Правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу

дипломная работа: Государство и право

Документы: [1]   Word-183632.doc Страницы: Назад 1 Вперед

ОДЕСЬКА НАЦРЖОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМРЖЯ


На правах рукопису

УДК 340:93+347. 61/.64:93

ГЛИНЯНИЙ ВОЛОДИМИР ПАВЛОВИЧ








Правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу

СпецСЦальнСЦсть 12.00.01 тАФ теорСЦя СЦ СЦсторСЦя держави СЦ права; СЦсторСЦя полСЦтичних СЦ правових учень

ДисертацСЦя

на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук











Одеса тАФ 2002

ЗмСЦст


Вступ

РоздСЦл РЖ. РЖсторСЦографСЦя проблеми правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу

РоздСЦл РЖРЖ. РЖсторико-правовСЦ погляди на форми шлюбу

РоздСЦл РЖРЖРЖ. ЕволюцСЦя способСЦв укладення шлюбу

3.1 Способи укладення шлюбу в стародавньоСФврейському правСЦ

3.2 СпосСЦб укладення шлюбу за законами царя ХаммурапСЦ

3.3 Способи укладення шлюбу за законами Ману

3.4 ДоговСЦр у стародавньоримському сСЦмейному правСЦ

РоздСЦл РЖV. Правове становище жСЦнки в невСЦльному СЦ вСЦльному шлюбСЦ

4.1 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб за законами царя ХаммурапСЦ

4.2 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у Стародавньому РДгиптСЦ

4.3 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у стародавньоримському СЦ стародавньо-руському правСЦ

4.4.НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у пруському ландрехтСЦ

РоздСЦл V. РЖсторСЦя розвитку змСЦсту "розлучення», умов СЦ форм його здСЦйснення

5.1.Питання про розлучення у стародавньоСФврейському правСЦ

5.2 ПСЦдстави для розлучення за законами ХаммурапСЦ

5.3 Розлучення по стародавньоримському праву

5.4 Розлучення по давньоруському праву

РоздСЦл VРЖ. Особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки

6.1 НаслСЦдки укладення шлюбу за законами Ману

6.2 Особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки по староданьоСФврейському праву

6.3 Особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в Стародавньому РДгиптСЦ

6.4 Особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в КиСЧвськСЦй РусСЦтАЪ МосковськСЦй державСЦ СЦ РосСЦйськСЦй СЦмперСЦСЧ

6.5 Особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в перСЦод буржуазноСЧ революцСЦСЧ у ФранцСЦСЧ

6.6 Особисте СЦ майнове становище жСЦнки в УкраСЧнСЦ за звичаСФвим правом

Висновки

Список використаних джерел


Вступ


АктуальнСЦсть теми. ОсобливСЦстю дисертацСЦйноСЧ роботи СФ вСЦдсутнСЦсть комплексного дослСЦдження СЦсторико-правових проблем правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часутАЪ що зумовило вибСЦр теми. Вивчення проблеми правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки на сучасному етапСЦ розвитку законотворчостСЦ в УкраСЧнСЦ СФ вельми актуальним завданням. В умовах розвитку державотворчих процесСЦв зростаСФ роль дослСЦджень з СЦсторСЦСЧ держави СЦ права, особливо тих аспектСЦв, якСЦ безпосередньо мають практичну значущСЦсть.

Правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки привертало до себе увагу багатьох юристСЦвтАЪ економСЦстСЦвтАЪ соцСЦологСЦв та СЦнших дослСЦдникСЦв1. ПояснюСФться це тим, що питання це тСЦсно СЦ нерозривно повтАЩязане з питанням про побудову сСЦмтАЩСЧ СЦ суспСЦльства, або, СЦншими словами, воно торкаСФться найбСЦльш головних форм органСЦзацСЦСЧ людства. Тому ступСЦнь визнання за замСЦжньою жСЦнкою особистостСЦ СФ, разом з тимтАЪ показником рСЦвне розвитку загальнолюдськоСЧ культури. Протягом СЦсторичного розвитку суспСЦльсьва, що своСЧм корСЦнням сягаСФ у минулСЦ тисячолСЦття, а також у невСЦдоме для нас майбутнСФ, цивСЦльно-правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в рСЦзних державах в рСЦзних народСЦв неодноразово змСЦнювалося. ЗамСЦжня жСЦнка на певних СФтапах розвитку розглядалася на рСЦвнСЦ речСЦ, то в становищСЦ дочки свого чоловСЦка СЦ сестри своСЧх дСЦтей, то, нарештСЦ, у становищСЦ члена сСЦмтАЩСЧ, хоча СЦ пСЦдлеглого чоловСЦку, але в той же час пСЦдноситься над своСЧми дСЦтьми2. ВтСЦм СЦнодСЦ, яктАЪ наприкладтАЪ у правСЦ Стародавнього РДгипту, могло здаватися, що дружина нСЦби то навСЦть панувала над чоловСЦком.

НеобхСЦднСЦсть розробки теми дисертацСЦСЧ посилюСФться у звтАЩязку з тим що вона своСЧм змСЦстом переконуСФ нас, сподСЦваСФмося, як СЦ законодавця, до вирСЦшення конкретного, питання про розширення договору (контракту) як способу укладання шлюбу в УкраСЧнСЦ. ДавнСФ право широко практикувало свободу договору у сферСЦ сСЦмейного права. Щоправда, СЦ в той час закон СЦ звичай ставили волСЦ сторСЦн своСЧ межСЦ, але значення цих меж послаблялося тим, що сСЦмейне право не було в той час настСЦльки нерухомим, як у теперСЦшнСЦй час. Воно бСЦльше, нСЦж тепер, знаходилося в процесСЦ свого творення СЦ вСЦдкривало тому великий простСЦр для прояву волСЦ особи. З усього сказаного зрозумСЦло, чому нас особливо цСЦкавить роль угоди сторСЦн у справСЦ полСЦпшення цивСЦльно-правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки. ДослСЦдження ролСЦ контракту, що подане в дисертацСЦСЧ, як способу укладання шлюбу повиннСЦ, на думку автора, сприяти якСЦсним змСЦнам у сСЦмейному правСЦ.

ДоцСЦльнСЦсть даноСЧ роботи полягаСФ також в тому, що процес вСЦдродження СЦ розвитку украСЧнськоСЧ державностСЦ, проголошений у чиннСЦй КонституцСЦСЧ УкраСЧни курс на побудову демократичноСЧ, соцСЦально-правовоСЧ держави наполегливо вимагаСФ утвердження в нашому суспСЦльствСЦ справедливостСЦ, правовоСЧ СЦ матерСЦальноСЧ захищеностСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки, як особистостСЦ, пСЦдвищення взаСФмноСЧ вСЦдповСЦдальностСЦ особистостСЦ СЦ держави, удосконалення законодавства СЦ правовоСЧ системи в цСЦлому. Важливою умовою просування до правовоСЧ держави СФ пСЦдвищення теоретичноСЧ СЦ професСЦйноСЧ пСЦдготовки майбутнСЦх правознавцСЦв, полСЦтологСЦв, пСЦдвищення правовоСЧ культури украСЧнського народу. РЖ в цьому вСЦдношеннСЦ неоцСЦненну допомогу майбутньому законодавцю СЦ правозастосувачу, полСЦтичному дСЦячевСЦ СЦ державному службовцю, громадянину УкраСЧни може зробити неоцСЦненна нацСЦональна спадщина правовоСЧ думки минулого.

У всесвСЦтнСЦй СЦ вСЦтчизнянСЦй СЦсторСЦСЧ вчень про право СЦ державу сконцентровано величезний полСЦтико-правовий досвСЦд минулих поколСЦнь, вСЦдображенСЦ основнСЦ напрямки, етапи СЦ пСЦдсумки тисячолСЦтнСЦх дослСЦджень проблем свободи, права, держави, полСЦтики, законодавства. Цей пСЦзнавальний досвСЦд, цСЦ СЦдеСЧ СЦ досягнення минулого особливо необхСЦднСЦ нам сьогоднСЦ.

Тому, найвищою мСЦрою СФ актуальним простежити змСЦни в цивСЦльно-правовому становищСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки у сСЦмтАЩСЧ СЦ суспСЦльствСЦ, намСЦтити головнСЦ етапи у звСЦльненнСЦ СЧСЧ правовоСЧ особистостСЦ СЦ, як через багатогранну призму, подивитися через право на багатовСЦкову долю замСЦжньоСЧ жСЦнки.

РЖнодСЦ порСЦвнюють право з вСЦдображенням у кривому дзеркалСЦ СЦ вСЦдносяться тому до права, як до чогось вигаданого, нежиттСФвого. При цьому упускаСФться, що право, як СЦ дзеркало, загалом досить вСЦрно вСЦдображаСФ в собСЦ соцСЦальнСЦ явища, СЦ що цСЦ останнСЦ можуть бути добре зрозумСЦлСЦ шляхом вивчення права.

Однак право СФ не тСЦльки вСЦдображення соцСЦальних вСЦдносин у середовищСЦ громадського суспСЦльства. Право СЦ само по собСЦ впливаСФ на цивСЦльне суспСЦльство. БезсумнСЦвно, однак, що для кращого розумСЦння сучасного законодавства нам варто торкнутися також аналСЦзу стериотипСЦв цивСЦльного законодавства ряду провСЦдних держав.

НарештСЦ, вивчення старих законодавств було б багато в чому не повним СЦ не ясним, якби ми залишили осторонь стародавнСЦ законодавства, оскСЦльки лише в СЦсторичнСЦй перспективСЦ наш предмет дослСЦдження набуваСФ найбСЦльшоСЧ повноти СЦ визначеностСЦ.

Разом з тим розумСЦння причин саме такоСЧ або СЦншоСЧ поведСЦнки законодавця дуже важливо для законотворчих процесСЦв у нашСЦй державСЦ, а також для устрою незалежноСЧ правовоСЧ держави УкраСЧна.

ЗвтАЩязок наукового дослСЦдження з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослСЦдження базуСФться на науковСЦй програмСЦ кафедри СЦсторСЦСЧ держави СЦ права ОдеськоСЧ нацСЦональноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ, яка працюСФ над вивченням проблеми: "ТрадицСЦСЧ СЦ новацСЦСЧ в правовому розвитку: СЦсторичний аспект» та планСЦ науково-дослСЦдноСЧ роботи ОдеськоСЧ нацСЦональноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ тАЮПравовСЦ проблеми становлення СЦ розвитку сучасноСЧ правовоСЧ державитАЮ на 2001 тАФ 2005 роки (державний реСФстрацСЦйний номер 0101V001195).

Мета СЦ завдання дослСЦдження. Метою дослСЦдження СФ виявлення СЦ зтАЩясування СЦсторико-правових основ розвитку правового статусу замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу. Дисертантом поставлено також мету щодо: по-перше, не вдаючись до систематичного викладу всСЦСФСЧ СЦсторСЦСЧ зародження СЦ зростання цивСЦльноСЧ особистостСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки, зосередити увагу на питаннСЦ про стародавнСЦ способи укладання шлюбу, оскСЦльки цСЦ способи просто СЦ добре пояснюють нам основний СЦ вихСЦдний моменти становища замСЦжньоСЧ жСЦнки в СЦсторичнСЦй сСЦмтАЩСЧ; по-друге, тАФ простежити значення свободи особи СЦ, зокрема, договору як виду юридичноСЧ угоди у справСЦ полСЦпшення цивСЦльно-правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки. При цьому, зовсСЦм залишимо осторонь становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в доСЦсторичнСЦй сСЦмтАЩСЧ, як внаслСЦдок спСЦрностСЦ даноСЧ науковоСЧ сфери, так з небажання обтяжувати дослСЦдження занадто великим фактичним матерСЦалом.

ВСЦдповСЦдно до поставленоСЧ мети зроблено спробу вирСЦшити такСЦ завдання:

тАФ виявити СЦ охарактеризувати такСЦ способи укладання шлюбу, як викрадення, купСЦвля, давнина, мСЦiе дочки як доказ первСЦсного безправного становища замСЦжньоСЧ жСЦнки;

тАФ проаналСЦзувати роль договору в правовому становищСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки;

тАФ визначити СЦ дати СЦсторико-правове обТСрунтування правовому становищу жСЦнки як предмету договору;

тАФ провести правовий аналСЦз наслСЦдкСЦв невСЦльного СЦ вСЦльного шлюбу для жСЦнки та виявити загальнСЦ та специфСЦчнСЦ особливостСЦ;

тАФ обТСрунтувати правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки у звтАЩязку зСЦ спСЦльнСЦстю СЦ роздСЦльнСЦстю майна подружжя;

тАФ показати особисте становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка;

тАФ дати оцСЦнку розлученню у рСЦзних народСЦв;

тАФ встановити чинники впливу на полСЦпшення правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки.

ОбтАЩСФктом дослСЦдження СФ суспСЦльнСЦ вСЦдносинитАЪ що виникають у процесСЦ становлення та розвитку правового СЦнституту шлюбу в СЦсторичнСЦй ретроспективСЦ.

Предметом дослСЦдження СФ правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Методи дослСЦдження. МетодологСЦчною основою дослСЦдження обраний дСЦалектичний метод наукового пСЦзнання правових процесСЦв та явищ, який даСФ змогу розглядати СЧх у розвитку, звтАЩязку мСЦж собою СЦ мСЦж собою СЦ суспСЦльством, виявляти закономСЦрностСЦ та тенденцСЦСЧ розвитку правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки. Для досягнення мети СЦ виконання завдань дослСЦдження у роботСЦ було використано також спецСЦальнСЦ науковСЦ методи системного, СЦсторично-правовий, структурно-функцСЦонального та порСЦвняльно-правового аналСЦзу. РЖсторично-правовий метод використовувався для розкриття генезису, правових вСЦдносинтАЪ що виникають у процесСЦ становлення та розвитку сСЦмтАЩСЧ. Системно-функцСЦональний тАФ для дослСЦдження СЧх особливостей, структури СЦ мСЦiя у предметСЦ сСЦмейного права. У роботСЦ над проблемами, що увСЦйшли до кола дисертацСЦйного дослСЦдження, широко застосовувався метод порСЦвняльно-правового аналСЦзу, зокрема, при вивченнСЦ СЦсторико-правовоСЧ традицСЦСЧ в стародавньоСФврейськомутАЪ стародавньоСФгипетськомутАЪ стародавньоримському правСЦ; в законах ХаммурапСЦтАЪ МанутАЪ КиСЧвськоСЧ РусСЦтАЪ Галицько-Волинського князСЦвстватАЪ МосковськоСЧ державитАЪ РосСЦйськоСЧ СЦмперСЦСЧтАЪ на захСЦдноукраСЧнських землях в перСЦод Австро-Угорщини та звичаСФвого права УкраСЧни.

Наукова новизна одержаних результатСЦв полягаСФ в томутАЪ що вона СФ першим комплексним дослСЦдженням СЦсторико-правових та практичних проблем правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу.

Автор детально дослСЦдив особливостСЦ СЦсторичних процесСЦв розвитку складноСЧ системи зародження, становлення СЦ розвитку правового статусу замСЦжньоСЧ жСЦнки. Автор вСЦдмовився вСЦд доктринальних пСЦдходСЦв, що панували ранСЦше у СЦсторико-правовСЦй лСЦтературСЦ, СЦ проаналСЦзував правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки СЦз стародавнього до новСЦтнього часу у своСФй повнотСЦ СЦ обтАЩСФктивностСЦ. З урахуванням нових пСЦдходСЦв проведено юридичний аналСЦз статусу замСЦжньоСЧ жСЦнки, розглянуто фактори, якСЦ вплинули на полСЦпшення СЧСЧ правового становища у сСЦмтАЩСЧ СЦ суспСЦльствСЦ.

НайСЦстотнСЦшСЦ результати дослСЦдженнятАЪ якСЦ вСЦдображають внесок дисертанта у розробку означеноСЧ проблемитАЪ зводяться до тоготАЪ що:

доведено проблематичнСЦсть спроби звести моральний закон про нерозривне СФднання подружжя у закон юридичний СЦ ототожнити СЧх, забороняючи розСЦрвання шлюбу. Законами юридичними не можна створити моральнСЦсть, не можна навСЦть пСЦдтримати СЧСЧ на належному рСЦвнСЦ; все, що може зробити закон юридичний, це тАФ усунути крайнСЦ прояви аморальностСЦ. Примус, "астивий цьому законовСЦтАЪ скорСЦше порушитьтАЪ нСЦж змСЦцнить суть моральних положень;

вперше обТСрунтовано положення про тетАЪ чому перелюбство жСЦнок вважалося злочином СЦ тягнуло за собою важкСЦ правовСЦ СЦ суспСЦльнСЦ наслСЦдкитАЪ а для чоловСЦкСЦв тАФ вважалося незначною моральною плямою.

зтАЩясованотАЪ що в основСЦ виникнення моногамСЦСЧ лежали не тСЦльки економСЦчнСЦ умови (це спадкоСФмнСЦсть богатств чоловСЦка його дСЦтьмитАЪ СЦ в томутАЪ що вони народженСЦ вСЦд нього тАФ вСЦн повинен бути впевненим)тАЪ а СЦ природнСЦ тАФ заснованСЦ на глибоко закладених подружнСЦх СЦ родинних почуттях;

обгрунтована проблема довголСЦття гетеризмутАЪ тому що чим бСЦльше стародавнСЦй гетеризм змСЦнюСФться в наш час пСЦд впливом капСЦталСЦстичного товарного виробництва СЦ пристосовуСФться до останнього, чим бСЦльше вСЦн перетворюСФться на неприховану проституцСЦю, тим сильнСЦший його деморалСЦзуючий вплив. При цьому чоловСЦкСЦв вСЦн деморалСЦзуСФ значно бСЦльшою мСЦрою, нСЦж жСЦнок;

доказанотАЪ що одношлюбнСЦсть зтАЩявляСФться в СЦсторСЦСЧ в якостСЦ заснованого на згодСЦ союзу мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкоютАЪ а соцСЦально-економСЦчнСЦ умови перетворюють цей союз на поневолення жСЦнки чоловСЦком, як проголошення протирСЦччя мСЦж статямитАЪ якСЦ СЦснують до сьогодення;

доведено, що стара вСЦдносна свобода статевих звтАЩязкСЦв аж нСЦяк не зникла з перемогою парного шлюбу чи навСЦть одношлюбностСЦ, вона перейшла в нову форму гетеризму, яка СЦ в перСЦод цивСЦлСЦзацСЦСЧ крокуСФ за людьми, це як рудимент, що дСЦстався в спадщину вСЦд первСЦснообщинних прабатькСЦв: священний обовтАЩязок перед людством тАФ продовження роду людського;

зтАЩясовано переважання соцСЦально-економСЦчних умов над природнимитАЪ якСЦ у молодоСЧ дСЦвчинитАЪ яка до свого замСЦжжя була так само правоздатна, як СЦ чоловСЦк, вСЦднСЦмають в неСЧ цю правоздатнСЦсть; видаСФтьсятАЪ що звтАЩязки, що зтАЩСФднують СЧСЧ з чоловСЦком, вСЦднСЦмають у неСЧ розум, яким обдарувала СЧСЧ природа;

показанотАЪ що шлюбтАЪ як соцСЦальний СЦнститут, який зобовтАЩязаний своСЧм виникненням СЦ розвитком економСЦчним вСЦдносинам, зСЦ змСЦною яких вСЦн пСЦдлягаСФ змСЦнСЦ СЦ зСЦ зникненням яких вСЦн також пСЦдлягаСФ зникненню. Разом з тим доказанотАЪ що СЦснування шлюбу не залежить вСЦд законСЦв. Якщо шлюб не штучна вигадка, а СЦнститут, заснований на глибоко закладених почуттях, подружнСЦх СЦ родинних, вСЦн збережеться, поки зберСЦгаються останнСЦ. А якщо цСЦ почуття коли-небудь перестануть СЦснувати, то нСЦякСЦ закони не в силах будуть врятувати шлюб вСЦд зникнення;

доведенотАЪ що замСЦжжя в сучасному украСЧнському суспСЦльствСЦ пСЦд впливом погСЦршення економСЦчних умов значною мСЦрою перестало бути СЦнститутом, призначенням якого СФ народження дСЦтей, збСЦльшення потомства;

уточнено правову модель щодо сСЦмейного права сучасноСЧ УкраСЧни. ТактАЪ в ССЦмейному КодексСЦ УкраСЧни надано визначення шлюбутАЪ поза визначення тАФ метатАЪ з якою укладаСФться шлюб.

Практичне значення одержаних результатСЦв дисертацСЦйного дослСЦдження полягаСФ в тому, що його матерСЦали можуть бути використанСЦ у правотворчСЦй дСЦяльностСЦ у галузСЦ сСЦмейного права УкраСЧни, при читаннСЦ вузСЦвських курсСЦв з СЦсторСЦСЧ держави СЦ права, при пСЦдготовцСЦ спецкурсСЦв, при написаннСЦ посСЦбникСЦв СЦ пСЦдручникСЦв з СЦсторСЦСЧ держави СЦ права як зарубСЦжних краСЧнтАЪ так СЦ УкраСЧни.

Джерелознавча база дисертацСЦСЧ дуже рСЦзноманСЦтна.

У грецькСЦй церквСЦ, пСЦд час прийняття словтАЩянами християнства, були в практичному вживаннСЦ два збСЦрники церковного права тАФ Номоканон патрСЦарха РЖоанна Схоластика (540тАФ560 р.р.) СЦ другий Номоканон з XIV титулСЦв СЦз Синтагмою, з ним поСФднанною, прославлений потСЦм СЦмтАЩям патрСЦарха ФотСЦя (578тАФ660 рр.).

У такий спосСЦб руська церква ще за раннСЦх часСЦв свого СЦснування мала у своСФму розпорядженнСЦ закони схСЦдноСЧ церкви саме в тому виглядСЦ, як вони були викладенСЦ у вищевказаних двох збСЦрках. Але потреби повного улаштування церковних справ вимагали, з одного боку, подальшого запозичення з грецьких джерел (хоча СЦ не канонСЦчного характеру, але такСЦ що мали в церковнСЦй практицСЦ авторитет), а з СЦншого тАФ видання росСЦйських узаконень. Робота в зазначених двох напрямках продовжуСФться аж до видання друкованоСЧ кормчоСЧ. РанСЦше, а саме протягом ХтАФXII ст. ст., СЦз грецьких статей були запозиченСЦ наступнСЦ: 1) уривок з VII титулу 1 глави ПрохСЦрона Василя Македонянина тАФ "О возбраненныхъ женитвахъ»; 2) уривок з II титулу 2 глави Еклоги Лева РЖсаврянина пСЦд заголовком тАФ "Иного закона о возбраненныхъ женитвахъ»; 3) Закон судный людям. Изъ русских статей, которые вносимы были в кормчие: а) статути св. Володимира СЦ Ярослава; б) канонСЦчнСЦ вСЦдповСЦдСЦ митрополита РЖоанна II (1080тАФ1089 рр.); 3) питання КСЦрика, Сави СЦ РЖлСЦСЧ з вСЦдповСЦдями НСЦфонта, СФпископа Новгородського, та СЦнших СЦСФрархСЦчних осСЦб (1130тАФ1156 рр.).3

Книга стародавньоСЧ мудростСЦ БСЦблСЦя (названа так за назвою сСЦрСЦйського мСЦста БСЦбл, звСЦдки греки ввозили папСЦрус) вона, як вСЦдомо, складаСФться з двох частин тАФ ВСЦтхого СЦ Нового завСЦтСЦв. Перша частина створювалася давньо-СФврейською мовою протягом майже 15 столСЦть (з XIII ст. до н.е. до II ст. н.е.), вона шануСФться як священна книга СЦ в СЦудейськСЦй, СЦ в християнськСЦй релСЦгСЦСЧ. Друга частина виникла в IтАФII ст. н.е., написана давньогрецькою мовою СЦ визнаСФться богонатхненною лише християнами.

Повчання ВСЦтхого завСЦту (СЦ любовна лСЦрика, що мСЦститься в ньому) вСЦдображають соцСЦальний лад, побут СЦ вдачСЦ древнСЦх народСЦв Близького Сходу. УзятСЦ з рСЦзних епох, вони найчастСЦше суперечать одне одному, але в цСЦлому це апологСЦя почуттСФвоСЧ любовСЦ СЦ патрСЦархальноСЧ сСЦмтАЩСЧ.

МонотеСЧзм СЦудейськоСЧ релСЦгСЦСЧ перерСЦс у християнство. Але нова релСЦгСЦя виникла як певний етичний вибух усерединСЦ староСЧ, що перевернув багато етичних заповСЦдей. Декалог, що мСЦстить заборони, був замСЦнений СЦмперативом загальноСЧ любовСЦ. "Не оставайтесь должными никому ничем, кроме взаимной любви; ибо любящий другого исполнил закон. Ибо заповеди: не прелюбодействуй, не убивай, не кради, не лжесвидетельствуй, не пожелай чужого, и все другие заключаются в сем слове: люби ближнего твоего, как самого себя». РДвангелСЦСФ розумСЦСФ любов гранично широко як духовну симпатСЦю, як подолання егоСЧзму.

Про це свСЦдчать декСЦлька положень БСЦблСЦСЧ, що характеризують правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки: "РЖ будете додержувати постанов МоСЧх та уставСЦв МоСЧх тАЪ що людина СЧх виконуСФ й ними живе. Я тАФ Господь!

Наготи батька свого й наготи матерСЦ своСФСЧ не вСЦдкриСФштАЪ тАФ вона мати твоя, не вСЦдкриСФш наготи СЧСЧ!

Наготи сестри своСФСЧ, дочки батька свого або дочки матерСЦ своСФСЧ, що народилася в домСЦ або народилася назовнСЦтАЪ тАФ не вСЦдкриСФш СЧхньоСЧ наготи!

Наготу дочки сина свого або дочки дочки своСФСЧ, тАФ не вСЦдкриСФш наготи СЧхньоСЧ бо вони тАФ нагота твоя!». БСЦблСЦя в цих постановах СЦ законах виступаСФ проти кровозмСЦшування, яке веде до виродження роду людського з одного боку, а з СЦншого тАФ цСЦ положення регулюють правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки, яка на законих пСЦдставах може вСЦдмовити в спСЦвжиттСЦ родичу. СтаттСЦ законСЦв, якСЦ борються з подСЦбним явищем ми зустрСЦчаСФмо практично у всСЦх народСЦв стародавностСЦ.

ДалСЦ БСЦблСЦя регулюСФ СЦ бСЦльш конкретнСЦ правовСЦ можливостСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки. ТактАЪ у нСЦй сказано: "А з чоловСЦком не будеш лежати як з жСЦнкоютАЪ тАФ гидота воно! РЖ з жодною худобиною не зляжешсятАЪ щоб не стати нею нечистим. РЖ жСЦнка не стане перед худобиною на зляганнятАЪ тАФ це паскудство!

...Бо кожен чоловСЦктАЪ що прокляне свого батька чи матСЦр свою, буде конче забитий...

А кожентАЪ хто буде чинити перелюб СЦз чиСФю жСЦнкоютАЪ хто буде чинити перелюб СЦз жСЦнкою свого ближньоготАЪ тАФ буде конче забитий перелюбник та перелюбниця...

...Але щоб уникнути розпуститАЪ нехай кожен муж маСФ дружину свою, СЦ кожна жСЦнка хай маСФ свого чоловСЦка.

Нехай вСЦддаСФ чоловСЦк своСЧй дружинСЦ потрСЦбну любовтАЪ так само й чоловСЦковСЦ дружина.

Дружина не володСЦСФ над тСЦлом своСЧмтАЪ але чоловСЦк; так само й чоловСЦк не володСЦСФ над тСЦлом своСЧмтАЪ але дружина.

Не вхиляйтесь одне вСЦд одного, хСЦбащо за згодоютАЪ щоб бути в постСЦ та молитвСЦ, та й сходьтеся знову докупитАЪ щоб вас сатана не спокушував вашим нестриманням»4.

ВлДружини, тАФ корСЦться своСЧм чоловСЦкам, як ГосподовСЦ, бо чоловСЦк тАФ голова дружинитАЪ як СЦ Христос тАФ Голова ЦерквитАЪ Сам Спаситель тСЦла!

ЧоловСЦкитАЪ тАФ любСЦть своСЧх дружин, як СЦ Христос полюбив Церкву СЦ вСЦддав за Себе.

ЧоловСЦки повиннСЦ любити дружин своСЧх тактАЪ як "аснСЦ тСЦлатАЪ бо хто любить дружину своютАЪ той любить самого себе.

Бо нСЦколи нСЦхто не зненавидСЦв "асного тСЦлатАЪ а годуСФ та грСЦСФ йоготАЪ як СЦ Христос церкву.

Покине тому чоловСЦк батька й матСЦртАЪ СЦ пристане до дружини своСФСЧтАЪ тАФ СЦ будуть обоСФ вони однСЦм тСЦлом.

Ця таСФмниця великатАЪ а я говорю про Христа та про Церкву! Отже нехай кожен зокрема СЦз вас любить так свою дружинутАЪ як самого себетАЪ а дружина нехай боСЧться свого чоловСЦка!

Щануй свого батька та матСЦр тАФ це перша заповСЦдь з обСЦтницею...

А батькитАЪ тАФ не дратуйте дСЦтей своСЧхтАЪ а виховуйте СЧх у покорСЦ й остереженнСЦ Божому5.

ВлНехай жСЦнка навчаСФться мовчки в повнСЦй покорСЦ. А жСЦнцСЦ навчати я не дозволяютАЪ анСЦ панувати над мужем, але бути у мовчаннСЦ. Бо спершу був створений АдамтАЪ а потСЦм РДва; СЦ не Адам був спокушений; а жСЦнкатАЪ спокусившисьтАЪ вдалася до переступутАЪ а втСЦм спасеться через народження дСЦтейтАЪ якщо буде у вСЦрСЦ й любовСЦ та в святостСЦ з невиннСЦстю.

...Коли ж хто про своСЧхтАЪ особливо ж про домашнСЦх не дбаСФтАЪ той вирСЦкся вСЦритАЪ СЦ вСЦн гСЦрший за невСЦрного»6.

Наступним СЦ дуже важливим джерелом вивчення правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки СФ Коран тАФ священна книга мусульманськоСЧ релСЦгСЦСЧ (виник на рубежСЦ VII СЦ VIII ст.ст.) регламентуСФ релСЦгСЦйнСЦ обряди, приписуСФ моральнСЦ норми СЦ правовСЦ настанови, пСЦдкреслюСФ непорушнСЦ правила життСФвого укладу СЦ поводження людей, СЦ в цьому вСЦдношеннСЦ вСЦн аналогСЦчний ВСЦтхому завСЦту СЦ РДвангелСЦю. ЦСЦлий ряд глав тАФ сур, цСЦСФСЧ книги, присвячений правилам сСЦмейного життя, особливо приписам, якСЦ адресованСЦ чоловСЦковСЦ як главСЦ сСЦмтАЩСЧ. Мова йде про регулювання родинних СЦ майнових вСЦдносин, про утримання СЦ виховання дСЦтей, про вСЦдношення до дружин СЦ про СЧхнСФ правове становище. Сури Корану зверненСЦ винятково до чоловСЦкСЦв, у них вСЦдсутнСЦ вказСЦвки на почуттСФвСЦ СЦ емоцСЦйнСЦ моменти шлюбу.

Наступним джерелом для вивчення правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки СФ "Домострой»7 тАФ один з найважливСЦших творСЦв давньоруськоСЧ лСЦтератури, авторство якого повтАЩязуСФться з СЦмтАЩям Сильвестра (початок XVI ст. тАФ до 1568 р.), сподвижника РЖвана Грозного. Сильвестр брав участь у складаннСЦ СЦ редагуваннСЦ таких важливих памтАЩяток права, як Судебник 1550 р. СЦ ЧетьСЧ-МСЦнеСЧ.

Три основнСЦ частини "Домострою» викладають правила суспСЦльного життя. Глави 1тАФ15 присвяченСЦ релСЦгСЦйним постановам сСЦмейного життя; глави 30тАФ63 мСЦстять господарськСЦ рекомендацСЦСЧ. РЖншСЦ глави "Домострою», присвяченСЦ сСЦмтАЩСЧ тАФ домоустрою, обовтАЩязкам дружини, шляхам виховання СЦ правилам поведСЦнки дСЦтей. У 64-й главСЦ "Послання СЦ покарання до сина АнфСЦма» (так званий "Малий домострой»), яка, повторюючи основнСЦ думки "Домострою», нСЦбито пСЦдбиваСФ пСЦдсумок особистому досвСЦду Сильвестра в його батькСЦвських настановах пСЦдростаючому сину.

ВлДомострой» зображуСФ зразковий дСЦм СЦ сСЦмтАЩю, прагнучи унСЦфСЦкувати такий СЦдеал домашнього життя, щоб у домСЦ було "як у рай увСЦйти» (Вз 38). "Домострой» учить жити чисто, зберСЦгати порядок, бути гостинним, милосердним, дотримуватись взаСФмноСЧ поваги СЦ т. СЦн. "Домострой» прагнув помтАЩякшити грубСЦ сСЦмейнСЦ звичаСЧ, давати такСЦ поради, якСЦ служили б миру СЦ життСФвСЦй мСЦцностСЦ в сСЦмтАЩСЧ. Заклик до миру в сСЦмейному життСЦ, прагнення регулювати всСЦ дрСЦбницСЦ побуту й особистоСЧ поведСЦнки в сСЦмтАЩСЧ тАФ були правилом середньовСЦчноСЧ лСЦтератури. Показуючи до подробиць, як повинно будуватися життя в сСЦмтАЩСЧ, такСЦ книги покликанСЦ були служити великими регуляторами поводження людини в найважливСЦшСЦй сферСЦ його СЦснування.

Одним СЦз стародавнСЦх джерел вивчення даноСЧ проблеми СФ закони царя ХаммурапСЦ.

У 1901 роцСЦ французька археологСЦчна експедицСЦя, розкопуючи м. Сузи в ЕламСЦ (на схСЦд вСЦд ВавСЦлону), знайшла базальтовий стовп, цСЦлком покритий клинописом. Ця унСЦкальна знахСЦдка була вСЦдкриттям найдавнСЦшого на землСЦ зводу законСЦв. ВСЦн був складений за царювання ХаммурапСЦ, царя ВавСЦлону, у ХУШ столСЦттСЦ до н.е.

На самому верху стовпа зображений сам ХаммурапСЦ. ВСЦн стоСЧть перед троном, на якому сидить верховний бог ВавСЦлону тАФ Мардук. У руках ХаммурапСЦ жезл тАФ символ судовоСЧ "ади, вручений царевСЦ самим богом.

Прагнення подати закони вихСЦдними вСЦд бога було в звичаСЧ у всСЦх стародавнСЦх законодавцСЦв. У такий спосСЦб намагалися додати СЧм бСЦльшоСЧ сили. У стародавнСЦх СФвреСЧв бог Ягве особисто сходить на гору ССЦнай, щоб вручити Мойсею скрижалСЦ законСЦв. В СЦншому випадку СФврейськСЦ законодавцСЦ намагалися представити складенСЦ ними закони зненацька знайденими в храмСЦ. СтародавнСЦ СФгиптяни вСЦрили в те, що СЧхнСЦй легендарний цар тАФ законодавець Сесострис одержав закони з рук самого бога.

Законник ХаммурапСЦ складаСФться з 282 статей. З них повнСЦстю збереглося 247. РЖншСЦ виявилися стертими. ДеякСЦ з них удалося, втСЦм, вСЦдновити за документами знаменитоСЧ бСЦблСЦотеки ассСЦрСЦйського царя АшурбанСЦпала.

На вСЦдмСЦну вСЦд римлян СЦ словтАЩян, якСЦ писали своСЧ закони на дерев'яних дошках, стародавньосхСЦднСЦ народи використовували камСЦнь. Дерева тут мало, каменя багато. Виставлений на мСЦськСЦй площСЦтАЪ "стовп законСЦв» повинен був служити правосуддю, що вСЦдбувалося тут же, СЦ водночас нагадувати: нСЦхто не може вСЦдмовлятися незнанням права.

ХаммурапСЦ вСЦдчував, вочевидь, особливу пристрасть до правосуддя. ДСЦйшли документи про нього як про суддю. В одному зСЦ своСЧх листСЦв вСЦн даСФ СЦнструкцСЦю щодо допиту хабарникСЦв, в СЦншому тАФ вимагаСФ явки очевидцСЦв.

СтаттСЦ Законника ХаммурапСЦ складенСЦ зовсСЦм в СЦншСЦй манерСЦ, нСЦж це прийнято нинСЦ. Ми прагнемо викласти норму закону так, щоб, залишаючись досить конкретною, вона в той же час охоплювала не один який-небудь випадок, а всю сукупнСЦсть аналогСЦчних явищ. СтародавнСЦй законодавець мислив собСЦ закон СЦнакше. Норма права, що виросла СЦз судового рСЦшення з конкретноСЧ справи, формулювалася так само, як формулюють рСЦшення суду: як рСЦшення окремого випадку, казусу. Наприклад: "Якщо людина вибтАЩСФ зуба рСЦвному собСЦ (за суспСЦльним становищем), то повинно вибити СЧй зуба». Таку форму викладу називають "казуальною». Автори Законника прагнули групувати статтСЦ за СЧх змСЦстом, але строгого розмежування мСЦж правом кримСЦнальним, цивСЦльним СЦ процесуальним вони не проводили. Це розмежування, звичайне для сучасного права, у тСЦ часи, та й багато столСЦть пСЦзнСЦше, не усвСЦдомлювалося.

Законник не може вважатися всеохоплюючим. У ньому не згадуються багато державних СЦ релСЦгСЦйних злочинСЦв, основнСЦ види убивства СЦ т. СЦн. Покарання за них на практицСЦ були, вочевидь, настСЦльки звичайними, що ХаммурапСЦ вважав зайвим писати про них у своСФму кодексСЦ.

У стародавньовавСЦлонськСЦй сСЦмтАЩСЧ пануСФ чоловСЦк. ВСЦн веде спСЦльне господарство сСЦмтАЩСЧ. ВСЦн представляСФ СЧСЧ в дСЦлових вСЦдносинах. Йому належить право розпорядження дружиною СЦ дСЦтьми.

У випадках крайньоСЧ потреби батько вправСЦ продати своСЧх дСЦтей усякому, хто СЧх захоче купити, продати безповоротно, у "пащу собаки», як тодСЦ говорили.

ВСЦд дружини, що "ганьбить» свого чоловСЦка чи "марнуСФ його майно», дозволяСФться "вСЦдмовитися» СЦ вигнати з дому. У "адСЦ чоловСЦка залишити СЧСЧ в домСЦ на положеннСЦ рабинСЦ СЦ одружитися вдруге.

БездСЦтна дружина може дати чоловСЦковСЦ наложницю, залишаючись господаркою в домСЦ. Але чоловСЦк СЦ в цьому випадку маСФ право на розлучення. Для нього не СЦснуСФ юридичних перешкод до розлучення. Вони СЦснують для дружини. Водночас дСЦють два принципи: свобода розлучення для чоловСЦка й обмеження права на розлучення для дружини. Для неСЧ встановленСЦ три законних пСЦдстави до розлучення: перелюбство чоловСЦка; залишення ним дому СЦ мСЦiевостСЦ проживання; безпСЦдставне обвинувачення у подружнСЦй невСЦрностСЦ.

У той же час, як це не дивно, дружина вправСЦ розпоряджатися своСЧм "асним майном, нажитим нею в шлюбСЦ: отриманим у спадщину, дарованим та СЦн; укладати угоди купСЦвлСЦ-продажу СЦ позики, наживати грошСЦ, здобувати землю, рабСЦв. ЧоловСЦку заборонялося марнувати майно дружини чи розпоряджатися ним без згоди останньоСЧ.

Закон прагне примирити мСЦж собою двСЦ вимоги: а) зберегти за дСЦтьми майно СЧхньоСЧ матерСЦ СЦ б) не вилучати його при цьому з обороту.

Дуже ймовСЦрно, що для замСЦжньоСЧ жСЦнки практичнСЦ можливостСЦ незалежноСЧ господарськоСЧ дСЦяльностСЦ були невеликими. Але незамСЦжня жСЦнка могла за вСЦдомих умов (якщо вона жриця, що користуСФться привСЦлеями, якщо вона не знаходиться пСЦд опСЦкою та СЦн.) дСЦяти цСЦлком самостСЦйно СЦ з широким розмахом.

За своСЧм значенням СЦ вСЦдомСЦстю Закони Ману не поступаються Законнику ХаммурапСЦ. РЗх складання вСЦдносять до I столСЦття до н.е.

Авторами ЗаконСЦв Ману були, вочевидь, жрецСЦ однСЦСФСЧ СЦз стародавньоСЦндСЦйських брахманських шкСЦл. Вони ж дали цСЦй кодификацСЦСЧ СЦмтАЩя Ману, одного з мСЦфСЦчних прабатькСЦв людини.

НаписанСЦ Закони Ману у формСЦ двовСЦрша (шлок), ритмСЦчною прозою, що повинно було полегшити СЧхнСФ запамтАЩятовування. Усього в Законах 2685 статей. Мова, якою написанСЦ Закони Ману, називаСФться санскритською. Це мова стародавнСЦх СЦндусСЦв.

За своСЧм словниковим фондом СЦ граматичною будовою санскрит знаходиться в тСЦсному спорСЦдненнСЦ з усСЦма основними СФвропейськими мовами тАФ грецькою СЦ латинню, нСЦмецькими СЦ словтАЩянськими мовами. СпСЦльнСЦсть так званих СЦндоСФвропейських мов давно вже привела дослСЦдникСЦв до висновку про праСЦсторичну територСЦальну близькСЦсть усСЦх тих народСЦв, нащадками яких СФ древнСЦ греки СЦ римляни, германцСЦ СЦ словтАЩяни, кельти СЦ литовцСЦ. Районом СЧх первСЦсного спСЦльного проживання називаютьтАЪ за звичаСФмтАЪ ПСЦвденну РДвропу, включаючи УкраСЧну, Кубань, Поволжя. Природно припустити, що мовна спСЦльнСЦсть була для них не випадковою, як не випадковим був СЦ СЧхнСЦй територСЦальний звтАЩязок. Про це ж свСЦдчать звичаСЧ, багато з яких поСФднують зазначенСЦ народи дивним збСЦгом деяких подробиць, обрядСЦв СЦ т. СЦн. СЦ якСЦ не могли бути просто так запозиченСЦ чи виникнути незалежно один вСЦд одного.

ЗмСЦст ЗаконСЦв Ману виходить за межСЦ права. Вони трактують СЦ про полСЦтику, мораль, релСЦгСЦйнСЦ приписи благочестивСЦй людинСЦ.

Правова санкцСЦя доповнюСФться часто погрозою несприятливого наслСЦдку в потойбСЦчному свСЦтСЦ за поганий вчинок. РЖ не лише для самого правопорушника. ЛжесвСЦдок попереджаСФться, наприклад, що коли вСЦн говорить неправду "щодо дрСЦбноСЧ худоби», то "убиваСФ птАЩять своСЧх родичСЦв», щодо корСЦв тАФ десять, щодо коней тАФ сто СЦ тисячу тАФ щодо людей. Закони Ману були написанСЦ в перСЦод, коли основна маса арСЦйського населення РЖндСЦСЧ жила в умовах патрСЦархального побуту. Типовою була велика сСЦмтАЩя, яка поСФднувала пСЦд однСЦСФю покрСЦвлею всСЦх низхСЦдних родичСЦв СЧСЧ глави: синСЦв з СЧхнСЦми дружинами, дСЦтьми, дружинами СЧхнСЦх дСЦтей СЦ СЧхнСЦх дСЦтей. Майно цСЦСФСЧ родини було СЧСЧ загальним надбанням, але управлялося главою.

У сСЦмейному правСЦ цСЦлком утвердилося панування чоловСЦка (чоловСЦка, батька), однак пережиткСЦв старого групового шлюбу залишилось багато. Шлюби укладаються з волСЦ батькСЦв, але коли вмираСФ чоловСЦк, вдова, за звичаСФм, стаСФ дружиною дСЦверя; чоловСЦк, який втратив дружину, одружуСФться з СЧСЧ сестрою.

ВзагалСЦ визнавалося, що жСЦнка повинна завжди знаходитися пСЦд опСЦкою чоловСЦка: батько охороняСФ жСЦнку в дитинствСЦ, чоловСЦк тАФ у молодостСЦ, сини тАФ у старостСЦ: "жСЦнка нСЦколи не придатна для самостСЦйностСЦ».

Розлучення для дружини неможливе: "нСЦ продажем, нСЦ розлучною платою дружина не звСЦльняСФться вСЦд чоловСЦка». ЧоловСЦк може залишити дружину, "якщо вона його ненавидить»; "дружина, що не народжуСФ дСЦтей, може бути перемСЦнена на 8-му роцСЦ, що народжуСФ мертвих тАФ на 10-му, тСЦльки дСЦвчаток тАФ на 11-му, але сварлива тАФ негайно».

Подружня вСЦрнСЦсть пСЦдтримуСФться суворими карами. Водночас допускаСФться сама широка дошлюбна статева свобода дСЦвчат. Син, якого дСЦвчина народить у домСЦ свого батька, буде вважатися "сином замСЦжньоСЧ дСЦвчини». Лише потСЦмтАЪ пСЦзнСЦше вСЦн стане сином того, хто з нею одружиться. ТакСЦ дСЦти не були перешкодою до шлюбу.

Розглядаючи стародавньосхСЦднСЦ правовСЦ кодификацСЦСЧ, дослСЦдник неодноразово зСЦштовхуСФться з декларацСЦями, якСЦ проголошують початки "справедливостСЦ», "правди», "моральностСЦ» СЦ т. СЦн. ВиникаСФ переконання, що законодавство ТСрунтуСФться на "асних основах, на правилах "справедливостСЦ», "моральностСЦ», "правди» чи релСЦгСЦСЧ, що його джерелом СФ свободна воля законодавця. А коли до того ж зтАЩявиться наука права, коли юристи, порСЦвнюючи рСЦзнСЦ кодекси чи системи права, знайдуть спСЦльне мСЦж ними, уявлення про право, змСЦст якого дано в ньому самому, про деяке природне право, дане самою природою, про деяку позачасову справедливСЦсть одержить теоретичне обТСрунтування.

