели в дію 341 панчішний автомат, 6 котонових машин, 58 шкарпеткових машин; Львівська трикотажна — 45 фангових, один прядильний верстат[11]
Завезення ділової деревини на Україні в розмірі 47,6 млн. кубометрів за рахунок збільшення лісозаготівель у західних областях при обмеженні лісорубання в східних областях України. Широко розгорнути лісо відновлювальні роботи, забезпечивши за 1946—1950 рр. лісонасадження на площі 252 тис. га і проведення робіт по ущільненню розріджених лісонасаджень і впровадженню швидкоростучих порід лісу [12]
Відбудувати і збудувати нові підприємства промисловості будматеріалів, у тому числі цементні, скляні, цегельні, вапнякові, черепичні заводи, заводи металоконструкцій, заводи стандартних будинків, буддеталей, санітарної техніки, мякої покрівлі, високо витривалого гіпсу, і забезпечити створення для підприємств промисловості будматеріалів сталої місцевої паливно-енергетичної бази...[13]
Перетворити місто Львів у великий індустріальний центр України.
Збудувати і ввести в дію в місті Львові автоскладальний завод, електроламповий завод, завод телеграфної і телефонної апаратури, скляний завод, трикотажну фабрику, підприємства харчової промисловості, а також відновити і збільшити потужність міської електростанції[14] .
Забезпечити якнайшвидшу відбудову й розвиток усіх галузей народного господарства й культури Закарпатської області України[15] . Передбачити першочергову відбудову й розвиток сільського господарства, особливо садівництва, виноградарства, тваринництва і бджільництва, а також деревообробної, лісохімічної та харчової промисловості. Організувати промисловість по видобутку бурого вугілля і збудувати нові підприємства легкої промисловості.
Подати державну допомогу селянським господарствам Закарпатської області України сільськогосподарськими машинами, добривами і кредитом...
Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Швернік
Секретар Президії Верховної Ради СРСР О. Горкін
Москва, Кремль. 18 березня 1946 р.
Також були проводені заходи щодо розвитку народного господарства Закарпатської області на 1946 рік [16] .
Перші роки визволеного народу Закарпаття були спрямовані на ліквідацію засад капіталістичної експлуатації і феодально-поміщицьких пережитків[17] .
Були конфісковані поміщицькі землі, безземельним і малоземельним селянам було передано безкоштовно 59200 га землі. Понад 1000 селянських господарств, що задихалися від безземелля в гірських округах, одержали достатні земельні наділи в родючих долинних округах.
Націоналізовано велику промисловість, транспорт, засоби звязку, банково-кредитову систему, великі торговельні підприємства, учбові заклади, установи охорони здоровя та культури[18] .
Робітники, селяни та інтелігенція Закарпаття провадять значну роботу по ліквідації шкоди, заподіяної німецько - мадьярськими загарбниками.
Велику допомогу надає їм в цьому Радянська Україна, увесь Радянський Союз.
Навесні 1945 р. було завезено в Закарпаття для продовольчих потреб населення 96 000 ц зерна, з яких 32 000 ц безкоштовно. Крім того, було виділено селянам безкоштовно 87 600 ц посівного матеріалу.
Також подано допомогу в 1946 р. насінним матеріалом бідняцько-середняцьким господарствам — понад 1000 ц. Велика матеріальна допомога надається промисловості завозом сировини, палива і допоміжних матеріалів.
Внаслідок проведених організаційно-відбудовчих заходів відновило роботу 250 підприємств, в яких працює понад 20 тис. робітників.
Приступлено до утворення підприємств легкої промисловості, якої раніше було в Закарпатті, організовано артілі промислової кооперації.
В 1945 р. підприємства Закарпаття випустили майже на 20 млн. крб. продукції і лісоматеріалів, меблів, хімікатів, металовиробів, цигарок, спирту і т. ін[19] .
На 1946 р. програма виробництва значно збільшується величезна організаційна й матеріальна допомога, яка повсякденно надається Радянським урядом і більшовицькою партією господарському, і культурному будівництву Закарпатської області, знаходить живий відгук у трудящих Закарпаття. Робітники, селяни та інтелігенція Закарпаття активно включилися в будівництво радянських органів влади, беруть творчу участь у відбудові й розвитку господарства і культури області.
Своє схвалення політики Радянського уряду, який забезпечив реалізацію їх національних і соціальних сподівань, своє довіря більшовицькій партії трудящі Закарпаття продемонстрували на виборах у Верховну Раду СРСР, що відбулися 19 лютого 1947 р[20] .
З метою забезпечення всебічного розвитку господарства Закарпатської області і зростання добробуту її населення Рада Міністрів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У постановляють:
В галузі промисловості
1. Рада Міністрів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У вважають основним завданням міністерств і центральних організацій УРСР, Закарпатського обласного виконавчого комітету і обласного комітету КП(б)У в галузі промисловості — відновлення та забезпечення нормальної виробничої діяльності всіх націоналізованих підприємств і дальше розгортання промислового виробництва для задоволення місцевих потреб на основі якнайповнішого використання місцевої сировини та створення надійної власної паливно-енергетичної бази.