Разом з тим, як ми бачили, СЦ Законник ХаммурапСЦ, СЦ Закони Ману вважають рабство справедливим. Так само феодальне право буде виходити зСЦ справедливостСЦ крСЦпосництва. А коли французька буржуазна революцСЦя вСЦдкине СЦ рабство СЦ крСЦпосництво, основний аргумент буде той самий тАФ справедливСЦсть!

Але не можна не бачити, що все основне, що вСЦдбувалося в господарському чи правовому життСЦ краСЧн Стародавнього Сходу, не може бути зрозумСЦлим поза рабством як головним фактором в життСФдСЦяльностСЦ стародавньосхСЦдних суспСЦльств.

Поза рабством, поза тим, що повтАЩязано з рабством, немаСФ нСЦяких скСЦльки-небудь СЦстотних правових вСЦдносин взагалСЦ. Чи маСФмо ми справу з сСЦмтАЩСФю, негайно виступають назовнСЦ вСЦдносини, повтАЩязанСЦ з наложницею-рабинею СЦ СЧСЧ дСЦтьми: з правом продажу в рабство членСЦв сСЦмтАЩСЧ; з рабинею, яка, обдуривши хазяСЧна, вСЦддаСФ свою дитину вСЦльнСЦй жСЦнцСЦ, з "палацом», коли виявляСФться незаконно вСЦддана на сторону дитина палацевоСЧ рабинСЦ, з домашнСЦм рабством у його рСЦзних формах СЦ т. СЦн. Чи маСФмо ми справу з воСЧном СЦ його службою, вСЦдразу виникають проблеми, повтАЩязанСЦ з його можливим викупом з полону - рабства. Чи маСФмо ми справу з договорами купСЦвлСЦ-продажу, обмСЦну чи найму, ми повиннСЦ бути готовСЦ до того, що в якостСЦ "предмета» договору зтАЩявиться раб чи рабиня СЦ СЧхнСЦ дСЦти. Чи дослСЦджуСФмо ми судоустрСЦй СЦ судочинство, особливе вСЦдношення до раба-вСЦдповСЦдача стане неодмСЦнною СЦстотною частиною питання. ГранСЦ мСЦж вСЦльним станом СЦ рабством водночас СЦ дуже рСЦзкСЦ, СЦ дуже умовнСЦ. На усякому вСЦльному, окрСЦм, можливо, самих привСЦлейованих, лежить невСЦдворотна печатка рабства.8

Важливим джерелом для даного дослСЦдження СФ афСЦнське право. Основним джерелом афСЦнського права в перСЦод розквСЦту демократСЦСЧ був закон. Його суворе дотримання визнавалося неодмСЦнним елементом демократСЦСЧ.

У цивСЦльнСЦй присязСЦ молодого афСЦнянина говорилося: "РЖ я буду слухатися "ади... СЦ коритися встановленим законам... СЦ якщо хто-небудь буде скасовувати закони чи не коритися СЧм, я не допущу цього, але буду захищати СЧх один СЦ разом з усСЦма».9

НайдавнСЦшою систематизацСЦСФю афСЦнського права вважаються закони Драконта, що вСЦдносяться до VII столСЦття до н.е. ВСЦдомСЦ вони своСФю непомСЦрною жорстокСЦстю; тСЦтАЪ хто украв овочСЦ СЦ плодитАЪ несли те ж покарання, що СЦ батьковбивцСЦ, тАФ страту.

ВлКоли Драконта запитали, тАФ пише Плутарх, тАФ чому вСЦн за велику частину злочинСЦв призначив страту, вСЦн, як кажуть, вСЦдповСЦдав, що дрСЦбнСЦ злочини, на його думку, заслуговують цього покарання, а для великих вСЦн не знайшов бСЦльшого».

При СолонСЦ закони Драконта були скасованСЦ, за винятком декСЦлькох постанов про вбивство. З тих пСЦр афСЦнське право залишалося несистематизованим. Значна частина його була, як СЦ за старих часСЦв, неписаним звичаСФм. Проводячи суд, гелСЦея могла створювати щоразу нову норму, керуючись переконанням.

ПСЦсля того як ГрецСЦя була завойована ФСЦлСЦпом Македонським (батьком Олександра), АфСЦни СЦ багато СЦнших полСЦсСЦв утратили свою незалежнСЦсть. Проте кожне мСЦсто мало "асне право, яке багато в чому вСЦдрСЦзнялося вСЦд права СЦнших мСЦст. Як би не розглядалися судовСЦ суперечки, вони повиннСЦ були вирСЦшуватися на основСЦ мСЦiевого права.

Коли в результатСЦ обтАЩСФднання ГрецСЦСЧ пСЦд "адою МакедонськоСЧ монархСЦСЧ аттична (афСЦнська) мова стала пануючою, вСЦдтСЦснивши СЦншСЦ дСЦалекти, закони й укази стали писатися цСЦСФю мовою СЦ притому за однСЦСФю СЦ тСЦСФю ж "загальною формою».

ПублСЦкувалися декрети на спецСЦальних стелах тАФ вертикально поставлених камтАЩяних дошках, чи на табличках. ЗберСЦгалися вони в будинку мСЦського управлСЦння. Можна було помСЦтити, пише СЦсторик еллСЦнСЦзму В. Тарн, що, чим декрети були незначнСЦшими за своСЧм змСЦстом, тим вони були багатослСЦвнСЦшими.

З цього ж часу зтАЩявляються в ГрецСЦСЧ справжнСЦ, тобто професСЦйнСЦ, юристи, оскСЦльки вимагалось знання права всСЦх основних СЧСЧ мСЦст, а це було справою нелегкою.

Важливим джерелом для вивчення правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки СФ сСЦмейнСЦ вСЦдносини за Законами XII таблицьтАЪ якСЦ характеризуються перш за все необмеженою "адою домовладики. УсСЦ, хто жив пСЦд дахом його дому, будь то кровнСЦ родичСЦ чи приймаки, були носСЦями одного СЦ того ж прСЦзвища, агнатами. Майно сСЦмтАЩСЧ вважалося СЧСЧ колективною "аснСЦстю, але розпоряджатися ним мСЦг тСЦльки "батько сСЦмейства». ПСЦсля смертСЦ останнього воно нарСЦвно подСЦлялося мСЦж агнатами. Коли СЧх не виявлялося, успадковували найближчСЦ родичСЦ (брати померлого, СЧхнСЦ сини та СЦн.), яких також вважали агнатами, хоча СЦ далекими (брати якийсь час до смертСЦ батька жили пСЦд одним дахом).

Дочка переходила в будинок свого чоловСЦка, пСЦдпадаючи пСЦд "аду його самого СЦ його батька, якщо останнСЦй був ще живий. Стосовно свого рСЦдного батька СЦ своСФСЧ староСЧ сСЦмтАЩСЧ взагалСЦ вона когнатка, кровна родичка, СЦ тСЦльки. Прав на спадщину у своСЧй кровнСЦй сСЦмтАЩСЧ вона, а також СЧСЧ дСЦти й онукитАЪ не мали.

Майнова правоздатнСЦсть наставала для римського громадянина нерСЦдко набагато пСЦзнСЦше полСЦтичноСЧ тАФ не ранСЦре смертСЦ батька.

РЖснувала одна можливСЦсть для звСЦльнення сина за життя батька тАФ через трикратний продаж у рабство. ПСЦсля третього продажу син ставав вСЦльним. Стосовно своСФСЧ сСЦмтАЩСЧ вСЦн робився когнатом, позбавленим, як СЦ замСЦжня дочка, права успадкування.

Дружина так само, як СЦ СЦншСЦ домочадцСЦ, була пСЦд "адою свого чоловСЦка. Сама форма шлюбу була для неСЧ хоча СЦ традицСЦйною, але все ж принизливою, особливо якщо шлюб встановлювався купСЦвлею (у формСЦ манцСЦпацСЦСЧ). Деяку рСЦвнСЦсть давав СЧй тСЦльки шлюб без формальностей тАФ "синСФ ману», без "накладення руки». Такий шлюб, дозволений законом, установлювався фактом простого спСЦвжиття. Майно подружжя знаходилося при цьому в СЧх роздСЦльнСЦй "асностСЦ.

Шлюб цей слСЦд вСЦдновляти щорСЦчно. Проживши протягом року в домСЦ чоловСЦка, дружина автоматично пСЦдпадала пСЦд його "аду тАФ за давниною. Щоб уникнути цього, вона не менше трьох ночей на рСЦк проводила поза домом тАУ давнина у такий спосСЦб переривалася.

Походження шлюбу "синСФ ману» не цСЦлком ясне. Можливо, що спочатку це був якийсь юридично неповноцСЦнний рСЦзновид шлюбу мСЦж патрицСЦями СЦ плебеями, яким "правильний шлюб» був дозволений тСЦльки пСЦсля видання закону Канулея (445 р. до н.е.). Такою СФ думка авторСЦв кращого пСЦдручника з римського права: "Римское частное право» (М., 1948, с. 137).

Важливим джерелом для дослСЦдження даноСЧ проблеми СФ ЦивСЦльний кодекс Наполеона 1804 р. Уже в ходСЦ революцСЦСЧ 1789тАФ1794 рр. було скасовано багато чисто середньовСЦчних правових СЦнститутСЦв СЦ закладенСЦ основи сучасного права. Але тСЦльки на початку XIX ст., у перСЦод правлСЦння Наполеона Бона-парта, сформувалися, нарештСЦ, необхСЦднСЦ умови для прийняття СФдиного СЦ стабСЦльного цивСЦльного кодексу.

У його розробцСЦ взяли участь такСЦ видатнСЦ французькСЦ юристи, як ПорталСЦс, Тронше, МальвСЦль та СЦн., якСЦ спиралися на римське право, дореволюцСЦйну судову практику СЦ кутюми, якСЦ вони переробили вСЦдповСЦдно до потреб нового суспСЦльства. Перший консул особисто брав участь в обговореннСЦ ряду статей Кодексу. ВСЦн усунув СЦз проекту деякСЦ положення, що асоцСЦювалися з революцСЦСФю, а тепер, у пСЦсляреволюцСЦйний перСЦод, уявлялися надмСЦрно радикальними.

Незважаючи на окремСЦ консервативнСЦ вСЦдступи, саме в КодексСЦ Наполеона цивСЦльне право ФранцСЦСЧ знайшло своСФ класичне вираження. Тому СЦ сам Кодекс мав для своСФСЧ епохи революцСЦйне значення, вСЦдСЦгравши винятково важливу роль у розробцСЦ СЦ утвердженнСЦ багатьох принципСЦв нового цивСЦльного права. Кодекс вирСЦзнявся стрункСЦстю викладу, стислСЦстю юридичних формулювань СЦ дефСЦнСЦцСЦй, визначенСЦстю СЦ чСЦткСЦстю трактування основних понять СЦ СЦнститутСЦв цивСЦльного права. ЦивСЦльний Кодекс Наполеона нараховував 2281 статтю СЦ складався з вступного титулу СЦ 3 книг. Його структура вСЦдбила схему побудови СЦнституцСЦй римського права: особи, речСЦ, успадкування СЦ зобовтАЩязання. Ця структура Кодексу одержала в цивСЦльному правСЦ назву СЦнституцСЦйноСЧ.

Не менш важливим джерелом для вивчення правового положення замСЦжньоСЧ жСЦнки СФ германськСЦ законодавства. З часу появи пруського ландрехту до видання цивСЦльного уложення нСЦмецькоСЧ СЦмперСЦСЧ пройшло бСЦльше ста рокСЦв. Цей перСЦод часу, що створив три уложення, був достатнСЦм для оцСЦнки тих полСЦпшень, що були зробленСЦ за цей час кодексами германського типу у сферСЦ цивСЦльно-правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки. Оглядаючись назад, аналСЦзуючи статтСЦ австрСЦйського, саксонського СЦ нСЦмецького уложення, ми не можемо не помСЦтити, що прусський ландрехт, за деякими виключеннями, зробленими в XIX столСЦттСЦ, продовжуСФ в головних своСЧх принципах регулювати цивСЦльно-правове становище нСЦмецькоСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Так, що стосуСФться, насамперед, особистого становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, то австрСЦйське уложення, слСЦдом за ландрехтом, у Вз 91 називаСФ чоловСЦка главою сСЦмтАЩСЧ, а в Вз 175 говорить про "аду чоловСЦка, пСЦд яку пСЦдпадаСФ жСЦнка, виходячи замСЦж. ЦСЦлком послСЦдовно австрСЦйське уложення ставить за обовтАЩязок дружинСЦ виконувати зробленСЦ чоловСЦком розпорядження, наскСЦльки це потрСЦбно для домашнього порядку. Саксонське уложення не називаСФ чоловСЦка главою сСЦмтАЩСЧ, але, по сутСЦ, воно припускаСФ чоловСЦка главою сСЦмтАЩСЧ, тому що постановляСФ, що чоловСЦк маСФ право зажадати вСЦд своСФСЧ дружини слухняностСЦ (1631 р.). НСЦмецьке уложення слСЦдом за саксонським також не називаСФ, а припускаСФ10 чоловСЦка главою сСЦмтАЩСЧ, тому що в згодСЦ з ландрехтом постановляСФ, що чоловСЦку надаСФться вирСЦшувати всСЦ питання, якСЦ стосуються спСЦльного подружнього життя (1354 р.).

Важливим джерелом для дослСЦдження правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки УкраСЧни СФ джерело пСЦд назвою: "Права, по которым судится малороссийский народ» Изд. под ред. и с приложением исследования о сём своде и о законах, действовавших в Малороссии А. Ф. Кистяковского. тАФ К., 1879., в якому знаходимо достатню кСЦлькСЦсть статей, що регулюють правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в УкраСЧнСЦ.

АпробацСЦя результатСЦв дослСЦдження. ОсновнСЦ положення СЦ висновки дисертацСЦСЧ викладенСЦ автором у монографСЦСЧ, науково-практичному посСЦбнику для студентСЦв (40 друкованих аркушСЦв), 26 наукових статтях, опублСЦкованих у виданнях, рекомендованих ВАК УкраСЧни. Кожна з наукових статей присвячена одному СЦз аспектСЦв правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Список опублСЦкованих автором праць за темою дисертацСЦСЧ:


  1. Глиняный В. П. Правовое положение замужней женщины с древнего времени и до конца ХРЖХ века: Монография. тАФ Одесса: Юридична лСЦтературатАЪ 1999. тАФ 316 с.
  2. Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. тАФ Харьков, 2001. тАФ 830 с.
  3. Глиняный В. П. О науке законотворчества древних // Юридична освСЦта СЦ правова держава: ЗбСЦрник наукових праць тАФ Одеса, 1997. тАФ С. 72тАФ80.
  4. Глиняний В. П., Глиняна К. М. Права жСЦнок (СЦз СЦсторСЦСЧ цивСЦльного права) // АктуальнСЦ проблеми полСЦтики: ЗбСЦрник наукових праць. тАФ Одеса, 1998. Випуск 3 тАФ 4. тАФ С. 37 тАФ 44.
  5. Глиняний В. П.тАЪ Варчук Т. М. Про науку законотворчостСЦ в стародавнСЦ часи // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 1997. тАФ № 2. тАФ С. 28 тАФ 34.
  6. Глиняний В. П. Способи укладення шлюбу за законами Ману //АктуальнСЦ проблеми полСЦтики: ЗбСЦрник наукових праць. тАФ Одеса, 1999. тАФ Випуск 5. тАФ С. 240 тАФ 244.
  7. Глиняный В. П.тАЪ Глиняная Е. М. Из истории прав женщины //АктуальнСЦ проблеми держави СЦ права: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ державноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ. тАФ Одеса, 1998. тАФ С. 107 тАФ 116.
  8. Глиняний В. П.тАЪ Глиняна К. М. Вплив релСЦгСЦСЧ на створення держави та права в народСЦв давнини // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 1999. тАФ № 1. тАФ С. 115 тАФ 121.
  9. Глиняный В. П. Правовое положение незаконнорождённых по законам Востока //АктуальнСЦ проблеми держави СЦ права: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ державноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ. тАФ Одеса, 1999. тАФ Випуск 6. тАФ С. 17 тАФ 27.
  10. Глиняний В. П. Правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки Стародавнього РДгипту // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 2000. тАФ № 1 тАФ С. 27тАФ32.
  11. Глиняний В. П. РЖсторСЦографСЦчний огляд проблеми правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки з давнього часу СЦ до кСЦнця ХРЖХ ст. // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 2000. тАФ № 2. тАФ С. 120 тАФ128.
  12. Глиняний В. П. НаслСЦдки укладення шлюбу по Законам Ману ДавньоСЧ РЖндСЦСЧ // АктуальнСЦ проблеми полСЦтики. тАФ Одеса: Юридична лСЦтературатАЪ 2000. тАФ С. З56.
  13. Глиняний В. П.тАЪ КушнСЦр В. Г. Джерело вивчення сСЦмейних стосункСЦв украСЧнцСЦв пСЦвденно-схСЦдного подСЦлля // ВСЦсник Одеського державного унСЦверситету. тАФ Одеса, 1999. тАФ Том 4. тАФ Випуск 2. тАФ С. 39.
  14. Глиняный В. П. Источниковедческая база проблемы правового положения замужней женщины с древнего времени и до конца ХРЖХ века // АктуальнСЦ проблеми держави СЦ права: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ державноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ. тАФ Одеса, 2000. тАФ Випуск 7. тАФ С. 49.
  15. Глиняный В. П. Актуальность изучения правового статуса замужней женщины // АктуальнСЦ проблеми полСЦтики. тАФ Одеса: Юридична лСЦтературатАЪ 2000.тАФ Випуск 9. тАФ С. 117.
  16. Глиняний В. П. СоцСЦальний захист дСЦтей за звичаСФвим родинним правом УкраСЧни в кСЦнцСЦ ХРЖХ ст. // АктуальнСЦ проблеми держави СЦ права: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ нацСЦональноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ. тАФ Одеса, 2001. тАФ Випуск 9. тАФ С. 67 тАФ 71.
  17. Глиняний В. П. Правове становище жСЦнки УкраСЧни в кСЦнцСЦ ХРЖХ ст. за звичаСФм спадкування // Держава СЦ право. ЗбСЦрник наукових праць СЦнституту держави СЦ права СЦм. В. М. Корецького НАН УкраСЧни. тАФ КиСЧв, 2000. тАФ Випуск 11. тАФ С. 75тАФ79.
  18. Глиняний В. П. НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у давньоримському СЦ давньоруському правСЦ // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 2000. тАФ № 4. тАФ С. 180 тАФ 184.
  19. Глиняний В. П. Правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в давньоСФврейському правСЦ (способи укладання шлюбу) // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 2000. тАФ № 3. тАФ С. 123 тАФ 125.
  20. Глиняний В. П. ФСЦлософСЦя права про статус жСЦнки // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 2001. тАФ № 1. тАФ С. 136 тАФ 138.
  21. Глиняний В. П. ПСЦдстави для розлучення за законами ХаммурапСЦ // ВСЦсник Одеського СЦнституту внутрСЦшнСЦх справ. тАФ Одеса, 2001. тАФ № 2. тАФ С. 114.
  22. Глиняний В. П. Витоки СФврейського шлюборозлучного права // АктуальнСЦ проблеми полСЦтики. тАФ Одеса, 2001. тАФ Випуск № 12. тАФ С. 567.
  23. Глиняний В. П. Статус позашлюбних дСЦтей у спадковому правСЦ (СЦсторико-правовий екскурс) // Охорона дитинства. Дитяче право: теорСЦя, досвСЦд, перспективи: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ нацСЦональноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ.тАФ Одеса: Юридична лСЦтературатАЪ 2001. тАФ С.147.
  24. Глиняный В. П. Улучшение правового положения русской замужней женщины в результате раздельности имущества супругов // Юридический вестник Одесской национальной юридической академии. тАФ Одесса, 2002. тАФ № 1. тАФ С. 123-125.

25. Глиняный В. П. ПорСЦвняльна характеристика невСЦльного СЦ вСЦльного шлюбу у стародавньому Римському СЦ стародавньому РосСЦйському правСЦ //АктуальнСЦ проблеми держави СЦ права: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ державноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ. тАФ Одеса: Юридична лСЦтературатАЪ 2002 тАФ Випуск тАФ 11. тАФ С. 88.

26. Глиняный В. П. Личное и имущественное положение замужней еврейской женщины // Держава СЦ право: ЗбСЦрник наукових праць СЦнституту держави СЦ права СЦм. В. М. Корецького НАН УкраСЧни. тАФ КиСЧв, 2002. тАФ Випуск 15. тАФ С. 73.

27. Глиняний В. П. Особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки у Систематичному зводСЦ законСЦв РосСЦйськоСЧ СЦмперСЦСЧ 1812тАФ1822 // НауковСЦ працСЦ ОдеськоСЧ нацСЦональноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ. тАФ Одеса, 2002. тАФ № 13. тАФ С. 40.

28. Глиняный В. П. Договор как фактор улучшения положения замужней женщины в древнеримском и древнерусском семейном праве //АктуальнСЦ проблеми держави СЦ права: ЗбСЦрник наукових праць ОдеськоСЧ нацСЦональноСЧ юридичноСЧ академСЦСЧ.тАФ Одеса: Юридична лСЦтературатАЪ 2002 тАФ Випуск тАФ 13. тАФ С. 159.

ОсновнСЦ положення дисертацСЦСЧ, теоретичнСЦ СЦ практичнСЦ висновки СЦ рекомендацСЦСЧ доповСЦдалися СЦ обговорювалися на мСЦжнародних, республСЦканських СЦ мСЦжвузСЦвських наукових конференцСЦях СЦ теоретичних семСЦнарах, зокрема: 51-й науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ наукових працСЦвникСЦв ОДУ СЦм. РЖ. РЖ. Мечникова (17тАФ19 квСЦтня 1996 р.)тАЪ присвяченСЦй СЦсторСЦСЧ розвитку буржуазного права та становленню правовоСЧ держави в УкраСЧнСЦ; 52-й науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ наукових працСЦвникСЦв ОДУ СЦм. РЖ. РЖ. Мечникова (16тАФ18 квСЦтня 1997 р.) "Загальна СЦсторСЦя держави СЦ права в лСЦтературних творах»; 53-й науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ аспСЦрантСЦв ОДЮА (27 квСЦтня 1998 р.) "З СЦсторСЦСЧ права жСЦнки перСЦоду рабовласництва СЦ феодалСЦзму»; 2-й звСЦтнСЦй науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ аспСЦрантСЦв ОДЮА (29тАФ30 березня 1999 р.) "УкраСЧнськСЦ газети в КанадСЦ про голод на УкраСЧнСЦ в початковий перСЦод»; 3-й звСЦтнСЦй науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ аспСЦрантСЦв ОДЮА (28тАФ29 лютого 2000 р.); Науково-практичнСЦй конференцСЦСЧ ОДЮА "Становлення правовоСЧ держави в УкраСЧнСЦ: проблеми та шляхи правового регулювання» (8 грудня 2000 р.); 56-й звСЦтнСЦй науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ аспСЦрантСЦв (ОНЮАтАЪ 27тАФ28 березня 2001 р.); ВсеукраСЧнськСЦй науково-практичнСЦй конференцСЦСЧ "Проблеми вдосконалення сСЦмейного законодавства УкраСЧни» (ОНЮАтАЪ 7 грудня 2001 р.); МСЦжнароднСЦй науково-методичнСЦй конференцСЦСЧ "Римське право СЦ сучаснСЦсть» (ОНЮАтАЪ 21 грудня 2001 р.); 57-й звСЦтнСЦй науковСЦй конференцСЦСЧ професорсько-викладацького складу СЦ аспСЦрантСЦв ОНЮА (15тАФ16 квСЦтня 2002 р.).

ОсновнСЦ положення дослСЦдження використовуються в процесСЦ викладання курсСЦв СЦсторСЦСЧ держави СЦ права УкраСЧни та СЦсторСЦСЧ держави СЦ права зарубСЦжних краСЧн в ОдеськСЦй нацСЦональнСЦй юридичнСЦй академСЦСЧ та СЧСЧ фСЦлСЦалах.


РоздСЦл РЖ. РЖсторСЦографСЦя проблеми правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу


У СЦсторико-правовСЦй лСЦтературСЦ комплексного дослСЦдження проблеми правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦд стародавнього до новСЦтнього часу проаналСЦзуСФмо твори СЦ висловлювання великих мислителСЦв СЦ юристСЦв про правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки, про шлюб СЦ сСЦмтАЩю, визначимо СЧх точки спСЦльностСЦ СЦ вСЦдмСЦнностСЦ та в результатСЦ цього аналСЦзу одержимо впевненСЦсть в томутАЪ що ми правильно вибрали мету СЦ завдання в дослСЦдженнСЦ цСЦСФСЧ проблеми.

Платон: "ССЦмтАЩя СФ благо». "Кожний з нас тАФ це половина людини». У дСЦалозСЦ "Бенкет» великого дСЦалектика й СЦдеалСЦстатАЪ давньогрецького фСЦлософа Платона (428/427тАФ348/347 рр. до н.е.), присвяченого розробцСЦ СЦдеСЧ кохання, яка, на його думку, лежить в основСЦ становлення й СЦснування будь-якоСЧ речСЦ СЦ свСЦту взагалСЦ. Ерос у дСЦалозСЦ виступаСФ як споконвСЦчна свСЦтова цСЦлСЦснСЦсть, що кличе до СФднання люблячих, якСЦ вСЦдчувають нескоримий взаСФмний потяг у пошуках блаженноСЧ безтурботностСЦ11.

ВлДержава» тАФ СЦнший знаменитий дСЦалог Платона, один з перших творСЦв утопСЦчноСЧ лСЦтератури. Але його зразкова держава постаСФ, по сутСЦ справи, як вСЦйськовий табСЦр, у якому сСЦмтАЩя в колишньому розумСЦннСЦ слова не СЦснуСФ; СФ лише плинне поСФднання чоловСЦкСЦв СЦ жСЦнок з метою дСЦтородСЦння. Потай вСЦд учасникСЦв шлюбного дСЦйства воно керуСФться правителями держави, якСЦ прагнуть сполучити кращих СЦз кращими, а гСЦрших з гСЦршими; матерСЦ СЦ батьки не знають своСЧх дСЦтей; усСЦ жСЦнки-стражСЦ СФ дружинами стражСЦв-чоловСЦкСЦв. На думку Платона, спСЦльнСЦсть дружин СЦ дСЦтей тАФ вираження вищоСЧ форми СФдностСЦ й однодумностСЦ громадян такоСЧ держави 12.

В останньому своСФму (що залишився незакСЦнченим) творСЦ тАФ "Закони»

Платон уже не настСЦльки категоричний у регламентацСЦСЧ шлюбно-сСЦмейних вСЦдносин, хоча цСЦлком вСЦд неСЧ вСЦдмовитися не може: по досягненнСЦ певного вСЦку людина зобовтАЩязана одружитися, вона зобовтАЩязана родити дСЦтей СЦ т. СЦн. СЦ т. СЦн.13 .

Аристотель: "Усяка сСЦмтАЩя складаСФ частину держави». Аристотель (384тАФ322 рр. до н.е.) у "ПолСЦтицСЦ» пСЦддав рСЦзкСЦй критицСЦ СЦдею спСЦльностСЦ дружин СЦ дСЦтей у платонСЦвськСЦй державСЦ: обтАЩСФднання держави в СФдину сСЦмтАЩю тАФ пряма дорога до його загибелСЦ. БезлСЦч дСЦтей, що мають безлСЦч батькСЦв, приведе до того, що всСЦ сини будуть зневажати своСЧх батькСЦв. Але СЦдею пСЦзнього Платона про шлюбне законодавство Аристотель прийняв. Це видно СЦз фрагментСЦв "ПолСЦтики» 14.

Мислитель розглядав людину в першу чергу як СЦстоту полСЦтичну. ССЦмтАЩя для людини, за Аристотелем, "перший вид спСЦлкування» СЦ вСЦдповСЦдно найважливСЦший елемент державного устрою. Так само як Платон, вСЦн хотСЦв би визначити передумови для державотворення, де щасливе життя повинне будуватися вСЦдповСЦдно до чесноти. У цьому звтАЩязку вСЦн надаСФ великого значення законодавству про шлюб, що забезпечуСФ правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнкитАЪ народження здорових дСЦтей, показуСФ шляхи виховання майбутнСЦх громадян.

ДалСЦ читач маСФ зробити стрибок бСЦльш нСЦж у птАЩятнадцять столСЦть. Це не означаСФ, що в середнСЦ столСЦття не було сказано про сСЦмейне життя нСЦчого мудрого, це означаСФ тСЦльки нерозробленСЦсть цСЦСФСЧ теми того перСЦоду в нашСЦй СЦсторико-юридичнСЦй науцСЦ. У даному випадку ми керуСФмося вСЦдомою серСЦСФю "ФСЦлософська спадщина» тАФ понад сто томСЦв цСЦСФСЧ серСЦСЧ не мСЦстять жодного, присвяченого тому, що йшло безпосередньо за античнСЦстю.

Мишель Монтень (1533тАФ1592 рр.): "Я засуджую будь-яке насильство при вихованнСЦ юноСЧ душСЦ» тАФ французький гуманСЦст, одним з перших поставив проблему людини в центр своСЧх мСЦркувань. Його "ДослСЦди» стали не тСЦльки книгою про нього самого, але й аналСЦзом людськоСЧ природи, що маСФ значення СЦ сьогоднСЦ, особливо його мСЦркування про виховання дСЦтей СЦ життСФпис трьох доброчесних жСЦнок як прикладу для наслСЦдування 15.

Френсис Бекон (1561тАФ1626 рр.): "Подружня любов створюСФ людський рСЦд» тАФ англСЦйський фСЦлософтАЪ матерСЦалСЦст, емпСЦрик, один СЦз творцСЦв СЦндуктивного методу, придСЦляв велику увагу питанням моралСЦ, кохання, сСЦмтАЩСЧ СЦ шлюбу. У трактатСЦ "ДослСЦди чи настанови моральнСЦ СЦ полСЦтичнСЦ» вСЦн стверджуСФ: "Той, у кого СФ дружина СЦ дСЦти, вСЦддав заручникСЦв долСЦ, тому що сСЦмтАЩя СФ перешкодою на шляху здСЦйснення великих звершень, як доброчесних, так СЦ зловмисних. БезсумнСЦвно, що найкращСЦ починання, що принесли найбСЦльшу користь суспСЦльству, виходили вСЦд неодружених СЦ бездСЦтних людей, якСЦ СЦ своСЧми уподобаннями, СЦ своСЧм багатством немов би злилися СЦз суспСЦльством СЦ обдарували його»16.

Томас Гоббс (1588тАФ1679 рр.): "Любов до сусСЦда тАФ щось СЦнше, анСЦж любов до сусСЦдки»тАЪ бо остання викликаСФ зовсСЦм СЦншСЦ правовСЦдносини СЦ втручаСФться в правове становище сусСЦдкитАЪ тим бСЦльштАЪ якщо вона замСЦжня. Молодший сучасник СЦ спСЦввСЦтчизник Бекона Томас Гоббс також матерСЦалСЦст СЦ сенсуалСЦст, активно розробляв проблеми моральноСЧ СЦ громадянськоСЧ фСЦлософСЦСЧ. Вивчаючи людину, вСЦн не мСЦг не торкнутися питань любовСЦ, шлюбу СЦ сСЦмтАЩСЧ. Виступаючи, зокрема, проти безшлюбностСЦ духовенства, вСЦн спростовував точку зору на шлюб як на щось нечисте, позбавлене святостСЦ, бажав повернення земному СЦнституту шлюбу його духовноСЧ цСЦнностСЦ17.

Жан де Лабрюйер (1645тАФ1696 рр.): "ВеличавСЦсть проста СЦ природна» тАФ французький моралСЦст. Виконуючи обовтАЩязки секретаря СЦ бСЦблСЦотекаря принца Конде, мав можливСЦсть познайомитися з життям вищих аристократичних СЦ придворних кСЦл Парижу. Його книга "Характери, або ВдачСЦ нинСЦшнього столСЦття» мСЦстить роздуми на фСЦлософсько-релСЦгСЦйнСЦ СЦ правовСЦ теми про умови життя суспСЦльства, що впливають на природу людини, на СЧСЧ моральнСЦ якостСЦтАЪ на правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки18. ЦСЦкавСЦ його максими з третьоСЧ глави книги, що називаСФться "Про жСЦнок»19, СЦ глави четвертоСЧ "Про серце», у яких спостереження вдач тСЦСФСЧ епохи дивним чином перегукуються зСЦ звичаями нашого часу, а СЧхнСЦй критичний змСЦст може бути корисним СЦ сьогоднСЦ.

Давид Юм (1711тАФ1776): "Краса, фСЦзичний потяг СЦ доброзичливСЦсть нероздСЦльнСЦ» тАФ англСЦйський фСЦлософ СЦ СЦсторик, вСЦдношення мСЦж статями, любов СЦ шлюб розглядаСФ в тСЦсному звтАЩязку з людськими почуттями, що пСЦдкоряються не голосу розуму, а аффектам тАФ цим явищем вСЦн СЦ обТСрунтував правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки. Але любов як найсильнСЦший афект СЦ як основа щасливого шлюбу (бо "воСЦстину жалюгСЦдним дурнем повинен бути той, хто викидаСФ троянду СЦ залишаСФ собСЦ тСЦльки шипи») спонукуСФ Юма сформулювати ряд важливих фСЦлософських принципСЦв тАФ у любовСЦ почуття краси, фСЦзичний потяг СЦ доброзичливСЦсть нероздСЦльнСЦ20.

Жан Жак Руссо (1712тАФ1778 рр.): "Усяка жСЦнка може СЦ повинна подобатися». Серед французьких просвСЦтителСЦв XVIII ст. вСЦрСЦзнявся особливим демократизмом, глибокою вСЦрою у всемогутнСЦсть морального виховання. ВСЦн був реформатором у педагогСЦцСЦ, розглядаючи виховний процес як розвиток природних задаткСЦв СЦ здСЦбностей людини. Заперечуючи правомСЦрнСЦсть суспСЦльноСЧ нерСЦвностСЦ мСЦж статями, Руссо разом з тим звертаСФ увагу СЦ на СЧх природнСЦ, функцСЦональнСЦ СЦ якоюсь мСЦрою соцСЦальнСЦ розходження, пропонуючи диференцСЦйований пСЦдхСЦд до особливостей жСЦнки СЦ чоловСЦка. ВСЦн писав: "Ми можемо з упевненСЦстю сказати лише одне: усе, що чоловСЦк СЦ жСЦнка мають спСЦльного, вСЦдноситься до людськоСЧ природи, усе, чим вони вСЦдрСЦзняються одне вСЦд одного, вСЦдноситься до статСЦ. Розглядаючи СЧх з цих двох точок зору, ми виявляСФмо чимало подСЦбних СЦ чимало протилежних рис, СЦ можна сказати, що природа створила чудо, створивши двСЦ настСЦльки схожих СЦстоти, органСЦзованих настСЦльки по-рСЦзному21. Ця думка становить великий СЦнтерес СЦ для юристСЦв.

З нСЦмецькоСЧ класичноСЧ фСЦлософСЦСЧ звернСЦмо увагу на двох великих СЧСЧ представникСЦв тАФ РЖммануСЧла Канта (1724тАФ1804 рр.): "Культура починаСФться з приватноСЧ особи» СЦ Георга ВСЦльгельма ФрСЦдрСЦха Гегеля (1770тАФ1831 рр.): "ССЦмтАЩя тАФ це органСЦчне цСЦле»; "Шлюб СФ релСЦгСЦйний акт». Кант протягом багатьох рокСЦв читав курс педагогСЦки, у якому висловлював передовСЦ для свого часу СЦдеСЧ. За Кантом, "людина вСЦд природи зла», добро даСФться СЧй в результатСЦ виховання. Самовиховання тАФ велика рСЦч, але СЦ воно може повною мСЦрою здСЦйснюватися лише у певному соцСЦальному середовищСЦ. Важлива роль належить школСЦ СЦ церквСЦ, але первинний етичний осередок тАФ сСЦмтАЩя. Канту не випало щастя самому створити сСЦмтАЩю СЦ залишити дСЦтей, але його мудрСЦ поради батькам звучать актуально СЦ сьогоднСЦ. РЖдеальний стан суспСЦльства, за Кантом, тАФ правова держава СЦ правовСЦ мСЦждержавнСЦ вСЦдносини, що забезпечують загальний мир. Мир повинен панувати й у кожнСЦй сСЦмтАЩСЧ за рахунок дотримання не тСЦльки моральних, але СЦ правових норм. "МетафСЦзика звичаСЧв» тАФ найбСЦльш зрСЦла праця Канта в областСЦ етики СЦ фСЦлософСЦСЧ права. ВСЦн писав: "СправдСЦ, природне використання представником однСЦСФСЧ статСЦ полових органСЦв СЦншоСЧ статСЦ тАФ це насолода, в СЦмтАЩя якоСЧ одна сторона вСЦддаСФться СЦншСЦй. У цьому актСЦ людина сама обертаСФ себе в рСЦч, що суперечить праву людства стосовно "асноСЧ особи. Можливо ж це лише за однСЦСФСЧ умови: у той час як одна особа здобуваСФ, немов рСЦч, СЦншу, ця СЦнша особа у свою чергу здобуваСФ першу; адже тСЦльки так вона знову знаходить себе СЦ вСЦдновлюСФ свою особистСЦсть. Але придбання будь-якоСЧ частини людського тСЦла СФ в той же час придбання всСЦСФСЧ людини як особи, тому що особа СФ абсолютна СФднСЦсть; отже, вСЦддача себе представником однСЦСФСЧ статСЦ СЦншому СЦ використання один одного заради насолоди не тСЦльки допустимСЦ при вступСЦ в шлюб, але СЦ СФдино можливСЦ за цСЦСФСЧ умови. А той факттАЪ що це особисте право водночас СФ речовим правом, ТСрунтуСФться на тому, що, коли один з подружжя пСЦшов вСЦд СЦншого чи вСЦддався у володСЦння третього, СЦнший вправСЦ у будь-який час СЦ беззаперечно повернути його, немов рСЦч, у своСФ розпорядження»22.

Дуже важливою в цьому вСЦдношеннСЦ СФ "АнтропологСЦя» тАФ пСЦдсумкова робота мислителя, для якого головне питання фСЦлософСЦСЧ звучало СЦнакше, нСЦж ми звикли,тАФ "Що таке людина?» Людина тАФ творець культури, а "культура починаСФться з приватноСЧ особи»23 .

Ф. Гегель не забував про людину, але центр ваги СЦнтересСЦв великого дСЦалектика лежав у сферСЦ суспСЦльства. З двох його праць тАФ "ФСЦлософСЦя релСЦгСЦСЧ»24 СЦ "ФСЦлософСЦя права»25 тАФ демонструСФмо два найбСЦльш характернСЦ фрагменти. Як завжди, Гегель критикуСФ своСЧх попередникСЦв. Розглядаючи проблему шлюбу, вСЦн вСЦдкидаСФ примСЦтивне тлумачення його тСЦльки як статевих стосункСЦв, недостатнСЦй погляд на шлюб СЦ як на договСЦрне вСЦдношення, СЦ навСЦть взаСФмне кохання не вичерпуСФ поняття шлюбу. Шлюб, за Гегелем, "правова, моральна любов». Таке визначення виключаСФ усе випадкове, субтАЩСФктивне, допомагаСФ побачити в сСЦмтАЩСЧ органСЦчний осередок органСЦчного цСЦлоготАЪ яким СФ суспСЦльство.

К. Маркс (1818тАФ1883 р.р.): "ВСЦдношення чоловСЦка до жСЦнки СФ найприроднСЦше вСЦдношення людини до людини». У "ЕкономСЦко-фСЦлософських рукописах 1844 року» показав фатальний характер вСЦдокремлення одне вСЦд одного чоловСЦка СЦ жСЦнки, чоловСЦка СЦ дружини, яке принесло СЦз собою панування приватноСЧ "асностСЦ. НавСЦть комунСЦзм у своСЧй грубСЦй, казарменСЦй формСЦ здатний лише пСЦдсилити це вСЦдчуження, тому що "цей комунСЦзм, що заперечуСФ всюди особистСЦсть людини, СФ лише послСЦдовне вираження приватноСЧ "асностСЦ, яка СФ цим запереченням» 26.

Перетворення шлюбу СЦ сСЦмтАЩСЧ, пСЦдкреслювали К. Маркс СЦ Ф. Энгельс (1820тАФ1895 рр.) здСЦйсниться тСЦльки тодСЦ, коли жСЦнка перестане бути простим знаряддям виробництва. Для нашого суспСЦльства це його положення зберСЦгаСФ своСФ значення СЦ донинСЦ, хоча, природно проблема гармонСЦзацСЦСЧ сСЦмтАЩСЧ не обмежуСФться лише аналСЦзом мСЦiя жСЦнки у виробництвСЦ.

О. РЖ. Герцен (1812тАФ1870 р.р.): "ЛюбовтАЩю життя захоплюСФться собою...»тАЪ засуджуСФ уявлення соцСЦалСЦстСЦв-утопСЦстСЦв, що жадають зруйнувати традицСЦйну сСЦмтАЩю. Навпаки, вСЦн високо оцСЦнюСФ згуртованСЦсть СЦ моральний потенцСЦал селянськоСЧ росСЦйськоСЧ сСЦмтАЩСЧ, вважаючи, що вона може служити прикладом для РДвропи. Описуючи правовий статус селянськоСЧ росСЦйськоСЧ сСЦмтАЩСЧтАЪ вСЦн звертаСФться до помСЦщикСЦвтАЪ говорячитАЪ що вони не залишають йому навСЦть останнього притулку, де вСЦн ще почуваСФ себе людиною, де вСЦн любить СЦ не боСЧться; ви говорите: "Його громада тАФ не громада, його сСЦмейство тАФ не сСЦмейство, його дружина тАФ не дружина: перш нСЦж йому, вона належить помСЦщику; його дСЦти тАФ не його дСЦти; хто знаСФ, хто СЧхнСЦй батько?» 27.

Але для бСЦльшоСЧ ясностСЦ вСЦдокремимо норму вСЦд зловживань, права вСЦд злочинСЦв. Jus primae noctis (лат тАФ право першоСЧ ночСЦ) нСЦколи не СЦснувало в РосСЦСЧ. ПомСЦщик не може законно вимагати порушення подружньоСЧ вСЦрностСЦ. Якби закон виконувався в РосСЦСЧ, зТСвалтування крСЦпосноСЧ жСЦнки каралося б точно так само, як нСЦби вона була вСЦльна, тобто каторжною роботою чи засланням до СибСЦру з позбавленням усСЦх прав. Такий закон. Звернемося до фактСЦв.

Половина з помСЦщикСЦв, яких вбивають СЧхнСЦ ж крСЦпаки (за статистичними даними СЧх число сягаСФ вСЦд шСЦстдесятьох до сСЦмдесятьох на рСЦк), гине внаслСЦдок своСЧх еротичних подвигСЦв. Процеси з таких приводСЦв поодинокСЦ; селянин знаСФ, що суди не зважать на його скаргу; але в нього СФ сокира; вСЦн нею володСЦСФ майстерно СЦ знаСФ це теж...28

Д. РЖ. ПисарСФв (1840тАФ1868 рр.): "ЧоловСЦка життя вертить СЦ коливаСФ крутСЦше, але жСЦнку воно давить сильнСЦше». У статтСЦ "ЖСЦночСЦ типи в романах СЦ повСЦстях Писемського, ТургенСФва СЦ Гончарова»29 вСЦн ремствуСФ на те, що найпростСЦшСЦ вСЦдносини дотепер установитися не можуть: чоловСЦк СЦ жСЦнка заважають один одному жити, найрСЦзноманСЦтнСЦшими СЦ витонченими засобами вони отруюють один одному життя. ПисарСФв пояснюСФ таке положення вСЦдсутнСЦстю виховання: немаСФ перСЦодичних журналСЦв. ВСЦн вСЦдзначаСФ невмСЦння росСЦйських матерСЦв виховувати дСЦтей через вСЦдсутнСЦсть елементарних педагогСЦчних знань, порожнСФ кокетство дСЦвчат. Усе це повтАЩязане, вважаСФ ПисарСФв, з умовами росСЦйськоСЧ дСЦйсностСЦ, з вСЦдсутнСЦстю у жСЦнок рСЦвних прав. ОсобистСЦсть чоловСЦка складеться так чи СЦнакше, а в жСЦнки СЦ цього не буваСФ. Що потрСЦбно зробити для звСЦльнення жСЦнок? Насамперед необхСЦдно викликати СЧСЧ на роздуми СЦ критику, необхСЦдно створити умови для СЧСЧ самостСЦйностСЦ, розвинути в нСЦй сили для протесту СЦ боротьби. У цьому тАФ задатки майбутньоСЧ плСЦдноСЧ велелюбноСЧ дСЦяльностСЦ.

Щоб жити на самотСЦ, треба бути твариною або богом, говорить АрСЦстотель. Не вистачаСФ третього випадку: треба бути СЦ тим СЦ СЦншим тАФ фСЦлософом 30.

У такий спосСЦб перейдемо вСЦд фСЦлолофсько-правових поглядСЦв на проблему до огляду лСЦтератури, автори якоСЧ були СЦ СФ юристами СЦ свого часу займалися вивченням правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки в рСЦзний час СЦ в рСЦзних краСЧнах.