2. Затвердити на 1946 р. загальний обсяг промислового виробництва по республіканській та місцевій державній промисловості Закарпатської області в сумі 42,7 млн. крб. (в незмінних цінах 1926/27 р.) і по промисловій кооперації в 10,6 млн. крб. (в незмінних цінах 1932 р.), а також випуск основних виробів .
У Львівській і Волинській областях геологи відкрили невелике родовище вугілля — з промисловими запасами близько 1,5 млрд. т. У 1949 р. були закладені перші вугільні шахти Львівсько-Волинського басейну. Одночасно почалося спорудження найбільшої в західних областях Добротворської ДРЕС потужністю 700 тис. кВт. Розгорнулося будівництво потужної Тереблеріцької ГЕС в Закарпатській області.
У 1950 р. було відкрите найбільше в СРСР Роздольське родовище сірки. Побудований на його базі гірничохімічний комбінат поклав початок створенню у Прикарпатті великої хімічної промисловості. Соціалістичні перетворення у сільському господарстві починалися з відбудови державних МТС.
Одразу після вигнання окупантів на ці цілі було виділено понад 100 млн. руб., в результаті чого навесні 1945 р. розгорнули свою діяльність 152 МТС[21] .
За постановою РНК УРСР від 4 березня 1945 р. були створені невластиві для цього регіону земельні товариства, а при них — супряги. Супряги надавали допомогу безкінним господарствам в обробітку землі. Земельні товариства створювали зерноочисні і злучні пункти, громадські кузні.
У 1944 р. почали працювати ініціативні групи з селян для відновлення довоєнних і організації нових колективних господарств [22] . На початку 1945 р. в регіоні налічувалося 24 колгоспи, а ще через рік - 177. У 1946 р. виникли перші колгоспи в Закарпатті. В ці роки організація колгоспів здійснювалася на майже добровільних засадах. Селяни заохочувалися до вступу в колгоспи різноманітними пільгами. Широко практикувалися поїздки селянських делегацій у добре налагоджені господарства східних областей з метою пропаганди досягнень колгоспного ладу.
У середині 1948 р. в Кремлі вирішили, що підготовчий період слід завершувати. Селянські господарства раптом відчули колосальний тиск держави, особливо по податковій лінії, який підштовхував їх до обєднання в колгоспи. Через рік, на початок липня 1949 р. в колгоспи обєдналося 60 відсотків господарств, ще через рік - 91 відсоток. На базі поміщицьких маєтків і монастирських господарств було створено до 30 радгоспів і дослідних станцій[23] .
Процес індустріалізації у «воззєднаних» землях мав свої особливості.
По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).
По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробному або напівпереробному вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).
По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін[24] .
По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 рр. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава — Київ, а 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.
Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.
Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення.
2 .Радянізація західних областей України .
2.1 Придушення національно – визвольного руху.
Нові радянські райони (Прибалтика, Західна Україна і Західна Білорусія, Північна Буковина і Бессарабія) після війни стали предметом особливої уваги всіх органів радянської влади — від каральних до пропагандистських. Здобутки довоєнної радянізації випарувалися з приходом окупантів [25] . З приходом Червоної армії у 1944 р. почалася друга хвиля інтеграції західних областей в радянську політичну і соціально-економічну систему[26] .
Памятаючи ленінську настанову (соціалізм — це облік), власті розпочали з постановки на облік всього наявного населення. З цією метою було здійснено перепис робітників та службовців[27] . У містах і районах створювалися облікові групи, очолювані відповідальними працівниками парткомів, НКВС і НКДБ. Під час постійних перевірок виявляли дезертирів виробництва, незаконно заброньованих, людей без паспортів і військових білетів, підозрюваних у звязках з окупантами або з національним підпіллям.
Населення західних областей, як могло, бойкотувало вибори до
Верховної Ради СРСР, що відбувалися в лютому 1946 р [28] . Проте за межами цієї території бойкоту ніхто не помітив. Письменник А.Дімаров, який тоді працював у газеті Радянська Волинь, розповідав, як проходили вибори: Рано о восьмій у супроводі яструбків почали приходити люди. Лейтенант не дарма лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами по дірці, посадив над кожною по енкаведисту з добре потовченою крейдою в бляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелі йому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши на двір, а тут енкаведишники: — Ану, наклонись! Чиста шапка чи голова - чеши, чоловіче, додому, а якщо посипана крейдою — паняй до машини! [29] .
Щоб ця картинка з натури стала до кінця зрозумілою, слід вказати, що у виборчому бюлетені друкувалося тільки одне прізвище — кандидата від блоку комуністів та безпартійних. Щоб проголосувати за рекомендованого цим блоком, не треба було заходити в кабіну для таємного голосування: узяв бюлетень і тут же вкинув його до урни [30] . Та якщо виборець бажав закреслити прізвище кандидата в депутати і написати інше — вже за своїм вибором, він обовязково мусив зайти в кабіну. З Партійні організації західних областей в перші післявоєнні роки поповнювалися тільки за рахунок вихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР. У 1947 р. стало можливим приймати в партію місцеві кадри, у тому числі вихідців з КПЗУ Проте перевага завжди надавалася приїжджим. Зокрема, у 1948 р. в Тернопільській області було прийнято в КП(б)У 1008 осіб, з них місцевих —тільки 215 (21 відсоток).
У партійних органах західних областей налічувалися буквально одиниці представників місцевого населення. Так, в 1949 р. в Чернівецькій області в апаратах міськкомів, окружкомів і райкомів КП(б)У працювало 4 комуністи місцевого походження, Дрогобицькій — 10, Тернопільській — 15, Станіславській — 9 .
З кінця 1944 р. мельниківці та бульбівці згорнули бойову діяльність. Після цього національно-визвольний рух у західних областях репрезентувала УПА, яка перебувала під цілковитим контролем ОУН(Б) [31] .
У листопаді 1945 р. серед усіх повстанців була поширена інструкція ОУН Надрайонним провідникам до виконання, яка свідчила про зміну тактики боротьби. Від провідників вимагалося посилити політичну роботу в масах. УПА розглядалася тепер не тільки як військовий інструмент, а як революційно-політична армія, покликана на своїх прапорах і своїми політичними діями нести у народну масу слово нашої правди, демонструвати насамперед наше існування і закликати народ до боротьби[32] .
Відмова УПА від відкритих боїв і перехід до терористичної і диверсійної діяльності стурбували компартійно-радянське керівництво. У нього викликало занепокоєння й те, що націоналісти належним чином оцінили небезпеку діяльності агентури НКВС-НКДБ в своїх лавах і звернули особливу увагу на виявлення і знищення таких агентів.
У західних областях була посилена практика постійної перевірки працюючих в державних установах, на промисловості і транспорті з метою виявлення людей, опозиційно настроєних до радянської влади[33] .
Найдійовішою формою ліквідації запілля ОУН і УПА була визнана депортація населення, яке прихильно ставилося до повстанців. Перша масштабна депортаційна акція була здійснена ще у квітні 1945 р., коли було вислано на схід понад 9 тис. сімей (23,6 тис. осіб) членів ОУН і бійців УПА Одночасно масова база повстансько-підпільної боротьби підривалася масштабними примусовими мобілізаціями населення, переважно молоді, на відбудову обєктів вугільної і металургійної промисловості Донбасу та Придніпровя.
Активні дії військ НКВС і НКДБ проти повстанців почалися з кінця 1945 р., щоб, як казав М.Хрущов, паралізувати дії бандитів і забезпечити нормальний хід виборчої кампанії. За два з половиною місяці проти боївок націоналістів було проведено майже 16 тисяч операцій. У боях брала участь 52-а армія генерал-полковника К.Коротєєва і 13-а армія генерал-полковника М.Пухова. Армійським гарнізонам допомагали 3593 винищувальні батальйони (яструбки) загальною чисельністю понад 63 тис. бійців[34] .
В українській зарубіжній історіографії зима 1945-1946 рр. розглядалася як найбільш тяжка. Сотник В.Чавяк (Чорнота) пізніше згадував: Ця облавна зима була найстрашнішою. Нас як звіра шукали по слідах. Коли не падав сніг, ми не могли переходити навіть вночі. Голодували, мерзли. Майже не розкладали ватри, бо за нами пильнували літаки*30. Ми спали навіть у тріскучі морози під смереками, вкривалися смерековими гілками.
Керівництву КП(б)У вдалося домогтися згоди Кремля на продовження терміну використання регулярних військ проти УПА. У весняно-літній кампанії 1946 р. органами МВС-МДБ, внутрішніми та прикордонними військами було проведено понад 42 тис. операцій. Крім того, винищувальні батальйони здійснили у 1946 р. майже 17 тис. операцій. Безпосереднім наслідком масованого наступу на УПА стало припинення її бойової діяльності в усьому краї[35] , за винятком Карпат і Полісся . У переважній більшості районів повстанці перейшли до підпільної боротьби.
У лютому 1947 р. у звязку з підготовкою виборів до Верховної Ради УРСР і місцевих рад М.Хрущов знову домігся розквартирування військових гарнізонів у кожному населеному пункті, щоб прикрити всі виборчі дільниці. З метою паралізації повстансько-підпільного руху за січень-березень цього року сили МВС-МДБ провели понад 12 тис. операцій. На підставі агентурних розробок органи МВС здійснили спецоперації, спрямовані проти керівних центрів і кадрів ОУН. В цей час, за даними МДБ У РСР, у західних областях перебувало у підпіллі 113 керівних працівників проводів і налічувалося 219 підпільних осередків ОУН чисельністю 1558 осіб [36] . За оцінками чекістів, операції і спецоперації початку 1947 р. призвели до того, що в підпіллі ОУН запанувала повна розгубленість. Повідомлялося, що посилилася тенденція добровільної здачі повстанців і підпільників органам радянської влади або перехід їх на територію Польщі[37] . Під час ліквідації заступника референта СБ проводу ОУН Карпатського краю І.Синенка в районі села Нова Гута на Станіславщині було захоплене інформаційне повідомлення Ромба, датоване березнем 1947 р. Ромб повідомляв, що населення дивиться на підпільників як на засуджених до смерті, співчуває їм, але повязувати свою долю з ними не бажає. Більшість населення, — писав він, — особливо особи старшого віку, бажали б жити в таких умовах, як зараз, але тільки щоб їх ніхто не чіпав і не турбував[38] .