Так у працях Ф. Енгельса 31, Ю. ЛСЦперта 32, Л. Моргана 33, М. Поворинського34 широко розкрите положення замСЦжньоСЧ жСЦнки в доСЦсторичнСЦй сСЦмтАЩСЧ. Автори подали величезний фактичний матерСЦал. Велика заслуга СЧхня полягаСФ в тому, що вони вСЦдкрили СЦ вСЦдновили в головних рисах цю доСЦсторичну основу нашоСЧ писаноСЧ СЦсторСЦСЧ й у родових звтАЩязках пСЦвнСЦчноамериканських СЦндСЦанцСЦв знайшли ключ до найважливСЦших, досСЦ нерозвтАЩязаних загадок стародавньоСЧ грецькоСЧ, римськоСЧ СЦ нСЦмецькоСЧ СЦсторСЦСЧ. ТвСЦр Л. Моргана тАФ праця не одного дня. Близько сорока рокСЦв працював вСЦн над своСЧм матерСЦалом, поки не опанував ним цСЦлком. Але зате СЦ книга його тАФ один з небагатьох творСЦв нашого часу, що складають епоху.

У своСЧх дослСЦдженнях М. "адимирський-Буданов35, В. СергеСФвич36, Г. Терещенко37, В. ШульгСЦн 38, А. Смирнов39, Ф. Леонтович40тАЪ дослСЦджують еволюцСЦю способа укладення шлюбутАЪ стверджуючи, що вираз лСЦтопиiя: "бСЦсовськСЦ СЦгрища», указуСФ, звичайно, на язичеськСЦ релСЦгСЦйнСЦ святатАЪ якСЦ з цим повтАЩязанСЦ. ОскСЦльки викрадення дСЦвиць на релСЦгСЦйних торжествах носило у наших предкСЦв, з плином часу, характер звичайний, то, зрозумСЦло, викрадання втратило багато у своСЧй реальностСЦ СЦ первСЦснСЦй простотСЦ. Вираження лСЦтопиiя: "с нею-же кто совещашеся», указуСФ, що викрадання припускало згоду нареченоСЧ, СЦ отже, не мало характеру дСЦйсного насильства; воно було, вСЦрнСЦше, удаваним викраденням, чи втечею нареченоСЧ вСЦд батькСЦв за допомогою нареченого. Автори визнають однак, що якщо навСЦть визнати, що викрадання мало характер удаваного викрадення, проте його СЦснування вказуСФ, що спочатку воно було в наших предкСЦв дСЦйсним викраданням.

В СЦсторико-правовСЦй науцСЦ немаСФ СФдиноСЧ думки по питанню про те, хто приводив наречену в будинок нареченого тАФ посланцСЦ нареченого чи родичСЦ нареченоСЧ. БСЦльшСЦсть таких дослСЦдникСЦвтАЪ як К. НеволСЦн41, РЖ. БСФляСФв42, К. Кавелин43, В.Спасович44, А. Добряков45, К. АлексСФСФв46, С. Шпилевський47, А. СавельСФв48 стверджують, що саме родичСЦ нареченоСЧ приводили СЧСЧ в будинок нареченого СЦ приносили придане, хоча заради справедливостСЦ слСЦд вСЦдзначити дослСЦдника А. Смирнова49, який вСЦдстоюСФ свою точку зору: "Приведення нареченоСЧ в будинок нареченого СФ насамперед справа родичСЦв нареченого, а також самого нареченого».

Питання про те, чи СЦснувала взагалСЦ у росСЦйських словтАЩян купСЦвля нареченоСЧ, спСЦрне. ОднСЦ дослСЦдники припускають можливСЦсть СЦснування у древнСЦх словтАЩян купСЦвлСЦ нареченоСЧ, припускають що шлюб розглядався як майнова угода СЦ що мова йде про найдавнСЦшу форму шлюбу тАФ продаж дружин СЧхнСЦми родичами чоловСЦкам тАФ це М. Карамзин50, М. ПогодСЦн51, Д. ВасильСФв52, РЖ. Оршанський53. ТакСЦ вченСЦ як Б. КранСЦхфельд54, С. Соловйов55, М. Бестужев тАУ РюмСЦн56 стверджували, що мова йде не про дСЦйсну плату за наречену, а лише про обряд, пережиток плати, обдарування.

В. Загорський57 СЦ К. Орович58 у своСЧх працях вСЦдзначають вплив ВСЦзантСЦСЧ на складання на РусСЦ збСЦрникСЦв, що принижують особистСЦсть жСЦнки. Мораль того часу вимагала вСЦд "добрих людей» упокорювати дружинутАЪ дивлячись на провину СЦ по-людськСЦ, тобто без заподСЦяння СЧй калСЦцтва. "А у випадку великоСЧ провини, СЦ за непослух СЦ нехтування зняти сорочку, так батогом чемненько, за руки тримаючи, СЦ на провину дивлячись».

АнглСЦйськСЦ дослСЦдники К. Мен59тАЪ СЦ С. Данге60 не розрСЦзняють СЦснування у стародавньому СЦндуському правСЦ вСЦльного СЦ невСЦльного шлюбу, як двох зовсСЦм самостСЦйних правових СЦнститутСЦв. Разом з тим у вСЦльному шлюбСЦ не тСЦльки жСЦнка була незалежна вСЦд чоловСЦка в майновому вСЦдношеннСЦ, але вона була СЦ бСЦльш повноправна в особистому вСЦдношеннСЦ, тому що мала захист своСФСЧ особистостСЦ з боку колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ. Це стверджують такСЦ дослСЦдники як Й. Унгер61 СЦ П. Жид62.

ДослСЦдник Н. Переферкович63 пСЦдкреслюСФ, що в давньоСФврейському правСЦ говориться, що жСЦнка здобувалася або силою, зброСФю, або куплею, або просто фактичним оволодСЦнням.

ДослСЦдники Б. Фрезе64, М. МатьСФ65 показують, що в РДгиптСЦ не лише колишня сСЦмтАЩя дружини, але СЦ сама дружина були стороною в юридичнСЦй шлюбнСЦй угодСЦ. Таким чином, сама жСЦнка брала безпосередню участь у виробленнСЦ позитивного права, який регулював СЧСЧ особисте СЦ майнове положення в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка.

ОцСЦнюючи СЦсторико-культурне значення французького цивСЦльного кодексу, П. Карасевич66 Ж. Сорель67 пишуть, що пСЦсля епохи рецепцСЦСЧ римського права це СФдиний вСЦдомий нам приклад такого широкого запозичення законСЦв одного народу в СЦнших народСЦв. Ми маСФмо право вСЦдчувати у свСЦдомостСЦ цього деяку гордСЦсть СЦ вбачати в цьому визнання освячення того СЦнтелектуального верховенства, яким користувалася ФранцСЦя в ХVII СЦ ХVIII столСЦттях.

Фундаментально СЦ дуже детально про цивСЦльне укладення нСЦмецькоСЧ СЦмперСЦСЧ 1896 року писав Г. Шершеневич68. У своСЧй працСЦ вСЦн велику увагу придСЦлив правовому становищу замСЦжньоСЧ жСЦнки.

У лСЦтературСЦ питання про майновСЦ вСЦдносини подружжя спСЦрне. ТакСЦ дослСЦдники, як К. НеволСЦн69тАЪ К. ПобСФдоноiев70 стверджують, що роздСЦльнСЦсть майна у РосСЦСЧ була споконвСЦчною. РЖншСЦ дослСЦдники, тАФ В. СергеСФвич71, М. "адимирський-Буданов72, дотримуються протилежноСЧ точки зору.

НемаСФ СФдностСЦ серед вчених СЦ в питаннСЦ причин виникнення в росСЦйському правСЦ роздСЦльностСЦ майна подружжя. Д. МейСФр73 дотримуСФться думки про виникнення роздСЦльностСЦ майна завдяки дСЦяльностСЦ СЦмператриць СЦ СЧхнСЦй жСЦночо-фСЦльскСЦй полСЦтицСЦ. Хоча РЖ. Оршанський не погоджуючись з таким аргументом, пише: "З часСЦв Петра законодавство йде в цьому вСЦдношеннСЦ в одному напрямку незалежно вСЦд особистостСЦ того чи СЦншого монарха»74.

ДослСЦдник Р. ЛаткСЦн75 питання про походження майновоСЧ волСЦ обходить мовчанням, а Г. Шершеневич76 посилаСФться на Д. МейСФра та РЖ. Оршанського. У дослСЦдникСЦв К. НеволСЦна СЦ К. Победоноiева цього питання навСЦть не могло СЦ виникнути, тому що, на СЧхню думку роздСЦльнСЦсть майна подружжя СФ споконвСЦчною СЦ постСЦйно дСЦючою основою росСЦйського права 77.

ДослСЦдник В. Загорський у своСФму курсСЦ сСЦмейного права не погоджуСФться з тим, що система майновоСЧ роздСЦльностСЦ могла бути виведена з СЦсторСЦСЧ як цСЦлий СЦнститут: "Не можна вважати систему роздСЦльностСЦ майна подружжя пСЦдтвердженою всСЦм ходом нашоСЧ СЦсторСЦСЧ»78.

У своСЧй монографСЦСЧ В. ССЦнайський79 дав розгорнуту картину майнового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, докладно зупинившись на способах укладення шлюбу за законами Ману, а також на проектСЦ цивСЦльного укладення РосСЦйськоСЧ СЦмперСЦСЧ 1814 року.

У рСЦзних аспектах правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки дослСЦджували такСЦ вченСЦ, як Д. Азаревич80тАЪ Й. Бахофен81тАЪ Г. Бертгольд82тАЪ Д. ВасильСФв83тАЪ О. Гойх-барг84тАЪ Г. РЖльСЧн 85тАЪ О. Загоровський86тАЪ Л. Казанцев87тАЪ К. КавелСЦн88тАЪ О. КунСЦ-цин89тАЪ О. Любавський90тАЪ М. МатьСФ91тАЪ В. НСЦкольський92тАЪ А. Пестрежицький 93 та СЦн.

ТСЦСФю чи СЦншою мСЦрою дану проблему дослСЦджували СЦ нашСЦ сучасники. ОскСЦльки вони не мали на метСЦ дослСЦджувати саме проблему правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки тАФ перед ними стояло СЦнше завдання, а обСЦйти цю тему вони не могли, то СЦ мови, про глибину дослСЦдження правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, бути не може. Це такСЦ вченСЦ як, П. Галанза94, К. Федоров95, З. Черниловський96, О. Жидков СЦ Н. Крашенинникова97, О. Омельченко98, К. Батир99, О. Шевченко100, М. Чельцов-Бебутов101тАЪ Б. Тищик102, П. Музиченко103тАЪ РД. Харитонов104тАЪ колектив авторСЦвтАЪ якСЦ працювали над СЦсторСЦСФю держави СЦ права УкраСЧни: Я. ТацСЦйтАЪ О. СвятоцькийтАЪ В. ГончаренкотАЪ О. КопиленкотАЪ М. СтраховтАЪ А. РогожинтАЪ В. РумянцевтАЪ РЖ. СафроноватАЪ Л. ЗайцевтАЪ В. РДрмалаСФвтАЪ Б. ТищиктАЪ В. КульчицькийтАЪ О. ЯрмиштАЪ М. Панов.105. ПерерахованСЦ вище автори пСЦдручникСЦв тАФ провСЦднСЦ вченСЦ в галузСЦ держави СЦ права зарубСЦжних краСЧн тАФ докладно розглядають СЦсторичнСЦ процеси розвитку складноСЧ системи державних СЦ юридичних установ стародавнього, середньовСЦчного, нового СЦ новСЦтнього свСЦту.

РЖноземнСЦ автори тАФ M. Weber106, R. Voisin107, R. Bartsch108, Р. Neubecker109, I. Kohler110, Ed. Wester-marck111, I. Marguardt112 тАФ також звертали свою увагу на вивчення правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, удаючись до систематичного викладу всСЦСФСЧ СЦсторСЦСЧ зародження СЦ зростання цивСЦльноСЧ особистостСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Над питаннями шлюбних форм, у стародавньому РимСЦ СЦ взагалСЦ над питаннями подружньоСЧ "ади чоловСЦка, працювали такСЦ СЦноземнСЦ вченСЦ, як:

W. Laouiaye113, Q. Basset-Mazerat114, C. Bader115, P. Besset116, K. Labbe117,

V. Martin118, D. Rein119, S. Schulin120, Ed. Holder121, C. Salkowski122, F. Girard-Mayer123, G. May124, Fd. Cug125.

На вСЦдмСЦну вСЦд СЦснуючоСЧ величезноСЧ кСЦлькостСЦ СЦсторико-правовоСЧ лСЦтератури минулих рокСЦв присвяченоСЧ цСЦй актуальнСЦй проблемСЦтАЪ кСЦлькСЦсть лСЦтературитАЪ яка б належала перу наших сучасних дослСЦдникСЦвтАЪ на жальтАЪ СФ незначною. Дана тема вивчалася в пСЦзнавальнСЦй площинСЦ й у силу цього автор бачить прогалини з точки зору практичного вивчення правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки СЦз стародавнього до новСЦтнього часу, тим бСЦльше, що украСЧнський законодавець знаходиться в процесСЦ законотворчого становлення незалежноСЧ, правовоСЧ держави УкраСЧна СЦ тому потреба вивчення цСЦСФСЧ проблеми очевидна.

РоздСЦл РЖРЖ. РЖсторико-правовСЦ погляди на форми шлюбу


Свого часу А. Бебель стверджував: "ЖСЦнка СФ перша людська СЦстота, яка потрапила в рабство. ЖСЦнка стала рабинею ще тодСЦ, коли рабСЦв ще не СЦснува-ло»126.

Св. Августин мав свою точку зору на це питання: "Якби Бог призначив жСЦнцСЦ бути господинею чоловСЦка, вСЦн створив би СЧСЧ з голови, якби тАФ рабою, то створив би з ноги: але оскСЦльки ВСЦн призначив СЧй бути подругою СЦ рСЦвною чоловСЦковСЦ, то створив з ребра»127.

На пСЦдтвердження слСЦв Св. Августина наведемо статтю з законСЦв Ману (Древня РЖндСЦя). У главСЦ III статтСЦ 56 говориться: "Де жСЦнки шануються, там боги радуються; але де не шануються, там усСЦ ритуальнСЦ дСЦСЧ марнСЦ»128.

Хочеться закСЦнчити цСЦ мСЦркування про права жСЦнки словами росСЦйського письменника Л. Толстого, який говорив, що жСЦнки, як царицСЦ, тримають у полонСЦ рабства СЦ важкоСЧ працСЦ девтАЩять десятих роду людського. А усе вСЦд того, що СЧх принизили, позбавили СЧх рСЦвних прав з чоловСЦками.

Перед нами висловлювання творчих людей, що суперечать одне одному. ОднСЦ стверджують, що саме жСЦнка стала першою рабинею, натякаючи на дружину Адама РДву, а СЦншСЦ стверджують, що СЧСЧ тому СЦ зробили з ребра, щоб вона була рСЦвною чоловСЦку.

Щоб визначитися в цСЦй важливСЦй проблемСЦтАЪ звернемося до законодавцСЦв минулих епох СЦ рокСЦв з метою дослСЦдити правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки минулих цивСЦлСЦзацСЦй СЦ бСЦльш близьких до нас часСЦв.

ССЦмтАЩя починаСФться з шлюбу. Тут доречно навести поняття про шлюб у римлян, яке допоможе нам зрозумСЦти деякСЦ особливостСЦ з правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки перСЦодутАЪ який дослСЦджуСФться. Римляни останнСЦх часСЦв язичництва виробили настСЦльки досконалий погляд на шлюб, що вСЦн СФ гСЦдним схвалення з погляду християнськоСЧ релСЦгСЦСЧ СЦ сьогодення. Шлюб за цим поняттям був статевим союзом, СЦстотною метою якого було дСЦтонародженнятАЪ але вище нього стояла мета того повного СФднання мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою, що так вСЦрно виражена у словах: так будуть двоСФ однСЦСФю плоттю129. Шлюб визнавався тодСЦ спСЦлкуванням не лише фСЦзичнимтАЪ але також духовним, розумовим, моральним, релСЦгСЦйним. Усе це СЦ хотСЦв сказати Модестин у своСФму вСЦдомому визначеннСЦ (D. 23. 2.1): nuptiae sunt conjunctio maris et feminae, consortium omnis vitae, divini et humani juris communicatio130.

ОскСЦльки замСЦжня жСЦнка СФ складовою частиною сСЦмтАЩСЧ, то що таке сСЦмтАЩя? ССЦмтАЩя тАФ це суспСЦльство в мСЦнСЦатюрСЦ, вСЦд цСЦлСЦсностСЦ якого залежить безпека усього суспСЦльства, тому розгляд прав жСЦнки ми СЦ почнемо з сСЦмейного права, в якому вона (жСЦнка) завжди вСЦдСЦгравала одну СЦз самих помСЦтних ролей.

ВлССЦмтАЩя, тАФ говорив Морган, тАФ активний початок; вона нСЦколи не залишаСФться незмСЦнною, а переходить вСЦд нижчоСЧ форми до вищоСЧ, у мСЦру того як суспСЦльство розвиваСФться вСЦд нижчого ступеня до вищого. Навпаки, системи спорСЦднення пасивнСЦ; лише через довгСЦ промСЦжки часу вони реСФструють прогрес, досягнутий за цей час сСЦмтАЩСФю, СЦ зазнають радикальних змСЦн лише тодСЦ, коли сСЦмтАЩя вже радикально змСЦнилася»131.

Якими СФ ознаки сСЦмтАЩСЧ? Яку роль сСЦмтАЩя вСЦдСЦграСФ у суспСЦльствСЦ? ЦСЦ питання намагалися вирСЦшити мислителСЦ всСЦх епох, починаючи СЦз самоСЧ давнини. ССЦмтАЩю, СЧСЧ походження СЦ сутнСЦсть вивчають багато наук: соцСЦологСЦя, полСЦтична соцСЦологСЦя, психологСЦя, педагогСЦка, демографСЦя, право, етика, полСЦтологСЦя, СЦсторСЦя та СЦн. У лСЦтературСЦ можна знайти рСЦзнСЦ визначення сСЦмтАЩСЧ. Але будь-яке визначення сСЦмтАЩСЧ, з погляду будь-якоСЧ окремоСЧ науки, буде неповним. Не претендуючи на абсолютну точнСЦсть СЦ вичерпну достатнСЦсть, скажемо, що сСЦмтАЩя тАФ це соцСЦальне обтАЩСФднання, члени якого повтАЩязанСЦ спСЦльнСЦстю побуту, взаСФмною моральною вСЦдповСЦдальнСЦстю СЦ взаСФмодопомогою. По сутСЦ сСЦмтАЩя становить систему вСЦдносин мСЦж чоловСЦком СЦ дружиною, батьками СЦ дСЦтьми, засновану на шлюбСЦ чи кровному спорСЦдненнСЦтАЪ СЦ яка маСФ СЦсторично визначену органСЦзацСЦю. РЗСЧ основнСЦ ознаки: а) шлюбнСЦ або кровно родиннСЦ звтАЩязки мСЦж усСЦма СЧСЧ членами; б) спСЦльне проживання в одному примСЦщеннСЦ, в) загальний сСЦмейний бюджет132.

ОчевиднотАЪ це занадто сучасна мСЦркатАЪ з якою не можна йти до чужого монастиря, але для того, щоб мати хоч якСЦсь орСЦСФнтиритАЪ будемо мати цСЦ слова на увазСЦ.

Грецький свСЦт з його прекрасно СЦдеальним розумСЦнням життя богСЦв СЦ людей, СЦз "астивою йому жвавСЦстю СЦ грацСЦСФю, з його багатими полСЦтичними установами СЦ дивовижними скарбами мистецтва, загинув безповоротно.

Римське суспСЦльство з його невтомною доблестю, суворою величчю СЦ переможним пануванням, перетворився на руСЧни; СЦ пСЦсля нього вже бСЦльше не виникала унСЦверсальна монархСЦя, яка, як Рим, мала би право на таку назву СЦ подавання.

Один лише свСЦт схСЦдний продовжував СЦснувати у своСФму первСЦсному виглядСЦ, опирався плину столСЦть СЦ зберСЦгся в незмСЦнному своСФму станСЦ релСЦгСЦйного, полСЦтичного СЦ шлюбного життя до нинСЦшнСЦх днСЦв. У цьому станСЦ застою СхСЦд знав СЦ знаСФ тСЦльки те, що тСЦльки один, а не декСЦлька чи навСЦть багато тАФ повинен бути вСЦльним. Вищий принцип всесвСЦтньоСЧ СЦсторСЦСЧ, тАФ свобода, що розвиваСФться, таким чином, зупинилася тут на своСЧй нижчСЦй стадСЦСЧ, тобто на свободСЦ одного. Цим, разом з тим, пояснюються соцСЦальнСЦ вСЦдносини мСЦж мешканцями сходу: рабство й абсолютне пСЦдпорядкування: то жСЦнки чоловСЦковСЦ, то, навпаки, чоловСЦка жСЦнцСЦ, бо цей один вСЦльний СЦндивСЦд може також бути СЦ жСЦнкою; у такий спосСЦб вСЦдбувалися полСЦандрСЦя СЦ безправтАЩя чоловСЦка.

Так писав про СхСЦд у 1885 роцСЦ вчений Йосип Унгер133. Що це СФ найнижча СЦ ганебна форма шлюбу, якщо взагалСЦ тут може йтися про шлюб, визнано було мислячими людьми всСЦх часСЦв; так, чоловСЦк, сама органСЦзацСЦя якого призначаСФ його до дСЦяльностСЦ СЦ творчостСЦ, робиться тут слСЦпим знаряддям у руках жСЦнки, що заправляСФ СЦ пануСФ над усСЦма вСЦдносинами суспСЦльного СЦ сСЦмейного життя за "асною сваволею.

Ця форма полСЦгамСЦСЧ СЦ виняткове панування жСЦнки, що випливаСФ з неСЧ, набуло переваги у деяких народностей Сходу. Уже стародавнСЦ часто розповСЦдають про племтАЩя Амазонок, що, складаючись винятково з жСЦнок, входило в зносини з чоловСЦками сусСЦднСЦх народСЦв лише з метою розмноження СЦ з числа народжених у такий спосСЦб дСЦтей залишало тСЦльки дСЦвчаток, а хлопчикСЦв вСЦдсилало до СЧх батькСЦв. Може бути, розповСЦдь про те племтАЩя, три поколСЦння якого були в АфрицСЦ й АзСЦСЧ розбитСЦ СЦ знищенСЦ Геркулесом, належить бСЦльше до царини байки, але наявним СФ той факт, що СЦ до нинСЦ СЦснують приклади таких держав жСЦнок.

ТактАЪ за одностайними розповСЦдями багатьох мандрСЦвникСЦв на Малабарському березСЦ, особливо мСЦж Найорами, пануСФ полСЦандрСЦя СЦ гСЦнекократСЦя (панування жСЦнки)134. У них СЦснуСФ правило, що тСЦльки однСЦ королеви можуть сидСЦти на престолСЦ СЦ що тСЦльки дочки СЧхнСЦ можуть успадковувати престол, тим часом як сини повиннСЦ обмежуватися положенням простих пСЦдданих. Так само однСЦ дочки мають право на спадщину померлих приватних осСЦб135. Вони вибирають собСЦ за своСЧм бажанням чоловСЦкСЦв для виробництва дСЦтей СЦ, як наприклад, у королСЦвствСЦ АттСЦнге, складають СЦз самих найчудовСЦших СЦ квСЦтучих юнакСЦв гареми136. Однаковий з цим порядок колись панував на Ладронських СЦ МарСЦанських островах, на яких жСЦнки поводилися зСЦ своСЧми чоловСЦками, як СЦз простими рабами, СЦз самою жорстокою суворСЦстю. ВзагалСЦ, у схСЦднСЦй АзСЦСЧ на противагу захСЦднСЦй переважаСФ многомужество137. ТактАЪ наприклад, у ТСЦбетСЦ старший брат вибираСФ дружину для всСЦх членСЦв родини чоловСЦчоСЧ статСЦ. Точно так у КандСЦ на ЦейлонСЦ в кожнСЦм сСЦмействСЦ СЦснуСФ тСЦльки одна дружина, СЦ дСЦти належать усСЦм.

Страх перед подСЦбним гидким поводженням СЦ перед постСЦйним рабством утримуСФ бСЦльшу частину чоловСЦкСЦв вСЦд одруження; вони волСЦють купити собСЦ на спСЦльний рахунок дСЦвчину, передавати СЧСЧ для взаСФмного користування СЦ мати над нею права пана СЦ "асника; СЦ в такий спосСЦб полСЦандрСЦя в багатьох народСЦв, переходила в полСЦгСЦнСЦю, тому що там виникали матримонСЦальнСЦ гуртки, у яких усСЦ чоловСЦки були хазяями всСЦх жСЦнок.

ТамтАЪ детАЪ таким чиномтАЪ СФдино вСЦльним СФ чоловСЦк, там жСЦнка йому абсолютно пСЦдлегла СЦ цСЦлком ним подавленатАЪ СЧСЧ життя СЦ смерть у його руках тАФ вСЦн велить, вона безмовно пСЦдкоряСФться, вСЦн не працюСФ, вона творить СЦ трудитьсятАЪ СЦ навСЦть такСЦ найсуворСЦшСЦ заняття, яктАЪ наприкладтАЪ польовСЦ, виконуються жСЦнками. Ця форма полСЦгамСЦСЧ,тАФ сама звичайна у схСЦдних народСЦв. ЖСЦнка, яка тут СФ нСЦщо СЦнше, як рСЦч, купуСФться, СЦ мСЦж тим як у бСЦльш развинутСЦй РЖндСЦСЧ вважаСФться ганьбою, коли батько хоче отримати зСЦ шлюбу своСФСЧ дочки безпосередню вигоду, у неСЦсторичних народСЦв, батьки дивляться на своСЧх дочок, як на засСЦб збСЦльшити своСФ майно. Корови, бики, вСЦвцСЦ, свинСЦ, горСЦлка, служать платою за жСЦнок. Тому у таких народСЦв дочки, як предмет купСЦвлСЦ, не одержують нСЦякого приданого, за допомогою якого вони могли б стати повноправними СЦ особистостями, що володСЦють. Навпаки, наречений повинен здобути собСЦ прихильнСЦсть батька й у такий спосСЦб СЦндСЦСФць у ГвСЦанСЦ, татарин у МСЦнгрелСЦСЧ СЦ негр в АфрицСЦ подають батьковСЦ всяку послугу для того, щоб замСЦсть цього одержати собСЦ дружину в безумовне СЦ необмежене користування. Що при таких вСЦдносинах не може бути СЦ мови про гСЦдне людське поводження з жСЦнкою, зрозумСЦло само по собСЦ. ТактАЪ наприклад, чоловСЦки переривають з жСЦнками пСЦд час вагСЦтностСЦ всякСЦ зносини, виганяють СЧх з наметСЦв й у той момент, коли страждаючСЦ жСЦнки найбСЦльше мають потребу в нСЦжному доглядСЦ, чоловСЦки поводяться з ними СЦз самою нелюдською суворСЦстю138. НавСЦть у тих народСЦв, що вимагають зовнСЦшньоСЧ ознаки невинностСЦ у своСЧх наречених, яктАЪ наприкладтАЪ СФвреСЧ, жСЦнка, що виявилася незайманою, все одно не користуСФться бСЦльш гуманним поводженням, тому що така вимога, продукт марнославства СЦ хтивостСЦ, позбавлена усякого вищого морального мотивутАЪ СЦ чоловСЦк пСЦсля тСЦльки що укладеного шлюбу знову-таки поводиться з дружиною з презирством СЦ байдужСЦстю.

РЖншСЦ народи не звертають уваги на непорочнСЦсть своСЧх наречених, а навпаки, як деякСЦ негритянськСЦ племена, вважають навСЦть достоСЧнством жСЦнки, якщо вона знаходилася ранСЦше в СЦнтимних стосунках з багатьма чоловСЦками. ТакСЦ народи, за звичай, позичають один одному своСЧх дружин СЦ вважають боргом гостинностСЦ пропонувати прибулому подорожанину своСЧх дружин, навСЦть дочок, для вСЦльного користування.

Перелюбство жСЦнок у схСЦдних народСЦв караСФться рСЦзним чином, СЦ мСЦж тим як американський СЦндСЦСФць з ПСЦвночСЦ без усякого наслСЦдку починаСФ бити свою дружину чи вСЦдкушуСФ СЧй носа, щоб зробити СЧСЧ назавжди виродком СЦ спотворити, у МСЦнгрелСЦСЧ, навпаки, ображений чоловСЦк мириться зСЦ звабником за пеню в двСЦ або три свинСЦ, що потСЦм СЦ зтАЩСЧдаються на спСЦльнСЦй веселСЦй гулянцСЦ.

Про зраду чоловСЦкСЦв тут, як всюди, де пануСФ полСЦгамСЦя, не може бути СЦ мови, тому що чоловСЦк вСЦльний СЦ вСЦльний у задоволеннСЦ всякоСЧ примхи СЦ всякого потягу. Таким чином, на СходСЦ всюди, як у домашньомутАЪ так СЦ в суспСЦльному життСЦ, вСЦльна лише одна сторона, будь це чоловСЦк чи жСЦнка.

Вивчення СЦсторСЦСЧ сСЦмтАЩСЧ починаСФться з 1861 р., коли вийшла у свСЦт робота Бахофена "Материнське право»139. Автор висунув у цСЦй роботСЦ наступнСЦ положення: 1) у людей спочатку СЦснували нСЦчим не обмеженСЦ статевСЦ вСЦдносини, якСЦ вСЦн позначаСФ невдалим виразом "гетеризм»; 2) такСЦ вСЦдносини виключають усяку можливСЦсть достовСЦрно установити батька, СЦ тому походження можна було визначати лише по жСЦночСЦй лСЦнСЦСЧ тАФ вСЦдповСЦдно до материнського права, як спочатку це СЦ було у всСЦх народСЦв стародавностСЦ; 3) унаслСЦдок цього жСЦнки як матерСЦ, як СФдинСЦ достовСЦрно вСЦдомСЦ батьки молодого поколСЦння користалися високим ступенем поваги СЦ пошани, що доходила, на думку Бахофена, до повного панування жСЦнок (гСЦнекократСЦСЧ); 4) перехСЦд до одношлюбностСЦ, за якого жСЦнка належала винятково одному чоловСЦку, таСЧв у собСЦ порушення найдавнСЦшоСЧ релСЦгСЦйноСЧ заповСЦдСЦ (тобто фактично порушення споконвСЦчного права СЦнших чоловСЦкСЦв на цю жСЦнку), порушення, яке вимагало спокути чи допускалося за умови викупу, що полягало в тому, що жСЦнка протягом певного часу повинна була вСЦддаватися стороннСЦм.

Докази цих положень Бахофен знаходить у численних, з винятковою стараннСЦстю зСЦбраних цитатах СЦз класичноСЧ лСЦтератури стародавностСЦ. Розвиток вСЦд "гетеризму» до моногамСЦСЧ СЦ вСЦд материнського права до батькСЦвського вСЦдбуваСФться, на його думку,тАФ зокрема у грекСЦв,тАФ внаслСЦдок подальшого розвитку релСЦгСЦйних уявлень, внаслСЦдок запровадження нових божеств, представникСЦв нових поглядСЦв, у традицСЦйну групу богСЦв, що уособлювала старСЦ погляди, так що останнСЦ усе бСЦльш СЦ бСЦльш вСЦдтискуються на заднСЦй план першими. Таким чином, не розвиток дСЦйсних умов життя людей, а релСЦгСЦйне вСЦдображення цих умов у головах тих же людей викликало, по Бахофену, СЦсторичнСЦ змСЦни у взаСФмному суспСЦльному становищСЦ чоловСЦка СЦ жСЦнки. ВСЦдповСЦдно до цього Бахофен тлумачить "Орестею» ЕсхСЦла як драматичне зображення боротьби мСЦж материнським правом, що гине, СЦ виникаючим СЦ перемагаючим у героСЧчну епоху батькСЦвським правом. Заради свого коханця ЕгСЦста, КлСЦтемнестра вбила свого чоловСЦка Агамемнона, що повернувся з ТроянськоСЧ вСЦйни; але Орест, син СЧСЧ й Агамемнона, помщаСФться за вбивство батька, вбиваючи свою матСЦр. За це його переслСЦдують ЕрСЦнСЦСЧ140тАЪ демонСЦчнСЦ охоронницСЦ материнського права, за яким вбивство матерСЦ тАФ найтяжчий, нСЦчим не спокутуваний злочин. Але Аполлон, який через свого оракула спонукав Ореста зробити цю справу, СЦ АфСЦна, яку прикликають на суддю,тАФ обидва божества, що представляють тут новий порядок, заснований на батькСЦвському правСЦ,тАФ захищають Ореста; АфСЦна вислуховуСФ обидвСЦ сторонитАЪ увесь предмет суперечки стисло виражений у дебатах, що вСЦдбуваються мСЦж Орестом СЦ ЕрСЦнСЦями. Орест посилаСФться на те, що КлСЦтемнестра зробила подвСЦйне злодСЦяння, убивши свого чоловСЦка СЦ разом з тим його батька. Чому ж ЕрСЦнСЦСЧ переслСЦдують його, а не переслСЦдували СЧСЧ, набагато бСЦльш винну? ВСЦдповСЦдь разюча: "З чоловСЦком, нею убитим, вона в кровному спорСЦдненнСЦ не була»141.

Убивство людини, що не знаходиться в кровному спорСЦдненнСЦ, навСЦть коли вСЦн чоловСЦк жСЦнки, що його убила, може бути спокутувано, ЕрСЦнСЦСЧ воно анСЦтрохи не стосуСФться; СЧх справа тАФ переслСЦдувати убивство лише серед родичСЦв по кровСЦ, СЦ отут, вСЦдповСЦдно до материнського права, найтяжчим СЦ нСЦчим не спокутуваним СФ убивство матерСЦ. Але ось у ролСЦ захисника Ореста виступаСФ Аполлон; АфСЦна ставить питання на голосування членСЦв ареопагу тАФ афСЦнських присяжних; голоси дСЦляться порСЦвну тАФ за виправдання СЦ за осуд; тодСЦ, АфСЦна як голова подаСФ свСЦй голос за Ореста СЦ оголошуСФ його виправданим. БатькСЦвське право здобуло перемогу над материнським, "боги молодшого поколСЦння», як називають СЧх самСЦ ЕрСЦнСЦСЧ, перемагають ЕрСЦнСЦСЧ, СЦ зрештою останнСЦ теж погоджуються взяти на себе новСЦ обовтАЩязки, перейшовши на службу новому порядку.

Це нове, але цСЦлком вСЦрне тлумачення "ОрестеСЧ» являСФ собою одне з найчудовСЦших СЦ кращих мСЦiь у всСЦй книзСЦ Бахофена, але воно в той же час доводить, що Бахофен щонайменше так само вСЦрить в ЕрСЦнСЦСЧ, Аполлона й АфСЦну, як у свСЦй час ЕсхСЦл; а саме тАФ вСЦн вСЦрить, що вони в грецьку героСЧчну епоху здСЦйснили диво: скинули материнське право, замСЦнивши його батькСЦвським. ЗрозумСЦло, що подСЦбний погляд, за яким релСЦгСЦя маСФ значення вирСЦшального важеля свСЦтовоСЧ СЦсторСЦСЧ, зводиться в кСЦнцевому рахунку до найчистСЦшого мСЦстицизму.

ПСЦдтвердженням того, що у грекСЦв СЦ в азСЦатських народСЦв дСЦйсно СЦснував до одношлюбностСЦ такий стан, коли, анСЦтрохи не порушуючи звичаю, не тСЦльки чоловСЦк вступав у статевСЦ вСЦдносини з декСЦлькома жСЦнками, але СЦ жСЦнка тАФ з декСЦлькома чоловСЦками; вСЦн довСЦв, що при своСФму зникненнСЦ звичай цей залишив пСЦсля себе слСЦд у виглядСЦ необхСЦдностСЦ для жСЦнки викуповувати право на одношлюбнСЦсть цСЦною обмеженого певними рамками обов'язку вСЦддаватися стороннСЦм чоловСЦкам; тому що походження могло спочатку вважатися тСЦльки по жСЦночСЦй лСЦнСЦСЧ тАФ вСЦд матерСЦ до матерСЦ; що це виняткове значення жСЦночоСЧ лСЦнСЦСЧ довго зберСЦгалося ще й у перСЦод одношлюбностСЦ, коли батькСЦвство зробилося достовСЦрним, чи у всякому разСЦ стало визнаватися; що, нарештСЦ, це первСЦсне положення матерСЦв як СФдиних достовСЦрних батькСЦв своСЧх дСЦтей забезпечувало СЧм, а разом з тим СЦ жСЦнкам узагалСЦ, таке високе суспСЦльне становище, якого вони з тих пСЦр уже нСЦколи не займали142.

Моногамна сСЦмтАЩя. Вона виникаСФ з парноСЧ родини, на рубежСЦ мСЦж середнСЦм СЦ вищим ступСЦнем варварства; СЧСЧ остаточна перемога тАФ одна з ознак настання епохи цивСЦлСЦзацСЦСЧ. Вона заснована на пануваннСЦ чоловСЦка з чСЦтко вираженою метою народження дСЦтей, походження яких вСЦд визначеного батька не пСЦдлягаСФ сумнСЦву, а ця безперечнСЦсть походження необхСЦдна тому, що дСЦти згодом в якостСЦ прямих спадкоСФмцСЦв повиннСЦ вступити у володСЦння батькСЦвським майном. Вона вСЦдрСЦзняСФться вСЦд парного шлюбу набагато бСЦльшою мСЦцнСЦстю шлюбних звтАЩязкСЦв, якСЦ тепер уже не розриваються за бажанням будь-якоСЧ СЦз сторСЦн. Тепер уже, за звичай, тСЦльки чоловСЦк може СЧх розСЦрвати СЦ знехтувати свою дружину. Право на подружню невСЦрнСЦсть залишаСФться забезпеченим за ним СЦ тепер, у всякому разСЦ, у силу звичаю (Соdе Naро1eоn)143 виразно надаСФ таке право чоловСЦку, якщо тСЦльки вСЦн не вводить спСЦвмешканку пСЦд сСЦмейний дах, СЦ в мСЦру подальшого суспСЦльного розвитку воно здСЦйснюСФться усе ширше; якщо ж дружина згадаСФ про колишню практику статевих зносин СЦ захоче вСЦдновити СЧСЧ, то пСЦддаСФться бСЦльш суворСЦй карСЦ, нСЦж будь-коли ранСЦше. В усСЦй своСЧй суворостСЦ нова форма родини виступаСФ у грекСЦв. У той час, як положення богинь у мСЦфологСЦСЧ малюСФ нам бСЦльш раннСЦй перСЦод, коли жСЦнки займали ще бСЦльш вСЦльне СЦ почесне положення, у героСЧчну епоху ми застаСФмо жСЦнку вже приниженою пануванням чоловСЦка СЦ конкуренцСЦСФю рабинь. Досить прочитати в "ОдСЦссеСЧ», як Телемах обриваСФ свою матСЦр СЦ змушуСФ СЧСЧ замовчати144. ЗахопленСЦ у полон молодСЦ жСЦнки стають у Гомера жертвою плотськоСЧ пристрастСЦ переможцСЦв: воСФначальники по черзСЦ й у вСЦдповСЦдностСЦ до свого рангу вибирають собСЦ найкрасивСЦших з них; уся дСЦя "РЖлСЦади», як вСЦдомо, розгортаСФться навколо суперечки мСЦж АхСЦллесом СЦ Агамемноном через таку рабиню. При кожному скСЦльки-небудь значному гомерСЦвському героСЧ згадуСФться полонена дСЦвчина, з якою вСЦн подСЦляСФ намет СЦ ложе. Цих дСЦвчат беруть також СЦз собою на батькСЦвщину й у подружнСЦй будинок, як, наприклад, у ЕсхСЦла Агамемнон поводиться з Кассандрою145; народженСЦ вСЦд таких рабинь сини одержують невелику частку батькСЦвськоСЧ спадщини СЦ вважаються вСЦльними громадянами; Тевкр СФ таким позашлюбним сином Теламона СЦ може називати себе по батьковСЦ. ВСЦд законноСЧ дружини вимагаСФться, щоб вона мирилася з усСЦм цим, сама ж строго дотримувалася цнотливостСЦ СЦ подружньоСЧ вСЦрностСЦ. Хоча грецька жСЦнка героСЧчноСЧ епохи користуСФться бСЦльшою повагою, анСЦж жСЦнка епохи цивСЦлСЦзацСЦСЧ, усе ж таки вона зрештою СФ для чоловСЦка тСЦльки матСЦртАЩю його народжених у шлюбСЦ законних спадкоСФмцСЦв, його головною домоправителькою СЦ доглядачкою над рабинями, яких вСЦн за своСЧм розсудом може зробити, СЦ фактично робить, своСЧми наложницями. Саме СЦснування рабства поруч з моногамСЦСФю, наявнСЦсть молодих красивих рабинь, що знаходяться у повному розпорядженнСЦ чоловСЦка, додало моногамСЦСЧ СЦз самого початку специфСЦчного характеру, зробивши СЧСЧ моногамСЦСФю тСЦльки для жСЦнки, але не для чоловСЦка. Такий характер вона зберСЦгаСФ СЦ в даний час.

У грекСЦв бСЦльш пСЦзнього перСЦоду варто проводити вСЦдмСЦнностСЦ мСЦж дорСЦйцями СЦ СЦонСЦйцями. У перших, класичним зразком яких служить Спарта, шлюбнСЦ вСЦдносини багато в чому ще бСЦльш архаСЧчнСЦ, нСЦж навСЦть тСЦ, якСЦ зображенСЦ Гомером. У СпартСЦ СЦснуСФ парний шлюб, видозмСЦнений вСЦдповСЦдно до прийнятих там поглядСЦв на державу й у багатьох вСЦдносинах який ще нагадуСФ груповий шлюб. БездСЦтнСЦ шлюби розриваються: цар Анаксандрид (за 560 рокСЦв до н.е.), що мав бездСЦтну дружину, узяв другу СЦ вСЦв два господарства; майже в той же час цар Аристон, у якого були двСЦ безплСЦднСЦ дружини, узяв третю, але зате вСЦдпустив одну з перших. З СЦншого боку, декСЦлька братСЦв могли мати спСЦльну дружину; чоловСЦк, якому подобалася дружина його друга, мСЦг дСЦлити СЧСЧ з ним, СЦ визнавалося пристойним надавати свою дружину в розпорядження, як висловився б БСЦсмарк, здорового "жеребця», навСЦть якщо той не належав до числа спСЦвгромадян. З одного мСЦiя у Плутарха146тАЪ де спартанка направляСФ до свого чоловСЦка шанувальника, який домагаСФться СЧСЧ любовСЦ, можна зробити висновоктАЪ згСЦдно Шеману147тАЪ навСЦть про ще бСЦльшу свободу звичаСЧв. ДСЦйсне порушення подружньоСЧ вСЦрностСЦ тАФ зрада дружини за спиною чоловСЦка тАФ було тому нечуваною справою. З СЦншого боку, Спарта, принаймнСЦ в кращу свою епоху, не знала домашнього рабства, крСЦпоснСЦ СЦлоти жили вСЦдокремлено в маСФтках, тому в спартСЦатСЦв було менше спокуси користуватися СЧхнСЦми дружинами148. Природно, що в силу всСЦх цих умов жСЦнки в СпартСЦ займали набагато бСЦльш почесне положення, нСЦж в СЦнших грекСЦв. СпартанськСЦ жСЦнки СЦ краща частина афСЦнських гетер були в ГрецСЦСЧ СФдиними жСЦнками, про яких древнСЦ говорять з повагою СЦ висловлювання яких вони визнають такими, що заслуговують на згадку.

ЗовсСЦм СЦнше положення ми знаходимо у СЦонСЦйцСЦв, для яких характернСЦ АфСЦни. ДСЦвчата училися лише прясти, ткати СЦ шити, якнайбСЦльше тАФ трохи читати СЦ писати. Вони жили майже самСЦтницями, користувалися товариством лише СЦнших жСЦнок. ЖСЦночСЦ покоСЧ знаходилися у вСЦдособленСЦй частинСЦ будинку, на верхньому поверсСЦ чи в глибинСЦ, куди чоловСЦкам, особливо чужим, нелегко було проникнути СЦ куди жСЦнки йшли при вСЦдвСЦдуваннСЦ будинку чоловСЦками. ЖСЦнки не виходили без супроводу рабинСЦ; удома вони буквально перебували пСЦд вартою; Аристофан згадуСФ про молоських собак, яких тримали для залякування порушникСЦв подружньоСЧ вСЦрностСЦ149тАЪ а, принаймнСЦ в азСЦатських мСЦстах, для нагляду за жСЦнками тримали СФвнухСЦв, якСЦ уже за часСЦв Геродота фабрикувалися на островСЦ ХСЦос для продажу СЦ, згСЦдно з Ваксмутом, не для одних тСЦльки варварСЦв150. У РДврСЦпСЦда дружина позначаСФться словом оikurema151тАЪ як рСЦч для догляду за господарством (слово це середнього роду), СЦ для афСЦнянина вона дСЦйсно була, окрСЦм дСЦтонародження, не чим СЦншим, як старшою служницею. ЧоловСЦк займався своСЧми гСЦмнастичними вправами, своСЧми суспСЦльними справами, вСЦд участСЦ в яких дружина була вСЦдсторонена; вСЦн, крСЦм того, мав ще часто до своСЧх послуг рабинь, а в перСЦод розквСЦту АфСЦн тАФ дуже поширену й у всякому разСЦ таку, що знаходилася пСЦд заступництвом держави, проституцСЦю. Саме на ТСрунтСЦ цСЦСФСЧ проституцСЦСЧ виробилися СФдинСЦ яскравСЦ типи грецьких жСЦнок, що так само пСЦднСЦмалися над загальним рСЦвнем жСЦнок античностСЦ своСЧм розумом СЦ художнСЦм смаком, як спартанки своСЧм характером. Але та обставина, що потрСЦбно було спочатку зробитися гетерою, щоб стати справжньою жСЦнкою, служить самим суворим осудом афСЦнськоСЧ сСЦмтАЩСЧ.

Ця афСЦнська сСЦмтАЩя з плином часу зробилася зразком, за яким "аштовували своСЧ домашнСЦ порядки не тСЦльки СЦншСЦ СЦонСЦйцСЦ, але поступово СЦ всСЦ греки як у самСЦй краСЧнСЦ, так СЦ в колонСЦях. Однак, всупереч усьому цьому самСЦтництву СЦ нагляду, гречанки досить часто знаходили можливСЦсть обманювати своСЧх чоловСЦкСЦв, а останнСЦ, що соромилися знайти хоча б яке-небудь почуття любовСЦ до своСЧх дружин, розважалися всСЦлякими любовними пригодами з гетерами; але приниження жСЦнок мстило за себе СЦ принижувало самих чоловСЦкСЦв, аж до того, що зрештою вони загрузли в протиприроднСЦй любовСЦ до хлопчикСЦв СЦ позбавили достоСЧнства своСЧх богСЦв, як СЦ самих себе, мСЦфом про ГанСЦмеда152.

Таке було походження моногамСЦСЧ, наскСЦльки ми можемо простежити його в самого цивСЦлСЦзованого СЦ найбСЦльш розвинутого народу стародавностСЦ. Вона аж нСЦяк не була плодом СЦндивСЦдуальноСЧ статевоСЧ любовСЦ, з якою вона не мала абсолютно нСЦчого спСЦльного, тому що шлюбитАЪ як СЦ ранСЦшетАЪ залишалися шлюбами з розрахунку. Вона була першою формою сСЦмтАЩСЧ, в основСЦ якоСЧ лежали не природнСЦ, а економСЦчнСЦ умови тАФ саме перемога приватноСЧ "асностСЦ над первСЦсною, стихСЦйно сформованою спСЦльною "аснСЦстю. Панування чоловСЦка в сСЦмтАЩСЧ СЦ народження дСЦтей, якСЦ були б тСЦльки вСЦд нього СЦ повиннСЦ були успадковувати його багатство,тАФ така була виняткова мета одношлюбностСЦ, вСЦдверто проголошена греками. В СЦншому ж вона була для них тягарем, обовтАЩязком стосовно богСЦв, держави СЦ "асних предкСЦв, який доводилося виконувати. В АфСЦнах закон приписував не тСЦльки вступ до шлюбу, але СЦ виконання чоловСЦком певного мСЦнСЦмуму так званих подружнСЦх обовтАЩязкСЦв.

Таким чином, одношлюбнСЦсть зтАЩявляСФться в СЦсторСЦСЧ аж нСЦяк не в якостСЦ заснованого на згодСЦ союзу мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою СЦ ще менше в якостСЦ вищоСЧ форми цього союзу. Навпаки. Вона зтАЩявляСФться як поневолення однСЦСФСЧ статСЦ СЦншою, як проголошення невСЦдомого доти у всСЦй попереднСЦй СЦсторСЦСЧ протирСЦччя мСЦж статями.

Маркс писав: "Перший подСЦл працСЦ був мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою для виробництва дСЦтей»153. ОдношлюбнСЦсть була великим СЦсторичним прогресом, але разом з тим вона вСЦдкриваСФ, поряд з рабством СЦ приватним багатством, ту СЦснуючу дотепер епоху, коли всякий прогрес водночас означаСФ СЦ вСЦдносний регрес, коли добробут СЦ розвиток одних здСЦйснюСФться цСЦною страждань СЦ придушення СЦнших. ОдношлюбнСЦсть тАФ це та клСЦтинка цивСЦлСЦзованого суспСЦльства, за якою ми вже можемо вивчати природу цСЦлком розвинених усерединСЦ останньоСЧ протилежностей СЦ протирСЦч.

Стара вСЦдносна свобода статевих звтАЩязкСЦв аж нСЦяк не зникла з перемогою парного шлюбу чи навСЦть одношлюбностСЦ. "Стара система шлюбу, введена в бСЦльш тСЦснСЦ рамки в результатСЦ поступового вимирання пуналуальних (puna - праця) груп, усе ще слугувала тим середовищем, у якому розвивалася сСЦмтАЩя, СЦ гальмувала СЧСЧ розвиток аж до перших проблискСЦв цивСЦлСЦзацСЦСЧ... вона зникла, нарештСЦ, перейшовши в нову форму гетеризму, котра СЦ в перСЦод цивСЦлСЦзацСЦСЧ йде за людьми, точно похмура тСЦнь, що лежить на сСЦмтАЩСЧ»154.

ПСЦд гетеризмом155 Морган розумСЦСФ СЦснуючСЦ поряд з одношлюбнСЦстю позашлюбнСЦ статевСЦ звтАЩязки чоловСЦкСЦв з незамСЦжнСЦми жСЦнками, що, як вСЦдомо, процвСЦтають у всСЦляких формах протягом усього перСЦоду цивСЦлСЦзацСЦСЧ й усе бСЦльше СЦ бСЦльше перетворюються в неприховану проституцСЦю. Цей гетеризм веде свСЦй початок безпосередньо вСЦд групового шлюбу, вСЦд тСЦСФСЧ жертви, цСЦною якоСЧ жСЦнки, вСЦддаючись стороннСЦм, купували собСЦ право на цнотливСЦсть. ВСЦддаватися за грошСЦ було спочатку релСЦгСЦйним актом; це вСЦдбувалося в храмСЦ богинСЦ любовСЦ, СЦ грошСЦ йшли на початку в скарбницю храму. ГСЦСФродули156 АнаСЧтСЦс у ВСЦрменСЦСЧ, АфродСЦти в КоринфСЦ, а також релСЦгСЦйнСЦ танцСЦвницСЦ РЖндСЦСЧ, що перебували при храмах, так званСЦ баядерки (перекручене португальське bailаdeira тАФ танцСЦвниця), були першими повСЦями. ВСЦддаватися стороннСЦм чоловСЦкам тАФ спочатку обовтАЩязок кожноСЧ жСЦнки тАФ стало згодом долею тСЦльки тих жриць, якСЦ немов би замСЦщали всСЦх СЦнших. В СЦнших народСЦв гетеризм веде своСФ походження вСЦд статевоСЧ свободи, що надавалась дСЦвчатам до шлюбу СЦ, отже, також СФ пережитком групового шлюбу, що дСЦйшов до нас тСЦльки СЦншим шляхом.

Первинною формою статевого спСЦвжиття, на думку бСЦльшостСЦ соцСЦологСЦв, було безладне, позашлюбне спСЦлкування, назване грецьким словом "гетеризм», а також невдалим висловлюванням: "комунальний шлюб»157. СтатевСЦ стосунки серед вСЦдомоСЧ групи людей, якСЦ жили разом, були можливСЦ для будь-якого чоловСЦка з будь-якою жСЦнкою СЦ нСЦчим не утискувалися, а тому завтАЩязувалися СЦ припинялися за бажанням, за примхою. НаскСЦльки така група вСЦдособлювалася вСЦд СЦнших подСЦбних же СЧй обтАЩСФднань, за звичай вороже до неСЧ налаштованихтАЪ СЦ якСЦ вели з нею постСЦйну вСЦйну, настСЦльки лише вона була замкнута у вСЦдношеннСЦ до статевих звтАЩязкСЦв мСЦж СЧСЧ членами СЦ членами СЦншоСЧ групи. Такий стан статевих вСЦдносин був чисто фактичним, а не правовим; не можна було сказати, що чоловСЦк даноСЧ групи мав право на статевСЦ стосунки з будь-якою жСЦнкою цСЦСФСЧ групи чи що цей чоловСЦк поряд з СЦншими був у комунальному шлюбСЦ з усСЦма жСЦнками племенСЦ. Г. Спенсер158 правильно помСЦтив, що початкове суспСЦльне становище повино було представляти такий стан речейтАЪ за якого не СЦснувало ще нСЦяких суспСЦльних законСЦв; унаслСЦдок цього з самого початку не могло СЦснувати такого закону, як закон про комунальний шлюбтАЪ у силу якого кожен чоловСЦк СЦ кожна жСЦнка вСЦдомого маленького племенСЦ вважалися в однСЦСФю мСЦрою приналежними один одному, як чоловСЦк СЦ дружина; на самому початку не могло СЦснувати нСЦ найменшого уявлення про права, що випливають з комунального шлюбу. У таких статевих зносинах не було ознаки вСЦдносин шлюбних; СЦдея шлюбу, як побачимо далСЦ, зтАЩявилася пСЦзнСЦше, коли первинний ступСЦнь статевих вСЦдносин було пройдено.

Гетеризм тСЦсно повтАЩязаний з пануванням спорСЦдненостСЦ по матерСЦ тАФ материнством, за вСЦдсутностСЦ спорСЦдненостСЦ по батьковСЦ тАФ батькСЦвщини. ТаСФмничСЦсть моменту зачаттятАЪ що привела навСЦть висококультурних римлян до створення лише презумпцСЦСЧ (раteеr еst guem nuрtiaе demonstrant) про ймовСЦрне зачаття жСЦнкою вСЦд певного чоловСЦка, була безсумнСЦвно першою причиною вСЦдсутностСЦ в первСЦсних народСЦв родинних звтАЩязкСЦв дСЦтей з батьком. Якщо навСЦть при сучасному розвитку знання, у випадку немСЦцностСЦ статевих вСЦдносин, не можна простежити кровного звтАЩязку батька з його дитиною, то тим бСЦльше це було неможливо для первСЦсного людства, нездатного ще до абстрактного мислення СЦ яке знало тСЦльки такСЦ факти, якСЦ видаються по своСЧй наочностСЦ. Дитя народжуСФться матСЦртАЩю тАФ ось ясний СЦ достовСЦрний факт, якого не можна не знати, не можна не визнавати; звтАЩязок же цСЦСФСЧ дитини з СЧСЧ батьком СФ обставинатАЪ схована вСЦд очей людськихтАЪ СЦ тому недоступна для не розвинутого розумСЦння первСЦсноСЧ людини. Не можна, звичайно, думати, що для первСЦсноСЧ людини було недоступне поняття про участь чоловСЦка в дСЦтонароджуваннСЦ159тАЪ тАФ необхСЦднСЦсть статевих вСЦдносин мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою повинна була навести на думку, що не одна жСЦнка, а в поСФднаннСЦ з чоловСЦком робить дСЦтей. Але при повнСЦй безладностСЦ статевих зносин жСЦнка не могла знати з вСЦрогСЦднСЦстю, вСЦд якого з чоловСЦкСЦв вона зачала, а тому в неСЧ не могло зтАЩявитися й уявлення про зачаття саме вСЦд визначеного чоловСЦка. УнаслСЦдок цих обставин у первСЦсноСЧ людини могло виникнути уявлення тСЦльки про спорСЦднення СФдиноутробне, тобто спорСЦднення по матерСЦ. Для визнання спорСЦднення по батьковСЦ, вочевидь, досить було появи поняття про зачаття вСЦд визначеного чоловСЦка, СЦ поява батькСЦвства таким чином повинна була б стояти в тСЦсному звтАЩязку з появою постСЦйного чи принаймнСЦ тривалого спСЦвжиття визначених осСЦб рСЦзноСЧ статСЦ; але, як буде показано нижче, батькСЦвство, внаслСЦдок особливих обставин, зтАЩявилося спочатку не у своСФму "асному поняттСЦ, як кровний звтАЩязок мСЦж батьком СЦ сином, а у виглядСЦ пСЦдпорядкування дитини чоловСЦку СЦ пану його матерСЦ, якийтАЪ за звичайтАЪ був його батьком, але мСЦг ним СЦ не бути, якщо його мати зачала вСЦд СЦншого чоловСЦка. ПриналежнСЦсть дитини батьковСЦ визначалася не зачаттям його вСЦд батька, а народженням вСЦд матерСЦ, пСЦдвладноСЧ його батьковСЦ. Якщо ж народжувала жСЦнка непСЦдвласна, то, хоча звтАЩязок СЧСЧ з чоловСЦком був СЦндивСЦдуальним СЦ хоча в такий спосСЦб батько дитини був вСЦдомий, дитина йшла за матСЦртАЩю СЦ мСЦж батьком СЦ народженим не створювалося звтАЩязку по батьковСЦ. Цей останнСЦй вид материнства СФ явище наступного часу, СЦ його не можна змСЦшувати з материнством первСЦсним, коли про СЦндивСЦдуальний звтАЩязок мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою СЦ про батькСЦвство не було навСЦть СЦ поняття. Це материнсво СФ залишок первСЦсного порядку речей, пристосований до ладу патрСЦархального життя СЦ дСЦючий так би мовити субсСЦдСЦарно у тих випадках, коли не дотриманСЦ всСЦ умови, необхСЦднСЦ для встановлення батькСЦвства.

Таким чином слСЦд сказати, що батькСЦвська чи агнатична сСЦмтАЩя зтАЩявилася не внаслСЦдок визнання спорСЦдненостСЦ мСЦж батьком СЦ народженим, а внаслСЦдок пСЦдпорядкування жСЦнки СЧСЧ чоловСЦку СЦ пану160 чи, як висловлюСФться Dargun161тАЪ унаслСЦдок права "асностСЦ чоловСЦка над жСЦнкою СЦ дСЦтьми. Кровний звтАЩязок мСЦж батьком СЦ дитиною СЦ для агнатичноСЧ сСЦмтАЩСЧ СФ явище бСЦльш пСЦзнСФ, нСЦж вона сама. Можна навСЦть сказати, що тСЦльки сучаснСЦй науцСЦ вдалося встановити фСЦзСЦологСЦчний звтАЩязок дитини з його батьком. ЗрозумСЦло, що визнання первСЦсного спорСЦднення тСЦльки по матерСЦ СФ бСЦльш чи менш достовСЦрна гСЦпотеза, заснована на логСЦчних посиланнях, узятих СЦз сучасних нам понять; але, як побачимо далСЦ, СФ СЦ фактичнСЦ данСЦ, що пСЦдтверджують СЧСЧ вСЦрогСЦднСЦсть. НарештСЦ ще одне зауваження. Бахофен, який висунув питання про материнство в науцСЦ, впав однак в оману, стверджуючи, що панування спорСЦдненостСЦ винятково по матерСЦ обумовлювало панСЦвне положення для жСЦнки в громадСЦ, тодСЦ як чоловСЦки займали положення залежне. Ця гСЦпотеза гСЦнекократСЦСЧ знайшла собСЦ слабку пСЦдтримку серед фахСЦвцСЦв, а в даний час залишена162. Спостереження за звичаями сучасних дикунСЦв, що знають ще гетеризм, показало, що СЦ при такому станСЦ статевих вСЦдносин головну роль у громадСЦ вСЦдСЦграСФ чоловСЦк, не дивлячись на те, що спорСЦдненСЦсть вважаСФться по матерСЦ. Саме дядько з боку матерСЦ СФ главою родовоСЧ групи. Залишки цього порядку можна бачити в звичаях древнСЦх германцСЦв, переданих нам Тацитом (Germania, сар. 20), який говорить, що батьковСЦ СЦ дядьковСЦ по матерСЦ (аvunculus) пошана в сСЦмтАЩСЧ однакова СЦ що деякСЦ навСЦть вСЦддають перевагу спорСЦдненостСЦ з дядьком, як бСЦльш священнСЦй СЦ бСЦльш тСЦснСЦй163.

РЖснування у стародавностСЦ гетеризму пСЦдтверджуСФться нижченаведеними свСЦдченнями грецьких СЦ римських СЦсторикСЦв. На першому мСЦiСЦ знаходяться свСЦдчення Геродота, що найбСЦльш рельСФфно подаСФ нам первинне положення речей. У своСЧй "РЖсторСЦСЧ»164тАЪ у параграфСЦ 203 книги першоСЧ вСЦн говорить про кавказьких горцСЦв таке: "статевСЦ зносини в цих народСЦв вСЦдбуваються вСЦдкрито, як у чередах тварин»; потСЦм у книзСЦ 3-й, Вз 101: "статевСЦ вСЦдправлення у всСЦх перерахованих нами СЦндСЦйцСЦв вСЦдбуваються вСЦдкрито, як у тварин»; 4-а, Вз 176: "жСЦнки гСЦнданСЦв носять навколо щиколоток безлСЦч шкСЦряних кСЦлець, якСЦ розповСЦдають, про те що пСЦсля кожного спСЦлкування з чоловСЦком жСЦнка навтАЩязуСФ собСЦ шкСЦряне кСЦльце СЦ та, яка маСФ найбСЦльше таких кСЦлець, вважаСФться найкращою, тому що мала любовний звтАЩязок з найбСЦльшим числом чоловСЦкСЦв»; 4-а, Вз 180: "спСЦлкування з жСЦнками в АвсСЦСЧв змСЦшане, шлюбСЦв вони не знають СЦ спСЦлкуються як тварини. Кожен мСЦсяць чоловСЦки СЧх збираються в одне мСЦiе, СЦ якщо дитина якоСЧ-небудь жСЦнки увСЦйшла на той час у вСЦк, то вона вважаСФться сином того з чоловСЦкСЦв, на якого схожа;» кн. 4-а, Вз 104: "жСЦнками агафСЦрси користуються спСЦльно з тСЦСФю метою, щоб усСЦм бути братами мСЦж собою СЦ не збуджувати один у одному нСЦ заздрощСЦв, нСЦ ворожнечСЦ».

СвСЦдчення, що прямо говорять про СЦснування гетеризму. ПершСЦ два з них представляють нам людей, якСЦ стоять на одному ступенСЦ з тваринами; цСЦ люди "живляться дикими лСЦсовими деревами» СЦ сполучаються, як тварини в чередСЦ. БСЦльш низького положення для людини не можна собСЦ й уявити; тут немаСФ ще нСЦяких правил, одне тАФ прояв тваринних СЦнстинктСЦв. Три СЦнших свСЦдчення говорять про людей, що вже трохи пСЦднялися по сходинках культури. Тут вСЦдзначено СЦснування понять, для вироблення яких був потрСЦбен тривалий час, наприкладтАЪ поняття про звтАЩязок мСЦж сином СЦ батьком; але тим не менш СЦ тут ясно вСЦдзначено вСЦдсутнСЦсть шлюбу й СЦснування безладного статевого спСЦвжиття. Народи, якСЦ ведуть такий спосСЦб життя, подаються нам Геродотом як нСЦчого не знаючСЦ про що-небудь краще чи вище; агафСЦрси навСЦть прославляють своСЧ звичаСЧ (можливо, проводячи паралелСЦ зСЦ звичаями СЦнших), як самСЦ досконалСЦ.

ДалСЦ йде ряд свСЦдчень того ж Геродота, але вже якСЦ побСЦчно пСЦдтверджують вСЦдсутнСЦсть шлюбу СЦ панування гетеризму; у них гетеризм уявляСФться вже не у виглядСЦ взагалСЦ дСЦючого звичаю, не у виглядСЦ загального правила, а як явище додаткове, що маСФ вже другорядне значення СЦ поступово вимираюче. Книга 1-а, Вз 93: "взагалСЦ в середовищСЦ лСЦдСЦйського народу усСЦ дочки займаються проституцСЦСФю, збираючи собСЦ у такий спосСЦб придане; вони роблять це до замСЦжжя СЦ видають себе замСЦж самСЦ»; Кн. 5-а, Вз 6: "у СЦнших фракСЦях СЦснуСФ звичай продавати своСЧх дСЦтей на чужину. За дСЦвицями вони не спостерСЦгають, дозволяючи СЧм вступати у звтАЩязок з чоловСЦками за "асним вибором; навпаки замСЦжнСЦ жСЦнки в них суворо охороняються; дружини купуються у батькСЦв за великСЦ грошСЦ». Кн. 1-а, Вз 216: "звичаСЧ массагетСЦв такСЦ: хоча кожен з них одружуСФться на однСЦй жСЦнцСЦ, але дружинами вони користуються спСЦльно. За словами еллСЦнСЦв, такий звичай СЦ у скСЦфСЦв; насправдСЦ так поступають не скСЦфи, а массагети. Якщо який-нибудь массагет побажаСФ мати спСЦлкування з жСЦнкою, вСЦн вСЦшаСФ сагайдак свСЦй перед СЧСЧ вСЦзком СЦ спСЦлкуСФться спокСЦйно». Кн. 4-а, Вз 172: "За звичаСФм кожний СЦз насамонСЦв маСФ багато дружин, але жСЦнками вони користуються спСЦльно, поступаючи при цьому так само, як СЦ массагети. В силу СЦншого звичаю, наречена насамона обходить усСЦх гостей СЦ спСЦлкуСФться з ними, причому кожен сполучений пропонуСФ СЧй подарунок»; СЦ нарештСЦ кн. 1-а,

Вз 199: "у вавСЦлонян .... кожна тубСЦлка жСЦнка зобовтАЩязана раз в життСЦ мати спСЦлкування з СЦноземцем у храмСЦ АфродСЦти.... ПСЦсля спСЦлкування СЦ, отже, виконання священного обовтАЩязку щодо богинСЦ (АфродСЦти) жСЦнка повертаСФться додому СЦ з цього часу не можна СЧСЧ мати нСЦ за якСЦ грошСЦ. ПодСЦбний звичай СЦснуСФ й у деяких мСЦiях на КСЦпрСЦ».

У цих свСЦдченнях первСЦсний гетеризм СФ у виглдСЦ переживань, але цСЦ переживання не уявляються тСЦльки спогадами про минуле, а ще живими залишками. КолишнСЦ звичаСЧ живуть СЦ дСЦють, хоча поруч з ними зтАЩявилися вже новСЦ СЦ навСЦть отримали перевагу. Особливо ясно вСЦдзначають перехСЦдний час звСЦстки про массагетСЦв СЦ насамонСЦв (кн. 1-а, Вз 216 СЦ кн. 4-а, Вз 172): тут можна спостерСЦгати спСЦльне СЦснування двох протилежних начал тАФ гетеризму СЦ шлюбу (СЦндивСЦдуального) тАФ без видимоСЧ переваги того чи СЦншого; СЦншСЦ ж свСЦдчення говорять про гетеризм, як звичай, що вСЦдживаСФ, який однак ще виконуСФться, як заповСЦт старовини, нерСЦдко священний СЦ бажаний богам; але поруч з ним вирСЦс звичай йому протилежний, у силу якого жСЦнка стаСФ надбанням свого чоловСЦка СЦ для стороннСЦх чоловСЦкСЦв уже недоступна.

ТакСЦ вСЦдомостСЦ одного з незвичайних СЦсторикСЦв древностСЦ. Не можна не визнати, що його свСЦдчення досить ясно СЦ виразно пСЦдтверджують гСЦпотезу про первСЦсний гетеризм в деяких, якщо не в усСЦх, народностей тодСЦшнього часу, що стояли на низькому ступенСЦ культури; вони настСЦльки реальнСЦ СЦ рельСФфнСЦ, що справляють таке враження, начебто це знСЦмки з натури; чи спостерСЦгав Геродот сам особисто описуванСЦ ним звичаСЧ, чи вСЦн вСЦдтворив СЧх за повСЦдомленнями СЦнших, у всякому разСЦ його описи носять на собСЦ вСЦдбиток життя дСЦйсного, а не вимислу. СумнСЦви, що СЦснували щодо вСЦрогСЦдностСЦ переказувань Геродота усуваються, всупереч цСЦй СЧх життСФвСЦй правдивостСЦ, що бтАЩСФ в очСЦ, ще СЦ тим, що спостереження за життям сучасних нам диких народСЦв знайомлять нас зСЦ звичаями, подСЦбними описаним Геродотом; те, що колись у записах Геродота здавалось курйозним чи жахливим, тепер одержуСФ значення незаперечного факту, внаслСЦдок спСЦвставлення з безсумнСЦвними явищами сучасного нам життя.

Друге за своэю виразныстю мСЦiе займають свСЦдчення географа Страбона165. У кн. 4-й, гл. 5-й, Вз 4 вСЦн говорить: "жителСЦ БританСЦСЧ тАУ людожери, сполучаються вСЦдкрито з усСЦма жСЦнками, навСЦть з матерями СЦ сестрами». Кн. 7-а, гл. 3, Вз 7: "скСЦфи, за винятком мечСЦв СЦ чаш, всСЦм СЦншим володСЦють спСЦльно СЦ насамперед жСЦнками СЦ дСЦтьми». Кн. 7-а, гл. 3, Вз 9: "скСЦфи мають усе спСЦльне, навСЦть дружин СЦ дСЦтей...». Кн. 16-а, гл. 4, Вз 17: "жСЦнки СЦ дСЦти в троглодитСЦв спСЦльнСЦ, за винятком тиранСЦв». тАФ ЦСЦ свСЦдчення прямо вказують на гетеризм, що СЦснував; особливо рСЦзко обкресленСЦ звичаСЧ британськСЦ. ПотСЦм йдуть вказСЦвки того ж автора, але такСЦ, що пСЦдтверджують лише побСЦчно гСЦпотезу про первСЦсне безладне статеве спСЦвжиття. Сюди вСЦдноситься насамперед свСЦдчення про массагетСЦв, про яких говорив СЦ Геродот. Кн. 11-а, гл. 8-а, Вз 6: "массагети тАФ хоча кожний з них маСФ одну дружину, користуСФться СЦ чужими дружинами СЦ зовсСЦм не таСФмно». ДалСЦ, кн. 16, гл. 1, Вз 20: "для усСЦх вавСЦлонських жСЦнок СЦснуСФ, у силу прорСЦкання оракула, такий звичай: вСЦдправившись у великому натовпСЦ СЦ з великими церемонСЦями в який-небудь храм АфродСЦти, вони сполучаються там з СЦноземцями. Кожна з них маСФ при цьому на головСЦ вСЦнок. Той, хто пСЦдходить до неСЧ, кладе СЧй на колСЦна стСЦльки грошей, скСЦльки, як йому здаСФться, личить, вСЦдводить СЧСЧ далеко вСЦд храму СЦ там сполучаСФться з нею, а грошСЦ присвячуються АфродСЦтСЦ». Кн. 8, гл. 6, Вз 20: "у КоринфСЦ в храмСЦ АфродСЦти в якостСЦ служниць було бСЦльше тисячСЦ гетер, яких присвячували богинСЦ чоловСЦки СЦ жСЦнки». Пор. Кн. 12, гл. 13, Вз 34. Кн. 15, гл. 3, Вз 20: "магам (у ПерсСЦв) за древнСЦм звичаСФм дозволяСФться мати сполучення з матСЦртАЩю». У словах Страбона про массагетСЦв ясно вСЦдбився той перехСЦдний стан, про який говорив Геродот у вищенаведеному мСЦiСЦ, тАФ шлюб СЦ гетеризм СЦснують поруч, чи краще сказати, пануСФ гетеризм, але разом з тим зароджуСФться поняття про шлюб. РЖншСЦ мСЦiя СЦз Страбона говорять про гетеризм, як про явище минуле, спогад про яке зберСЦгаСФться у виглядСЦ звичаю у жСЦнок проституювати себе перед замСЦжжям, а також у виглядСЦ СЦснування при храмах АфродСЦти тАФ богинСЦ гетеризму тАФ окремих служниць (аналогСЦчних СЦндуським баядеркам), що пСЦдтримували культ богинСЦ виконанням не тСЦльки релСЦгСЦйних церемонСЦй, але також виконанням релСЦгСЦйних обовтАЩязкСЦв гетери. НарештСЦ на колишнСЦй гетеризм СЦ притому у самСЦй його первиннСЦй формСЦ вказуСФ звСЦстка про злягання з матСЦртАЩю у перських магСЦв в силу древнього звичаю.

ДалСЦ йдуть звСЦстки Плутарха166тАЪ який робить натяки на СЦснування гетеризму. ТактАЪ у життСФписСЦ ЛСЦкурга (глава 15-а) вСЦн говорить про викрадення жСЦнок усСЦСФю громадою СЦз сусСЦднСЦх племен СЦ про користування ними спСЦльно. Хоча шлюб вже СЦснуСФ, але поруч з ним зберСЦгаСФться звичай з часСЦв гетеризму, у силу якого всякий мав право зажадати жСЦнку у СЧСЧ чоловСЦка для злягання з нею; дСЦти при цьому складали надбання держави, а не окремих осСЦб167. Те ж саме, але в менш яснСЦй формСЦ, сказано Плутархом у порСЦвняннСЦ ЛСЦкурга з Нумою (гл. 3). ДСЦонСЦсСЦй ГалСЦкарнаський також даСФ досить ясну вказСЦвку на гетеризм у наступному мСЦiСЦ своСЧх "Римських древностей»168. ПервСЦсна, некультурна людина, за прикладом тварин, не знаСФ шлюбу, говорить ДСЦонСЦсСЦй, СЦ знаходиться в безладному статевому спСЦлкуваннСЦ з усСЦма жСЦнками своСФСЧ громади; але люди бСЦльш культурнСЦ виганяють СЦз громади такий ганебний, звСЦрячий спосСЦб статевих зносин СЦ вводять союз певного чоловСЦка з певною жСЦнкою; у такий спосСЦб первСЦсний гетеризм замСЦняСФться наступним (СЦндивСЦдуальним) шлюбом.

НепрямСЦ вказСЦвки на СЦснувавший колись гетеризм можна знайти ще у Ва-лерСЦя Максима СЦ Тацита. ВалерСЦй Максим у кн. 2 своСЧх Меmоrаbili169 (гл. 6, Вз 15) говорить, що в мСЦстСЦ Sicca в АфрицСЦ був храм Венери, куди збиралися жСЦнки СЦ звСЦдкСЦля вСЦдправлялися промишляти своСЧм тСЦлом, збираючи собСЦ у такий спосСЦб придане для вступу в шлюб. У словах В. Максима нам засвСЦдчено звичай, подСЦбний до звичаСЧв вавСЦлонських СЦ коринфських жСЦнок, про що згадують Геродот СЦ Страбон у вищенаведених мСЦiях; до замСЦжжя жСЦнка вСЦльна в статевих зносинах, вона може скористатися цим часом СЦ, торгуючи своСЧм тСЦлом, зСЦбрати придане, але, вийшовши замСЦж, вона стаСФ пСЦд "аду свого чоловСЦка СЦ пана СЦ з тих пСЦр уже не належить сама собСЦ. Тацит (Gеrmania, сар. 20)170 указуСФ на збережений до нього звичай у германцСЦв вСЦддавати таку ж повагу дядьковСЦ по матерСЦ, як батьку, у чому можна бачити залишок старовини, саме того часу, коли дядько по матерСЦ був главою сСЦмтАЩСЧ, яка групувалася навколо жСЦнки СЦ яка ще не знала спорСЦдненостСЦ по батьковСЦ, а це складаСФ ознаку гетеризму.

ВказСЦвку на колишнСЦй гетеризм у СФвреСЧв вбачають171 у тому, що стародавньоСФврейське право допускало шлюби мСЦж СФдинокровними братом СЦ сестрою СЦ не допускало шлюбу мСЦж братом СЦ сестрою СФдиноутробними; так Авраам СЦ Сара були братом СЦ сестрою по батьковСЦ. Натяк на СЦснування гетеризму у древнСЦх грекСЦв вбачають172 у словах Vаrrо, що наводяться бл. Августином у творСЦ "О граде божом» (ХУШ, 9), з яких видно, що афСЦняни називалися по матерСЦ, а не по батьковСЦ. Цю звСЦстку варто навести у звтАЩязку зСЦ звСЦсткою Геродота (книга 1-а, Вз 103), який говорить, що лСЦкСЦйцСЦ називалися СЦ вели свою генеалогСЦю також по матерях своСЧх, а не по батьках173; потСЦм про СЦснування гетеризму в афСЦнян можна здогадуватися на пСЦдставСЦ дозволу шлюбСЦв мСЦж СФдинокровними братами СЦ сестрами, якСЦ не знаходяться мСЦж собою в (близькому) родинному звтАЩязку. НарештСЦ, СЦснування гетеризму в древнСЦх грекСЦв пСЦдтверджують посиланням на положення гетер у часи СЦсторичнСЦ: у грекСЦв не було СЦ думки вбачати в гетеризмСЦ щось аморальне; найшляхетнСЦшСЦ чоловСЦки, навСЦть сам Сократ, не соромилися вступати в зносини з гетерами СЦ можна сказати, що в моральних поняттях грекСЦв жила ще СЦдея, начебто вСЦльне, нСЦчим не утискуване статеве спСЦлкування, СФ явище "природнСФ» СЦ "правильне», а приналежнСЦсть жСЦнки одному чоловСЦку тАФ "насильство»174.

РЖснування гетеризму у словтАЩян досить ясно засвСЦдчено деякими джерелами. Таке сказання Козьми Празького про ЧехСЦю. У нашому лСЦтописСЦ Нестора говорить уже про шлюб СЦндивСЦдуальний в його первиннСЦй формСЦ тАФ викрадання; але й у його сказаннях вСЦдчуваються натяки на гетеризм колишнСЦй СЦ, можливо, навСЦть сучасний. Нестор, описуючи покСЦрних полян, говорить, що вони "стидливСЦсть до снох своСЧх, СЦ до сестер, СЦ до матерСЦв своСЧх. РЖ снохи до свекрСЦв СЦ дСЦверСЦв своСЧх велику стидливСЦсть виявляють»; а "деревляни жили по звСЦрячому, жили по скотськи: СЦ убивали один одного... СЦ брачення у них не бувало, а умикали дСЦвиць бСЦля води». Ця вказСЦвка на СЦснуючу вже у полян "стидливСЦсть» СЦ замовчування про щось подСЦбне у деревлян даСФ привСЦд думати, що деревляни такоСЧ стидливостСЦ не знали СЦ вступали в злягання з близькими родичами СЦ свояками; у звтАЩязку з цим СЦ в словах "умикали дСЦвиць бСЦля води» можна бачити натяк на вСЦдсутнСЦсть СЦндивСЦдуального шлюбного союзу. РЖснування гетеризму в древнСЦ часи у словтАЩян руських пСЦдтверджуСФться, численними переживаннями, що засвСЦдченСЦ СЦсторичними памтАЩятниками пСЦзнСЦшого часу СЦ спостерСЦгаються тривалий час у виглядСЦ шлюбних звичаСЧв СЦ свят на честь старих, язичеських богСЦв. ДокладнСЦ вказСЦвки на цСЦ переживання зСЦбранСЦ в працях проф. А. Загоровського175 СЦ М. "адимирського-Буданова176тАЪ тАФ особливо характернСЦ СЦсторичнСЦ свСЦдчення про вСЦльне спСЦлкування мСЦж статями на грищах. ПодСЦбнСЦ ж переживання збереглися у великСЦй кСЦлькостСЦ й у життСЦ СЦнородцСЦв РосСЦСЧ, особливо у племен, що живуть на окраСЧнах177.

Ряд наведених свСЦдчень можна було б СЦ надалСЦ продовжувати, наводячи подСЦбнСЦ ж з життя СЦнших культурних чи напСЦвкультурних народностей, але це вСЦдвернуло б нас далеко вСЦд нашого головного завдання, СЦ тому ми обмежуСФмося сказаним, вважаючи за можливе на пСЦдставСЦ нього приСФднатися до поглядСЦв учених, що визнають у розвитку понять про шлюб СЦ сСЦмтАЩю стадСЦю, яка передуСФ шлюбу СЦндивСЦдуальному СЦ патрСЦархальнСЦй сСЦмтАЩСЧ178.

З виникненням майновоСЧ нерСЦвностСЦ, тобто вже на вищому ступенСЦ варварства, поряд з рабською працею спорадично зтАЩявляСФться СЦ наймана праця й одночасно як необхСЦдний СЧСЧ супутник професСЦйна проституцСЦя вСЦльних жСЦнок поряд СЦз примусом рабинь вСЦддаватися чоловСЦкам. Таким чином, спадщина, яку заповСЦв груповий шлюб цивСЦлСЦзацСЦСЧ, двоСЧста, як двоСЧсте, дволике, внутрСЦшньо роздвоСФне, суперечливе й усе, що породжене цивСЦлСЦзацСЦСФю: з одного боку тАФ моногамСЦя, а з СЦншого тАФ гетеризм разом з його самою крайньою формою тАФ проституцСЦСФю. Гетеризм тАФ це такий же суспСЦльний СЦнститут, як СЦ всякий СЦнший; вСЦн забезпечуСФ подальше СЦснування староСЧ статевоСЧ свободи тАФ на користь чоловСЦкСЦв. На дСЦлСЦ не тСЦльки терпимий, але й такийтАЪ що широко практикуСФться, особливо ж використовуваний панСЦвними класами, гетеризм на словах зазнаСФ осуду. Але цей осуд у дСЦйсностСЦ спрямовуСФться не проти причетних до цього чоловСЦкСЦв, а тСЦльки проти жСЦнок; ними нехтують СЦ викидають СЦз суспСЦльства, щоб таким чином, знову проголосити, як основний суспСЦльний закон, необмежене панування чоловСЦкСЦв над жСЦночою статтю.

Але разом з цим розвиваСФться друге протирСЦччя усерединСЦ самоСЧ моногамСЦСЧ. Поруч з чоловСЦком, що скрашуСФ своСФ СЦснування гетеризмом, стоСЧть покинута дружина. Одна сторона протирСЦччя так само немислима без СЦншоСЧ, як неможливо мати в руцСЦ цСЦле яблуко пСЦсля того, як зтАЩСЧдена його половина. Однак не такою, очевидно, була думка чоловСЦкСЦв, поки дружини не надоумили СЧх. Разом з одношлюбнСЦстю зтАЩявляються два незмСЦнних, ранСЦше невСЦдомих характерних суспСЦльних типи: постСЦйний коханець дружини СЦ чоловСЦк-рогоносець. ЧоловСЦки здобули перемогу над жСЦнками, але увСЦнчати переможцСЦв великодушно взялися переможенСЦ. Поруч з одношлюбнСЦстю СЦ гетеризмом непереборним суспСЦльним явищем зробилося СЦ перелюбство, заборонене, суворо каране, але невикорСЦнне. ВСЦрогСЦднСЦсть походження дСЦтей вСЦд законного батька продовжувала, як СЦ ранСЦше, ТСрунтуватися щонайбСЦльше на моральному переконаннСЦ, СЦ, щоб розвтАЩязати нерозвтАЩязне протирСЦччя, Соde Napоleоn увСЦв статтю 312: тАФ "батьком дитини, зачатого пСЦд час шлюбу, СФ чоловСЦк». Такий кСЦнцевий результат трьохтисячолСЦтнього СЦснування одношлюбностСЦ.

Отже, ми маСФмо три головнСЦ форми шлюбу, якСЦ у загальному СЦ цСЦлому вСЦдповСЦдають трьом головним стадСЦям розвитку людства. ДикостСЦ вСЦдповСЦдаСФ груповий шлюб, варварству тАФ парний шлюб, цивСЦлСЦзацСЦСЧ тАФ моногамСЦя, що доповнюСФться порушенням подружньоСЧ вСЦрностСЦ СЦ проституцСЦСФю. МСЦж парним шлюбом СЦ моногамСЦСФю на вищому ступенСЦ варварства вклинюСФться панування чоловСЦкСЦв над рабинями СЦ багатоженство.

Як ми встигли помСЦтити, своСФрСЦднСЦсть прогресу, полягаСФ в тому, що статевоСЧ свободи, "астивоСЧ груповому шлюбу, усе бСЦльш СЦ бСЦльш позбавляються жСЦнки, але не чоловСЦки. РЖ, дСЦйсно, груповий шлюб фактично СЦснуСФ для чоловСЦкСЦв СЦ донинСЦ. Те, що з боку жСЦнки вважаСФться злочином СЦ тягне за собою важкСЦ правовСЦ СЦ суспСЦльнСЦ наслСЦдки, для чоловСЦка вважаСФться чимось почесним чи, у гСЦршому випадку, незначною моральною плямою, що носять СЦз задоволенням. Але чим бСЦльше стародавнСЦй гетеризм змСЦнюСФться в наш час пСЦд впливом капСЦталСЦстичного товарного виробництва СЦ пристосовуСФться до останнього, чим бСЦльше вСЦн перетворюСФться в неприховану проституцСЦю, тим сильнСЦше його деморалСЦзуючий вплив. При цьому чоловСЦкСЦв вСЦн деморалСЦзуСФ значно бСЦльше, нСЦж жСЦнок. Серед жСЦнок проституцСЦя розбещуСФ тСЦльки тих нещасливих, якСЦ стають СЧСЧ жертвами, та СЦ СЧх далеко не тСЦСФю мСЦрою, як про це за звичай думають. Зате всСЦй чоловСЦчСЦй половинСЦ людського роду вона надаСФ негСЦдного характеру. Так, наприклад, довге перебування у положеннСЦ нареченого в девтАЩятьох випадках з десяти СФ дСЦйсною пСЦдготовчою школою подружньоСЧ невСЦрностСЦ.

Статева любов СЦстотно вСЦдрСЦзняСФться вСЦд простого статевого потягу, вСЦд еросу стародавнСЦх. По-перше, вона припускаСФ в улюбленоСЧ СЦстоти взаСФмну любов; у цьому вСЦдношеннСЦ жСЦнка знаходиться в рСЦвному положеннСЦ з чоловСЦком, тодСЦ як для античного еросу аж нСЦяк не завжди була потрСЦбна СЧСЧ згода. По-друге, сила СЦ тривалСЦсть статевоСЧ любовСЦ бувають такими, що неможливСЦсть володСЦння СЦ розлука уявляються обом сторонам великим, якщо не найбСЦльшим нещастям; вони йдуть на величезний ризик, навСЦть ставлять на карту своСФ життя, щоб тСЦльки належати один одному, що в древностСЦ бувало хСЦба що у випадках порушення подружньоСЧ вСЦрностСЦ. РЖ, нарештСЦ, зтАЩявляСФться новий моральний критерСЦй для осуду СЦ виправдання статевого звтАЩязку; запитують не тСЦльки про те, чи був вСЦн шлюбний чи позашлюбний, але СЦ про те, чи виник вСЦн по взаСФмнСЦй любовСЦ чи нСЦ? ЗрозумСЦло, що у феодальнСЦй чи буржуазнСЦй практицСЦ з цим новим критерСЦСФм справи йдуть не краще, нСЦж СЦз всСЦма СЦншими критерСЦями моралСЦ,тАФз ним не рахуються. Але вСЦдносяться до нього СЦ не гСЦрше, нСЦж до СЦнших: вСЦн так само, як СЦ тСЦ, визнаСФться у теорСЦСЧ, на паперСЦ. А бСЦльшого СЦ вимагати поки не можна.

СередньовСЦччя починаСФ з того, на чому зупинився стародавнСЦй свСЦт зСЦ своСЧми зачатками статевоСЧ любовСЦ, тАФ з перелюбства. Ми знаСФмо про лицарську любов, що створила пСЦснСЦ свСЦтанку. ВСЦд цСЦСФСЧ любовСЦ, що прагне до руйнування шлюбу, до любовСЦ, що повинна стати його основою, лежить ще далекий шлях, що лицарство так СЦ не пройшло до кСЦнця. НавСЦть переходячи вСЦд легковажних романських народСЦв до доброчесних германцСЦв, ми знаходимо в "ПСЦснСЦ про НСЦбелунгСЦв», що КрСЦмхСЦльда, хоча вона потай закохана в ЗСЦТСфрСЦда не менше, нСЦж вСЦн у неСЧ, коли Гунтер повСЦдомляСФ СЧй, що просватав СЧСЧ за якогось лицаря, СЦ при цьому не називаСФ його СЦменСЦ, вСЦдповСЦдаСФ просто: "Вам не потрСЦбно мене просити; як Ви менСЦ накажете, так я завжди СЦ буду дСЦяти; кого Ви, государю, дасте менСЦ в чоловСЦки, з тим я охоче обручуся»179.

РЗй навСЦть у голову не приходить, що тут узагалСЦ може бути прийнята до уваги СЧСЧ любов. Гунтер сватаСФться до БрунхСЦльди, а ЕтцельтАФдо КрСЦмхСЦльди, яких вони жодного разу не бачили; так само в "ГудрунСЦ»180 ЗСЦгебант СЦрландський сватаСФться за норвезьку Уту, Хетель хегелинський тАФ до ХСЦльди СЦрландську, нарештСЦ ЗСЦгфрСЦд морландський, Хартмут орманський СЦ ХервСЦг зеландський тАФ до Гудрун; СЦ тСЦльки тут остання вСЦльно вирСЦшуСФ на користь ХервСЦга. За загальним правилом, наречену для молодого князя пСЦдшукують його батьки, якщо вони ще живСЦ; у протилежному випадку вСЦн це робить сам, радячись з великими васалами, думка яких у всСЦх випадках користуСФться великою вагою. Так СЦнакше СЦ бути не могло. Для лицаря чи барона, як СЦ для самого можновладного князя, одруження тАФ полСЦтичний акт, випадок для збСЦльшення своСФСЧ могутностСЦ за допомогою нових союзСЦв; вирСЦшальну роль повиннСЦ вСЦдСЦгравати СЦнтереси дому, але аж нСЦяк не особистСЦ бажання. Як у таких умовах при укладеннСЦ шлюбу останнСФ слово могло належати любовСЦ?