Населення бачило, що колосальна військова міць наддержави у кожну хвилину може бути обернута проти повстанців: радянська влада переконувала у цьому під час виборів, беручи у військові кліщі кожний населений пункт[39] . Одночасно воно на собі відчувало весь жах цього тиску. Користуючись відомим хто не з нами, той проти нас, чекісти пропонували людям повідомляти про всіх підозрілих, а багатьох з них просто вербували у свою інформаторську мережу на правах секретних сотрудников (сексотів). Той, хто не погоджувався, одразу потрапляв до категорії бандпособників і депортувався разом з сімєю в Комі АРСР, на Урал та в інші острівці ГУЛАГу.
У повстанців західних областей України були сприятливі чинники для боротьби: підтримка місцевого населення, наявність організації, що існувала з 1929 р. і проявила себе в боях з різноманітними противниками, лісиста і гориста місцевість, в якій вони чудово орієнтувалися. Вони були загартованими в боях, національно свідомими патріотами, вихованими самою дійсністю, що їх оточувала, у відразі до комуністичної доктрини і практики. Тим не менш, сили були надто нерівні, а умови підпільно-партизанської боротьби постійно ускладнювалися. Розуміючи, що основна перевага визвольного руху — у звязках з оточуючим населенням, МВС-МДБ звернуло головну увагу на тих, хто змушений був залишатися в селах, на їх близьких та рідних. Чекісти взяли на озброєння гітлерівські методи боротьби з партизанським рухом, щоправда, у мякшій формі: відповідальність за диверсії та інші операції підпільників покладалася на жителів найближчого села; їх не розстрілювали, як гітлерівці, а депортували[40] .
Ситуація, в якій діяли підпільники, добре показана в уже цитованому вище інформаційному повідомленні Ромба: Сітка сексотів діє акуратно. По території неможливо пройти, щоб після себе не залишити слідів. Про перебування в селі (квартирування) не може бути й мови. Сексоти видресирувані так, як церковні собаки. До кожного приїжджаючого підпільника вони діловито приглядаються з усіх боків. Бункери в селі можуть бути тільки у сексотів, про яких знають органи МДБ. Підпільники, котрі квартирували або квартирують по селах, є агенти більшовицької поліції... Не може знаходитися в селі місце заховування підпільника, про яке б не знали органи МДБ-МВС. Звязок між сіткою сексотів і працівниками МДБ-МВС організовано виключно добре .
У лютому 1947 р. було прийняте рішення про те, щоб покласти остаточне придушення підпільно-повстанського руху на органи МДБ УРСР. Загальне керівництво каральними діями в західних областях Сталін поклав на Л.Кагановича, направленого в Україну на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У березні 1947 року.
Чекісти зробили ставку на розширення і поглиблення агентурно-інформаційної роботи, проникнення в структури ОУН, знищення керівних центрів і кадрів, посилення каральних санкцій проти банд-пособників. За цей рік було вивезено на схід 26332 сімї понад 77 тис. осіб, тобто утричі більше, ніж за 1944-1946 рр . Проте покінчити з підпільно-повстанським рухом не вдалося. .
У 1948 р. МДБ УРСР, проводячи і військово-чекістські операції, почало активніше використовувати спецгрупи. Нова тактика повязувалася з іменем міністра державної безпеки УРСР генерал-лейтенанта М.Ковальчука, який в роки війни очолював одне з фронтових управлінь контррозвідки Смерш (Смерть шпионам) і мав великий досвід боротьби з німецькою агентурою в тилу радянських військ.
1948-й рік приніс із собою різку активізацію повстанського руху[41] . Раніше у ньому брали участь в основному професіонали - випробувані бійці, котрі боролися за ідею і не думали про те, що за всіх умов не зможуть стати переможцями. Тепер до них почали приєднуватися ті, хто бажав раніше, як вказувалося у повідомленні Ромба, тільки одного: щоб їх ніхто не чіпав і не турбував. Справа в тім, що влада різко активізувала процес колективізації сільського господарства у західних областях. Протестуючи проти силових заходів, селяни йшли в ліс. Національно-визвольна боротьба стала переплітатися з соціальною.
Упродовж 1948 р. повстанці й підпільники здійснили понад 1440 акцій (за даними самих повстанців). За радянськими даними, в січні-квітні 1948 р. було зафіксовано 505 проявів діяльності ОУН і УПА. Було встановлено пожвавлення антирадянської діяльності на території Київської області, де зявилися рейдуючі бої УПА.