Таким чином, у безлСЦчСЦ випадкСЦв укладання шлюбу до самого кСЦнця середнСЦх вСЦкСЦв залишалося тим, чим воно було СЦз самого початку, - справою, яка вирСЦшувалася не самими вступаючими в шлюб. Спочатку люди зтАЩявлялися на свСЦт уже такими, що знаходяться у шлюбСЦ тАУ у шлюбСЦ з цСЦлою групою осСЦб СЦншоСЧ статСЦ. У пСЦзнСЦших формах групового шлюбу зберСЦгалося, СЦмовСЦрно, таке ж становище, тСЦльки при все бСЦльшому звуженнСЦ групи. При парному шлюбСЦ, як правило, матерСЦ домовляються щодо шлюбСЦв своСЧх дСЦтей; СЦ тут також вирСЦшальну роль вСЦдСЦграють розумСЦння про новСЦ родиннСЦ звтАЩязки, що повиннСЦ забезпечити молодСЦй парСЦ бСЦльш мСЦцне положення в родСЦ СЦ племенСЦ. А коли з торжеством приватноСЧ "асностСЦ над спСЦльною СЦ з появою зацСЦкавленостСЦ в передачСЦ майна в спадщину пануюче положення зайняли батькСЦвське право СЦ моногамСЦя, тодСЦ укладення шлюбу стало цСЦлком залежати вСЦд мСЦркувань економСЦчного характеру. Форма шлюбу-купСЦвлСЦ зникаСФ, але по сутСЦ масштаби здСЦйснення такого шлюбу все зростають, так що не тСЦльки на жСЦнку, але СЦ на чоловСЦка встановлюСФться цСЦна, причому не на СЧх особистСЦ якостСЦ, а на СЧхнСФ майно. У практицСЦ панСЦвних класСЦв СЦз самого початку було нечуваною справою, щоб взаСФмна схильнСЦсть сторСЦн переважала над всСЦма СЦншими мСЦркуваннями. Щось подСЦбне зустрСЦчалося хСЦба що тСЦльки у свСЦтСЦ романтики чи у пригноблених класСЦв, якСЦ в рахунок не йшли.

Над жСЦнкою та СЧСЧ правом тяжСЦла СЦ релСЦгСЦя. Можна СЦ не згадувати про те, що на думку багатьох батькСЦв церквитАЪ "жСЦнка тАФ судина диявола». Але церква офСЦцСЦйно визнаСФ, а СЦнодСЦ СЦ повторюСФ це тим, хто бере шлюб: "дружина так пСЦдкориться чоловСЦку», "чоловСЦк тАФ глава дружини»; "пСЦд "адою чоловСЦка будеш, СЦ вСЦн буде панувати над тобою»181. Один СЦз славнозвСЦсних батькСЦв церкви, блаженний Августин, писав якСЦйсь ЕрицСЦСЧ, яка за вСЦдсутностСЦ чоловСЦка подарувала значну частину свого маСФтку злидарюючим ченцям: "НСЦ твоСЧм платтям, нСЦ твоСЧм золотом СЦ срСЦблом, нСЦ твоСЧми грошима чи нерухомСЦстю ти не повинна розпоряджатися без дозволу чоловСЦка... Не може замСЦжня жСЦнка сказати: "Я роблю, що хочу, з моСЧм майном», тому що вона сама не своя, а належить своСФму главСЦ, тобто своСФму чоловСЦковСЦ»182.

РелСЦгСЦйнСЦ законники засвоСЧли цСЦ погляди церкви СЦ, не помСЦчаючи всСЦСФСЧ безглуздостСЦ свого твердження, зробили з замСЦжньоСЧ жСЦнки несамостСЦйну, дурну, недСЦСФздатну СЦстоту, що не може розпоряджатися нСЦ своСЧм майном, нСЦ, тим бСЦльше, собою. СлабкСЦсть (дурСЦсть) жСЦночоСЧ статСЦ тому, мов би, причина183. Один з цих законникСЦв, Сhаssaneus, дуже "дотепно» охарактеризував жСЦнку: "Що може бути легше диму? тАФ ПолумтАЩя. Що може бути легше полумтАЩя? тАФ ВСЦтер. Що може бути легше вСЦтру? тАФ ЖСЦнка. Що може бути легше (легковажнСЦше) жСЦнки? тАФ НСЦщо»184. РЖ на пСЦдставСЦ таких мСЦркувань вСЦдСЦбрали права у жСЦнок, але тСЦльки у замСЦжнСЦх. ДСЦвицСЦ СЦ вдови тАФ повноправнСЦ, а придбання чоловСЦка, одруження, мабуть, на думку релСЦгСЦйних субтАЩСФктСЦв, вСЦдбиваСФ памтАЩять, позбавляСФ розуму чи свСЦдчить про божевСЦлля. Так могли думати збоченСЦ релСЦгСЦйнСЦ анахорети, якСЦ, можливо, ставлячи замСЦжню жСЦнку в принизливе становище, хотСЦли у такий спосСЦб вСЦдбити бажання виходити замСЦж185.

РЖ вже давно, наприклад, ПоСЧ КокСЦль запитував: "Якщо молода дСЦвчина до свого замСЦжжя так само правоздатна, як чоловСЦк, то вСЦд чого б замСЦжжю вСЦдбирати в неСЧ цю правоздатнСЦсть; хСЦба звтАЩязки, що зтАЩСФднують СЧСЧ з чоловСЦком, вСЦдбирають у неСЧ розум, яким обдарувала СЧСЧ природа?»186.

Наполеон Бонапарт, який вСЦдСЦграв дуже значну роль при створеннСЦ французького цивСЦльного кодексу, що поширив свою силу на пСЦв-РДвропи, вСЦдрСЦзнявся особливою цинСЦчнСЦстю у вСЦдношеннСЦ до жСЦнки. ВСЦн визнавав жСЦнку "рСЦччю, "аснСЦстю чоловСЦка, призначеною на те, щоб приносити йому дСЦтей». ВСЦн заявляв: "СФ одна рСЦч тАФ зовсСЦм не французька тАФ це, щоб жСЦнка могла робити те, що СЧй завгодно». "Ми, тАФ говорив вСЦн, тАФ нСЦчого не розумСЦСФмо в жСЦнках, ми, народи Заходу: ми СЧх, на великий жаль, майже зрСЦвняли з нами. Народи Сходу розумнСЦше СЦ вСЦрнСЦше вирСЦшують справу: вони оголосили жСЦнку справжньою "аснСЦстю чоловСЦка. РЖ, дСЦйсно, природа зробила СЧх нашими рабинями. ЖСЦнки повиннСЦ трСЦпотСЦти. ЖСЦнка дана чоловСЦку для того, щоб робити дСЦтей. Але для цСЦСФСЧ мети однСЦСФСЧ жСЦнки чоловСЦку замало: вона не може бути його дружиною, коли вона годуСФ, вона не може бути його дружиною, коли вона хвора, вона перестаСФ бути його дружиною, коли вона вже не може народжувати йому дСЦтей. ЧоловСЦк, якому природа в цьому вСЦдношеннСЦ не заважаСФ нСЦ вСЦком, нСЦ хворобою, повинен мати кСЦлька дружин». ВСЦн же заявляв, нарештСЦ: "ЧоловСЦк вправСЦ сказати своСЧй дружинСЦ: "Мадам187тАЪ ви не вийдете на вулицю. Мадам, ви не пСЦдете в театр. Мадам, ви не побачитеся з такою-то особою. Одним словом, мадам, ви менСЦ належите душою СЦ тСЦлом!».

ВСЦдомий (консервативний) СЦсторик французького права Глассон говорив: "Наш кодекс СФ закон буржуазного суспСЦльства СЦ сСЦмейств, якСЦ володСЦють бСЦльш чи менш значним майном».

РЖ от для збереження СЦнституту шлюбу серед цСЦСФСЧ порСЦвняно невеликоСЧ купки йдуть на такСЦ жертви. Але яка доля шлюбу й у цьому середовищСЦ? Чи СФ вСЦн тут насправдСЦ тАФ довСЦчний любовний союз двох СЦстот? Чи не СФ вСЦн тут прихованою, узаконеною проституцСЦСФю, де багатСЦ чоловСЦки купують красивих жСЦнок, а багатСЦ жСЦнки тАФ знатних чоловСЦкСЦв, не вСЦдмовляючи собСЦ й у стороннСЦх повторюваних розвагах? Чи не правий той автор, який, порСЦвнюючи сучаснСЦ шлюби з товариством на вСЦрСЦ, акцСЦонерним товариством СЦ кооперативом, визнаСФ середню форму найбСЦльш поширеною: у товариствСЦ на вСЦрСЦ, якщо мало головного товариша, то СЦншСЦ його замСЦняють; в акцСЦонерному товариствСЦ чоловСЦк зберСЦгаСФ права засновника СЦ вСЦдоме число акцСЦй для дружини, те ж СЦ дружина стосовно чоловСЦка, фСЦрма залишаСФться, а у всьому СЦншому свобода обороту; у кооперативСЦ тАФ одна для всСЦх СЦ усСЦ для однСЦСФСЧ. В однСЦй французькСЦй п'СФсСЦ якийсь сенатор бажаСФ зробити "дамою» свою коханку-спСЦвачку СЦ запитуСФ СЧСЧ, чи знаСФ вона, що таке дама?, тАФ "О, так, звичайно, знаю: дама тАФ це замСЦжня жСЦнка, що маСФ коханця»188.

Що шлюб заможних заснований не на любовСЦ, а на голСЦй купСЦвлСЦ-продажу, можуть свСЦдчити такСЦ цСЦкавСЦ факти купСЦвлСЦ багатими СФврейками титулованих чоловСЦкСЦв. Князь де-ЛСЦнь одружився на Ротшильд, князь де-Ваграм тАФ на СЦншСЦй Ротшильд, герцог де-РСЦволСЦ тАФ на Фуртадо, князь Мюрат тАФ на СЧСЧ дочцСЦ, князь де-ПолСЦньяк тАФ на МСЦрес, герцог де-РСЦшельСФ тАФ на Гейне, герцог дтАЩЕльшенжан тАФ на СЦншСЦй Гейне, герцог дтАЩЕтамп тАФ на РамСЦнген, маркСЦз де-ПлянсСЦ тАФ на Оппенгейм, маркСЦз де-СалСЦньяк-Фенелон тАФ на Герц, герцог де-ФСЦтц-Джемс тАФ на Левенгейм, маркСЦз де-ля-МарлСЦ тАФ на Жакоб, князь де-ля-Рокка тАФ на Ембденгейм, маркСЦз де-Брейтейль тАФ на Фульд, граф де-ля-ПанузтАФна Гейлброн, маркСЦз де-РошешуартАФ на Ерард, маркСЦз де-ТайСЧ тАФ на Каган, князь де-Люсенж-ФосСЦньСЧтАФ на СЦншСЦй Каган, маркСЦз де-Сен-Жан де-ЛянтСЦльяктАФна Германн-Оппенгейм, граф де-Келян тАФ на СЦншСЦй Германн-Оппенгейм, герцог де-КастрСЦ тАФ на ССЦна, герцог де-ля-Рошфуко тАФ на Румбольд, маркСЦз ВСЦоле де-Перль тАФ на Клейн, маркСЦз де-ГрушСЦ тАФ на Габер, маркСЦз де-Ноайль тАФ на Лакман СЦ т.СЦн.189.

Говорять про святСЦсть СЦнституту шлюбутАЪ в той час, як вСЦн перетворився на СЦнститут подружнього онанСЦзму, про що свСЦдчить колосальний розвиток попереджувальних засобСЦв, застосовуваних при подружньому спСЦвжиттСЦ. У ФранцСЦСЧ в 22,3% подружнСЦх пар немаСФ дСЦтей зовсСЦм, у 25,7% тАФ тСЦльки по однСЦй дитинСЦ, у 21,9% тАФ тСЦльки по двСЦ дитини, тобто 70% усСЦх шлюбСЦв сприяють стацСЦонарному стану чи зменшенню населення. Це за статистикою 1911 р.190 А з тих пСЦр становище ще бСЦльше погСЦршилося.

Говорять про святСЦсть СЦнституту шлюбу, коли для безпеки статевого життя дружини удаються до операцСЦй, що знеплСЦднюють СЧх, завчасно зводять у могилу СЦ дуже швидко позбавляють СЧх всякоСЧ жСЦночостСЦ. Ми маСФмо на увазСЦ знеплСЦднення (видалення яСФчникСЦв), що дозволяСФ дружинам вСЦддаватися "розвагам» без побоювання наслСЦдкСЦв СЦ прийняло за останнСЦй час такСЦ загрозливСЦ розмСЦри. СучаснСЦ жСЦнки таких дурниць уже не роблять, (наука винайшла багато СЦнших методСЦв), але як бачимо починали з цього.

В американських штатах пСЦд впливом вульгарноСЧ теорСЦСЧ про те, що злочиннСЦсть передаСФться у спадок, удаються до примусовоСЧ кастрацСЦСЧ злочинцСЦв, щоб вони не могли плодити "злочинного» потомства. В однСЦй РЖндСЦанСЦ (один зСЦ штатСЦв ПСЦвнСЦчноСЧ Америки) було кастровано у такий спосСЦб бСЦльше 300 злочинцСЦв. Що ж сказати про святСЦсть такого СЦнституту, який приводить до добровСЦльного кастрування, знеплСЦднення (оварСЦотомСЦСЧ) не сотнСЦ, а сотнСЦ тисяч СЦ навСЦть мСЦльйони жСЦнок? Ще на початку XX столСЦття ФонсегрСЦв191 вСЦдзначив, що в одному ПарижСЦ знеплСЦднило себе за 1896тАФ1900 роки вСЦд 30.000 до 40.000 жСЦнок СЦ що у ФранцСЦСЧ нараховуСФться пСЦвмСЦльйона жСЦнок, що знеплСЦднили себе. РЖ число СЧх нескСЦнченно зросло за останнСЦ 20 рокСЦв.

Говорять про святСЦсть подружнього союзу СЦ для нього приносять у жертву мСЦльйони життСЦв. Але при цьому не хочуть бачити, що в одному ПарижСЦ СФ одних зареСФстрованих повСЦй 78 тисяч СЦ бСЦльше 200 тисяч незареСФстрованних (не рахуючи обслуговуючих бари, ресторани, будинки побачень). Забувають, що в одному ПарижСЦ лише закритСЦ будинки розпусти пропускають щорСЦчно мСЦльйон вСЦдвСЦдувачСЦв. На думку доктора Комманжа, 60тАФ75% усСЦх повСЦй хворСЦ сифСЦлСЦсом192.

РЖ СЦнститут шлюбу, святСЦсть якого продовжують вСЦдстоювати, у чималому ступенСЦ винен у тому, що ця величезна сифСЦлСЦтична армСЦя несе загибель СЦ розкладання (у буквальному значеннСЦ слова) мСЦльйонам життСЦв. До вСЦйни, за доктором Лепредом, у ФранцСЦСЧ щорСЦчно вСЦд сифСЦлСЦсу вмирало 40 тисяч чоловСЦк, у НСЦмеччинСЦ тАФ 60 тисяч, СЦ Лепред вважаСФ, що пСЦсля вСЦйни сифСЦлСЦс убиваСФ не менше 150.000 чоловСЦк в однСЦй ФранцСЦСЧ. З 36 тисяч мертвонароджених (на 6тАФ9-ому мСЦсяцСЦ вагСЦтностСЦ) тАФ така щорСЦчна французька цифра складаСФ 50%, чи 18 тисяч тАФ жертви спадкоСФмного сифСЦлСЦсу193.

ПСЦд час заняття Риму французькими вСЦйськами, що захопили папу, який втСЦкав до Гаети, переодягнувшись слугою, генералу ЛаморисьСФру довелося звернутися до папи з наступним делСЦкатним проханням194. НеобхСЦдно було вСЦдкрити для французьких солдатСЦв кСЦлька установ, "не схвалюваних мораллю, але терпимих законом». Але для цього потрСЦбен був дозвСЦл папи. РЖ от збентежений генерал вСЦдправився до папи СЦ став плутано пояснювати йому, що французький солдат звик задовольняти вСЦдомСЦ природнСЦ потреби СЦ що в СЦнтересах спокою самих римських дам добре було б дозволити те, чому не можна перешкодити, СЦ заснувати цСЦ куточки... цСЦ куточки, де... Але папа його перервав: "Ах, генерал, ви бажаСФте, щоб для ваших солдатСЦв були улаштованСЦ вертепи розпусти, вам потрСЦбнСЦ публСЦчнСЦ будинки (папа виразився грубСЦше: б.....СЦ); це зайве: увесь Рим тАФ один великий публСЦчний будинок (б....к)»195.

Ми вже бачили, що фактично вСЦдбувалось з моногамСЦСФю, з подружньою вСЦрнСЦстю. Наведемо ще раз слова ФСЦно: "МоногамСЦю проголосили вченням основним, першорядним СЦ рятСЦвним, що вСЦдповСЦдаСФ як людським, так СЦ божеським законам. А на дСЦлСЦ вона тАФ тСЦльки виключення з полСЦгамСЦСЧ торжествуючоСЧ, хоча СЦ прикритоСЧ»196.

Однак, пСЦсля ПершоСЧ СвСЦтовоСЧ вСЦйни лунаСФ чимало вимог ввести, узаконити полСЦгамСЦю (багатоженство), щоправда, тСЦльки для чоловСЦкСЦв. До вСЦйни число чоловСЦкСЦв СЦ жСЦнок було приблизно однаковим чи у всякому разСЦ не дуже рСЦзко розходилося. А в 1920 р. з 475 мСЦльйонСЦв населення РДвропи було близько 250 мСЦльйонСЦв жСЦнок. РЖ в 1927 роцСЦ в РДвропСЦ на 18тАФ20 мСЦльйонСЦв жСЦнок бСЦльше, нСЦж чоловСЦкСЦв: у радянських республСЦках на 4 мСЦльйони бСЦльше, у ФранцСЦСЧ тАФ на 3 мСЦльйони, у НСЦмеччинСЦ тАФ на 2 мСЦльйони, в АнглСЦСЧ тАФ на 2 мСЦльйони, в РЖталСЦСЧ тАФ на мСЦльйон, в АвстрСЦСЧ тАФ на пСЦвмСЦльйона, у балканських краСЧнах тАФ на 10% бСЦльше; в одному ЛСЦсабонСЦ на 200 тисяч бСЦльше жСЦнок, нСЦж чоловСЦкСЦв. РЖ навСЦть в АмерицСЦ, де число жСЦнок ранСЦше було менше числа чоловСЦ-кСЦв197тАЪ у ВашингтонСЦ, наприклад, на 99.864 молодих незамСЦжнСЦх жСЦнок приходиться всього 70.316 неодружених чоловСЦкСЦв. У великих мСЦстах РДвропи положення ще бСЦльш загострюСФться в сторону, гСЦршу для жСЦнок. Так, наприклад, за останнСЦм переписом в IX окрузСЦ Парижа чоловСЦчого населення 47.418, а жСЦночого тАФ 65.947, тобто на 40% бСЦльше198.

РЖ ще бСЦльшою мСЦрою ця нерСЦвнСЦсть збСЦльшуСФться в сторону жСЦнок, якщо брати не загальне число чоловСЦкСЦв СЦ жСЦнок, а число тих, хто знаходиться у шлюбному вСЦцСЦ. Французький сенатор Гюг-ле-Ру заявив: "За результатами останнього перепису ми нараховуСФмо у ФранцСЦСЧ по 4 наречених на кожного чоловСЦка у вСЦцСЦ вступу до шлюбу на довоСФнних умовах».

ЦСЦ мСЦльйони жСЦнок при збереженнСЦ строгоСЧ моногамСЦСЧ були б приреченСЦ на безшлюбнСЦсть у дСЦйсному значеннСЦ цього слова. Разюче падСЦння народжуваностСЦ в деяких краСЧнах, особливо у ФранцСЦСЧ, змушуСФ звернути увагу на цей гинучий даремно "нацСЦональний капСЦтал», СЦ в цСЦлому рядСЦ краСЧн говорили СЦ навСЦть розробляли проекти, спрямованСЦ на офСЦцСЦйне визнання багатоженства. Який успСЦх маСФ ця думка, можна судити, наприклад, з того, що книга французького публСЦциста Жоржа АнкетСЦля (ВлЗаконна коханка»), яка вСЦдстоюСФ цю СЦдею, менш нСЦж за 2 роки витримала 451 видання.

Наводяться рСЦзнСЦ докази необхСЦдностСЦ СЦ можливостСЦ введення СЦнституту полСЦгамСЦСЧ (для чоловСЦкСЦв).

Лютер, який вважав, що шлюб "зовнСЦшня справа, як всяка СЦнша свСЦтська справа», дозволив ландграфу ПилиповСЦ Гессенському при живСЦй дружинСЦ одружитися на СЦншСЦй. ВСЦн заявляв, що "не можна принципово вСЦдкидати двоСФженство, тому що воно не суперечить священному письму»; "у священному письмСЦ сказано тСЦльки, що СФпископу не можна мати двох дружин, але щоб СЦнший, не СФпископ, також не мСЦг мати бСЦльше однСЦСФСЧ дружини, про це у священному письмСЦ нСЦчого не мСЦститься»199. Проте вСЦн порадив ландграфу тримати в секретСЦ цей дозвСЦл, щоб "грубСЦ мужики» не захотСЦли йому наслСЦдувати. Придворний проповСЦдник Цельнер дозволив наприкСЦнцСЦ XVIII столСЦття королю пруському ФрСЦдрСЦху-ВСЦльгельмовСЦ РЖРЖ одружитися за наявностСЦ законноСЧ дружини на однСЦй зСЦ своСЧх коханок, графинСЦ Фосс200.

ПСЦд час французькоСЧ революцСЦСЧ 1848 р. у палату депутатСЦв була подана петицСЦя про введення полСЦгамСЦСЧ у ФранцСЦСЧ, СЦ в цСЦй петицСЦСЧ вказувалося: "НавСЦщо навтАЩязувати чоловСЦку СФдину жСЦнку, коли вСЦн може щорСЦчно робити декСЦлькох дСЦтей».

РЖсторичнСЦ (правда, поодинокСЦ) приклади, коли пСЦсля винищувальних воСФн закони вводили полСЦгамСЦю. ПСЦсля Пелопонеських воСФн в АфСЦнах офСЦцСЦйно була встановлена полСЦгамСЦя. ДалСЦ, хоча за кодексом законСЦв СЦмператора Карла V двоСФженство каралось смертю, однак, сто рокСЦв опСЦсля воно було узаконене в НСЦмеччинСЦ пСЦсля 30-лСЦтньоСЧ вСЦйни, коли населення з 16 тАФ 17 мСЦльйонСЦв зменшилося до 4 мСЦльйонСЦв. ТодСЦ франкський зтАЩСЧзд у НюренберзСЦ 4 лютого 1650 р. прийняв наступне рСЦшення: "ОскСЦльки потреби священноСЧ РимськоСЧ СЦмперСЦСЧ вимагають вСЦдновлення чоловСЦчого населення, знищеного мечем, хворобами СЦ голодом, то кожному чоловСЦковСЦ протягом найближчих 10 рокСЦв дозволяСФться одружуватися з двома жСЦнками. При цьому, однак, варто нагадати, що всякий поважний громадянин, якому дозволяСФться взяти двох дружин, зобовтАЩязаний не тСЦльки подбати про СЧхнСФ пристойне утримання, але СЦ перешкодити виникненню мСЦж ними ворожих почуттСЦв»201. Утримувати одну дружину СЦ то обходиться дуже дорого. РЖ сучасне законодавство, яке позбавляСФ необхСЦдностСЦ утримувати позашлюбних дружин, набагато вигСЦднСЦше для чоловСЦкСЦв-законодавцСЦв, якСЦ тому вСЦддадуть перевагу фактичнСЦй бСЦгамСЦСЧ тАФ законнСЦй. Дотепний французький письменник Вотель говорить з цСЦСФСЧ нагоди: "Щоб допомогти знайти вихСЦд з цього становища, смСЦливСЦ розуми пропонують узаконити полСЦгамСЦю. Але це дорого... ЦСЦ мСЦльйони жСЦнок тАФ теж жертви вСЦйни, але нСЦяка репарацСЦйна комСЦсСЦя нСЦчого не може для них зробити»202.

Однак, широке обговорення цього питання знаменне у тому вСЦдношеннСЦ, що воно знСЦмаСФ зСЦ шлюбу покрив таСФмничостСЦ СЦ розглядаСФ його, як СЦнститут, який зобовтАЩязаний своСЧм виникненням СЦ розвитком економСЦчним вСЦдносинам, зСЦ змСЦною яких вСЦн пСЦдлягаСФ змСЦнСЦ СЦ зСЦ зникненням яких вСЦн також пСЦдлягаСФ зникненню.

Напрямок, що вимагаСФ полСЦгамСЦСЧ для чоловСЦкСЦв, не позбавлений середньовСЦчного СЦ солдатського присмаку. РД СЦнший напрямок, що визнаСФ сучасний формальний шлюб аморальним СЦ який вимагаСФ вСЦльного союзу для обох статей. Цей напрямок нараховуСФ багатьох прихильникСЦв, серед яких СФ найвидатнСЦшСЦ письменники усього свСЦту. Проти СЦнституту шлюбу висловлювалися не тСЦльки великСЦ соцСЦалСЦсти-утопСЦсти. Проти нього висловилися СЦ такСЦ письменники, як Оноре де Бальзак, Жорж Санд, ВСЦктор Гюго, ГенрСЦк РЖбсен, Олександр Дюма, мадам де Сталь, Еллен Кей. РД спецСЦальнСЦ твори (наприклад, Шоги), присвяченСЦ темСЦ про аморальнСЦсть шлюбу. До числа прихильникСЦв вСЦльних вСЦдносин варто вСЦднести еволюцСЦонСЦстСЦв тАФ Спенсера, Летурно, СержСЦ, якСЦ пророкують, що розвиток любовСЦ зробить зайвим СЦнститут шлюбу. З СЦншого боку до можливостСЦ знищення шлюбу пСЦдходить шведський юрист Вестермарк, який говорить: "РЖснування шлюбу не залежить вСЦд законСЦв. Якщо шлюб не штучна вигадка, а СЦнститут, заснований на глибоко закладених почуттях, подружнСЦх СЦ родинних, вСЦн збережеться, поки зберСЦгаються останнСЦ. А якщо цСЦ почуття коли-небудь, перестануть СЦснувати, то нСЦякСЦ закони не в силах будуть врятувати шлюб вСЦд знищення»203.

Шлюб, звичайно, не штучна вигадка, але СЦнститут, повтАЩязаний з СЦснуючими економСЦчними вСЦдносинами, якСЦ породжують (чи СЦнколи убивають) почуття, якСЦ вказуються Вестермарком. РЖ тому можна, звичайно, очикувати знищення шлюбу в його теперСЦшнСЦй формСЦ, але тСЦльки в звтАЩязку не з розвитком почуття любовСЦ, а зСЦ змСЦною економСЦчних вСЦдносин, що викликали СЦ пСЦдтримують його204.

Шлюб у сучасному украСЧнському суспСЦльствСЦ пСЦд впливом погСЦршення економСЦчних умов значною мСЦрою перестав бути СЦнститутом, призначенням якого СФ народження дСЦтей, збСЦльшення потомства. ВСЦн скорСЦше в цСЦлому рядСЦ випадкСЦв тАФ СЦнститут для бСЦльш зручного, менш небезпечного задоволення фСЦзичних потреб, СЦнститут подружнього ононСЦзму, про що свСЦдчить колосальний розвиток протизаплСЦдних засобСЦв. Для збереження такого шлюбу йти на жертви не варто. ВСЦн у всякому разСЦ позбавлений того мСЦстичного, того пСЦднесеного значення, що фарисейськи бажають йому додати прихильники старого, прихильники "права СЦ порядку».

СкладнСЦсть сСЦмейних вСЦдносин визначаСФться кСЦлькСЦстю розлучень. Правова проблема розлучень дуже складна, починаючи СЦз стародавностСЦ СЦ закСЦнчуючи сучаснСЦстю. Так, наприклад, один СЦз кращих знавцСЦв сСЦмейного права, професор Вестермарк, уже порСЦвняно давно писав: "Дуже поширена думка про те, що розлучення тАФ ворог шлюбу, СЦ що якщо зробити розлучення дуже легким, то вСЦн може зруйнувати СЦнститут сСЦмтАЩСЧ. Я не можу подСЦлити цСЦСФСЧ точки зору. Я бачу в розлученнСЦ необхСЦднСЦ лСЦки вСЦд нещастя СЦ засСЦб до збереження достоСЧнства шлюбу, якСЦ кладуть кСЦнець союзам, що не заслуговують цього СЦменСЦ»205. Можна прочитати у французькому "соцСЦалСЦстичному» друкованому органСЦ вСЦд 11 березня 1925 р.: "Прихильники нерозривностСЦ шлюбу правСЦ, коли вони покладають вСЦдповСЦдальнСЦсть за цСЦлий ряд розлучень на сам СЦнститут розлучень. МожливСЦсть розлучення навСЦюСФ спочатку цю думку, а потСЦм бажання подружжю, яке, знаючи, що воно звтАЩязане на все життя, бодай-як пристосувалося б один до одного». (ЗовсСЦм перекручена логСЦка, що свСЦдчить про реакцСЦйнСЦший поворот). Право на розлучення, ще не запрошення розлучитися!

У цьому вСЦдношеннСЦ соцСЦалСЦсти засвоюють собСЦ найдурнСЦшСЦ погляди ре-акцСЦонерСЦв, якСЦ виступають проти СЦнституту розлучення, СЦ яких Бебель люто шмагав пСЦд час обговорення нСЦмецького укладення: "Що б ви сказали про лСЦкаря, тАФ говорив вСЦн тодСЦшнСЦм реакцСЦонерам, тАФ який хотСЦв би вилСЦкувати хворобу, не витягуючи з органСЦзму те, що цю хворобу спричиняСФ, а заганяючи його усередину органСЦзму всСЦлякими штучними засобами, що мало б своСЧм наслСЦдком лише те, що хвороботворний початок пСЦзнСЦше виступив би в СЦншому мСЦiСЦ в СЦще бСЦльш небезпечнСЦй формСЦ? Ви назвали б такого лСЦкаря просто шарлатаном. РЖ я заявляю: законодавцСЦ, якСЦ роблять щось подСЦбне, також не можуть позбутися того, щоб СЧх не називали шарлатанами»206.

Цитований вище Спенс для СЦлюстрацСЦСЧ того, як благотворно дСЦСФ можливСЦсть розлуки СЦ як, навпаки, примусова скутСЦсть породжуСФ ворожнечу, наводить наступну розповСЦдь: "Хто не чув патетичноСЧ розповСЦдСЦ КСЦлкеннСЦ про двох кСЦшок? ЦСЦ тварини жили разом у мирСЦ СЦ гармонСЦСЧ домашнього щастя, СЦ так одна до СЦншоСЧ привтАЩязалися, що кожна з них робилася нещасливою, коли СЧСЧ хоча б на коротку мить розлучали з подругою. РЖ ось, щоб позбавити СЧх вСЦд можливого горя, якийсь "симпатичний» хлопчисько звтАЩязав СЧх хвостами СЦ був страшено здивований, побачивши, що вони негайно ж пСЦсля цього вступили в настСЦльки жорстоку бСЦйку мСЦж собою, що коли йому вдалося СЧх розняти, вСЦд них нСЦчого, окрСЦм хвостСЦв, не залишилося»207.

Таким чином "якщо визнати той факт, що сСЦмтАЩя послСЦдовно пройшла через чотири своСЧ форми СЦ знаходиться тепер у птАЩятСЦй, то виникаСФ питання, чи може ця форма зберегтися на тривалий термСЦн у майбутньому? ВСЦдповСЦдь можлива тСЦльки одна тАФ вона повинна розвиватися у мСЦру розвитку суспСЦльства СЦ змСЦнюватися в мСЦру змСЦни суспСЦльства, так само як це було в минулому. Будучи продуктом певноСЧ суспСЦльноСЧ системи, вона буде вСЦдображати стан СЧСЧ розвитку. ОскСЦльки як моногамна сСЦмтАЩя за перСЦод з початку цивСЦлСЦзацСЦСЧ удосконалювалася, СЦ особливо помСЦтно в сучасну епоху, то можна, щонайменше, припустити, що вона здатна до подальшого удосконалення, поки не буде досягнута рСЦвнСЦсть статей. Якщо ж моногамна сСЦмтАЩя у вСЦддаленому майбутньому виявиться не здатною задовольняти потреби суспСЦльства, то неможливо заздалегСЦдь передбачити, який характер буде мати СЧСЧ спадкоСФмиця»208.

РоздСЦл РЖРЖРЖ. ЕволюцСЦя способСЦв укладення шлюбу


3.1 Способи укладення шлюбу в стародавньоСФврейському правСЦ


Роль договору як основи сСЦмейно-правового положення замСЦжньоСЧ жСЦнки, ми можемо простежити з особливою виразнСЦстю в стародавньоСФврейському правСЦ. Тут ми на кожному кроцСЦ зустрСЦнемося з угодою мСЦж нареченим СЦ батьком нареченоСЧ або навСЦть мСЦж нареченим СЦ самою нареченою. Шляхом цСЦСФСЧ угоди замСЦжня жСЦнка дСЦйсно зайняла, зрештою, краще становище в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка.

Зайво, звичайно, говорити, що первСЦсне становище СФврейськоСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки визначалося фактом придбання СЧСЧ, як речСЦ. ЖСЦнка здобувалася чи силою209, зброСФю210 або купСЦвлею чи просто фактичним оволодСЦнням211. НемаСФ потреби бСЦльш докладно розглядати викладенСЦ вище способи укладання шлюбу. Однак, не можна не вСЦдзначити, що в ТалмудСЦ, у трактатСЦ КСЦддушин (освячення, заручення) ми знаходимо пряме пСЦдтвердження думки про придбання дружини у формСЦ укладення шлюбу. "ЖСЦнка здобуваСФться трьома способами, а вона здобуваСФ сама себе двома (способами). РЗСЧ здобувають за допомогою грошей, письмового акта СЦ злягання... РЖ вона здобуваСФ сама себе за допомогою гета (розлучного листа) СЦ внаслСЦдок смертСЦ чоловСЦка»212.

З цього тексту ясно, що замСЦжня жСЦнка в стародавньоСФврейському правСЦ знаходилася або у "адСЦ батька або у "адСЦ чоловСЦка; при цьому, звСЦльнення з пСЦд "ади чоловСЦка (розлученням, смертю чоловСЦка) не приводило до вСЦдновлення "ади батька. ДСЦйсно, у ТалмудСЦ ми знаходимо вказСЦвки не тСЦльки на права батька СЦ чоловСЦка, але також СЦ на зСЦткнення СЦ розмежування цих прав. Так, "Права батька на свою дочку: вСЦн розпоряджаСФться освяченням СЧСЧ за допомогою грошей, документа чи спСЦвжиття; вСЦн маСФ право на СЧСЧ знахСЦдку СЦ на здобутки рук СЧСЧ СЦ на знищення обСЦтниць; вСЦн одержуСФ СЧСЧ гет, але не користаСФться плодами (вСЦд СЧСЧ майна) за життя СЧСЧ»213. Цих прав на дочку батько позбавляСФться в момент передачСЦ дочки СЧСЧ нареченому. Вищою мСЦрою цСЦкава постанова Талмуду про визначення моменту втрати батькСЦвськоСЧ "ади. "Дочка увесь час у "адСЦ батька, доки не перейде у "аду чоловСЦка шляхом нСЦссуСЧн (варСЦант: доки не увСЦйде в хуппу). Якщо батько передав СЧСЧ посланцям чоловСЦка, вона тАФ у "адСЦ чоловСЦка; якщо батько пСЦшов разом з посланцями чоловСЦка, чи посланцСЦ батька пСЦшли з посланцями чоловСЦка, вона тАФ у "адСЦ батька; якщо посланцСЦ батька передали СЧСЧ посланцям чоловСЦка, вона тАФ у "адСЦ чоловСЦка»214.

Ми бачимо, таким чином, що батько втрачаСФ свою "аду над дочкою не в момент складання шлюбного договору (змови, заручення), а в момент його виконання шляхом передачСЦ дСЦвчини СЧСЧ нареченому, точнСЦше, уведення СЧСЧ в дСЦм нареченого чи передачСЦ СЧСЧ посланцям нареченого.

Установлення моменту переходу дСЦвчини з-пСЦд "ади батька у "аду чоловСЦка маСФ дуже СЦстотне значення там, де зСЦштовхуються мСЦж собою майновСЦ СЦнтереси батька СЦ чоловСЦка. Так, наприклад, якщо дочка тАФ уже у "адСЦ чоловСЦка, то, у випадку СЧСЧ несподСЦваноСЧ смертСЦ, СЧСЧ майно одержуСФ не батько, а чоловСЦк215. У ТалмудСЦ дано, нарештСЦ, СЦ порСЦвняння обсягу прав батька СЦ чоловСЦка. "Влада батька в деяких стосунках бСЦльша за "аду чоловСЦка, а в деяких стосунках "ада чоловСЦка бСЦльша за "аду батька: чоловСЦк користуСФться плодами вСЦд отриманоСЧ нею спадщини за життя СЧСЧ, якого права немаСФ у батька. Р. РЖосе, син РЖуди, говорить: це право маСФ СЦ батько. "ада СФ батька бСЦльшою у тому вСЦдношеннСЦ, що чоловСЦк зобовтАЩязаний доставляти СЧй СЧжу, викуп СЦ поховання..., яких обовтАЩязкСЦв немаСФ у батька»216.

З наведеного порСЦвняння випливаСФ також, що "ада батька СЦ чоловСЦка не СФ в ТалмудСЦ подСЦбною "адСЦ римського домовладики. ЗрозумСЦло, спочатку ця "ада чоловСЦка СЦ батька мала характер бСЦльш суворий. З плином часу, з розвитком майновоСЧ самостСЦйностСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки, ця "ада отримала бСЦльш мтАЩяку форму. Нижче ми вСЦдзначимо, що й укладачСЦ Талмуду вже задумувалися над невСЦдповСЦднСЦстю "ади чоловСЦка з майновою самостСЦйнСЦстю дружини. До розгляду цСЦСФСЧ майновоСЧ самостСЦйностСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки, точнСЦше, до виникнення в неСЧ майнових прав ми тепер СЦ звернемося.

В СЦсторСЦСЧ розвитку майновоСЧ самостСЦйностСЦ СФврейськоСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки варто зосередити увагу на СЦнститутСЦ кетуби.

"Кетуба» тАФ це насамперед назва шлюбного запису217, а потСЦм це слово вживаСФться для позначення СЦ частини майна чоловСЦка, даного дружинСЦ СЦ вСЦдзначеного в шлюбному записСЦ. Кетуба, що розумСЦСФться в цьому останньому змСЦстСЦ, вСЦдСЦгравала велику роль в СЦсторСЦСЧ врегулювання шлюбного права замСЦжньоСЧ жСЦнки. Тому СЦсторСЦя кетуби СФ найвищою мСЦрою повчальна. 1. Спочатку кетуба була платою нареченого за наречену СЧСЧ батьковСЦ. ТактАЪ треба думатитАЪ тому, що кетуба залишалася в будинку батька218. Цей погляд на кетубу, як на плату за наречену, з плином часу помтАЩякшився; кетубу стали вважати платою не за наречену, а за СЧСЧ дСЦвоцтво219. 2. З плином часу виникло також правило, щоб кетуба знаходилася у чоловСЦка, а не у батька дружини. Цим передбачалося утруднити для чоловСЦка розлучення з дружиною. До того ж, вимагалось потСЦм, щоб чоловСЦк не просто зберСЦгав у себе кетубу, але купував на неСЧ чашСЦ, блюда, миски чи навСЦть пускав кетубу в оборот, щоб, витративши СЧСЧ, вСЦн не так легко зважувався вСЦдпустити дружину. Разом з тим, було ухвалено, нарештСЦ, щоб усе майно чоловСЦка служило забезпеченням кетуби дружини. ЗвСЦдси, кетуба служила для дружини засобом запобСЦгання вСЦд занадто легкого СЧСЧ вСЦдпускання з боку чоловСЦка220. 3. Кетуба була гарним засобом змусити дружину не переступати "закону МойсеСФвого СЦ закону РЖудейського», тому що в протилежному випадку дружина вСЦдпускалася без кетуби221. Отже, дружина позбавлялася задля кари за своСФ погане поводження засобСЦв СЦснування. 4. НарештСЦ, кетуба служила забезпеченням СЧжСЦ дружинСЦ вСЦдпущенСЦй, яка не переступила закону, так СЦ вдовСЦ222. Таким чином, кетуба подСЦбна по сутСЦ до вена у законах ХаммурапСЦ. ПодСЦбнСЦсть до вена (tirhatu) виявляСФться почасти й у самому розмСЦрСЦ кетуби223, СЦ в долСЦ кетуби; пСЦсля смертСЦ дружини кетубу успадковували дСЦти224 СЦ родичСЦ батька225.


3.2 СпосСЦб укладання шлюбу за законами царя ХаммурапСЦ


Законник було складено у ХУШ столСЦттСЦ до н.е. у царювання ХаммурапСЦ, царя ВавСЦлону, сьомого царя династСЦСЧ СЦ носить його СЦмтАЩя. ХаммурапСЦ тАФ один з найенергСЦйнСЦших царСЦв ВавСЦлону, царював за 2250 рокСЦв до РСЦздва Христового, протягом 55 рокСЦв. Таким чиномтАЪ закони ХаммурапСЦ належать до числа самих найдавнСЦших памтАЩятникСЦв, вСЦдомих дотепер у науцСЦ. БСЦльше 4000 рокСЦв, майже 42 сторСЦлСЦття, вСЦддСЦляють нас вСЦд часу появи цих законСЦв у ВавСЦлонСЦ.

ЗвСЦд ХаммурапСЦ складався обдумано СЦ за своСФрСЦдною системою. Умовно його пСЦдроздСЦляють на 282 статтСЦ, якСЦ можна обтАЩСФднати в декСЦлька тематичних роздСЦлСЦв. ПочинаСФ текст законСЦв особливе Введення (яке значною мСЦрою повторюСФ Введення СЦз ЗаконСЦв ЛСЦпСЦт-РЖштара). У ньому ХаммурапСЦ перелСЦчуСФ своСЧ царственнСЦ достоСЧнства, закликаючи на пСЦдтримку своСФСЧ "ади богСЦв, СЦ пСЦдкреслюСФ цСЦлСЦ своСЧх нововведень: "Дати сяяти справедливостСЦ в краСЧнСЦ, щоб погубити беззаконних СЦ злих, щоб сильному не пригноблювати слабкого... доставляти краСЧнСЦ благополуччя»226.

1-й роздСЦл (ст. ст. 1 тАФ 5) укладав загальнСЦ правила про вСЦдправлення правосуддя; 2-й роздСЦл (ст. ст. 6 тАФ 25) тАФ правила охорони "асностСЦ царя, храмСЦв, громад; 3-й роздСЦл (ст. ст. 26 тАФ 41) присвячувався охоронСЦ майна, отриманого вСЦд царя за службу; 4-й роздСЦл (ст. ст. 42 тАФ 67/71) тАФ операцСЦям з нерухомСЦстю й охоронСЦ СЧСЧ вСЦд неправомСЦрних зазСЦхань стороннСЦх; 5-й роздСЦл (ст. ст. 78/88 тАФ 126) тАФ торговим справам СЦ неправомСЦрним дСЦям, повтАЩязаним з торгСЦвлею; 6-й роздСЦл (ст. ст. 127 тАФ 195) тАФ сСЦмейному праву; 7-й роздСЦл (ст. ст. 196 тАФ 214) охоплював правила про покарання за тСЦлеснСЦ ушкодження; 8-й роздСЦл (ст. ст. 215 тАФ 282) тАФ правила про операцСЦСЧ з рухомим майном СЦ повтАЩязанСЦ з цим порушення.

СтаттСЦ випливали одна за одною, пСЦдкоряючись принципу побутовоСЧ асоцСЦативностСЦ (у системСЦ ЗаконСЦв ще не було особливих юридичних прийомСЦв). Так, пСЦсля статей, присвячених вСЦдносинам батька з усиновленням СЦ можливими нехтуваннями взаСФмним боргом, йшла стаття про покарання сина за побиття батька, що завершувала роздСЦл про сСЦмейне право; а перша стаття наступного роздСЦлу тАФ 196-атАЪ взагалСЦ починала перелСЦк можливих ушкоджень у результатСЦ побиття однСЦСФСЧ людини СЦншою. СтаттСЦ описували винятково конкретнСЦ випадки СЦ тим самим давали закСЦнченСЦ наставляння суддСЦ: якщо зтАЩясуються такСЦ-то обставини СЦ будуть вСЦдсутнСЦ такСЦ-то умови, то винеси таке-то рСЦшення (майже кожна стаття СЦ починалася з "Якщо...»). Така побудова правових норм характерна для всього древнього права, яке не прагнуло до зайвих СЦ не корисних для тодСЦшньоСЧ практики узагальнень; воно одержало назву казусного (вСЦд латинського саsus - випадок).

РЖншим характерним принципом законСЦв був значною мСЦрою релСЦгСЦйний змСЦст тих заборон, якСЦ пропонувалися чи припускалися. ХаммурапСЦ оголосив протиправними СЦ караними такСЦ ж дСЦСЧ, якСЦ у релСЦгСЦйнСЦй традицСЦСЧ розглядалися як грСЦховнСЦ: насильство, обман, усяка брехня, СЦнСЦцСЦатива в сСЦмейних розбратах, порушення встановленого богами порядку СЦ, вСЦдповСЦдно, особливого становища СЦнших осСЦб.

У законах ХаммурапСЦ подаСФться цСЦлий ряд цСЦкавих постанов, якими визначаСФться майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки. У цих постановах з особливою яскравСЦстю виступаСФ на перший план договСЦр, як пСЦдстава не тСЦльки способу укладення шлюбу, але також СЦ цивСЦльно-правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка. З цСЦСФСЧ точки зору на сСЦмейне право жСЦнки, як на договСЦрне право, ми переважно розглянемо статтСЦ законСЦв ХаммурапСЦ.

Вище сказано, що характерною умовою укладення шлюбу в стародавностСЦ було придбання жСЦнки. Саме ж придбання вСЦдбувалося:

1) або шляхом фактичного заволодСЦння жСЦнкою (спосСЦб придбання первСЦсний), 2) або шляхом договору про передачу жСЦнки (спосСЦб придбання похСЦдний). Закони ХаммурапСЦ, виявляСФться, уже не знають фактичного заволодСЦння жСЦнкою як способу укладення шлюбу: нСЦ викраденням, нСЦ добровСЦльною втечею нареченоСЧ за допомогою нареченого, нСЦ будь-яким СЦншим шляхом. Закони ХаммурапСЦ позитивно встановлюють, що шлюб виникаСФ тСЦльки в силу договору. Якщо людина бере дружину, не уклавши договору, то ця жСЦнка тАФ не СФ дружина (Вз 128)227. В украСЧнськСЦй редакцСЦСЧ ЗаконСЦв ХаммурапСЦ СФ СЦстотна поправка цСЦСФСЧ статтСЦ "Якщо чоловСЦктАЪ взявши дружинутАЪ не укладе з нею договорутАЪ тАФ ця жСЦнка не дружина»228. У першСЦй редакцСЦСЧ не зовсСЦм зрозумСЦло з ким вСЦн повинен був укласти договСЦр? Якщо з нею, тодСЦ це виправлення суперечить наступним статтям законСЦв ХаммурапСЦ, хоча добре захищаСФ права дСЦвчини, що не може вважатися дружиноютАЪ якщо з нею не уклали договСЦр.

У законах ХаммурапСЦ говориться далСЦ про форму, в якСЦй вСЦдбуваСФться шлюбний договСЦр. Такою формою був договСЦр купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ: Вз 159. Якщо чоловСЦк, принесе шлюбний дар у дСЦм свого тестя, вСЦддасть викупну плату [але] зверне очСЦ на СЦншу жСЦнку [СЦ] скаже своСФму тестевСЦ: "Я не вСЦзьму твоСФСЧ дочки», тАФ батько дСЦвчини може забрати все, принесене йому тАФ Вз 160. Якщо чоловСЦк принесе в дСЦм свого тестя шлюбний дар СЦ вСЦддасть викупну плату, а потСЦм батько дСЦвчини скаже: "Я не вСЦддам тобСЦ моСФСЧ дочки», тАФ вСЦн повинен повернути у подвСЦйному розмСЦрСЦ все принесене йому»229.

ЦСЦ статтСЦ законСЦв ХаммурапСЦ нагадують нам римський шлюбний договСЦр (sponsalia) тАФ це особливий спосСЦб, яким користувалися римляни для фактичноСЧ замСЦни "ади над жСЦнкою, яку видавали замСЦж. Це тАФ зобовтАЩязання, укладене в урочистСЦй, релСЦгСЦйнСЦй формСЦ, для однСЦСФСЧ сторони тАФ вСЦддати жСЦнку з рСЦдноСЧ сСЦмтАЩСЧ в чужу в замСЦжжя, а для СЦншоСЧ тАФ повести СЧСЧ в нову сСЦмтАЩю в замСЦжжя (sponsaliа). Зазвичай цю договСЦрну угоду розглядають як попереднСЦй договСЦр про укладення у майбутньому шлюбу СЦ переводять "sponsalia» словом "зговСЦр» чи "заручини». Шлюбний договСЦр про передачу жСЦнки в СЦсторичнСЦй спадкоСФмностСЦ покликаний був, вочевидь, замСЦнити собою насильницьке заволодСЦння жСЦнкою (викрадення)230.

Як у РимСЦ можливою була вСЦдмова вСЦд виконання укладеного сторонами шлюбного договору, так такаа ж вСЦдмова можлива була СЦ за законами ХаммурапСЦ. Формули вСЦдмови як в одному, так СЦ в СЦншому правСЦ, дуже близькСЦ мСЦж собою. Як у РимСЦ, так СЦ у ВавСЦлонСЦ така вСЦдмова вСЦд шлюбного договору супроводжувалося майновим збитком для особи, що вСЦдмовилась виконати договСЦр. Проте, римський шлюбний договСЦр, згСЦдно з джерелами, якСЦ дСЦйшли до нас, не зберСЦг у собСЦ слСЦдСЦв угоди купСЦвлСЦ-продажутАЪ тодСЦ як вавСЦлонський шлюбний договСЦр СФ угодою купСЦвлСЦ-продажу. Але тут виникаСФ питання, чи не була ця купСЦвля-продаж за часСЦв ХаммурапСЦ тСЦльки обрядовою угодою, тобто формою шлюбу? Якщо це так, то вавСЦлонський шлюбний договСЦр буде стояти ще ближче до римського шлюбного договору (sponsalia). До того ж, у сучаснСЦй лСЦтературСЦ багато сперечаються саме про те, чи був за часСЦв ХаммурапСЦ шлюбний договСЦр купСЦвлСЦ-продажу дСЦйсною покупкою чи покупкою уявною. У своСЧй роботСЦ автор вважаСФ угоду купСЦвлСЦ нареченоСЧ уявною угодою. На його думку, вено (tirhatu) було пСЦд час ХаммурапСЦ не цСЦною нареченоСЧ, а лише шлюбним дарунком нареченСЦй231. Не вирСЦшуючи наперед вСЦдповСЦдСЦ на спСЦрне питання, звернемося до розгляду тих статей, якими визначаються майновСЦ вСЦдносини подружжя. НемаСФ сумнСЦву, що якщо дружина здобувалася чоловСЦком дСЦйсно шляхом купСЦвлСЦ, то вона повинна зайняти мСЦiе в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка зовсСЦм пСЦдлегле, а в майновому вСЦдношеннСЦ не могла мати нСЦякоСЧ "асностСЦ. Чи так це було насправдСЦ тАФ побачимо нижче.


3.3 Способи укладення шлюбу за законами Ману


За своСЧм значенням СЦ популярнСЦстю Закони Ману не поступаються Законнику ХаммурапСЦ. РЗхнСФ складання вСЦдносять до I столСЦття до н.е. Авторами ЗаконСЦв Ману були, очевидно, жрецСЦ однСЦСФСЧ з стародавньоСЦндСЦйських брахманських шкСЦл. Вони ж дали цСЦй кодификацСЦСЧ СЦмтАЩя Ману, одного з мСЦфСЦчних прабатькСЦв людини.

Мова, якою написанСЦ Закони Ману, називаСФться санскритською. Це мова стародавнСЦх СЦндусСЦв. За своСЧм словниковим фондом СЦ граматичним ладом санскрит знаходиться в тСЦсному спорСЦдненнСЦ зСЦ всСЦма основними СФвропейськими мовами тАФ грецькою СЦ латинню, нСЦмецькими СЦ словтАЩянськими мовами. СпСЦльнСЦсть так званих СЦндоСФвропейських мов давно вже привела дослСЦдникСЦв до висновку про праСЦсторичну територСЦальну близькСЦсть усСЦх тих народСЦв, нащадками яких СФ стародавнСЦ греки СЦ римляни, германцСЦ СЦ словтАЩяни, кельти СЦ литовцСЦ. Районом СЧх первСЦсного спСЦльного проживання називають звичайно ПСЦвденну РДвропу, включаючи УкраСЧну, Кубань, Поволжя. Природно припустити, що мовна спСЦльнСЦсть була для них не випадковою, як не випадковим був СЦ СЧхнСЦй територСЦальний звтАЩязок. Про це ж свСЦдчать звичаСЧ, багато з яких поСФднують зазначенСЦ народи дивним збСЦгом деяких подробиць, обрядСЦв СЦ т. СЦн. СЦ якСЦ не могли бути просто запозиченСЦтАЪ чи виникнути незалежно один вСЦд одного232.

У ДревнСЦй РЖндСЦСЧ поняття права як сукупностСЦ самостСЦйних норм, що регулюють суспСЦльнСЦ вСЦдносини, було невСЦдоме. Повсякденне життя СЦндСЦйцСЦв пСЦдкорялося правилам, затвердженим у нормах, якСЦ за своСЧм характером були скорСЦше етичними, нСЦж правовими. При цьому данСЦ норми носили яскравий вСЦдбиток релСЦгСЦСЧ. Норми, якСЦ визначають поводження людей у СЧхньому повсякденному життСЦ (дхарми), мСЦстилися в збСЦрках тАФ дхармашастрах. НайбСЦльш вСЦ-домою в нашСЦй лСЦтературСЦ дхармашастрою СФ Закони Ману.

Закони Ману складаються з 2685 статей, написаних у формСЦ двовСЦрша (шлок). Безпосередньо правовий змСЦст мають нечисленнСЦ статтСЦ, що мСЦстяться в основному в главах VIII СЦ IX (усього в Законах 12 глав). Головне в Законах Ману тАФ закрСЦплення СЦснуючого варнового ладу. Тут докладно описуСФться походження вСЦдповСЦдно до релСЦгСЦйного вчення варн, указуСФться на спадково-професСЦйний характер варн, визначаСФюься призначення кожноСЧ варни, привСЦлеСЧ вищих варн. ОсобливСЦстю ЗаконСЦв Ману СФ релСЦгСЦйне забарвлення всСЦх його положень.

ЗмСЦст ЗаконСЦв Ману виходить за межСЦ права. Вони трактують СЦ про полСЦтику, мораль, дають релСЦгСЦйнСЦ розпорядження благочестивСЦй людинСЦ.

Правова санкцСЦя доповнюСФться часто погрозою несприятливого наслСЦдку у потойбСЦчному свСЦтСЦ за поганий вчинок. РЖ не тСЦльки для самого правопорушника. ЛжесвСЦдок попереджаСФться, наприклад, що коли вСЦн говорить неправду "щодо дрСЦбноСЧ худоби», те "убиваСФ птАЩять своСЧх родичСЦв», щодо корСЦв тАФ десять, щодо коней тАФ сто СЦ тисячу тАФ щодо людей233.

Закони Ману були написанСЦ в перСЦод, коли основна маса арСЦйського населення РЖндСЦСЧ жила в умовах патрСЦархального побуту. Так писав про арСЦйцСЦв Василь Васильович Розанов (1856 тАФ 1919 рр.) тАФ явище багато в чому загадкове для росСЦйськоСЧ культури. Такого не бувало, та навряд чи й буде колись. Сучасники вСЦдверталися, дослСЦдники волСЦли обходити мовчанням, нащадкам заборонялося читати книги Розанова. РЖ дотепер усякий судить про нього по-своСФму234.

Два великих племенСЦ майже виключно займають поле дСЦяльностСЦ ВсесвСЦтньоСЧ СЦсторСЦСЧ тАФ арСЦйське СЦ семСЦтичне. Якщо ми простежимо за характером цих двох племен протягом усього СЧхнього СЦснування, ми будемо ураженСЦ глибоким розходженням, яке всюди СЦ в усьому виявляСФться мСЦж ними. На самСЦй зорСЦ свого СЦсторичного СЦснування цСЦ племена, далеку галузь яких складаСФмо СЦ ми, назвали себе "свСЦтлими», аrioi, СЦ цим СЦмтАЩям несвСЦдомо вСЦдзначили той особливий характер, який вСЦдбився на всСЦй СЧхнСЦй СЦсторСЦСЧ. Усюди, де ми СЧх не спостерСЦгаСФмо, вСЦд Гангу СЦ до МСЦссСЦсСЦпСЦ, вСЦд старих "Вед» СЦ до нашого часу, вони СФ наповненими життСФрадСЦсним почуттям, люблять природу СЦ поклоняються красСЦ СЦ, не заглядаючи у вСЦддалене майбутнСФ, цСЦлком вСЦддають сьогоденню своСЧ добросердечнСЦ сили. Неможливо обчислити всСЦ роди дСЦяльностСЦ, якСЦ займали СЧх, СЦ якщо СЦсторСЦя так безмежно багата подСЦями, якщо те, про що оповСЦдаСФ вона, так безкСЦнечно рСЦзноманСЦтне, це завдяки винятково особливостям арСЦйського духу235.

Розглянемо докладнСЦше питання про те, яке ж правове положення вСЦдвели арСЦйцСЦ, однСЦСФСЧ СЦз брахманських шкСЦл, замСЦжнСЦй жСЦнцСЦ в законах Ману ДревньоСЧ РЖндСЦСЧ.

У законах Ману перелСЦчуються вСЦсСЦм способСЦв укладення шлюбу: благодСЦйних СЦ згубних СЦ туттАЪ СЦ пСЦсля смертСЦ для чотирьох каст. ЦСЦ способи суть: Брахми, богСЦв, рСЦшСЦ, праджапатСЦ, асурСЦв, гандхарвСЦв, ракшасСЦв СЦ спосСЦб восьмий, найгСЦрший тАФ пСЦшачСЦв. ПотрСЦбно знати, що першСЦ шСЦсть способСЦв один за одним вважаються законними для брахмана; для кшатрСЦя тАФ чотири останнСЦ способи; тСЦ ж способи, за винятком способу ракшасСЦв, залишаються законними СЦ для вайштАЩСЧ СЦ для шудри. ЗнавцСЦ вважають кращими способами для брахмана першСЦ чотири, для кшатрСЦя тАФ один ракшасСЦв; а для вайштАЩСЧ СЦ шудри один спосСЦб асурСЦв. А у цСЦй статтСЦ з птАЩяти останнСЦх способСЦв визнанСЦ три законними СЦ два незаконними; способи пСЦшачСЦв СЦ асурСЦв не повиннСЦ бути нСЦколи уживанСЦ. Або кожний окремо, або обоСФ разом» вищезгаданСЦ два способи гандхарСЦв СЦ ракшасСЦв визнанСЦ законними для кшатрСЦя236.

Щоб зрозумСЦти цю градацСЦю потрСЦбно памтАЩятати, що брахмани складали касту жрецСЦв; кшатрСЦСЧ тАФ вСЦйськову касту; вайштАЩСЧ тАФ касту поселенцСЦв, якСЦ займалися торгСЦвлею СЦ землеробством; шудри тАФ касту залежних людей, СЦмовСЦрно, пСЦдкорених жителСЦв, що були в служСЦннСЦ у перших трьох каст. Як сказано в за-конах Ману: А заради процвСЦтання свСЦтСЦв вСЦн (Брахма) створив зСЦ своСЧх вуст, рук, стегон СЦ ступнСЦв (вСЦдповСЦдно) брахмана, кшатрСЦя, вайштАЩСЧ СЦ шудру237.

ЗвСЦдси, якщо так можна сказати, споживча вартСЦсть238 серед рСЦзних органСЦв тСЦла священного брахми тАФ вуста виявляються найважливСЦшою частиною тСЦла. Батько сам, запросивши брахмана, який добре знаСФ Веди, вСЦддаСФ йому наречену, обдаривши й ушанувавши СЧСЧ; от що називаСФться шлюбом Брахми. А коли батько, при здСЦйсненнСЦ жертвопринесення в трьох вогнях, розкладених як необхСЦдно, вСЦддаСФ свою дочку, нарядивши СЧСЧ, жрецю, який вСЦдправляСФ священнодСЦйство, тАФ такий шлюб називають шлюбом богСЦв. Одержавши вСЦд нареченого одну або двСЦ пари корСЦв за законом, батько вСЦддаСФ дочку зСЦ здСЦйсненням звичайних обрядСЦв; от що називаСФться шлюбом рСЦшСЦ. Якщо батько вСЦддаСФ свою дочку, ушанувавши нареченого СЦ проводжаючи СЧх словами: "разом обоСФ виконуйте закон», то такий шлюб переказ називаСФ шлюбом праджапатСЦ239. Якщо батько вСЦддаСФ свою дочку за СЧСЧ бажанням нареченому, який, скСЦльки може, даСФ майна родичам СЦ самСЦй нареченСЦй, то такий шлюб називаСФться шлюбом асурСЦв. ДобровСЦльне зтАЩСФднання один з одним нареченого СЦ нареченоСЧ, називаСФться гандхарвовим любовним зтАЩСФднанням пари. Коли, нареченийтАЪ щоб заволодСЦти нареченоютАЪ здСЦйснив убивство, нанСЦсши рани, зробивши розгром, веде силою з будинку наречену, котра кличе на допомогу СЦ плаче, то такий шлюб називаСФться шлюбом ракшасСЦв. Коли у вСЦдлюдному мСЦiСЦ хто небудь оволодСЦСФ дСЦвчиною сплячою, сптАЩянСЦлою, безтурботною, це тАФ восьмий, найгСЦрший (спосСЦб), названий шлюбом пСЦшачСЦв240.

Перш за все, не можна не помСЦтити, що деякСЦ з перерахованих способСЦв укладення шлюбу мають релСЦгСЦйну пСЦдставу. ТактАЪ це способи Брахми, богСЦв СЦ почасти праджапатСЦ241. РЖншСЦ способи, як от: рСЦшСЦ СЦ асурСЦв, вСЦдрСЦзняються юридичним характером; в основСЦ СЧх лежить купСЦвля-продаж нареченоСЧ. НарештСЦ, способи гандхарвСЦв, ракшасСЦв СЦ пСЦшачСЦв мають, швидше за все, побутовий характер; в основСЦ СЧх лежить оволодСЦння дСЦвчиною з СЧСЧ згоди (добровСЦльне), незважаючи на СЧСЧ опСЦр (насильницьке) СЦ оволодСЦння дСЦвчиною, несподСЦване для неСЧ. ЦСЦ останнСЦ три способи рСЦзко вСЦдрСЦзняються вСЦд перерахованих вище тим, що вони не супроводжуються передачею дСЦвчини нареченому СЧСЧ батьком чи родичами. А ця передача СФ, за законами Ману, дуже суттСФвою для укладання шлюбу, оскСЦльки цим шляхом наречений, одержуючи передану йому дСЦвчину, здобуваСФ разом з тим СЦ "аду над нею. "Формула благословення СЦ жертва творцю СЦстот вживаються в шлюбах заради покликання благополуччя тих хто бере шлюб, але передачею нареченоСЧ виникаСФ "ада чоловСЦка»242. СлСЦд при цьому, вСЦдзначити, що слово vivaha ужите в цьому мСЦiСЦ для вираження поняття шлюбу, означаСФ в буквальному розумСЦннСЦ "уведення», тобто вСЦдведення нареченоСЧ в будинок нареченого. КрСЦм того, слово svаmуа, ужите в цьому ж текстСЦ для вираження поняття "ади, означаСФ не просто подружню "аду, але "володСЦння», "панування», "право "асностСЦ»243.

Таким чином, усСЦ вСЦсСЦм способСЦв укладення шлюбу, що перерахованСЦ в законах Ману, можуть бути роздСЦленСЦ на двСЦ групи: 1) на способи з передачею нареченоСЧ нареченому СЧСЧ батьком чи родичами244 : "Кому б не вСЦддав СЧСЧ батько, чи з дозволу батька, брат, СЧй варто коритися йому за життя СЦ не зневажати його пСЦсля його смертСЦ»; СЦ 2) на способи без такоСЧ передачСЦ. Юридичною мовою перший спосСЦб може бути названий похСЦдним, а другий тАФ первСЦсним способом придбання жСЦнки.

1) Взяття руки було запропоновано як церемонСЦю в шлюбах осСЦб однСЦСФСЧ касти; СЦ 2) тримання палицСЦ, стрСЦли, вСЦстря палицСЦ, краю одягу тАФ у протилежному випадку. 43. Обряд зтАЩСФднання рук пропонуСФться при шлюбнСЦй церемонСЦСЧ з жСЦнками тСЦСФСЧ ж варни; належить знати такий обряд при шлюбСЦ серед представникСЦв рСЦзних варн: 44. При обрядСЦ одруження з людиною бСЦльш високоСЧ варни кшатрСЦйка повинна тримати стрСЦлу, дСЦвчина-вайшСЦйка тАФ стрекало, шудрянка повинна тримати край одягу.

Чи вказують цСЦ символи на придбання жСЦнки чоловСЦком за допомогою руки, стрСЦли, палицСЦ ? Що означало тримання краю одягу ? Чи було це символом, що жСЦнка вважалася "аснСЦстю тСЦСФСЧ людини, за край одягу якоСЧ вона трималася?245

ЗмСЦст усСЦх цих способСЦв один: жСЦнка здобувалася чоловСЦком, подСЦбно до речСЦ, у володСЦння здобувача в якостСЦ дружини. Ця точка зору на жСЦнку, як на рСЦч, проведена, однак, у законах Ману вищою мСЦрою непослСЦдовно. ПояснюСФться це тим, що пСЦзнСЦший чи пСЦзнСЦшСЦ редактори зводу законСЦв Ману дивилися вже на жСЦнку як на субтАЩСФкта, на особу, а не як на обтАЩСФкт, чи рСЦч права. Тому в законах Ману ми зустрСЦчаСФмося з двояким поглядом на жСЦнку: СЦ як на рСЦч, СЦ як на особу. ЦСЦ два погляди постСЦйно даються взнаки при читаннСЦ законСЦв Ману. Так, у них наполегливо повторюСФться, що жСЦнка не може бути предметом ку-пСЦвлСЦ-продажу246. Тим часом, у тих же законах говориться в дуже багатьох мСЦiях про плату нареченим батьку чи його родичам цСЦни нареченоСЧ (вено, шулька, culka тАФ цСЦна нареченоСЧ). Так, "чоловСЦк бСЦльш низькоСЧ касти, що маСФ звтАЩязок з дСЦвицею вищоСЧ касти, гСЦдний тСЦлесноСЧ страти; а чоловСЦк, що маСФ звтАЩязок з дСЦвицею однСЦСФСЧ з ним касти, повинен дати батьковСЦ нареченоСЧ вено, якщо батько згоден»247. (366). Нижчий, що зСЦйшовся з вищою, заслуговуСФ тСЦлесного покарання; тому, хто зСЦйшовся з рСЦвноютАЪ належить сплатити шлюбну винагороду (culka), якщо батько згоден.

ПорСЦвняйте зСЦ способом укладання шлюбу гандхарвСЦв. "Якщо дСЦвиця зСЦпсуСФ дСЦвицю, то так буде СЧй штраф у 200 СЦ подвСЦйне вено батьку СЦ десять СЧй лозин»248.

У деяких випадках батько позбавляСФться вена за дочку: "не повинен давати батьку вено той, хто бере дСЦвчину, яка стала здатною до шлюбного життя, тому що батько пропустив час появи у неСЧ кровСЦ»249. "Якщо у дСЦвицСЦ, за яку заплачено вено, помер той, хто дав вено, то вона повинна бути вСЦддана дСЦверу, якщо дСЦвиця згодна»250. ЦСЦкаво, що, незважаючи на цСЦлий ряд норм про купСЦвлю-продажтАЪ у законах же Ману заперечуСФться купСЦвля-продаж нареченоСЧ, як спосСЦб укладення шлюбу. "Видаючи дочку, навСЦть шудра не повинен брати вена, оскСЦльки, приймаючи вено, вСЦн здСЦйснюСФ прихований продаж дочки»251.

Через вСЦрш (Ману, IX 100) сказано: "ми зовсСЦм не чули, щоб навСЦть у колишнСЦ вСЦки СЦснував продаж дочки за плату, прихований пСЦд СЦменем вена». Очевидно, примирити протирСЦччя вСЦршСЦв Ману, VIII 360, 369, IX 93, 97 з одного боку, СЦ IX 98, 100 тАФ з СЦншого боку можливо тСЦльки тим, що редактор вСЦршСЦв IX 98, 100: (98) "НавСЦть щудрСЦтАЪ що видаСФ дочку замСЦж, не слСЦд одержувати винагороду, бо той, хто отримуСФ винагороду здСЦйснюСФ продаж дочки». (100) "НСЦколи, навСЦть у попереднСЦ СЦснування, ми не чули такоСЧ справи, як таСФмний продаж дСЦвчини з встановленою цСЦною (mulya), що називають винагородою (сulkа) СЦ редактор вСЦршСЦв VIII 360, 369, IX 93, 97: (360) "ЗлидарСЦ, спСЦвцСЦ, люди, що виконують пСЦдготовчСЦ обряди при жертвопринесеннСЦ, ремСЦсники тАФ можуть розмовляти з жСЦнками, якщо СЧм це не заборонено»; (369) "Для дСЦвчини, що розтлить СЦншу дСЦвчину, покладаСФться штраф у двСЦстСЦ пан, нехай вона сплатить подвСЦйну шлюбну винагороду, а також нехай одержить десять лозин»; IХ (93), "Той, хто взяв за дружину дСЦвчину, яка досягла зрСЦлостСЦ, може не платити батьку винагороду (culka), тому що через допущення безплСЦдностСЦ СЧСЧ вСЦдправлень той утрачаСФ право "асностСЦ (svamya) на неСЧ. (97) Якщо пСЦсля тоготАЪ як винагорода (culka) за дСЦвчину була дана, той що дав винагороду вмираСФ, вона повинна бути вСЦддана дСЦверу, якщо дСЦвчина згодна»252 тАФ були рСЦзними людьми.

А разом з тим необхСЦдно припустити, що до часСЦв життя пСЦзнСЦшого ре-дактора законСЦв Ману уже вийшла з уживання (СЦ, ймовСЦрно, задовго до нього) купСЦвлятАФпродаж нареченоСЧ, як дСЦйовий, а не обрядовий спосСЦб укладання шлюбу. Таким чином, у законах Ману необхСЦдно розрСЦзняти щонайменше двСЦ редакцСЦСЧ, або СЦнакше кажучи, два правових нашарування.

БСЦльше того, повстаючи проти продажу дочки, закони Ману дозволяють продаж сина253. (160) Син незамСЦжньоСЧ дСЦвчини (kanina), син, принесений нареченою (sahodha), куплений син (krita), син удруге вийшовшоСЧ замСЦж (pau-narbhava)тАЪ вСЦддавший сам себе (svayamdata) СЦ син щудрянки тАФ шСЦсть, якСЦ СФ не спадкоСФмцями, але родичами. РЖ ще одна стаття, що говорить про можливСЦсть продажу сина: (174) Якщо хто-небудь, бажаючи мати потомство, купуСФ в присутностСЦ батькСЦв рСЦвного чи навСЦть не рСЦвного собСЦ, то такий син тАФ куплений (kritaka).

Таким чином, у цих законах збереглися вказСЦвки на рСЦзке вираження речовоСЧ "ади батька СЦ чоловСЦка так само, як СЦ в римському правСЦ254. Однак, як у римському правСЦ, так СЦ за законами Ману вже заборонявся продаж дружини СЧСЧ чоловСЦком. (46) НСЦ внаслСЦдок продажу (niskraya), нСЦ залишення (visarga) СЧСЧ чоловСЦком дружина не звСЦльняСФться вСЦд чоловСЦка: таку ми знаСФмо дхарму, установлену колись праджапатСЦ255.

Звертаючись до розгляду вищенаведених постанов Ману про дозвСЦл тих чи СЦнших способСЦв укладення шлюбу для окремих каст, а разом з тим до викладу юридичних наслСЦдкСЦв укладення шлюбу тим чи СЦншим способом, ми повиннСЦ насамперед вСЦдзначити в цьому вСЦдношеннСЦ суперечливСЦсть постанов законСЦв Ману.

Так, спочатку в законах Ману було сказано, що 6 способСЦв (Брахми, богСЦв, рСЦшСЦ, праджапатСЦ, асурСЦв СЦ гандхарвСЦв) вважаються законними для брахмана. СлСЦдом за тим згадано, що на думку знавцСЦв кращими способами вважалися для брахмана першСЦ чотири способи. Зрештою, найпСЦзнСЦший редактор законСЦв Ману не говорить прямо про способи для брахмана. Але, з одного боку, можна зробити висновок, що цей редактор тримався думки про законнСЦсть птАЩяти способСЦв для брахмана256. ПершСЦ вищевказанСЦ чотири способи укладення шлюбу по порядку, починаючи зСЦ способу Брахми, ведуть до народження дСЦтей, якСЦ за блиском подСЦбнСЦ брахману СЦ поважаються людьми. Вони володСЦють якостями краси СЦ мужностСЦ, багатСЦ, славнСЦ, потопають у насолодах, самСЦ доброчеснСЦ СЦ досягають ста рокСЦв257. 36. Яка якСЦсть для кожноСЧ з цих форм шлюбу оголошено Ману, тАФ усе це вислухайте, о брахмани, вСЦд мене, що правильно викладаСФ. 37. Доброчесний син дружини, що вийшла замСЦж за формою брахма, звСЦльняСФ вСЦд грСЦха десять предкСЦв, десять нащадкСЦв СЦ себе двадцять першого; 38. Син вСЦд дружини, що вийшла замСЦж за обрядом дайва, тАФ сСЦм предкСЦв СЦ сСЦм нащадкСЦв; син тСЦСФСЧ, що вийшла замСЦж за обрядом арша тАФ по три, син тСЦСФСЧ, що вийшла замСЦж по обряду праджапатСЦ (kaya) тАФ по шести. 39. У сСЦмтАЩях, якСЦ виникли вСЦд чотирьох форм шлюбутАЪ починаючи з першого тАФ брахма СЦ т.д., тАФ народжуються сини, що сСЦяють знанням Веди, схвалюванСЦ ученими людьми. 40. ОбдарованСЦ якостями краси СЦ доброти, багатСЦ, славнСЦ, що мають, у достатку блага, найправеднСЦшСЦ, вони живуть сотню рокСЦв.

У чотирьох же останнСЦх шлюбах дСЦти народжуються вСЦроломними, брехливими, ворогами Вед СЦ священного закону258. 41. " сСЦмтАЩях СЦнших дурних форм шлюбу, що залишилися, народжуються сини жорстокСЦ, що говорять неправду, що ненавидять Веду СЦ дхарму». ВзагалСЦ, рекомендуСФться уникати цих останнСЦх чотирьох способСЦв259. 42. Бездоганне потомство в людей створюСФться вСЦд бездоганних шлюбСЦв, гСЦдний осуд тАФ вСЦд гСЦдних осуду, тому треба уникати форм шлюбу, гСЦдних осуду. До того ж, народження дСЦтей у перших чотирьох шлюбах веде до прощення грСЦхСЦв багатьох предкСЦв, нащадкСЦв, а також до прощення СЦ "асних грСЦхСЦв260. УтСЦм, у вСЦршСЦ 35 третьоСЧ книги законСЦв Ману говориться, що для брахмана найкращий шлюб з узливанням води СЦ передачею дСЦвчини. 35. Для брахманСЦв (dvijagrya) схвалюСФться дарування дочки з узливанням води; для СЦнших варСЦ цей обряд уявляСФться з обопСЦльноСЧ згоди.

З СЦншого боку, що вСЦн подСЦляв думку знавцСЦв, тому що тСЦльки першСЦ чотири способи вели до народження дСЦтей, обдарованих усСЦма чеснотами, знанням Вед, загальною повагою, а також супроводжувалися прощенням грСЦхСЦв предкСЦв СЦ нащадкСЦв. ВСЦрнСЦшим буде тому той висновок, що пСЦзнСЦший редактор тримався думки про дозвСЦл для брахмана чотирьох способСЦв укладення шлюбу (Брахми, богСЦв, рСЦшСЦ, праджапатСЦ)261. Для кшатрСЦя рекомендуються, за однСЦСФю редакцСЦСФю законСЦв Ману, останнСЦ чотири способи (асурСЦв, гандхарвСЦв, ракшасСЦСЦв СЦ пСЦшачСЦв), тобто купСЦвля СЦ заволодСЦння жСЦнкою викраденням або СЦншим способом. На думку ж знавцСЦв, кращим для кшатрСЦя був тСЦльки один спосСЦб ракшасСЦв тАФ викрадення. НарештСЦ, на думку пСЦзнСЦшого редактора зако-нСЦв Ману, для кшатрСЦя визнанСЦ законними, кожен окремо або обоСФ разом, уже два способи гандхарвСЦв СЦ ракшасСЦв; способи ж асурСЦв СЦ пишачСЦв зовсСЦм забороняються. Отже, пСЦзнСЦший редактор ставиться, негативно до купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ СЦ несподСЦваного для неСЧ оволодСЦння. Навпаки, насильницьке оволодСЦння жСЦнкою й оволодСЦння нею з СЧСЧ згоди у видСЦ викрадення чи без викрадення СФ для кшатрСЦя законними. Так було, треба думати, внаслСЦдок того, що кшатрСЦСЧ складали вСЦйськову касту262.

З цСЦСФСЧ ж причини, ймовСЦрно, двСЦ СЦншСЦ касти вайштАЩСЧв (селян) СЦ шудр (переможених людей, залежних) не могли укладати шлюбу через викрадення. Так, за первСЦсною редакцСЦСФю, тСЦльки три останнСЦ способи асурСЦв, гандхарвСЦв СЦ пСЦшачСЦв, тобто купСЦвля, оволодСЦння полюбовне й оволодСЦння несподСЦване для жСЦнки, вважалися законними для вайштАЩСЧ СЦ шудри. Кращим же способом для вайштАЩСЧ СЦ шудри, на думку знавцСЦв, був один лише спосСЦб асурСЦв, тобто купСЦвля. ПСЦзнСЦший же редактор, ставиться негативно до купСЦвлСЦ й оволодСЦння жСЦнкою, несподСЦваного для неСЧ. ВСЦн, треба думати, визнавав, тому, з чотирьох останнСЦх способСЦв законним для вайштАЩСЧ СЦ шудри тСЦльки спосСЦб гандхарвСЦв, тобто полюбовне оволодСЦння жСЦнкою.

Таким чином в наявностСЦ доказ того, що вивчати СЦсторСЦю стародавностСЦ дуже складно, що редактор тАФ та СЦнша думка.

Це нам нагадуСФ висловлювання з одного й того ж приводу представникСЦв СФврейського народу: "Мойсей сказав тАФ усе вСЦд Бога, Соломон тАФ усе вСЦд голови, Христос тАФ усе вСЦд серця, Маркс тАФ усе вСЦд живота, Фрейд тАФ усе вСЦд сексу, Энштейн тАФ усе вСЦдносно». СкСЦльки СФвреСЧв, стСЦльки СЦ думок, скСЦльки вчених, стСЦльки СЦ точок зору. Де ж СЦстина?

Це пояснюСФться тим, що ми маСФмо в законах Ману звСЦд правил, що дСЦяли за рСЦзних часСЦв. Завдяки цьому вСЦдкриваСФться можливСЦсть глибше проникнути в сутнСЦсть дослСЦджуваного питання. У законах Ману перед нами соцСЦальна картина виникнення, розвитку СЦ змСЦни способСЦв укладення шлюбу в стародавностСЦ. СправдСЦ, вдумуючись в усСЦ суперечливСЦ думки, як вони данСЦ нам у законах Ману, про законнСЦсть, перевагу СЦ недозволенСЦсть перерахованих вище восьми способСЦв укладення шлюбу, ми прийдемо до наступних висновкСЦв:

1. Викрадення, як спосСЦб укладання шлюбу, СФ кращою формою шлюбу для вСЦйськовоСЧ касти. ВоСЧн мСЦг СЦ повинен був тому здобувати собСЦ дружину силою. ЗвСЦдси тАФ викрадення, як спосСЦб укладення шлюбу, маСФ свСЦй корСЦнь у вСЦйськовСЦй органСЦзацСЦСЧ цивСЦльноСЧ громади. СпосСЦб цей був почесним, тому що за першою редакцСЦСФю вСЦн вважався законним для вСЦйськовоСЧ касти СЦ заборонявся для двох нижчих каст. Цей спосСЦб настСЦльки вСЦдповСЦдав вСЦйськовСЦй кастСЦ, що навСЦть СЦ пСЦзнСЦший редактор, з його бСЦльш СЦдеальним поглядом на шлюб, визнав цей спосСЦб законним для кшатрСЦя. Усе це змушуСФ думати, що у викраденнСЦ ми повиннСЦ бачити не тСЦльки основний, але СЦнодСЦ СЦ привСЦлейований спосСЦб укладення шлюбу.

2. ДоговСЦр купСЦвлСЦ-продажу, як спосСЦб укладання шлюбу, визнаний законним для всСЦх чотирьох касттАЪ але, на думку знавцСЦв, купСЦвля-продаж (спосСЦб асурСЦв) СФ кращою для двох нижчих каст. ЗнавцСЦ не вважали цей спосСЦб кращим для жрецького стану. ПСЦзнСЦший же редактор зовсСЦм забороняСФ цей спосСЦб для всСЦх каст, не виключаючи самоСЧ нижчоСЧ, четвертоСЧ касти. Таким чином, купСЦвля-продаж жСЦнки СФ переважним способом укладення шлюбу у нижчих каст; на соцСЦальних сходинках цей спосСЦб знаходяться на самому СЧх низу. Проте, цей спосСЦб з розвитком цивСЦльноСЧ громади, завойовуСФ собСЦ, видатне мСЦiе. З одного боку, вСЦн витСЦсняСФ викраденнятАЪ з СЦншого тАФ веде до виникнення вищого, облагородженого способу укладення шлюбу у формСЦ просто договору про передачу дочки СЧСЧ батьком нареченому.

ДоговСЦр, як спосСЦб укладення шлюбу, характеризуСФтьсятАЪ на вСЦдмСЦну вСЦд договору купСЦвлСЦ-продажу тим, що, зобовтАЩязуючи батька чи родичСЦв передати наречену нареченому у замСЦжжя, а нареченого тАФ одержати СЧСЧ в якостСЦ своСФСЧ дружини, вСЦн не супроводжуСФться в той же час платою цСЦни продавцю нареченоСЧ СЧСЧ нареченим. Ця плата перетворюСФться або в обрядтАЪ або в передачу цСЦни самоСЧ нареченоСЧ. Плата за наречену (вено) приймаСФ, таким чином, характер дарунка нареченСЦй у знак любовСЦ СЦ поваги до неСЧ з боку нареченого. Перетворення демократичноСЧ угоди купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ в бСЦльш аристократичну форму просто договору про передачу нареченоСЧ з однСЦСФСЧ сСЦмтАЩСЧ в СЦншу, з обдаруванням нареченоСЧ нареченим вСЦдбуваСФться, однак, повСЦльно СЦ з великими зусиллями.

Закони Ману розгортають нам цСЦлу сторСЦнку такоСЧ боротьби, яка найвищою мСЦрою повчальна для СЦсторика, що вивчаСФ змСЦну суспСЦльних явищ, СЦ юриста, який прагне зрозумСЦти виникнення правових норм СЦз самого життя.

Так, ми вже наводили постанову законСЦв Ману про те, що "батько, який усвСЦдомлюСФ (своСЧ обовтАЩязки), не повинен брати за дочку СЦ малаго вена (culka), оскСЦльки та людина, що бере з жадСЦбностСЦ вено (culka), стаСФ продавцем своСФСЧ дочки (Ш, 51)». СлСЦдом за тим, через один вСЦрш, пСЦзнСЦший редактор зводу законСЦв Ману вСЦдкидаСФ думку тих, хто бачив в способСЦ "рСЦшСЦ» купСЦвлю-продаж нареченоСЧ: "деякСЦ говорили, що (дарунок у виглядСЦ бика СЦ корови, даний з метою укладення шлюбу, по способу "рСЦшСЦ», являСФ собою вено (culka); але неправильно, тому що усяке велике чи мале вено (прийняте батьком), було би продажем (III, 53)». Засудивши купСЦвлю-продаж нареченоСЧ, пСЦзнСЦший редактор далСЦ додаСФ, що вено, дане нареченСЦй, коли батьки не приймають його для себе, не буде продажем; це СФ тСЦльки знак честСЦ СЦ любовСЦ до юноСЧ дружини (III, 54). Бажаючи й надалСЦ, пСЦдтримувати спосСЦб укладання шлюбу у формСЦ договору, пСЦзнСЦший редактор установлюСФ наступнСЦ правила. ДСЦвчина, що зробилася здатною до шлюбного життя, повинна очСЦкувати три роки шлюбу; пСЦсля закСЦнчення цього часу вона може взяти (за своСЧм вибором) чоловСЦка з тСЦСФСЧ ж касти (IX, 90). ДСЦвчина, що вибрала сама собСЦ (чоловСЦка), не повинна нести СЦз собою нСЦяких прикрас (отриманих) вСЦд батька, чи матерСЦтАЪ братСЦв; якщо вона несла СЧх, то це було злодСЦйство (IX, 92). Хто бере дСЦвчину, яка вже стала здатною до шлюбного життя, той не повинен (платити) батьку вена, тому що батько пропустив час появи в неСЧ кровей (IX, 93)263.

З СЦншого боку, ми знаходимо в законах Ману ряд постанов стосовно шлюбного договору, що нагадують нам аналогСЦчнСЦ постанови росСЦйського права про "змову» СЦ римського права про спонзалСЦСЧ. Так, заборонялося укладати водночас два шлюбних договори. (71) "Розсудливий, видавши дочку за кого-небудь, нехай не видаСФ знову, тому що той, хто, [уже] видавши, видаСФ знову, робить грСЦх, рСЦвний неправдСЦ у вСЦдношеннСЦ людини»264. (99) "НСЦ древнСЦ, нСЦ теперСЦшнСЦ доброчеснСЦ люди нСЦколи не чинили так, щоб дСЦвчина, обСЦцяна одному, вСЦддавалася замСЦж СЦншому»265.

Дружина могла бути повернута батьку, якщо в нСЦй виявлялися пороки чи вона була видана замСЦж хитрСЦстю. (72) "НавСЦть узявши дСЦвчину законним чином, вСЦн може кинути СЧСЧ, зганьблену, хвору, збезчещену чи вСЦддану йому об-маном»266.

Якщо наречена була хворою СЦ страждала недолСЦками, то той, хто дав СЧСЧ в замСЦжжя, не вСЦдповСЦдаСФ за це, якщо вСЦн попередньо заявляв про цСЦ недолСЦки (205). Хто видаСФ дСЦвчину замСЦж, попередньо оголосивши СЧСЧ недолСЦки, чи буде вона божевСЦльною, прокаженою чи такою, що втратила невиннСЦсть, той не пСЦдлягаСФ покараннютАЪ в протилежному випадку вСЦн сплачуСФ штраф267; штрафу пСЦддавався СЦ наречений, якщо вСЦн ганьбив наречену: (225) "Але та людина, що зСЦ злостСЦ скаже про дСЦвчину: тАФ "Вона не дСЦвчина», тАФ СЦ не доведе СЧСЧ провини, пСЦдлягаСФ штрафу в сто панСЦв»268.

УсСЦ цСЦ правила, що визначають виконання договору про передачу дочки в СЦншу сСЦмтАЩю в замСЦжжя, виникли, звичайно, на пСЦдставСЦ договору купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ. ЦСЦкаво, що в правилах про купСЦвлю-продаж нареченоСЧ повторюються також правила про обман. Так, наприклад, якщо наречений бачив наречену, а потСЦм СЧСЧ пСЦдмСЦнили СЦншою, то наречений мСЦг за одне СЦ теж вено женитися на обох. (204) Якщо, пСЦсля того як нареченому показана одна дСЦвчина, йому дана СЦнша, вСЦн може одружитися на них обох за одну цСЦну (culka): так сказав Ману.

Таким чином, з купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ утворилася вища форма просто договору про передачу дСЦвчини, чи, у деяких випадках, СЦ форма договору самоСЧ нареченоСЧ з нареченим; але форми цСЦ носять на собСЦ риси походження СЧх з договору купСЦвлСЦ-продажу.

Бажання пСЦзнСЦшого редактора згладити риси купСЦвлСЦ-продажу в договорСЦ про передачу дСЦвчини з однСЦСФСЧ сСЦмтАЩСЧ в СЦншу з метою СЧСЧ замСЦжжя проглядаСФться саме собою. Так, наприклад, описуючи спосСЦб асурСЦв, редактор указуСФ: 1) на бажання самоСЧ дСЦвчини вийти замСЦж; 2) на дарування нареченого родичам СЦ самСЦй нареченСЦй; 3) на дарування майна (dravina), а не на сплату цСЦни (mulya) СЦ 4) на невизначенСЦсть самоСЧ кСЦлькостСЦ майна, що даСФться родичам СЦ нареченСЦй: "скСЦльки можна» (cаktitas). УсСЦ цСЦ риси не узгоджуються з дСЦйсною купСЦвлею - продажем нареченоСЧ як обтАЩСФкта цСЦСФСЧ угоди. Тут мимоволСЦ приходить на думку форма шлюбу у полян, описана нашим лСЦтопиiем. Невизначений вислСЦв "что вдадуче» цСЦлком вСЦдповСЦдаСФ такому ж невизначеному вислову "скСЦльки можна» (caktitas). Це пСЦдтверджуСФ висловлену вище думку, що спосСЦб укладення шлюбу у полян у тому виглядСЦ, як вСЦн описаний лСЦтопиiем, був обрядовою формою купСЦвлСЦ-продажу, а не дСЦйсною купСЦвлею-продажем. Однак, обрядова форма купСЦвлСЦ-продажу говорить про своСФ виникнення з купСЦвлСЦ-продажу як дСЦйсноСЧ юридичноСЧ угоди.

Викрадення, купСЦвля СЦ договСЦр про передачу дСЦвчини у замСЦжжя суть три основнСЦ способи укладення шлюбу. У нашому правСЦ СЦ стародавньоримському ми не знаходимо спадкоСФмного вираження цих трьох способСЦв укладення шлюбу. У римському правСЦ викрадення збереглося у виглядСЦ обряду виконання договору про передачу нареченоСЧ (sponsalia); та, мабуть, тАФ у виглядСЦ легендарного спогаду про викрадення сабСЦнянок. Про купСЦвлю-продаж нареченоСЧ, як дСЦйсноСЧ, а не уявноСЧ угоди, не збереглося СЦ цих слСЦдСЦв. Зате в римському правСЦ ми знаходимо розвинутий договСЦр (sponsalia) про передачу нареченоСЧ, вСЦдчужений уже вСЦд купСЦвлСЦ-продажу. Отже, у порСЦвняннСЦ з законами Ману, ми повиннСЦ розглядати найдавнСЦшу епоху римського права, про яку до нас дСЦйшли цСЦ зведення, як епоху панування вже бСЦльш досконалого третього способу укладання шлюбу, а саме тАФ договору про передачу.