Між МВС і МДБ існувала конкуренція, яка часом доходила до протистояння на різних щаблях ієрархії обох каральних відомств. Мабуть, тільки цим можна пояснити виняткову відвертість документу, надісланого М.Хрущову 15 лютого 1949 р. із середовища МВС. Мова йде про доповідну записку військового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського Про факти брутального порушення радянської законності в діяльності т.зв. спецгруп МДБ[42] . Вказуючи на те, що МДБ УРСР та його управління в західних областях з метою виявлення ворожого українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так звані спецгрупи, що діють під виглядом бандитів УПА, Кошарський далі писав: Як свідчать факти, грубо провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп і допущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тільки не полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва у західних областях України[43] . Кошарський робив висновок, що дії т.зв. спецгруп МДБ мають яскраво уособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями [44] .
Незважаючи на те, що військовий прокурор наводив у своїй записці конкретні вражаючі факти діяльності спецгруп серед місцевого населення, його записка не мала жодних наслідків. Обрана М.Ковальчуком тактика застосовувалася все ширше. Кількість чекістських спецгруп під виглядом боївок ОУН і УПА дедалі більше зростала, а здійснювані ними злочини акуратно фіксувалися як операції оунівського підпілля. У доповідній записці від 23 грудня 1949 р. на імя Л.Мельникова інспектор ЦК КП(б)У Бережний писав: Побиття, грабунки і знущання над місцевим населенням з боку представників влади і органів МДБ в Тернопільській області носять масовий характер » .
Як згадував генерал-лейтенант МДБ П.Судоплатов, Сталін у звязку з убивством Я.Галана у листопаді 1949 р. висловив невдоволення роботою органів безпеки щодо боротьби з бандитизмом в Західній Україні і наказав зосередити зусилля на розшуки та ліквідації ватажків бандерівського підпілля [45] . У звязку з цим чекісти активізували провокаційну діяльність своєї агентури в боївках ОУН і УПА. Були розроблені плани компрометації командарма Р.Шухевича перед зарубіжними центрами ОУН і УГВР, а його заступника В.Кука - перед Шухевичем.
Одночасно з посиленням тиску на підпілля М.Ковальчук запропонував запровадити амністію для всіх, хто добровільно відмовиться від боротьби. Проект відповідного наказу (раніше амністія оголошувалася тільки законодавчим органом влади) міністр надіслав до політбюро ЦК КП(б)У. 28 грудня 1949 р. політбюро ЦК схвалило постанову Про наказ міністра держбезпеки УРСР № 312 Про непритягнення до карної відповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичних банд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися до органів радянської влади з повинною[46] . 30 грудня Ковальчук оголосив свій наказ. З повинною явилися сотні нелегалів.
5 березня 1950 р. загинув головний командир У ПА, голова Генерального секретаріату УГВР і провідник ОУН в Україні Роман Шухевич. Чекістам вдалося встановити місце його перебування в селі Біло-горща на Львівщині. За словами П.Судоплатова, які відповідають дійсності, після смерті Р.Шухевича рух опору в Західній Україні одразу пішов на спад .
Після загибелі Р.Шухевича пост голови Генерального секретаріату УГВР і головного командира УПА зайняв Василь Кук (Леміш, Юрко, Коваль). Він керував боротьбою боївок ОУН і УПА до травня 1954 р., аж поки не став жертвою чергової оперативно-розшукової операції чекістів.
Загальні результати протистояння у західних областях України були оголошені на засіданні президії ЦК КПРС 26 травня 1953 р., де розглядалася записка Л.Берія. З 1944 по 1952 рр. радянські силові органи піддали репресіям у різних формах майже 500 тис. осіб. Зокрема, було заарештовано 134 тис, вбито 153 тис, вислано довічно за межі України 203 тис. о Зі свого боку, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в ході яких загинуло, за офіційними даними, не менше 30 тис. працівників компартійно-радянського апарату, військовослужбовців, представників цивільного населення (як місцевих, так і прийшлих)[47] .
Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово переросло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один з представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь[48] .
Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холодну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.
Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «воззєднаних» земель[49] Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.
Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силою цього опору стали формування УПА. її діяльність у повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояння великих зєднань, арєргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починає переважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаюча активність[50] .
Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2 , на якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі зєднання діляться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаються до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.)[51] .
Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.
У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні.
Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років[52] .
Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьбі.
(контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати У ПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців[53] .
2.2 Масові репресії радянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
Відновлення радянської влади в західних областях України супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення. Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю, експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залучення населення до радянської системи господарювання; руйнація національних структур самозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква; максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА; остаточне утвердження на місцях органів радянської влади[54] .
Наприкінці війни й у повоєнний період розгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнських землях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсенал репресивних акцій[55] . Арешти, вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системи заручництва — далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску на місцеве населення[56] . Своєрідним сигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 р., у якому зазначалося: «...усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земель репресивна діяльність радянського режиму посилюється[57] . Зокрема, у березні 1944 р. зявляється нове розпорядження НКВС СРСР, у якому вказувалося: «Сімї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сімї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей . 15 травня 1945 р. М. Хрущов провів у Львові нараду із секретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді він вимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендував застосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні в західноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри[58] . У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусили повідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворо попереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться на території сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежити за заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти. Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хто допомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.
Основними жертвами репресивних акцій були, як правило, члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сімями, стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовий характер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 рр. у східні райони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців[59] .
Сталінське керівництво використовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державного примусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створення сприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України[60] .
Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзонні (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:
І етап — «добровільне переселення» (вересень 1944 — серпень 1945 р.). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вони боялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х років[61] . Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.
II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 — серпень 1946 р.). З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення»[62] . Відповіддю Варшави на це «прохання» став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на залізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР.
Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 р., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння[63] .
III етап — «операція «Вісла» (квітень — липень 1947 р.). Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевского. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя [64] ) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обовязковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, увязнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб[65] .
Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттю операції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.
Висновки
О тже відмова значної частини селянства західних областей вступати до насильницьких створюваних колгоспів засвідчувала що Західна Україна не підкорилася більшовицькій владі . Тодішні керівники не бачили іншого виходу , як повторити на західноукраїнських землях ганебний досвід «великого перелому» — більшовицької колективізації наприкінці 20-х — на початку 30-х рр.
Провалилася й акція агітації за « соціалістичну перебудову західноукраїнського села «з допомогою провідних письменників України.
Протягом 1945 -1950 років загони УПА втратили тисячі вояків , які були убиті і близько 30 тисяч полонених . Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «воззєднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.
Радянізація західних областей України надто дорого обійшлася місцевому населенню і всьому українському народу. Значною мірою вона здійснювалася силами кадрів, що надсилалися зі східних областей. Відголоски багаторічного жахливого протистояння відчуваються навіть через півстоліття, у наші дні .
Процес відбудови у «воззєднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.
Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний.
Джерела та література
Монографії
1. Кудлай О.С Робітничий клас Української РСР у боротьбі за відбудову і розвиток промисловості в післявоєнний період . К . , Наук . думка , 1965 .296 с.
2. Варецький В .Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР . ( В довоєнний період ) .К . , В-во. Акад . Наук УРСР . 1960 .
3. Вад зарук Л Дорогоа до безсмертя : Нариси / Л. Вад зарук . – Івано – Франківськ : Місто НВ,2003 .-204 с .
4. З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
5. Івасюта М. Нарис історії колективізації на Тернопільщині .(1939 – 1950 р.р ) К., В – во Акад. .наук УРСР, 1958 . 115 с.
6. Місця скорботи . Львівська область : Місця знищення євреїв Західної України – Львів .,-20 с.
. Вегеш М . М Карпатська Україна .Документи і факти : Монографія М.М . Вегеш . – Ужгород: Карпати, 2004 . – 432 с.
7. Історія міст і сіл Української РСР в 26 – тит . Головн. Ред.. колегія : Тронько П.Т (голова ) та інші .
8 . Макарчук С.А . Українська республіка Галичан . Нариси про ЗУНР . – Львів : Вид . « Світ » , 1997 . – 192 с.
9. Литвин В.М Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1946 – 1955 )/ В.М Литвин ; Відп. Ред. В .А Смолій . К. : Вид . дім « Лі – Терра » , 2004. – 240 с .
10. Масловський В .И . В борьбе с врагами социализма : Очерки истории классовой борьбы на селе в период построения основ социализма в западных областях Украины 1939 – 1950 . – Львов – 1984.
11. Михайлюк О.Г . , Кічий О.В .Історія Луцька . – Львів : Світ , Поліщук Я .О . Рівне , мандрівка крізь віки : Нарис історії міста .- Рівне , 1998.
12. Гранчак І .М . , Пальок В .В .Місто над Ужем . Іст. нарис .Ужгород « Карпати » ,1973 .
13 . Герасименко М.П . Дудикевич Б .К . Боротьба трудящих Західної України за возєднання з Радянською Україною . К . , Держполітвидав УРСР. 1960 .
14. Дудикевич Б .К . Боротьба трудящих Західної України за возєднання з Радянською Україною . К., 1959.
Збірники наукових документів і матеріалів
15. Вегеш М.М . Карпатська Україна . Док. і факти / М.М .Вегеш . – Ужгород : Карпати . 2004 . – 432 с.
16.Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів /АНУРСР . Ін – т сусп.наук ; Держ . архів Львів . обл. ; Упоряд . У.Я .Єдлінська та ін. ; Відп. ред. М.В . Брик – К , ;Наук – думка .
17 .Соціалістичні перетворення в Західних областях Української РСР
1939 – 1979 : Збірник документів і матеріалів / Ред.. кол .: Д.А Яремчук (відп .ред . ) та інші . – К .: Наук . думка , 1980 – 549 с.
18 .Сергійчук В . І . Десять буремних літ : Західноукраїнські землі у 1944 – 1953 р.р : Нові документи і матеріали / В .І . Сергійчук . К . :Дніпро , 1998 . -944 с.
19 . Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів . – К .: Наукова думка , 1986 . 417 с . – ( АН УРСР ).