3.4 ДоговСЦр у стародавньоримському сСЦмейному правСЦ


Не усСЦ з вСЦдомих тепер народСЦв пройшли безпосередньо гетеризм як стадСЦю статевих зносин, оскСЦльки не всСЦ народностСЦ визначаються настСЦльки стародавнСЦм походженням: СФ мСЦж ними такСЦ, що взяли свСЦй початок у часи пСЦзнСЦшСЦ, коли ступСЦнь статевоСЧ байдужностСЦ, вочевидь, залишилася вже позаду. Правда, СЦ такСЦ народи, яктАЪ наприкладтАЪ тСЦ, що зтАЩявилися вСЦд злиття чи подСЦлу ранСЦше колишнСЦх, мають своСЧх предкСЦв, що колись, можливо, пройшли через гетеризм; але все ж знову ту народнСЦсть, що утворилася, можна вважати непричетною до умов побуту який СЦснував у СЧСЧ предкСЦв, хоча в неСЧ можуть зберегтися в звичаях СЦ вдачах указСЦвки на цСЦ найдавнСЦшСЦ побутовСЦ умови.

До якоСЧ ж категорСЦСЧ народностей вСЦднесемо ми народ римський? ВСЦн вСЦдбувсятАЪ як свСЦдчать СЦсторикитАЪ в порСЦвняно пСЦзнСЦший час зСЦ злиття декСЦлькох СЦталСЦйських племен, грунтуючись на стародавнСЦх переказах СЦ на вивченнСЦ побутових умов його СЦ народСЦв, що його оточують. РЖ якщо говорити про народ римський, як такий, не беручи до уваги, що вСЦн вСЦдноситься до арСЦйцСЦв, що вийшли з глибин АзСЦСЧ, то як розвтАЩязати поставлене питання? Можна припустити, що римляни, як нацСЦя порСЦвняно нова, зтАЩявилися вже тодСЦ, коли СЧх предки пройшли ступСЦнь безладного статевого спСЦлкування, СЦ що тому ми не знайдемо у них прямих указСЦвок на це побутове явище; але поруч з цим можна знайти в СЧхнСЦх переживаннях спогади про гетеризм, що практикувався СЧхнСЦми предками. Подивимося, наскСЦльки цСЦ припущення виправдуються даними римського доСЦсторичного й СЦсторичного побуту.

Та обставина, що римська нацСЦя утворилася СЦз зтАЩСФднання декСЦлькох народностей арСЦйського походження, не може допомогти вирСЦшити питання у той чи СЦнший бСЦк з огляду на те, що в даний час, як зазначено, не можна ще сказати позитивно: чи був гетеризм у стародавнСЦх арСЦйцСЦв. ЙмовСЦрнСЦше однак, що стародавнСЦ арСЦСЧ, подСЦбно СЦншим народностям, пройшли через первСЦсний ступСЦнь статевоСЧ байдужностСЦ, СЦ настСЦльки ж ймовСЦрнотАЪ додамо тепер, що арСЦйська гСЦлка, що виселилася в РДвропу СЦ дала початок народам, якСЦ населили ГрецСЦю й РЖталСЦю, знала СЦ вправляла гетеризм. Leist269 стверджуСФ, що СЦталСЦки (у числСЦ СЧх латини, сабСЦни) вСЦдокремилися вСЦд головного арСЦйського кореня в той час, коли склалося вже поняття про шлюб, сСЦмтАЩю u sасrа рrivata або культ предкСЦв; вСЦдтак СЦталСЦки не могли вже вправляти гетеризм якби вСЦн навСЦть СЦ був ранСЦше у арСЦСЧв. Проти цСЦСФСЧ думки свСЦдчить уже те, що сСЦмтАЩя римська багато в чому СЦстотно вСЦдрСЦзнялася вСЦд сСЦмтАЩСЧ стародавньоарСЦйськоСЧ у тому виглядСЦ, як подаСФ СЧСЧ нам сам Leist; вСЦн говорить270тАЪ що стародавнСЦм арСЦям "ада римського домовладики СЦ становище його дружини тАФ Filiae loko тАФ були далекСЦ; вСЦн сам далСЦ вказуСФ,271 що у древнСЦх арСЦСЧв син, який досяг змужнСЦлостСЦ СЦ одружився, запалював вогонь на своСФму домашньому жертовнику СЦ ставав самостСЦйним на противагу римському filius familias. Чи було так насправдСЦ, це СЦнше питання; але цСЦ вказСЦвки можуть навести на думку що СЦталСЦки не принесли СЦз собою готового патрСЦархального ладу, а виробили його цСЦлком чи частково самСЦ. ПодСЦбнСЦсть ж у сСЦмейному устроСЧ СЦталСЦкСЦв СЦ стародавнСЦх арСЦСЧв може бути пояснено або тими зачатками понять про патрСЦархальний лад, що зтАЩявилися до вСЦдокремлення СЦталСЦкСЦв, або ж просто СФднСЦстю походження. Таким чином, приступаючи до питання про гетеризм у римлян, ми повиннСЦ скорСЦше припустити, що СЦталСЦки, якСЦ дали початок тим народностям, з яких склався народ римський, жили ще в безладному статевому спСЦлкуваннСЦ тАФ повному чи вже з обмеженнями; тому й у звичаях СЦ поняттях римських ми можемо очСЦкувати зустрСЦти переживання з часСЦв допатрСЦархальних.

ДеякСЦ письменники намагаються вСЦдновити сСЦмейний побут народностей, частини яких, як здаСФться, увСЦйшли до складу народу римського. НайважливСЦша спроба у цьому напрямку належить Бахофену272тАЪ що за допомогою тлумачення мСЦфСЦв, переважно релСЦгСЦйного змСЦсту, намагався довести СЦснування гетеризму у сабСЦнцСЦв, латинян СЦ етрускСЦв. На жаль, побут латинян СЦ сабСЦнян зник для нас безвСЦсти; тСЦ ж нечисленнСЦ СЦ невпевненСЦ твердження, що насмСЦлився зробити Бахофен, спираються на настСЦльки хисткСЦ пСЦдстави СЦ настСЦльки туманнСЦ свСЦдчення, що важко на СЧх пСЦдставСЦ прийти до якого-небудь позитивного висновку. РДдиний, скСЦльки небудь значущий факт СФ звСЦстка, що сабСЦнський рСЦд ФабСЦСЧ вели генеалогСЦю по жСЦночСЦй лСЦнСЦСЧ. Трохи СЦнакше виглядаСФ справа стосовно етрускСЦв. Саме Мuller, який написав книгу про етрускСЦв273тАЪ указав, що в написах на СЧх могильних памтАЩятниках найчастСЦше зустрСЦчаСФться позначення померлих по матерСЦ, а не по батьковСЦ. Цю обставину вСЦн пояснюСФ, згСЦдно свСЦдчення з стародавнСЦх письменникСЦв (Геродота та СЦн.), як ознаку переваги жСЦночоСЧ статСЦ.

Це вСЦдповСЦдаСФ звСЦсткам грецьких письменникСЦв про рСЦвне положення за обСЦднСЦм столом чоловСЦкСЦв СЦ жСЦнок. Цими даними СЦ користуються, головним чином, для визнання у етрускСЦв гетеризму. РЖ ТСрунтовно. Одне тСЦльки заважаСФ утилСЦзувати СЦ нам цСЦ свСЦдчення для нашоСЧ мети тАФ цей сумнСЦв у причетностСЦ етрускСЦв до утворення римськоСЧ народностСЦ СЦ про приналежнСЦсть СЧх до народСЦв арСЦйського кореня; якщо етруски не були арСЦями СЦ не склали елемента для створення рорulus romanus, то СЦ найбСЦльш достовСЦрнСЦ звСЦстки про гетеризм в них для нашого питання не принесуть користСЦ.

Переходячи до питання про гетеризм чи, принаймнСЦ, про слСЦди його у римлян, розглянемо всСЦ зСЦбранСЦ наукою факти, що можуть дати нам пСЦдТСрунтя для його вирСЦшення274. Бахофен у виглядСЦ аргументу на користь СЦснування гетеризму у римлян у доСЦсторичний перСЦод виставляСФ, поперше, легендарнСЦ звСЦстки. Таке сказання про sororium tigilum275 тАФ поперечину, пСЦд якою повинен був пройти один з ГорацСЦСЧв, що перемСЦг КурСЦацСЦСЧв СЦ убив одного з них, нареченого своСФСЧ сестри, а також убив СЦ сестру, коли вона стала дорСЦкати йому в смертСЦ нареченого. ГорацСЦСЧ СЦ КурСЦцСЦСЧ були соnsobriniтАЪ тобто двоюрСЦднСЦ брати по мате-рСЦ276. Бахофен бачить у цьому переказСЦ вказСЦвку на панування в первинний час сСЦмейних звтАЩязкСЦв винятково по матерСЦ, тобто материнства, що завжди супроводжуСФ гетеризм. Але такий висновок не ТСрунтовний: один факт СЦснування спорСЦднення по матерСЦ не означаСФ ще його виняткового панування чи навСЦть переваги; спорСЦднення по батьковСЦ, навСЦть у самСЦ стародавнСЦ часи свого СЦснування, не виключало СЦ сСЦмейного звтАЩязку по матерСЦ, як заснованого на очевидному для всСЦх актСЦ народження; отже, батькСЦвство СЦ материнство могли СЦснувати СЦ донинСЦ СЦснують поруч. РЖнше сказання про ТанаквСЦле, яке сприяло воцарСЦнню ТарквСЦнСЦя ПрСЦска СЦ СервСЦя ТуллСЦя СЦ що маСФ, на думку Бахофена277тАЪ багато подСЦбного зСЦ схСЦдними гетерами, також не даСФ нСЦчого для пСЦдтвердження СЦснування гетеризму у римлян, тому що порСЦвняння не може ще вважатися доказом. Набагато бСЦльше може дати переказ про Асса Larentia, яка була спочатку гетерою СЦ вступила в звтАЩязок з Аполлоном, а потСЦм стала дружиною якогось ТарутСЦя278. Тут вСЦдзначений спадкоСФмний хСЦд розвитку статевих вСЦдносин вСЦд гетеризму до СЦндивСЦдуального шлюбу. Але переказ цей маСФ стСЦльки рСЦзноманСЦтних варСЦантСЦв, якСЦ рСЦзко суперечать один одному, що покладатися на нього ризиковано.

СлСЦди первСЦсного гетеризму СЦ супровСЦдного його спорСЦднення по матерСЦ у римлян професори Сокольський СЦ РДфСЦмов вбачають у тих зведеннях про когнатське спорСЦднення, що зСЦбрав Кlеnze у своСЧй статтСЦ про когнатСЦв СЦ своякСЦв279. За здогадкою, висловленою першим автором СЦ пСЦдтриманою другим, виникнення когнатичного звтАЩязку можна, на пСЦдставСЦ висновкСЦв Кленце, вСЦднести до часСЦв, якСЦ передули спорСЦдненню агнатському, звСЦдки випливаСФ, що СЦ патрСЦархальна сСЦмтАЩя, яка обТСрунтовуСФ агнатське спорСЦдненнятАЪ не була первинною формою сСЦмейного ладу. Робота Кленце, дСЦйсно, змСЦнила, як говорить професор Сокольський, поглядитАЪ що панували до неСЧ на взаСФмнСЦ вСЦдносини мСЦж когнатством СЦ агнатством; вона встановила, що СЦ пСЦд час найвищого розвитку впливСЦв агнатства когнатство мало однак значення родинного звтАЩязку, що обумовлював деякСЦ права й обовтАЩязки, що, отже, когнатське спорСЦднення зтАЩявилося не в пСЦзнСЦший час, коли агнатство вже падало, а СФ таке ж старе явище, як СЦ агнатство. Але дослСЦдження Кленце зовсСЦм не торкаСФться питання про виникнення когнатства ранСЦше агнатського спорСЦднення, СЦ зСЦ зведень, якСЦ повСЦдомляються цим автором навряд чи можна вивести такий висновок. З факту спСЦльного СЦснування двох видСЦв спорСЦднення не можна ще укласти, що одне вСЦдбулося ранСЦше СЦншого. Щоправда такий висновок можна зробити СЦз спСЦвставлення зрозумСЦлого того й СЦншого спорСЦднення; але з цього не буде ще випливати, що римляни дСЦйсно знали ранСЦше одне когнатство, а потСЦм довСЦдалися СЦ про спорСЦднення агнатичне. Веrnhоft280 справедливо виводить висновок, що соgnаti, за первСЦсним змСЦстом слова, суть родичСЦ за материнським колСЦном, хоча згодом соgnаtiо набуваСФ бСЦльшого значення тАФ спорСЦднення взагалСЦ. Agnаti чи аdnati, згСЦдно з первСЦсним значенням слова, суть природженСЦ, що приплодились вСЦд дружини (Веrnhoft, ib. р. 210), навСЦть СЦ в тому випадку, якщо зачаття вСЦдбулося не вСЦд чоловСЦка (про що подробицСЦ нижче)281тАЪ аби дружина була пСЦд його "адою. НадалСЦ розвиток поняття того й СЦншого спорСЦднення притерпСЦв видозмСЦн: когнатство Гай називаСФ спорСЦдненням природного права (naturale jure), а агнатство тАФ родством цивСЦльного права (legitima cognatione). З визначень поняття того й СЦншого спорСЦднення у первСЦсному СЦ наступному змСЦстСЦ можна бачити, що поняття про агнатський звтАЩязок бСЦльш важкий для розумСЦння нерозвиненоСЧ людини, що цей звтАЩязок СФ бСЦльш штучним, нСЦж когнатство, а тому можна припустити, що перше поняття зтАЩявляСФться пСЦзнСЦше другого. Агнатство, навСЦть видозмСЦнивши своСФ поняття з приСФднанням ознаки кровного спорСЦднення (guasi a раtrе соgnаti), не здобуваСФ однак тСЦСФСЧ наочностСЦ, яку маСФ вСЦд природи звтАЩязок когнатський. Тому для свого твердження агнатство вимагало сприяння закону (чи звичаю). Lех, звичайно, не створив поняття про агнатство282тАЪ а лише закрСЦпив створене життям. Але вСЦн був потрСЦбен для усунення можливих, унаслСЦдок прихованостСЦ моменту зачаття, сумнСЦвСЦв у пСЦдпорядкуваннСЦ однСЦСФСЧ особи батькСЦвськСЦй "адСЦ СЦншСЦй (презумпцСЦя: раtег est, est guem nuptiae demonstrant). Все це так. Але що ж звСЦдси випливаСФ стосовно питання про гетеризм у римлян? Отже, з того, що когнатське спорСЦднення взагалСЦ виникло ранСЦше агнатського, не випливаСФ ще, що такий перехСЦд вСЦд одного спорСЦднення до СЦншого виник саме у римлян, а не ранСЦше утворення народу римського. Таким чином, СЦз спСЦввСЦдношення понять про спорСЦднення, самих по собСЦ узятих, поза звтАЩязком з якими-небудь фактичними даними, що вказують на виникнення такого спСЦввСЦдношення саме в РимСЦ, не можна прийти до рСЦшучого висновку про СЦснування у народу римського перСЦоду панування винятково когнатичного спорСЦднення, що супроводжуСФ гетеризм. ЗгСЦдно з цим, СЦ тСЦ окремСЦ факти, у яких, за словами Кленце, виражався вплив когнатичного звтАЩязку, не можуть дати достатньо пСЦдстав для визнання зазначеного припущення. Професор РДфСЦмов, який докладно проаналСЦзував статтю Кленце СЦ який шукав у нСЦй пСЦдтвердження думки про допатрСЦархальний лад у римлян, не знайшов однак нСЦякого пСЦдтвердження у звСЦстках: про оfficium lugendi СЦ charistia. Перше тАФ обовтАЩязок носити жалобу по померлому когнату тАФ виникло, на думку пана РДфСЦмова, у патрСЦархальний перСЦод; друге тАФ загальнСЦ урочистСЦ обСЦди когнатСЦв СЦ своякСЦв тАФ не мають нСЦякого значення щодо питання про гетеризм СЦтАЪ крСЦм тоготАЪ час його виникнення цСЦлком невиразний. Вплив когнатського звтАЩязку позначився далСЦ в участСЦ когнатСЦв у судСЦ домовладики над його пСЦдвладними тАФ в судСЦ сСЦмейному. Але цСЦ суди, як показано буде нижче, виникли в перСЦод патрСЦархальний; когнати в цьому судСЦ зтАЩявилися не вСЦдразу, а лише СЦз запровадженням мирноСЧ форми здСЦйснення (СЦндивСЦдуального) шлюбу тАФ купСЦвлСЦ дружини, тАФ якщо стало можливо вимовляти бСЦльш терпиме положення для жСЦнки СЦ взагалСЦ для рСЦдних створилася можливСЦсть втручання заради захисту жСЦнки вСЦд СЧСЧ чоловСЦка СЦ його родичСЦв. Вийшовши замСЦж (чи точнСЦше кажучи: будучи проданою у замСЦжжя), жСЦнка розривала агнатичний звтАЩязок зСЦ своСФю сСЦмтАЩСФю, тому СЦ говориться про участь у судСЦ з СЧСЧ боку тСЦльки когнатСЦв. Професор РДфСЦмов вважаСФ, що "в епоху агнатичноСЧ сСЦмтАЩСЧ не було нСЦяких шансСЦв на появу цього суду». Ми ж думаСФмо навпаки, що саме в патрСЦархальний перСЦод вСЦн СЦ зтАЩявився, оскСЦльки носить на собСЦ всСЦ ознаки патрСЦархального часу. Якщо визнати СЦснування сСЦмтАЩСЧ допатрСЦархальноСЧ у римлян, то можна, звичайно, припусти, що тодСЦ ж СЦснував суд когнатСЦв. Але цей суд не мав би звтАЩязку СЦз судом патрСЦархального часу, коли суддею був домовладика, а когнати дружини його СЦ взагалСЦ близькСЦ родичСЦ СЦ свояки СЦ потСЦм друзСЦ були присутнСЦ лише як послухи чи порадники; чи мали вони вирСЦшальний голос, це питання сумнСЦвне. ДалСЦ, когнати мали право й обовтАЩязок родинного поцСЦлунку283тАЪ СЦ згСЦдно з цим заборонений був мСЦж ними шлюб до ступеня соnsobrini284. Рахунок спорСЦднення вСЦвся тут з боку матерСЦ, говорить професор РДфСЦмов, а тому можна припускати, що СЦ jus osculi СЦ заборони шлюбу у таму самому ступенСЦ спорСЦднення виникли в перСЦод допатрСЦархальний. Це припущення досить ймовСЦрне. У тих народностей, у яких СЦснування первСЦсного гетеризму майже безсумнСЦвне, зустрСЦчаються заборони одруження саме з боку когнатичного спорСЦднення по матерСЦ; теж могло зберегтися й у РимСЦ. Однак СФ показання СЦ проти: саме варто сказати, що консобринами називалися в наступний час (як вказуСФ СЦ сам автор) узагалСЦ двоюрСЦднСЦ тАФ по матерСЦ чи по батьковСЦ, усе рСЦвно; отже, заборона шлюбу мСЦж ними не могла вказувати неодмСЦнно на перСЦод гетеризму СЦ спорСЦднення по матерСЦ.

ДалСЦ, спогад про колишнСЦй гетеризм в РимСЦ бачать у висловленнСЦ, що зустрСЦчаСФться у Плавта: tusko modo tute tibi dotem guaeris corpore, що розумСЦСФться в змСЦстСЦ придбання приданого шляхом проституцСЦСЧ. БезсумнСЦвно, такий вираз мСЦг би дати натяк на колишнСЦй гетеризм285тАЪ якби вСЦн позначав звичай "асне римський; але в цьому можна сумнСЦватися, скорСЦше це звичай етруський, перейнятий деякими СЦз римських жСЦнок вже у бСЦльш пСЦзнСЦй час, на що вказуСФ СЦ назва: tusko modo.

Один СЦз самих вагомих доказСЦв СЦснування гетеризму у римлян становить, очевидно, сСЦмейний побут плебеСЧв.

РЖз соцСЦологСЦв Жиро-Тейлон, а з юристСЦв Веrnhoft СЦ наступний за Жиро професор РДфСЦмов286 в обставинах цього побуту вбачають прямСЦ вказСЦвки чи принаймнСЦ прозорСЦ натяки на первСЦсну статеву безладнСЦсть. За припущенням Жиро-Тейлона297тАЪ рСЦзниця мСЦж патрицСЦями СЦ плебеями позначалася в розходженнСЦ понять про спорСЦднення: патрицСЦСЧ в СЦсторичний час мали вже сСЦмтАЩю патрСЦар-хальну, а плебеСЧ не вийшли ще з гетеризму. Свою гСЦпотезу Жиро-Тейлон намагаСФться пСЦдтвердити поясненням слова: "раtricius», зустрСЦнутим ним у ТСЦта ЛСЦвСЦя (X. 8) СЦ ДСЦонСЦсСЦя ГалСЦкарнаського (II. 8). ЛСЦвСЦй, говорячи про проникнення плебеСЧв у понтифСЦкат СЦ викладаючи нСЦбито дебати, що вСЦдбувалися з цього приводу в зборах, вставляСФ у вуста оратора наступнСЦ слова: "раtricios... gui patrem ciere posunt». Жиро-Тейлон СЦ бачить, з одного боку, указСЦвку на патрСЦархальний лад у патрицСЦСЧв, з СЦншого тАФ на гетеризм у плебеСЧв: якщо плебеСЧ не могли вказати на свого батька, то вони, отже, знали тСЦльки спорСЦднення по матерСЦ, що супроводжуСФ первСЦсний гетеризм. Таким тлумачення Жиро-ТейлонатАЪ але його варто визнати занадто ризикованим. Сам ЛСЦвСЦй пояснюСФ, що ознакатАЪ виражена словами: gui patrem ciere possunt тАФ означаСФ те ж саме, що виражаСФться словом ingenuus. Ingenuus СФ насамперед людина вСЦльнонароджена. Маючи це на увазСЦ, легко пояснити змСЦст зазначеноСЧ фрази контрастом мСЦж плебеями, якСЦ ставали СЦнодСЦ такими внаслСЦдок manumisio СЦ що називалися вСЦльновСЦдпущенниками (libertini) СЦ патрицСЦями, завжди вСЦльнонародженими. ПершСЦ de jure не мали батька (а СЦнодСЦ СЦ de fakto вСЦн був невСЦдомий) СЦ тому не могли на нього вказувати СЦ користатися вСЦд нього СЦ через нього будь-якими правами стану; другСЦ були вСЦльнонародженСЦ СЦ користувалися всСЦма правами батькСЦв своСЧх. ДалСЦ, патрицСЦСЧ повиннСЦ були бути ingenui тСЦльки самСЦ, але СЦ мати такого ж батька, СЦншими словами тАФ не повиннСЦ були мати предкСЦв рабСЦвтАЪ СЦнакше вони знову не могли раtrem ciere СЦ вважалися б такими, що походять вСЦд incere proles. Це можна вивести зСЦ слСЦв ЦСЦцерона288тАЪ який говорить, що плебеСЧ могли бути особисто звСЦльненими, але серед предкСЦв мати раба. НарештСЦ, й СЦнше мСЦiе джерел, на яке посилаСФться Жиро-Тейлон, за змСЦстом стоСЧть близько до першого. ДСЦонСЦсСЦй ГалСЦкарнаський (Аntiguitates romane, II, 8) прирСЦвнюСФ вираз: patrem ciere (non) posunt тАФ до слова: ingenui (вСЦльнонародженСЦ), розумСЦючи пСЦд особами, що не можуть указати на свого батька, вСЦльновСЦдпущенникСЦв СЦ утСЦкачСЦв (fugitivi)299. Таким чином, вираз тАФ patrem ciere (non) posunt тАФ указуСФ не на вСЦдсутнСЦсть чи невСЦдомСЦсть батька внаслСЦдок гетеризму, а на осСЦб, походження яких (de fakto утСЦкачСЦ СЦ СЦноземнСЦ переселенцСЦ чи de jure вСЦльновСЦдпущенники, незаконнонародженСЦ) невСЦдоме290. Отже, посилання Жиро-Тейлона на цей вислСЦв на пСЦдтвердження гСЦпотези про гетеризм у плебеСЧв невдале. Тим часом, виходячи СЦз свого основного положення, Жиро-Тейлон стверджуСФ далСЦ, що переходу плебеСЧв до шлюбу (СЦндивСЦдуальному) патрицСЦанському перешкоджали довгий час непричетнСЦсть СЧх до культу патрицСЦСЧв СЦ вСЦдсутнСЦсть у них квСЦритськоСЧ "асностСЦ. ПодСЦбно до патрицСЦСЧв, говорить цей автор, плебеСЧ мали nomen gentilicium, мали соgnomen, права опСЦки СЦ успадкування мСЦж гентилами; але вони не мали раtеrfamiliasтАЩа тАФ патрСЦарха, "ада якого освячена релСЦгСЦСФю, а тому не мали justae nuptiaeтАЪ навпаки жили в гетеризмСЦ. Думку Жиро-Тейлона пСЦдтримуСФ Ковалевський291. На наш погляд, можлива непричетнСЦсть плебеСЧв до патрицСЦанських sacra СЦ аusрiciа не можуть ще доводити вСЦдсутностСЦ в них агнатичноСЧ сСЦмтАЩСЧ. Ця сСЦмтАЩя не СФ приналежнСЦстю тСЦльки народу римського СЦ не обумовлена римською релСЦгСЦСФю. Не в одних же тСЦльки римських патрицСЦСЧв була вона. Навпаки, вона була СЦ СФ у всСЦх народностей арСЦйського кореня, а тому могла бути й у плебеСЧв, якСЦ походилитАЪ головним чиномтАЪ СЦз племен арСЦйських СЦ, отже, якСЦ мали в сутностСЦ ту ж релСЦгСЦю, що СЦ патрицСЦСЧ. Так само слСЦд визнати, що плебеСЧ мали й батькСЦвську "аду; вони, можливо, не мали СЧСЧ в такому строгому СЦ рСЦзко окресленому виглядСЦ, як патрицСЦСЧ, але, подСЦбно взагалСЦ арСЦям, вони СЧСЧ знали. ПлебеСЧ, як побачимо нижче, не могли зробити шлюбу в патрицСЦанськСЦй формСЦ (соnfarreatio); але вони могли укладати його у тих формах, якСЦ СФ загальними не тСЦльки в народСЦв арСЦйського кореня, але СЦ в СЦнших, наприкладтАЪ у семСЦтСЦв тАФ у формСЦ викрадення й особливо купСЦвлСЦ дружини. Таким чиномтАЪ з того, що плебеям не була доступна конфарреацСЦя, не можна зробити висновку, що вони жили в безладному статевому спСЦлкуваннСЦ тАФ гетеризмСЦ.

ЛСЦвСЦй не мав на увазСЦ гетеризм; вСЦн говорить про змСЦшаний чи взаСФмний (рromiscuа) шлюб патрицСЦСЧв СЦ плебеСЧв СЦ про те, що вСЦд таких шлюбСЦв без розрСЦзнення стану вСЦдбулося б потомство, яке не знаСФ, яка кров тече в його жилах: плебейська чи патрицСЦанська, яких sacra воно повинне дотримувати, до якого стану воно вСЦдноситься СЦ т.СЦн. Так, без усякого розрСЦзнення на племена СЦ стани, говорить вСЦн, живуть тСЦльки дикСЦ звСЦри. Таким чиномтАЪ не про вСЦдсутнСЦсть шлюбу у плебеСЧв, подСЦбно диким звСЦрам, говорить ЛСЦвСЦй, а про шлюб, який повалюСФ всСЦ умови тодСЦшнього побуту.

ДалСЦ, обставиною, що затримувала появу агнатичноСЧ сСЦмтАЩСЧ в плебеСЧв, Жиро-Тейлон вважаСФ вСЦдсутнСЦсть у них права "асностСЦ. ЩоправдатАЪ поява СЦндивСЦдуального шлюбу знаходиться в деякому звтАЩязку з утворенням поняття про СЦндивСЦдуальну "аснСЦсть, але вСЦдсутнСЦсть такоСЧ у плебеСЧв нСЦчим не пСЦдтверджуСФться. Професор РДфСЦмов говорить, про вСЦдсутнСЦсть у плебеСЧв протягом довгого часу "асностСЦ квСЦритськоСЧ. Це, можливо, СЦ вСЦрно, але не маСФ нСЦякого значення для цього питання, тому що вСЦдсутнСЦсть квСЦритськоСЧ "асностСЦ ще не вказуСФ на повну вСЦдсутнСЦсть поняття про "аснСЦсть СЦндивСЦдуальну. Це останнСФтАЪ хочаб вСЦдносно рухомостСЦтАЪ СЦснуСФ у людей на найнижчих ступенях розвитку. Дружина, яка була спочатку в становищСЦ рабинСЦ, належить до рухомих речей, СЦ "аснСЦсть на неСЧ могла зтАЩявитися дуже рано. У плебеСЧв могло не бути квСЦритськоСЧ "асностСЦ, але, звичайно, була "аснСЦсть, яка притаманна усСЦм народностям тАФ "аснСЦсть juris gentium. ПлебеСЧ не так здобували СЦ не так захищали свою "аснСЦсть вСЦд порушення; але тим не менше вони СЧСЧ мали. Таким чином, СЦсторична довСЦдка про право "асностСЦ уплебеСЧв не може служити пСЦд-твердженням СЦснування в них допатрСЦархального побуту.

НарештСЦ, на думку Жиро-Тейлона, на СЦснування в РимСЦ допатрСЦархального побуту вказуСФ СЦсторичний хСЦд розвитку спадкоСФмного наступництва. Автор дотримуСФться думки, що спадкоСФмцями, за законом чи звичаСФм, були спочатку gentilesтАЪ потСЦм коло спадкоСФмцСЦв поступово звужувалося СЦ спускалося до sui geredes; це поступове звужування класу осСЦб, що закликалися до успадкування подСЦбно переходу "асностСЦ комунальноСЧ чи общинноСЧ в СЦндивСЦдуальну. ТСЦ, говорить Жиро, хто припускаСФ, що сСЦмтАЩя за часом передувала роду, повиннСЦ припустити, що Римляни, пСЦзнавши СЦндивСЦдуальну "аснСЦсть, яка вСЦдповСЦдаСФ патрСЦархальнСЦй сСЦмтАЩСЧ, повернулися назад СЦ визнали потСЦм "аснСЦсть общинну, родову. тАЭЦей останнСЦй докСЦр, однак, може бути легко вСЦдсторонений. Якщо супротивники соцСЦологСЦчних теорСЦй думають, що рСЦд СФ явище бСЦльш пСЦзнСЦше, нСЦж сСЦмтАЩя, то не буде для них нСЦчого дивного у визнаннСЦ походження "асностСЦ родовоСЧ чи общинноСЧ пСЦзнСЦше "асностСЦ СЦндивСЦдуальноСЧ; ця родова "аснСЦсть потСЦм, з ослабленням родових уз, вийшла з уживання. Що ж тут неймовСЦрного? ЗовсСЦм також ймовСЦрно пояснюють СЦ систему прилучення до успадкування, у якСЦй найближчСЦ виключають подальших. ПСЦдстава СЦ порядок прилучення до успадкування захисники патрСЦархальноСЧ теорСЦСЧ вбачають не в тСЦй чи СЦншСЦй "асностСЦ на речСЦ, а в близькостСЦ ступенСЦв спорСЦднення: члени сСЦмтАЩСЧ померлого успадковують ранСЦше, як бСЦльш близькСЦ, потСЦм йдуть особи нещодавно ще СЦснуючоСЧ (яка розпалася) сСЦмтАЩСЧ тАФ агнати СЦ, нарештСЦ, бСЦльш вСЦддаленСЦ родичСЦ, що ведуть свСЦй рСЦд вСЦд одного предка тАФ gentiles. Жиро-Тейлон нСЦчим не довСЦв, що його припущення про порядок успадкування правдоподСЦбнСЦше чи вСЦрнСЦше, нСЦж припущення його супротивникСЦв, а тому немаСФ пСЦдстави вСЦддавати перевагу його теорСЦСЧ.

Професор РДфСЦмов СЦ Ковалевський звертають увагу ще на шлюб реr usum СЦ вбачають в обставинах, якСЦ його супроводжують, вказСЦвку на первСЦсний гетеризм у римлян. Питання про цей шлюб, як форму виникнення СЦндивСЦдуального звтАЩязку мСЦж особами СЦ як пСЦдстави патрСЦархальноСЧ родини, тСЦсно повтАЩязане з питанням про походження СЦндивСЦдуального шлюбу взагалСЦ; тому ми спробуСФмо вирСЦшити його тодСЦ, коли будемо говорити про форми СЦндивСЦдуального шлюбу. Тут вСЦдзначимо лише, що, на нашу думку, шлюб per usum у тому виглядСЦтАЪ в якому ми знаходимо його, наприклад, у Гая, СФ явище пСЦзнСЦшого часу, бСЦльш пСЦзнСЦше навСЦть, нСЦж соеmtio СЦ соnfarеаtiотАЪ тому говорити про звтАЩязок цього шлюбу з гетеризмом неможливо.

Таким чином, усСЦ переглянутСЦ нами докази на користь СЦснування гетеризму в РимСЦ не дають майже нСЦякоСЧ опори для пСЦдтвердження гСЦпотези соцСЦологСЦв; прямих вказСЦвок у джерелах немаСФ, а побСЦчнСЦ докази, знайденСЦ соцСЦологами, можуть бути поясненСЦ, як ми бачили, не на користь гетеризму з такою ж СЦмовСЦрнСЦстю, як СЦ на його користь. Однак ця вСЦдсутнСЦсть прямих СЦ навСЦть побСЦчних доказСЦв не повинна ще збентежувати дослСЦдника. Говорячи дотепер проти свСЦдчень, що наводяться соцСЦологами, на користь гетеризму в РимСЦ, хотСЦлося лише довести СЧхню хисткСЦсть, не бажаючи однак рСЦшуче встати на сторону супротивникСЦв теорСЦСЧ соцСЦологСЦчноСЧ. РимськСЦ перекази, римськСЦ поняття не дають позитивних свСЦдчень на пСЦдтвердження соцСЦологСЦчноСЧ гСЦпотези; але в них можна знайти то бСЦльшою, то меншою мСЦрою яснСЦ натяки на колишнСЦй гетеризм. Маючи на увазСЦ збереженСЦ у виглядСЦ переживань вказСЦвки на первСЦсну статеву безладнСЦсть у рСЦзних народСЦв арСЦйського СЦ неарСЦйського походження, можна сподСЦватися знайти натяки на цСЦ первиннСЦ установи СЦ у римлян у виглядСЦ переживань вСЦд тих найвСЦддаленСЦших часСЦвтАЪ коли народу римського, як такого, не СЦснувало чи ще тАФ краще сказати, вСЦн СЦще не видСЦлився СЦз середовища арСЦйцСЦв. ТакСЦ натяки можна зустрСЦти в релСЦгСЦйних обрядах, якСЦ найдовше зберСЦгають завСЦти старовини, СЦ в поняттях юридичних, якСЦ склалися ще в стародавнСЦх арСЦСЧв СЦ з тих пСЦр ще залишилися дСЦючими у виглядСЦ так званого jus gentium. Прикладом перших може служити наведене у Веrnhofatа (р. 138) мСЦiе СервСЦя (Servius аd Vergil. 4.58) щодо обрядСЦв при богослужСЦннСЦ на честь богинСЦ Geres: "Romae cum Gеrеri sacra fiunt observatum, ne guis patrem aut filium nominet, guod fructus matrimoni per liberos constat». Заборона згадувати СЦмтАЩя батька чи сина при богослужСЦннСЦ цСЦй на честь цСЦСФСЧ богинСЦ не вказуСФ на ненависть СЧСЧ до шлюбу, вона, навпаки, була його покровителькою, а СФ незрозумСЦлий уже для самих римлян залишок стародавнього гетеризму, при якому не було вСЦдомо вСЦдносин мСЦж батьком СЦ народженим. Прикладом СЦнших може служити правило juris gentium: liberi jure gentium matris conditionem seguuntur292. Це правило сформульоване, звичайно, вже в перСЦод патрСЦархальний, коли дСЦяло протилежне йому положення про слСЦдування дСЦтей стану батькатАЪ але його походження скорСЦше може вСЦдноситися до перСЦоду патрСЦархального. Широке застосування цього правила в народСЦв арСЦйських СЦ субсидСЦарне застосування його у всСЦх тих випадках, коли чомусь не дСЦяв патрСЦархальний принцип про пСЦдпорядкування домовладицСЦ тАФ все це, на наш погляд, може дати пСЦдставу припускати, що правило це виникло тодСЦ, коли арСЦйська народнСЦсть не розпалася ще на окремСЦ племена СЦ коли вона не знала сСЦмтАЩСЧ патрСЦархальноСЧ. Але вже СЦ натяки вказують, як було сказано, на гетеризм не у народу римського, як такого, а у його прабатькСЦв, азСЦатських арСЦСЧв. Народ римський гетеризму вже не знав. ВСЦн виник у той час, коли цей первинний порядок сСЦмейних вСЦдносин вСЦдступив перед патрСЦархальною сСЦмтАЩСФю. Виникнення Риму вСЦдбуваСФться в той час, коли зтАЩявився вже СЦндивСЦдуальний шлюб СЦ саме в найпершСЦй СЦ грубСЦй його формСЦ тАФ формСЦ викрадення. На це вказуСФ одна з перших легенд римськихтАФ легенда про викрадення сабСЦнянок.

Римське СЦсторичне життя часСЦв язичества виробило два поняття про шлюб, що становлять собою двСЦ протележнСЦ сторони. За бСЦльш раннСЦм поняттям шлюб уявляСФться статевим спСЦвжиттям заради народження дСЦтейтАЪ за пСЦзнСЦшим же поняттям, сформульованим останнСЦм СЦз класичних юристСЦв Модестином, шлюб СФ союз чоловСЦка СЦ жСЦнки, спСЦвучасть всього життя; спСЦлкування прав божеських СЦ людських293. ОстаннСФ визначення мСЦстить найвище поняття про шлюб, вироблене римським язичеським життям СЦ яке наближаСФться до СЦдей християнських; перше, навпаки, гармонСЦюСФ з первСЦсним поглядом на дружину СЦ дСЦтей. З СЦншого бокутАЪ останнСФ визначення не уявляСФться кСЦнцевим для СЦсторСЦСЧ народу римського, тому що християнський погляд на шлюб був у римлян, безсумнСЦвнотАЪ СЦ вищий СЦ чистСЦший; так само перше визначення не СФ первСЦсним, тому що римська нацСЦя пройшла в доСЦсторичний час, ймовСЦрно, не одну стадСЦю в розвитку поняття про шлюб, перш нСЦж досягла того розумСЦння, за яким шлюб СФ союзом для дСЦтородСЦннятАЪ СЦ яке може бути назване первСЦсним тСЦльки по вСЦдношенню до часу СЦсторичного.

ПорСЦвнявши обидва визначення шлюбу, ми бачимо, що вони насамперед указують на фСЦзичний елемент, на статеве спСЦвжиття. Можна припустити, що в первСЦснСЦ, доСЦсторичнСЦ часи поняття про шлюб на цьому СЦ зупинилосятАЪ СЦ лише з розвитком релСЦгСЦйних вСЦрувань СЦ початком цивСЦльностСЦ воно поступово розширювалося СЦ полСЦпшувалося. РД позитивнСЦ свСЦдчення, що деякСЦ народи спочатку не знали СЦндивСЦдуального шлюбутАЪ тобто статевого спСЦвжиття певних осСЦб рСЦзноСЧ статСЦ, але жили в безладному спСЦлкуваннСЦ, не розрСЦзняючи нСЦ чоловСЦкСЦв, нСЦ дружин СЦ визнаючи спорСЦднення тСЦльки по матерСЦтАЪ потСЦм цСЦ вСЦдносини поступаються мСЦiем шлюбу СЦндивСЦдуальному СЦ заснованСЦй на ньому агнатичнСЦй сСЦмтАЩСЧ. З встановленням останньоСЧ фСЦзичний елемент шлюбу отримуСФ дещо СЦнше, розширене значення, тАФ тепер статеве спСЦвжиття маСФ на метСЦ не одне тСЦльки задоволення статевих СЦнстинктСЦв, але СЦ народження дСЦтей. На початку цього нового режиму становище дружини було цСЦлком рабським; захоплена силомСЦць чи купленатАЪ вона була бранкою чи вимСЦняною рСЦччю СЦ, як така, була цСЦлком у "адСЦ свого пана; усе породжуване нею було також "аснСЦстю СЧСЧ володаря, як СЦ взагалСЦ плоди чи приплСЦд, принесенСЦ приналежними йому речами; на народження дСЦтей "асник дружини-рабинСЦ дивився тСЦльки як на збСЦльшення свого майна, СЦ з цСЦСФСЧ тСЦльки точки зору воно СЦ було важливим для нього, тому що дСЦти в сСЦмтАЩСЧ СФ робочою силою, яка може створити СЧСЧ добробут294. З появою релСЦгСЦйних вСЦрувань у СЧх первСЦснСЦй формСЦ культу предкСЦв дСЦти одержують нове СЦ бСЦльш важливе значення тАФ вСЦдправникСЦв жертвопринесень на честь померлих предкСЦв (манСЦв) жертвопринесення, що створювали для померлих загробне блаженство; з цього часу придбання потомства особливо чоловСЦчоСЧ статСЦ СЦ шлюб СЦндивСЦдуальний, як засСЦб для цього, стають обовтАЩязковими для кожного домовладики. Той, хто нехтуСФ цим обовтАЩязком ризикуСФ загробним спокоСФм не тСЦльки своСФСЧ душСЦ, але СЦ своСЧх предкСЦв. Утворення цих нових функцСЦй для дСЦтей викликало насамперед змСЦну положення сина щодо батька. ОстаннСЦй, бачачи в синСЦ майбутнього вСЦдправника сСЦмейних жертвопринесень, перестаСФ його вважати своСЧм рабом СЦ, утримуючи його у своСЧй "адСЦ визнаСФ його однак вСЦльним СЦ в цьому вСЦдношеннСЦ собСЦ рСЦвним. Це пСЦдвищення значущостСЦ чоловСЦчого потомства згодом поширюСФться СЦ на жСЦноче, хоча останнСФ в агнатичнСЦй сСЦмтАЩСЧ не покликане до вСЦдправлення культу предкСЦв, але, через брак синСЦв, може служити засобом для придбання продовжувача цього культу в особСЦ онука по жСЦночСЦй лСЦнСЦСЧ. ПотСЦм СЦ дружина, що народжуСФ своСФму чоловСЦку дСЦтей, саме внаслСЦдок цСЦСФСЧ обставини пСЦднСЦмаСФться з рабства СЦ стаСФ в положення, подСЦбне дочцСЦ (filiae loko). ПСЦд впливом тих самих релСЦгСЦйних поглядСЦв створюСФться поняття про спадкоСФмне наступництво в майнСЦ пСЦсля померлого домовладики, СЦ дСЦти, якСЦ СФ за необхСЦднСЦстю вСЦдправниками сСЦмейних релСЦгСЦйних обрядСЦв, разом з тим визнаються необхСЦдними спадкоСФмцями (haeredes necessarii) у майнСЦ померлого.

Таким чиномтАЪ СЦндивСЦдуальний шлюб одержуСФ обовтАЩязкову мету СЦ разом з тим сам стаСФ обовтАЩзковим. Цей обовтАЩязок однак, на погляд стародавнСЦх, не СФ обовтАЩязок природний, натуральний, а, навпаки, створений культурою. ТактАЪ В. Максим у словах, приписуваних ним цензорам КамСЦллу СЦ ПостумСЦю, проводить рСЦзницю мСЦж статевим спСЦвжиттям для задоволення природних СЦнстинктСЦв СЦ спСЦвжиттям, що маСФ на метСЦ народження СЦ виховання дСЦтей: природа, говорить вСЦн, давши нам СЦснування, вклала в нас закон дСЦтородСЦння, але вона не зробила обовтАЩязковим нСЦ дСЦтородСЦння, нСЦ тим бСЦльше виховання дСЦтей з метою продовження сСЦмтАЩСЧ, СЦ те й СЦнше зтАЩявилися як борг перед батьками, що вигодували СЦ виховали нас295. РЖнший стародавнСЦй автор, Платон, висловився з цього приводу ще яснСЦше: ми не схильнСЦ, говорить вСЦн, вСЦд природи до шлюбу (СЦндивСЦдуального звичайно), закон примушуСФ нас296. РЖндивСЦдуальний шлюб СФ основою агнатичноСЧ сСЦмтАЩСЧ, СЦ ця сСЦмтАЩятАЪ у свою чергутАЪ СФ одиницею, СЦз суми яких складаються суспСЦльнСЦ групи: громада, держава; внаслСЦдок цього тСЦсного звтАЩязку мСЦж сСЦмтАЩСФю СЦ державою СЦснування СЦ добробут першоСЧ отримують СЦнтерес суспСЦльний, державний, шлюб СЦндивСЦдуальний набуваСФ нового (державного) значення, СЦ створюСФться нова пСЦдстава для обовтАЩязку народження СЦ виховання дСЦтей: дСЦти з цього часу вважаються не тСЦльки надбанням домовладики, але також надбанням суспСЦльного союзу297тАЪ а для добробуту СЦ процвСЦтання цього союзу визнаСФться бажаним СЦ навСЦть необхСЦдним множення шлюбСЦв298. Таким чиномтАЪ держава розумСЦСФ СЦ заохочуСФ СЦндивСЦдуальний шлюб, як статеве спСЦвжиття з метою народження СЦ виховання дСЦтей СЦ це поняття, як уже було сказано, СФ перше СЦсторичне поняття про шлюб у римлян.