20 . Ровно 700 років . 1283 – 1983 : Збірник документів і матеріалів . – К . : наук. Думка ,1983 . – 196 с.
Періодичні видання
21. Нариси історії Львова / Ред. . І.П . Крип’якевич . – Львів : Кн. – журнал вид – во , 1956
22. Слободянюк П .Я . Культура Хмельниччини : Наук . ред.. Тронько П.Т . / П . Я . Слободянюк . Хмельницький : Поділля . , 1995.
23. Лемко І. Львів понад усе : спогади Львівщина др. Пол. .. 20-го ст. / Ілько Лемко Вид . 2-ге , доп . – Л . :Піраміда , 2007 .- 188 с.
24. Історія Львова / Ред. .кол . В.В . Секретарюк / Відпов. Ред. .та інші . – К .: Наукова думка 1984 . – 412 с.
25 . Литвин В.М . Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1945 – 1955 ) / В.М.Литвин ; Відп. ред. В.А.Смолій . – К .,2004 . – 240 с .
[1] Литвин В.М Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1946 – 1955 )/ В.М Литвин ; Відп. Ред. В .А Смолій . К.: Вид . дім « Лі – Терра» , 2004. – 240 с .
[2] Гранчак І .М. Пальок В .В .Місто над Ужем . Іст. нарис .Ужгород « Карпати « ,1973 .
[3] . Ровно 700 років . 1283 – 1983 : Збірник документів і матеріалів . – К . : наук. Думка ,1983 . – 196 с.
[4] Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів . – К .: Наукова думка , 1986 . 417 с . – ( АН УРСР ).
[5] Сергійчук В. І . Десять буремних літ : Західноукраїнські землі у 1944 – 1953 р.р : Нові документи і матеріали / В .І . Сергійчук . К . :Дніпро , 1998 . -944 с.
[6] Варецький В .Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР . ( В довоєнний період ) .К . , В-во. Акад . Наук УРСР . 1960 .
2.Кудлай О.С Робітничий клас Української РСР у боротьбі за відбудову і розвиток промисловості в післявоєнний період . К . , Наук . думка , 1965 .
[8] З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[9] Вегеш М . М Карпатська Україна .Документи і факти : Монографія / М.М . Вегеш . – Ужгород : Карпати, 2004 .
[10] - З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[11] Масловський В .И . В борьбе с врагами социализма : Очерки истории классовой борьбы на селе в период построения основ социализма в западных областях Украины 1939 – 1950 . – Львов – 1984
[12] - Вегеш М . М Карпатська Україна .Документи і факти : Монографія / М.М . Вегеш . – Ужгород : Карпати, 2004
[13] - Івасюта М. Нарис історії колективізації на Тернопільщині .(1939 – 1950 р.р ) К., В – во Акад. .наук УРСР, 1958 .
[14] Там само .
[15] Історія міст і сіл Української РСР в 26 – тит . Головн. Ред.. колегія : Тронько П.Т (голова ) та інші .
[16] Варецький В .Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР . ( В довоєнний період ) .К . , В-во. Акад . Наук УРСР . 1960 .
[17] - Дудикевич Б .К . Боротьба трудящих Західної України за возєднання з Радянською Україною . К., 1959.
[18] - Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів /АНУРСР . Ін – т сусп.наук ; Держ . архів Львів . обл. ; Упоряд . У.Я .Єдлінська та ін. ; Відп. ред. М.В . Брик – К , ;Наук – думка .
[19] Варецький В .Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР . ( В довоєнний період ) .К . , В-во. Акад . Наук УРСР . 1960 .
[20] -Сергійчук В . І . Десять буремних літ : Західноукраїнські землі у 1944 – 1953 р.р : Нові документи і матеріали / В .І . Сергійчук . К . :Дніпро , 1998 .
[21] - Варецький В .Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР . ( В довоєнний період ) .К . , В-во. Акад . Наук УРСР . 1960 .
[22] - Масловський В .И . В борьбе с врагами социализма : Очерки истории классовой борьбы на селе в период построения основ социализма в западных областях Украины 1939 – 1950 . – Львов – 1984 .
[23] - Варецький В .Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР . ( В довоєнний період ) .К . , В-во. Акад . Наук УРСР . 1960 .
[24] - Івасюта М. Нарис історії колективізації на Тернопільщині .(1939 – 1950 р.р ) К., В – во Акад. .наук УРСР, 1958 .
[25] . З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[26] . З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[27] Гранчак І .М , Пальок В .В .Місто над Ужем . Іст. нарис Ужгород « Карпати « ,1973
[28] Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів /АНУРСР . Ін – т сусп.наук ; Держ . архів Львів . обл. ; Упоряд . У.Я .Єдлінська та ін. ; Відп. ред. М.В . Брик – К , ;Наук – думка .
24 . Макарчук С.А . Українська республіка Галичан . Нариси про ЗУНР . – Львів : Вид . « Світ « , 1997 .
25 Там само .
[31] Гранчак І .М . , Пальок В .В .Місто над Ужем . Іст. нарис Ужгород « Карпати « ,1973 .
[32] . Михайлюк О.Г . , Кічий О.В .Історія Луцька . – Львів : Світ , Поліщук Я .О . Рівне , мандрівка крізь віки : Нарис історії міста .- Рівне , 1999
[33] . Герасименко М.П . Дудикевич Б .К . Боротьба трудящих Західної України за возєднання з Радянською Україною. К , Держполітвидав УРСР. 1960 .
[34] Литвин В.М . Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1945 – 1955 ) / В.М.Литвин ; Відп. ред. В.А.Смолій . – К .,2004 .
[35] . З історії західноукраїнських земель. Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[36] . Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів /АНУРСР . Ін – т сусп.наук ; Держ . архів Львів . обл. ; Упоряд ..Я .Єдлінська та ін. ; Відп. ред. М.В . Брик – К , ;Наук – думка .
[37] . Соціалістичні перетворення в Західних областях Української РСР
1939 – 1979 : Збірник документів і матеріалів / Ред.. кол .: Д.А Яремчук (відп .ред . ) та інші . – К .: Наук . думка , 1980 .
[38] .Вегеш М . М Карпатська Україна .Документи і факти : М.М . Вегеш . – Ужгород : Карпати, 2004 .
[39] . Історія міст і сіл Української РСР в 26 – тит . Головн. Ред.. колегія : Тронько П.Т (голова ) та інші .
.[40] . Дудикевич Б .К . Боротьба трудящих Західної України за возєднання з Радянською Україною . К., 1959. Вад зарук Л Дорога до безсмертя : Нариси / Л. Вад зарук . – Івано – Франківськ : Місто НВ,2003 .
[41] . . Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів . – К .: Наукова думка , 1986 . 417 с . – ( АН УРСР ).
[42] . Нариси історії Львова / Ред. . І.П . Крип’якевич . – Львів : Кн. – журнал вид – во , 1956
[43] Лемко І. Львів понад усе : спогади Львівщина др. Пол. .. 20-го ст. / Ілько Лемко Вид . 2-ге , доп . – Л . :Піраміда , 2007 .
[44] . З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[45] Історія Львова в документах і матеріалах : Збірник документів і матеріалів /АНУРСР . Ін – т сусп.наук ; Держ . архів Львів . обл. ; Упоряд . У.Я .Єдлінська та ін. ; Відп. ред. М.В . Брик – К , ;Наук – думка .
[46] Литвин В.М Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1946 – 1955 )/ В.М Литвин ; Відп. Ред. В .А Смолій . К. : Вид . дім « Лі – Терра « , 2004. – 240 с . Вад зарук Л Дорога до безсмертя : Нариси / Л. Вад зарук . – Івано – Франківськ : Місто НВ,2003
[47] Сергійчук В . І . Десять буремних літ : Західноукраїнські землі у 1944 – 1953 р.р : Нові документи і матеріали / В .І . Сергійчук . К . :Дніпро , 1998 .
[48] . З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[49] Ровно 700 років . 1283 – 1983 : Збірник документів і матеріалів . – К . : наук. Думка ,1983 .
[50] Історія міст і сіл Української РСР в 26 – тит . Головн. Ред.. колегія : Тронько П.Т (голова ) та інші
[51] Вегеш М . М Карпатська Україна .Документи і факти : М.М . Вегеш . – Ужгород : Карпати, 2004 .
[52] Гранчак І .М . , Пальок В .В .Місто над Ужем . Іст. нарис Ужгород « Карпати « ,1973 .
[53] . З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[54] Литвин В.М Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1946 – 1955 )/ В.М Литвин ; Відп. Ред. В .А Смолій . К. : Вид . дім « Лі – Терра « , 2004. Союзу».
[55] . Історія міст і сіл Української РСР в 26 – тит . Головн. Ред.. колегія : Тронько П.Т (голова ) та інші .
[56] . Лемко І. Львів понад усе : спогади Львівщина др. Пол. .. 20-го ст. / Ілько Лемко Вид . 2-ге , доп . – Л . :Піраміда , 2007
[57] . Литвин В.М . Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1945 – 1955 ) / В.М.Литвин ; Відп. ред. В.А.Смолій . – К .,2004 .
[58] . Бойко О.Д .Історія України .К ., -2002 .
[59] .Литвин В.М . Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1945 – 1955 ) / В.М.Литвин ; Відп. ред. В.А.Смолій . – К .,2004 .
[60] . З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[61] . Лемко І. Львів понад усе : спогади Львівщина др. Пол. .. 20-го ст. / Ілько Лемко Вид . 2-ге , доп . – Л . :Піраміда , 2007 .
[62] . Вегеш М . М Карпатська Україна .Документи і факти : М.М . Вегеш . – Ужгород : Карпати, 2004 .
[63] .Там само .
[64] З історії західноукраїнських земель . Т 1.2.3 .К., Вид – во АН .УРСР .Інст . суспільних наук .)
[65] Герасименко М.П . Дудикевич Б .К . Боротьба трудящих Західної України за возєднання з Радянською Україною . К . , Держполітвидав УРСР. 1960 .