Не однСЦ втСЦм римляни виробили такий погляд на шлюбтАЪ навпаки, такий самий погляд можна спостерСЦгати СЦ в СЦнших народСЦв, особливо в народСЦв арСЦйського кореня. Наведемо кСЦлька свСЦдчень заради СЦлюстрацСЦСЧ римських поглядСЦв. ТактАЪ в РЖндСЦСЧ, вСЦдповСЦдно до законСЦв Ману299тАЪ перша СЦ СФдина мета шлюбу СФ народження дСЦтей заради продовження сСЦмейного культу, тому що за допомогою жертвопринесень сина людина досягаСФ небесних поселень, за посередництва онука вона одержуСФ безсмертя, а за допомогою правнука приймаСФться у лоно сонця; син своСЧми молитвами рятуСФ батька вСЦд пекельноСЧ гСЦСФни, яку називають Роut, звСЦдси дана самим Брамою назва для сина: РоutraтАЪ тобто рятСЦвник300; якщо ж потомство припиниться, то душСЦ предкСЦв, блукаючи серед злих генСЦСЧв, нСЦколи не можуть досягти небесного спокою;301 тому, якщо дружина бездСЦтна, чоловСЦк повинен розлучитися з нею СЦ взяти СЦншу, тому що бездСЦтнСЦсть не тСЦльки перешкоджаСФ загробному блаженству померлих СЦ його "асному, але вважаСФться навСЦть ганебною, як у СФвреСЧв302; якщо ж причина бездСЦтностСЦ шлюбу знаходиться в самому чоловСЦковСЦ, останнСЦй мСЦг одержати жагуче бажання мати дитя, улаштувавши злягання своСФСЧ дружини зСЦ своСЧм братом чи СЦншим родичем (sahindа); помазавши олСЦСФю, у повному мовчаннСЦ наближаСФться цей родич до бездСЦтноСЧ дружини (чи вдовСЦ) для зачаття сина, але тСЦльки одного, зачаття СЦншого вже не допускаСФться303. У РимСЦ однак релСЦгСЦйний елемент не одержав такого значення, як в РЖндСЦСЧ, СЦ тому, хоча головною метою шлюбу було дСЦтородСЦння, однак вСЦдсутнСЦсть дСЦтей не вважалася ганебною, а лише нещастям, СЦ безплСЦднСЦсть дружини не служила в довньоримському правСЦ причиною розлучення, тим бСЦльше неможливСЦ були розпорядження законСЦв Ману на випадок бездСЦтностСЦ з вини чоловСЦка; необхСЦдний же вСЦдправник сСЦмейного культу здобувався за допомогою усиновлення, первСЦсна форма якого (соmitiis calatis при участСЦ понтифСЦкСЦв) говорить нам про особливу важливСЦсть цього акту СЦ саме через перехСЦд до того, хто усиновлюСФться, обовтАЩязку пСЦдтримувати сСЦмейнСЦ жертвопринесення (sасrа рrivаtа). З тСЦСФСЧ ж причини римське життя, на противагу СЦндуському, нСЦколи не знало полСЦгамСЦСЧ й обходилося шлюбом моногамСЦчним, СЦ одруження не зробило юридичною необхСЦднСЦстю: тим часом як СЦншСЦ стародавнСЦ законодавства, що вСЦддавали перевагу релСЦгСЦСЧ перед правом, забороняли безшлюбнСЦсть прямо СЦ рСЦшуче304тАЪ римський народ, поставивши уже на початку своСФСЧ СЦсторСЦСЧ право вище релСЦгСЦСЧ, не зробив шлюб юридично обовтАЩязковим СЦ не забороняв безшлюбностСЦ. ПравдатАЪ СФ одне мСЦiе в джерелах, що очевидно суперечить сказаному, саме ДСЦонСЦсСЦй ГалСЦкарнаський у своСЧх "Римських стародавностях»305 говорить, що стародавнСЦй закон примушував усСЦх; хто досяг повнолСЦття, одружуватися; але тут мова йде не про закон народу римського, а про родовий декрет gentis Fabiaе, пСЦд яким швидше за усе варто розумСЦти не яку-небудь постанову родовоСЧ громади, а скорСЦше укорСЦнений звичай одружуватися з досягненням повнолСЦття СЦ, можливо, у родСЦ Fаbiа пСЦдтримувався з особливою наполегливСЦстю СЦ тому довго залишався в памтАЩятСЦ народу; безсумнСЦвнотАЪ однак, що такий самий звичай був поширений у народу римського взагалСЦ. Про вСЦдсутнСЦсть прямоСЧ СЦ позитивноСЧ заборони безшлюбностСЦ в РимСЦ можна стверджувати не тСЦльки тому, що в джерелах римського права, що дСЦйшли до нас, такоСЧ заборони не зустрСЦчаСФться, але ще СЦ тому, що протягом всСЦСФСЧ СЦсторСЦСЧ Риму не згадуСФться про таку заборону навСЦть як про минулу; потСЦм СЦз зауважень ГеллСЦя306 СЦ В. Максима307, що говорять у промовах, звернених до народутАЪ з метою спонукання його до вступу в шлюб, СЦ про пеню з холостякСЦв, прямо випливаСФ, що заборони безшлюбностСЦ не було. ВнаслСЦдок вСЦдсутностСЦ такоСЧ заборони СЦтАЪ з СЦншого бокутАЪ внаслСЦдок нагальноСЧ потреби мати спадкоСФмця у вСЦдправленнСЦ сСЦмейних сакральних обрядСЦв308тАЪ були дуже детально СЦ виразно розробленСЦ в римському правСЦ положення про усиновлення, чого в СЦнших найдавнСЦших законодавствах не зустрСЦчаСФться.

РЖндуський погляд на шлюб СЦ його цСЦлСЦ представляСФ самий яскравий прояв СЦдей, по сутСЦтАЪ спСЦльних для всСЦх арСЦйських народСЦв. КрСЦм народу римського, погляд якого викладений вищетАЪ тСЦ ж самСЦ погляди мали СЦ греки СЦ германцСЦ, про що СФ прямСЦ звСЦстки, а також ймовСЦрно СЦншСЦ СФвропейськСЦ народностСЦ, первСЦснСЦ правовСЦ погляди яких не дослСЦдженСЦ з належною повнотою, наприкладтАЪ словтАЩяни. Греки дивилися на шлюб так само, як на спСЦвжиття з метою дСЦтородСЦння заради пСЦдтримки сСЦмейного культу СЦ заради пСЦдтримки СЦ процвСЦтання сСЦмтАЩСЧ СЦ держави309тАЪ але вони, подСЦбно до римлянам, не дСЦйшли тих крайнСЦх мСЦр, що рекомендував СЦндуський звичай у випадку бездСЦтностСЦ. УтСЦм лакедемонський звичай наказував чоловСЦкам, за старСЦстю рокСЦв не здатних до статевих зносин, надавати своСЧх дружин спСЦвгромадянам310тАЪ але цей звичай може бути пояснений залишком у життСЦ лакедемонян первСЦсного гетеризму. Ближче до СЦндуських правил пСЦдходить СЦнший грецький звичай в афСЦнян, за яким дСЦвиця, багата спадкоСФмиця СЦ сирота, вСЦддана замСЦж за родича, нездатного до дСЦтородСЦння, мала можливСЦсть зСЦйтися з ким-небудь СЦз СЦнших родичСЦв з метою народження нащадка311тАЪ але СЦ цей звичай поставити нарСЦвнСЦ з СЦндуськими не можна через його невизначенСЦсть СЦ неяснСЦсть обставин, що його супроводжували. НарештСЦ, стародавньогерманське право являСФ прояв тих же поглядСЦв на мету шлюбу, якСЦ ми спостерСЦгали в згаданих вище арСЦйських народностей, тАФ СЦ тут шлюб вСЦдбуваСФться заради народження дСЦтей, а безплСЦднСЦй дружинСЦ можна було дати розлучення тАЪ якщо ж бездСЦтнСЦсть шлюбу походила з вини чоловСЦка, то вСЦн мСЦг обрати собСЦ представника СЦ доручити йому виконання подружнСЦх обовтАЩязкСЦв. У цьому вСЦдношеннСЦ стародавньогерманське право стояло ближче до СЦндуського, нСЦж римське, хоча варто вСЦдзначитити, що СЦ германське життя в часи СЦсторичнСЦ не подаСФ уже жодного прикладу згаданих вСЦдносин.

Мета СЦндивСЦдуального шлюбу тАФ народження СЦ виховання дСЦтей, що СФ загальною для всСЦх згаданих нацСЦй СЦ узгоджена, на наш погляд, СЦз природою статевого союзу, хоча самою природою СЦ непСЦдказана, СФ бажаною для усякоСЧ форми спСЦвжиття, починаючи СЦз самоСЧ малоСЧ тАФ агнатичноСЧ сСЦмтАЩСЧ СЦ кСЦнчаючи самою великою тАФ державою; цСЦ форми спСЦвжиття зацСЦкавленСЦ не тСЦльки в продовженнСЦ свого СЦснування, але й у розвитку своСЧх сил, для чого першим засобом СФ прирСЦст народонаселення СЦ правильне виховання його. Завдяки цьому статеве спСЦвжиття, установлене державоютАЪ заохочуСФться, охороняСФться, одержуСФ вСЦд неСЧ юридичне визнання СЦ визначення СЦ тому називаСФться шлюбом законним; на противагу цьому статеве спСЦвжиття, що не маСФ цСЦСФСЧ мети, оголошуСФться неузгодженим з СЦнтересами суспСЦльними СЦ тому визнаСФться недозволеним СЦ незаконним. Народ римський з давнього вже часу розрСЦзняв законний СЦ незаконний шлюб, визнавши вСЦдмСЦтною ознакою першого цСЦль: liberum guaerendorum; це можна заключити зСЦ слСЦв ГеллСЦя, який повСЦдомляСФ, що утворення поняття про раеlехтАЪ тобто наложницю, жСЦнку, яка живе в недозволеному статевому зв'язку з одруженим чоловСЦком, самСЦ римляни вСЦдносили до мСЦфСЦчних законСЦв Нуми ПомпСЦлСЦя312. З СЦншого бокутАЪ слСЦд вСЦдзначити, що мета шлюбу: liberum guaerendorum gratia тАФ залишаСФться ознакою, яка вСЦрСЦзняСФ законний шлюб, до кСЦнця класичного столСЦття римськоСЧ юриспруденцСЦСЧ, тому що ще УльпСЦан у своСФму творСЦ тАФ liber singularis regularum тАФ згадуСФ про нього313.

ЗберСЦгаючи свСЦй зовнСЦшнСЦй титул незмСЦнним до кСЦнця, римський шлюбтАЪ однактАЪ у внутрСЦшнСЦй своСЧй будовСЦ, у визначеннСЦ вСЦдношень мСЦж чоловСЦками, у визначеннСЦ СЧх прав СЦ обовтАЩязкСЦв не залишаСФться нерухомим, а навпаки тАФзмСЦнюСФться вСЦдповСЦдно до суспСЦльного прогресу СЦ розвитку особистостСЦ жСЦнки. З часСЦв утворення релСЦгСЦйних вСЦрувань СЦ культу предкСЦв положення жСЦнки стало кращим; хоча чоловСЦк дивився на неСЧ тСЦльки як на засСЦб придбання дСЦтей, як на плодоносне поле, що вСЦн сам засСЦвав насСЦнням, але разом з тим дружина СФ для нього СЦ судиною священною, з якоСЧ може випливати загробне блаженство для нього самого СЦ його предкСЦв. ЗвСЦдси таке рСЦзке протирСЦччя у поглядСЦ на дружину, яке спостерСЦгаСФться в народСЦв на перших ступенях розвитку: з одного боку чоловСЦк СЧСЧ шануСФ, навСЦть боготворить, з СЦншого тАФ вона знаходиться у нього в повному пСЦдпорядкуваннСЦ СЦ не маСФ нСЦяких прав нСЦ особистих, нСЦ майнових. Шлюб цього часу не можна навСЦть назвати статевим союзом, тому що про згоду з боку дружини не могло бути СЦ мови; поняття про союз, на наш погляд, уперше пробиваСФться при встановленнСЦ релСЦгСЦйноСЧ форми здСЦйснення шлюбу тАФ соnfarreatioтАЪ коли дружина стаСФ поруч з чоловСЦком, що вСЦдправляСФ сСЦмейнСЦ обряди, як його помСЦчниця; остаточне ж визнання шлюбу союзом мСЦж двома особами рСЦзноСЧ статСЦ зтАЩявилося не ранСЦше того часу, коли оселився СЦ став загальним правилом шлюб sine manu. Поняття про шлюб як статеве спСЦвжиття, але не союз, гармонСЦювало з патрСЦархальним ладом сСЦмтАЩСЧ СЦтАЪ зокрематАЪ з положенням римського раtегfamilias СЦ його правом над дружиною тАФ manus. Дружина, вступаючи в замСЦжжя способами, аналогСЦчними придбанню "асностСЦ, пСЦдкорялася чоловСЦку, попадала в його "аду, як рСЦчтАЪ звСЦдси початками, що визнача-ли взаСФмнСЦ вСЦдносини чоловСЦкСЦв, були панування СЦ пСЦдпорядкування, а не початкСЦв взаСФмностСЦ, рСЦвностСЦ СЦ морального почуття любовСЦ. Подружжя брало шлюб по бСЦльшостСЦ всупереч своСЧй волСЦ, за бажанням СЧх батькСЦв, а тому про взаСФмну схильнСЦсть СЧх до шлюбу не могло бути СЦ мови. ПСЦдпорядкованСЦсть дружини не позбавляла СЧСЧ в дСЦйсностСЦ почесного положення в сСЦмтАЩСЧ, як панСЦ (domina uхоr), СЦ не виключала, принаймнСЦ в бСЦльш пСЦзнСЦй час, поваги СЦ любовСЦ з боку чоловСЦка; але не в цьому полягав сполучний елемент стародавньоримського шлюбу, а в пСЦдпорядкуваннСЦ дружини чоловСЦку314. Але, з СЦншого боку, не можна погодитися з думкою, що шлюбний СЦнститут римський носить характер державний СЦ що шлюб залишався для римлянина простою дСЦловою угодою, у якСЦй вСЦн не шукав задоволення свого почуття, а бачив тСЦльки виконання обовтАЩязку315. Таку характеристику римського шлюбу слСЦд визнати занадто рСЦзкою. ССЦмтАЩя СЦ шлюб виникають ранСЦше держави, СЦ хоча з появою останнього входять до сфери його насущних СЦнтересСЦв, але не усуваються вСЦд пе-реслСЦдування своСЧх "асних цСЦлей: фСЦзичних, економСЦчних, моральних еtс. Вступаючи в шлюб, римлянин виконував, звичайно, борг перед державою, але крСЦм того СЦ ранСЦше того задовольняв своСЧм "асним приватним цСЦлям. ПСЦдпорядкування цСЦлям держави не могло виключити морального звтАЩязку мСЦж подружжям; якщо цей моральний звтАЩязок у стародавньоримському шлюбСЦ взагалСЦ слабкий, а спочатку СЦ зовсСЦм не СЦснував, то пояснюСФться це походженням шлюбу й обумовленою цим походженням "адою чоловСЦка над дружиною. Подальший рух у розвитку поняття про шлюб обумовлюСФться пСЦднесенням особистостСЦ дружини. Реформа шлюбних вСЦдносин вСЦдбулася внаслСЦдок визнання поруч СЦз суворим римським шлюбом шлюбу вСЦльного, без "ади чоловСЦка над дружиною (sine manu). Правда, дружина залишалася пСЦд батькСЦвською "адою, але вона могла стати самостСЦйною внаслСЦдок смертСЦ свого домовладики чи емансипацСЦСЧ. Таким чиномтАЪ у цьому шлюбСЦ чоловСЦк СЦ дружина стояли одне проти одного, як два самостСЦйнСЦ субтАЩСФкти, якСЦ вСЦльно здСЦйснюють СЦ вСЦльно розривають свСЦй союз. УтСЦм, ця воля для дружини зтАЩявилася, як сказано вище, не вСЦдразу, не на початку, а лише згодом, коли вСЦльний шлюб одержав переважаюче значення СЦ вСЦдсторонив старСЦ суворСЦ форми. Тим не менше СЦ СЦз самого початку положення дружини у вСЦльному шлюбСЦ було зовсСЦм СЦнше, нСЦж у суворому, а саме тАФ що бСЦльш пСЦднСЦмаСФ особистСЦсть жСЦнкитАЪ цьому багато сприяла СЦ майнова вСЦдособленСЦсть дружини, яка приносить чоловСЦку лише dos, а стосовно СЦншого майна СФ незалежною. Майнова незалежнСЦсть СЦ забезпеченСЦсть взагалСЦ маСФ великого значення для самостСЦйностСЦ людей; але в даному випадку це значення особливо велике; ця незалежнСЦсть СЦ, що зтАЩявилося з часом право вимагати повернення dos при припиненнСЦ шлюбу створили особисту незалежнСЦсть дружини, що схиляСФться лише перед авторитетом, але вже не перед "адою чоловСЦка.

Справедливо, що почасти тСЦ ж причини викликали почастСЦшання розлучень СЦ падСЦння нравСЦвтАЪ але це було явище хворобливе СЦ тимчасоветАЪ римське суспСЦльство згодом саме по собСЦ стало очищатися вСЦд порокСЦв СЦ пСЦдСЦйматися, прагнучи до досягнення бСЦльш досконалого СЦдеалутАЪ у цьому становищСЦ застало його божественне вчення Христа, що задовольнило вСЦдразу всСЦм кращим прагненням його видатноСЧ частини.

При шлюбСЦ вСЦльному, вСЦльно чиненому СЦ який вСЦльно розриваСФться, особливо з послабленням батькСЦвськоСЧ "ади, основою що звтАЩязуСФ, була взаСФмна схильнСЦсть, взаСФмне почуття любовСЦ СЦ поваги. Це привело до того, що римляни останнСЦх часСЦв язичества виробили достатньо довершений погляд на шлюб, який був гСЦдний схвалення навСЦть з погляду релСЦгСЦСЧ християнськоСЧ. Шлюб за цим поняттям був статевим союзом, але не з СФдиною СЦ навСЦть не з переважаючою метою дСЦтородСЦннятАЪ це останнСФ вважалося лише однСЦСФю з СЦстотних цСЦлей шлюбу, але вище його стояла мета того повного СФднання мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою, яке так вСЦрно виражене в словах: так будуть два одною плоттю316. Шлюб визнавався тодСЦ спСЦлкуванням не тСЦльки фСЦзичнимтАЪ але також духовним, розумовим, моральним, релСЦгСЦйним. Усе це СЦ хотСЦв сказати Модестин у своСФму вСЦдомому визначеннСЦ (D. 23.2.1): nuptiae sunt conjunctio maris et feminae, consortium omnis vitae, divini et humani juris communicatio.

Таким чиномтАЪ якщо викрадення, купСЦвля СЦ давнина як способи придбання чоловСЦком собСЦ дружини, визначали у вихСЦдному моментСЦ принижене положення замСЦжньоСЧ жСЦнки, то природно виникаСФ питання: якСЦ фактори сприяли пСЦдняттю СЧСЧ цивСЦльно-правовоСЧ особистостСЦ, полСЦпшенню СЧСЧ особистого СЦ майнового положення в сСЦмтАЩСЧ СЦ суспСЦльствСЦ? Такими факторами були зростання цивСЦлСЦзацСЦСЧ з СЧСЧ новими розумовими СЦ моральними запитами, новСЦ економСЦчнСЦ умови життя СЦ т. СЦн. У наше завдання не входить дослСЦдження цих СЦ багатьох СЦнших факторСЦв. Ми ставимо собСЦ бСЦльш вузьку мету: намСЦтити в коротких рисах самий процес, чи краще сказати, той шлях, яким вСЦдбувалося у сферСЦ цивСЦльного права полСЦпшення становища замСЦжньоСЧ жСЦнки. Цей шлях прокладувала, на нашу думку, приватна угода зацСЦкавлених осСЦб СЦ насамперед батькСЦв. Однак, ранСЦше нСЦж прослСЦдкувати вплив цСЦСФСЧ приватноСЧ угоди в областСЦ староруського права СЦ одночасно права стародавньо римського, дозволимо собСЦ з цього приводу зробити одне загальне зауваження.

Права та обовтАЩязки сторСЦн визначаються, як вСЦдомо, або законом СЦ звичаСФм або угодою сторСЦн, тобто поза волею чи з волСЦ сторСЦн. ОсобистСЦ СЦ майновСЦ права й обовтАЩязки подружжя встановлювалися СЦ встановлюються також чи вСЦдповСЦдно до волСЦ подружжя чи поза його волСЦ. При цьому, сучасне (1910) РосСЦйське цивСЦльне право виробило загальний принцип обмеження свободи угоди подружжя в областСЦ сСЦмейного права. Це право виходити СЦз уявлення про важливСЦсть СЦснуючоСЧ органСЦзацСЦСЧ сСЦмтАЩСЧ для блага всСЦСФСЧ держави СЦ, в СЦмтАЩя цього блага, обмежуСФ свободу угоди подружжя в областСЦ сСЦмейноСЧ органСЦзацСЦСЧ.

СтародавнСФ право, навпаки, широко практикувало свободу договору в областСЦ сСЦмейного права. Правда, СЦ в той час закон СЦ звичай ставили свободСЦ сторСЦн своСЧ межСЦ, але значення цих меж послаблялося тим, що сСЦмейне право не було на той час настСЦльки нерухомим, як у даний час (1910). Воно бСЦльше, нСЦж РосСЦйське право 1910 року знаходилося в процесСЦ свого творення СЦ тому вСЦдкривало великий простСЦр для прояву волСЦ особи. Сказане в набагато бСЦльшСЦй мСЦрСЦ пристосоване до зобовтАЩязального права: у цСЦй областСЦ вСЦдносин громадян мСЦж собою воля особи, чи краще сказати, угода окремих громадян була головним джерелом СЧхнСЦх прав СЦ обовтАЩязкСЦв. Але ця першорядна роль угоди в зобовтАЩязальному правСЦ не повинна бути, на нашу думку, дуже применшувана в областСЦ сСЦмейного права. ССЦмейне право в його СЦсторичнСЦй перспективСЦ, як ми то побачимо нижче, служить до того ж достатнСЦм виправданням. КрСЦм того, на початку ХХ ст. у РосСЦСЧ все частСЦше й частСЦше лунають голоси за надання подружжю, а рСЦвно СЦ батькам, бСЦльшоСЧ свободи у встановленнСЦ СЧх взаСФмних прав СЦ обовтАЩязкСЦв. НарештСЦ, РосСЦйське цивСЦльне право початку ХХ ст. широко допускаСФ застосування шлюбного договору в областСЦ встановлення майнових вСЦдносин подружжя. РЖз усього сказаного зрозумСЦло, чому нас особливо цСЦкавить роль угоди сторСЦн у справСЦ полСЦпшення цивСЦльно-правового положення замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Самою характерною рисою у встановленнСЦ шлюбу шляхом угоди СФ в стародавностСЦ заперечення за жСЦнкою права бути стороною в шлюбному договорСЦ. Це явище в РосСЦСЧ (1910) уже неприпустиме317. Дивно думати, щоб жСЦнка ставала дружиною СЦншого, не беручи участь сама особисто у встановленнСЦ свого ж шлюбу. Сучасне право забороняСФ представництво в шлюбнСЦй угодСЦ СЦ неодмСЦнно вимагаСФ особистоСЧ присутностСЦ й участСЦ сторСЦн при укладеннСЦ шлюбу. РЖнакше, за загальним правиломтАЪ було в древностСЦ: жСЦнка не була там стороною; не вона, а СЦншСЦ укладали за неСЧ шлюб; вона ж здСЦйснювала лише наслСЦдки заключення цСЦСФСЧ угоди. Не слСЦд, звичайно, змСЦшувати при цьому участь жСЦнки в шлюбних обрядах СЦ святах як релСЦгСЦйнСЦй чи побутовСЦй формах шлюбу, з угодою як пСЦдставою шлюбноСЧ юридичноСЧ угоди. Ми маСФмо на увазСЦ, зрозумСЦло, останнСФ, а не перше явище. Таким чиномтАЪ жСЦнка не виходила замСЦж а СЧСЧ видавали замСЦж. Цю життСФву формулу юрист висловив би так: жСЦнка була правоздатна до шлюбу, але не дСЦСФздатна до його встановлення. ГодСЦ СЦ говорити, що жСЦнка, яка позбавлена цСЦСФСЧ дСЦСФздатностСЦ, не могла визначати своСЧх прав СЦ обовтАЩязкСЦв стосовно чоловСЦка. ЦСЦ права й обовтАЩязки визначалися не СЧСЧ волеютАЪ сукупнСЦсть СЧх склала потСЦм шлюбне право замСЦжньоСЧ жСЦнки, що утворилося всупереч СЧСЧ волСЦ. ЗамСЦжня жСЦнка не творила для себе сама обтАЩСФктивного права.

Дивна, на перший погляд, вСЦдсутнСЦсть у жСЦнки права укладати шлюб СЦ брати участь у створеннСЦ норм, що визначають СЧСЧ правове положення в сСЦмтАЩСЧ, пояснюСФться дуже просто. НайдавнСЦший уклад життя спочивав, як зауважено вище, на пануваннСЦ фСЦзичноСЧ сили. Ця сила давала права людинСЦ. Не даремно легендарна розповСЦдь про амазонок зображуСФ СЧх мужнСЦми, войовничими СЦ сильними жСЦнками. РЖсторСЦя стародавностСЦ неодноразово оповСЦдаСФ про убивство дСЦвчаток, оскСЦльки жСЦнки, малосилСЦ СЦ не здатнСЦ вСЦдстоювати своСФ самостСЦйне СЦснування в життСЦ, були зайвим баластом для тСЦСФСЧ чи СЦншоСЧ примСЦтивноСЧ цивСЦльноСЧ громади. Сильному ж чоловСЦковСЦ не було потреби обтяжувати себе вирощуванням жСЦнки. ЗброСФю вСЦн здобуде собСЦ дружину, коли буде в тСЦм йому потреба (викрадення). Добути собСЦ дружину вСЦн може й СЦншими засобами, яктАЪ наприкладтАЪ шляхом купСЦвлСЦ. Очевидно, той чи СЦнший спосСЦб добування жСЦнки виключаСФ для неСЧ всяку можливСЦсть вступати в угоду з чоловСЦком, визначати особисто своСЧ права й обовтАЩязки стосовно нього, як чоловСЦка. УтСЦм, обидва способи здобування жСЦнки: викрадення СЦ купСЦвля розрСЦзняються мСЦж собою в тому вСЦдношеннСЦ, що при викраденнСЦ немаСФ угоди, як пСЦдстави для шлюбу, будь з ким; при купСЦвлСЦ дружини угода складаСФ вже сутнСЦсть шлюбноСЧ угоди, але угода ця вСЦдбуваСФться мСЦж чоловСЦком СЦ родичами жСЦнки. Таким чином, при викраденнСЦ правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки винятково визначаСФться волею чоловСЦка; саме визнання викраденоСЧ жСЦнки дружиною залежить вСЦд викрадача. ПСЦд час купСЦвлСЦ жСЦнки вСЦдкриваСФться можливСЦсть для СЧСЧ продавця укладати угоду за вСЦдомих умов, як гарантСЦя особистостСЦ жСЦнки. Дотримання цих умов обовтАЩязкове для покупця жСЦнки.

СпробуСФмо тепер перевСЦрити правильнСЦсть наших висновкСЦв. Звернемося до СЦсторСЦСЧ, оскСЦльки вона зберегла до нас данСЦ щодо правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, заснованого в стародавностСЦ на викраденнСЦ, давнинСЦ, купСЦвлСЦ й СЦнших способах. НайдавнСЦша СЦсторСЦя скупа у своСЧх свСЦдченнях. Дещо зберегла вона для нас СЦз глибокоСЧ давнини. Але СЦ це дещо часто пСЦддаСФться сумнСЦвам у сучасному знаннСЦ.

РоздСЦл РЖV. Правове становище жСЦнки в невСЦльному СЦ вСЦльному шлюбСЦ


4.1 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб за законами ХаммурапСЦ


У законах ХаммурапСЦ неодноразово згадуСФться про особливе, внесене майно дружини (siriktu). Це внесене майно було частиною майна колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини СЦ складало, таким чином, придане дружини, дарунок батька. Воно вСЦдповСЦдало СЦнституту римського (dos) СЦ давньоруського приданого. У законах ХаммурапСЦ ми знаходимо докладнСЦ установлення про придане дочки, яка виходить замСЦж.

(Вз 162). "Якщо чоловСЦк вСЦзьме собСЦ дружину, вона народить йому дСЦтей, а потСЦм ця жСЦнка пСЦде до долСЦ, то СЧСЧ батько не може висувати претензСЦСЧ через СЧСЧ придане; СЧСЧ придане належить тСЦльки СЧСЧ дСЦтям. Даною постановою законодавець, пСЦклуючись про дСЦтей померлоСЧ дружини, саме так розпоряджаСФться СЧСЧ приданим тАФ батько не маСФ нСЦякого права на приданетАЪ бо воно належить СЧСЧ дСЦтям. Ця стаття несе й СЦншу СЦнформацСЦю, очевидно траплялося часто так, що батько пСЦсля смертСЦ своСФСЧ дружини брав у дружини СЦншу СЦ забував про належне матерСЦальне забезпечення дСЦтей вСЦд покСЦйноСЧ першоСЧ дружини»318.

(Вз 163). "Якщо людина вСЦзьме собСЦ дружину СЦ вона не дасть йому мати дСЦтей, а потСЦм ця жСЦнка пСЦде до долСЦ, то якщо його тесть поверне йому викуп, що ця людина принесла в будинок свого тестя, СЧСЧ чоловСЦк не може висувати претензСЦСЧ через придане цСЦСФСЧ жСЦнки тАФ СЧСЧ придане належить тСЦльки дому СЧСЧ батька»319.

(Вз 166). "Якщо чоловСЦк вСЦзьме дружин для синСЦв, яких вСЦн маСФ, а для свого меншого сина не вСЦзьме дружини, то пСЦсля того як батько пСЦде до долСЦ, коли брати стануть роздСЦлятися, з надбання батькСЦвського дому вони повиннСЦ установити меншому брату, що не взяв ще дружини, крСЦм його частки, срСЦбло на шлюбний викуп СЦ дати йому взяти дружину»320. Дана постанова суворо приписуСФ право кожному сину на шлюбний викуп, навСЦть пСЦсля смертСЦ батька.

Про прожиткову частину незамСЦжньоСЧ дочки докладно говориться в ВзВз 178 тАФ 184. ТактАЪ у Вз 178 говориться: якщо жрицСЦ ентум, надСЦтум чи зСЦкрум321тАЪ якСЦй СЧСЧ батько дав придане СЦ написав документ, вСЦн не запише в написаному для неСЧ документСЦ, що вона може вСЦддати те, що залишиться пСЦсля неСЧ, куди захоче, не надасть СЧй вСЦльного розпорядження, то пСЦсля того, як батько пСЦде до долСЦ, СЧСЧ брати одержують СЧСЧ поле СЦ сад СЦ повиннСЦ давати СЧй, згСЦдно з розмСЦром СЧСЧ частини, видачу хлСЦбом, олСЦСФю СЦ вовною СЦ цим задовольняти СЧСЧ... Вона може користатися полем, садом СЦ усСЦм, що дав СЧй СЧСЧ батько, поки жива; вСЦддавати СЧх за срСЦбло СЦ сплачувати ними СЦншому вона не може; СЧСЧ спадкоСФмна частина належить тСЦльки СЧСЧ братам322.

(Вз 179). "Якщо жрицСЦ ентум, надСЦтум чи зСЦкрум, якСЦй СЧСЧ батько дав придане СЦ написав документ СЦз печаткою, вСЦн запише в написаному для неСЧ документСЦ, що вона може вСЦддати те, що залишиться пСЦсля неСЧ, куди захоче, надасть СЧй вСЦльне розпорядження, та пСЦсля того, як батько пСЦде до долСЦ, вона може вСЦддати, що залишиться пСЦсля неСЧ, куди захоче; СЧСЧ брати не можуть нСЦчого вимагати з неСЧ по суду»323.

(Вз 182.) "Якщо батько не дасть приданого своСЧй дочцСЦ тАУ надСЦтум Марду-ка324 ВавСЦлонського, не напише СЧй документа з печаткою, то пСЦсля того, як батько пСЦде до долСЦ, вона одержуСФ при роздСЦлСЦ з братами з надбання батькСЦвського дому 1/3 своСФСЧ спадкоСФмноСЧ частини; повинностСЦ вона не повинна нести; те, що залишиться пСЦсля неСЧ, надСЦтум Мардука може вСЦддати, куди захоче»325. Ця прожиткова дочСЦрня частина могла складатися не тСЦльки з рухомостСЦ, але також СЦз нерухомостСЦ (Вз 178). За загальним правилом, дочцСЦ не належало право "асностСЦ на видСЦлене батьком майно, а тСЦльки право довСЦчного користування (ВзВз 178, 180). Право "асностСЦ виникало, однак, у тому випадку, якщо це право дочки було позитивно встановлене батьком (Вз 179). Що стосуСФться приданого, то обовтАЩязок дати придане дочцСЦ, яка виходить замСЦж, покладаСФться також на братСЦв-спадкоСФмцСЦв.

(Вз 184). Якщо батько не дасть своСЧй дочцСЦ вСЦд наложницСЦ посагу СЦ не вСЦддасть СЧСЧ замСЦж, а потСЦм батько СЧСЧ помре, тАФ СЧСЧ брати повиннСЦ дати СЧй посаг, вСЦдповСЦдно до можливостей батькСЦвського дому, СЦ вСЦддати СЧСЧ замСЦж326.

Брати зобовтАЩязанСЦ у цьому випадку видати сестру, що походить вСЦд неголовноСЧ матерСЦ, давши сестрСЦ придане сумСЦрне майну батька. ПорСЦвняй: Руська Правда тАФ "Аже будеть сестра въ дому, то той заднице не СЦмати, но отдалять ю за мужь братия, како си могуть (ст.125)». Однак, для сестер, породжених головною матСЦртАЩю, на противагу РуськСЦй ПравдСЦ, закони ХаммурапСЦ встановлюють право на спадкоСФмну частину, рСЦвну частинСЦ братСЦвтАЪ але не у "аснСЦсть, а в довСЦчне користування (Вз180 порСЦвн. з ВзВз 181, 182).

(Вз 180). "Якщо батько не дав своСЧй дочцСЦ, божСЦй жонСЦ, яка живе в обителСЦ, або блудницСЦ посагу, а потСЦм батько СЧСЧ умре, тАФ вона дСЦстаСФ з майна в домСЦ СЧСЧ батька частину, яка дорСЦвнюСФ частинСЦ одного спадкоСФмця, СЦ користуСФться нею, поки жива; СЧСЧ спадщина (?) належить тСЦльки СЧСЧ братам»327.

(Вз 181). "Якщо батько присвятить [дочку] боговСЦ як божу жону, храмову блудницю або храмову дСЦву СЦ не дасть СЧй посагу, а потСЦм батько СЧСЧ помре, тАФ вона повинна вСЦддСЦлити з майна в домСЦ батька РЖ/3 своСФСЧ спадковоСЧ частини СЦ користуСФться нею, поки жива; СЧСЧ спадщина належить тСЦльки СЧСЧ братам». Мова йде, отож, про прожиткову часткутАЪ але порСЦвняння ВзВз 183 СЦ 184 з ВзВз 180 тАФ 184 показуСФ, що придане дорСЦвнювало цСЦй прожитковСЦй частинСЦ. До того ж, видСЦлення дочцСЦ приданого усуваСФ СЧСЧ вСЦд успадкування в майнСЦ батька.

(Вз 183). "Якщо батько дасть своСЧй дочцСЦ вСЦд наложницСЦ посаг, вСЦддасть СЧСЧ замСЦж СЦ напише СЧй документ з печаткою, а потСЦм СЧСЧ батько помре, тАФ вона не маСФ своСФСЧ частини в майнСЦ в домСЦ СЧСЧ батька»328.

ЦСЦкаво ще вСЦдзначити, що видСЦлене майно дочки, що прислужуСФ в храмСЦ, чи навСЦть жрицСЦ, носить назву також приданого (siriktu) СЦ вважаСФться СЧСЧ "аснСЦстю в тому випадку, якщо це право надане СЧй батьком (Вз 179); у протилежному випадку, СЧй належить тСЦльки право довСЦчного користування (Вз 178). У РимСЦ, навпаки, було уже вироблене правило про право "асностСЦ весталки; принаймнСЦ, весталка не знаходилася в опСЦцСЦ своСЧх агнатСЦв.

Однак, на противагу, римському СЦ давньоруському приданому, внесене майно дружини належало тСЦльки СЧйтАЪ чоловСЦк же здСЦйснював лише користування цим майном. Тому придане чи внесене майно переходило пСЦсля смертСЦ дружини до СЧСЧ дСЦтейтАЪ у випадку ж смертСЦ дружини бездСЦтноСЧ це майно повертаСФться СЧСЧ батьковСЦ.

(Вз 171). "А якщо батько за життя не скаже дСЦтям, народженим йому рабинею: "МоСЧ дСЦти», а потСЦм батько умре, тАФ дСЦти рабинСЦ не можуть дСЦлити з дСЦтьми дружини майно в домСЦ СЧхнього батька. Рабиню та СЧСЧ дСЦтей слСЦд вСЦдпустити на волю, дСЦти дружини не можуть вчиняти позов на дСЦтей рабинСЦ про те, [щоб повернути СЧх в] рабство. Дружина повинна одержати свСЦй посаг СЦ подарунок [вдовину частину], який СЧй дав СЦ вСЦдписав по документу СЧСЧ чоловСЦк, жити в домСЦ свого чоловСЦка СЦ користуватися [всСЦм цим], поки жива; вона не може вСЦддавати [це] за срСЦблотАЪ що лишиться пСЦсля неСЧ, належить тСЦльки СЧСЧ дСЦтям»329.

(Вз 172). "Якщо СЧСЧ чоловСЦк не дав СЧй подарунка [вдовиноСЧ частини], то треба повернути СЧй весь СЧСЧ посаг, СЦ вона повинна одержати з майна дому свого чоловСЦка частину, що дорСЦвнюСФ частинСЦ одного спадкоСФмця. Якщо СЧСЧ дСЦти почнуть утискувати СЧСЧ, щоб вигнати СЧСЧ з дому СЧСЧ чоловСЦка, то суддСЦ повиннСЦ розслСЦдувати СЧСЧ справу СЦ покарати дСЦтей, [а] ця жСЦнка не повинна покидати дСЦм свого чоловСЦка. Якщо ця жСЦнка вирСЦшить покинути його, то вона повинна залишити своСЧм дСЦтям подарунок [вдовину частину], даний СЧй СЧСЧ чоловСЦком, [а собСЦ] взяти посаг свого батькСЦвського дому, СЦ СЧСЧ може взяти чоловСЦктАЪ якого вона любить»330.

(Вз 137). "Якщо чоловСЦк вирСЦшить вСЦдринути наложницю, яка родила йому дСЦтей, чи божу жону, яка дала йому дСЦтей, то слСЦд повернути цСЦй жСЦнцСЦ СЧСЧ посаг СЦ дати СЧй частину поля, саду СЦ [рухомого] майна, щоб вона могла виростити своСЧх дСЦтей. Коли вона виростить дСЦтейтАЪ слСЦд видати СЧй з усього данного СЧСЧ дСЦтям частинутАЪ рСЦвну частинСЦ одного спадкоСФмця; СЧСЧ може взяти замСЦж чоловСЦктАЪ якого вона любить».

(Вз 138). "Якщо чоловСЦк вирСЦшить вСЦдринути свою [першу] дружину, яка не народила йому дСЦтей, то вСЦн повинен вСЦддати СЧй все срСЦбло СЧСЧ викупноСЧ плати СЦ повернути СЧй посаг, принесений нею з дому СЧСЧ батька, СЦ може вСЦдринути СЧСЧ».

(Вз141). "Якщо дружина, живучи в домСЦ свого чоловСЦка, вирСЦшить покинути його, стане марнотратною, почне розоряти свСЦй дСЦм, ганьбити свого чоловСЦка, тАФ СЧСЧ слСЦд викрити; якщо чоловСЦк СЧСЧ захоче вСЦдринути СЧСЧ, тАФ вСЦн може вСЦдринути СЧСЧ СЦ не повинен давати СЧй на дорогу нСЦчого як СЧСЧ розвСЦдну плату. Якщо СЧСЧ чоловСЦк не захоче вСЦдринути СЧСЧ, тАФ чоловСЦк СЧСЧ може взяти СЦншу дружину; ця жСЦнка повинна жити в домСЦ свого чоловСЦка як рабиня»331.

(Вз 142). "Якщо жСЦнка зненавидить свого чоловСЦка СЦ скаже йому: "Не доторкайся до мене», то треба розслСЦдувати СЧСЧ справу, чи не маСФ вона пороку. Якщо вона доброчесна СЦ непорочна, а СЧСЧ чоловСЦк ходить з дому СЦ дуже ганьбить СЧСЧ, тАФ ця жСЦнка невинна; вона може взяти свСЦй посаг СЦ повернутися в дСЦм свого батька»332.

(Вз 143). "Якщо вона не доброчесна, ходить з дому, розоряСФ свСЦй дСЦм, ганьбить свого чоловСЦка, тАФ цю жСЦнку слСЦд кинути у воду»333.

УтСЦм, СЦ римське право вимагало повернення дружинСЦ СЧСЧ приданого при припиненнСЦ шлюбутАЪ але в римському правСЦ вимога дружини приданого мала характер зобовтАЩязального, а не речового права. У давньоруському правСЦ придане пСЦд час шлюбу ставало майном чоловСЦка. ВСЦн користувався приданим, переводив селян СЦз приданих вотчин до своСЧх маСФткСЦв, закладував, продавав, узагалСЦ вСЦдчужував придане майно, не виключаючи вотчин. Право чоловСЦка на вСЦдчуження вимагало, однак, згоди дружини. Придане дружини (за винятком маСФткСЦв) поверталося СЧй пСЦсля смертСЦ чоловСЦка, надходило до СЧСЧ дСЦтей. У випадку ж смертСЦ дружини бездСЦтною, чоловСЦк зобовтАЩязаний був повернути придане особам, якСЦ дали його чи спадкоСФмцям цих осСЦб. Таким чином, незалежно вСЦд обсягу СЦ характеру "ади чоловСЦка над приданим дружини, повернення його дружинСЦ, надходження дСЦтям СЦ повернення родичам дружини СФ загальним правилом для законСЦв ХаммурапСЦ, римського СЦ давньоруського права. Право чоловСЦка на придане дружини за законами ХаммурапСЦ у загальному розвитку СЦнституту приданого можна вважати бСЦльш ранньою стадСЦСФю, нСЦж право чоловСЦка на придане дружини за римським СЦ давньоруським правом.

Ми знаСФмо, що спадкоСФмна частина дочки була прожитковою частиною, право "асностСЦ на яку належало братам. Таким чином, придане дружини, складаючись зСЦ спадкоСФмноСЧ прожитковоСЧ частини, не могло переходити до чоловСЦка на правСЦ "асностСЦ, а лише на правСЦ користування.

(Вз 173). "Якщо [там], куди ця жСЦнка вийде замСЦж, вона народить дСЦтей своСФму другому чоловСЦковСЦ, а потСЦм ця жСЦнка помре, то СЧСЧ посаг дСЦти вСЦд першого СЦ другого чоловСЦка повиннСЦ подСЦлити мСЦж собою».

(Вз 174). "Якщо вона не родить дСЦтей своСФму другому чоловСЦковСЦтАЪ то СЧСЧ посаг повиннСЦ одержати тСЦльки дСЦти СЧСЧ [першого] чоловСЦка».

НемаСФ сумнСЦву, що СЦнститут приданого у встановленСЦй формСЦ законами ХаммурапСЦ СФ установою вСЦльного шлюбу. У невСЦльному шлюбСЦ дружина не могла б мати права "асностСЦ. Разом з тим СЦ здСЦйснення у ВавСЦлонСЦ шлюбу за допомогою договору купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ могло мати характер лише обрядовий.

КрСЦм СЦнституту внесеного майна дружини (siriktu) закони ХаммурапСЦ говорять ще про майно дружини, подароване чоловСЦком. Це майно дружини вСЦдрСЦзняСФться СЦ вСЦд вена (tirhatu), СЦ вСЦд внесеного майна (siriktu), СЦ носить особливу назву тАФ nudunu. Вз 150. Якщо чоловСЦк подаруСФ своСЧй дружинСЦ поле, сад, дСЦм чи рухоме майно СЦ видасть СЧй документ СЦз печаткою, то пСЦсля смертСЦ СЧСЧ чоловСЦка СЧСЧ дСЦти не можуть вимагати вСЦд неСЧ нСЦчого по суду; мати може вСЦддати те, що буде пСЦсля неСЧ, своСФму сину, якого любить; брату вона не повинна вСЦд-давати334.

Саме дарування чоловСЦка дружинСЦ вСЦдбувалося письмово, СЦ тому таке майно можливо називати записаним дружинСЦ майном. Стосовно до термСЦнологСЦСЧ РуськоСЧ Правди це записане майно можна було б також називати майном покладеним. РЖнститут записаного чи покладеного майна дружини говорить за те, що дружина мала, таким чином, право навСЦть на майно чоловСЦка. А це могло бути тСЦльки в перехСЦднСЦй стадСЦСЧ розвитку майнових вСЦдносин подружжя, а саме, при переходСЦ вСЦд вСЦльного шлюбу до шлюбу у "асному розумСЦннСЦ цього слова, коли дружина з чужоСЧ людини для сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка ставала вже членом цСЦСФСЧ сСЦмтАЩСЧ. Таке становище дружини в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка несумСЦсне з придбанням СЧСЧ купСЦвлею як речСЦ СЦ заснованому на цьому придбаннСЦ невСЦльному шлюбСЦ.

ПСЦднесене правове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки пСЦдтверджуСФться далСЦ, тим, що вона також одержуСФ прожиткову частину. А саме, закони ХаммурапСЦ постановляють, що якщо чоловСЦк не записав дружинСЦ майна (nudunu), то вона може узяти своСФ внесене майно (siriktu), жити в домСЦ чоловСЦка й одержати частину.

ДалСЦ, дружина визнавалася в законах ХаммурапСЦ опСЦкункою своСЧх малолСЦтнСЦх дСЦтей СЦ, як опСЦкунка, вона одержувала право на користування навСЦть усСЦм майном, що залишилося пСЦсля померлого чоловСЦка. Отже, вона займала в домСЦ чоловСЦка досить високий стан. РЖз цим почесним положенням дружини в домСЦ чоловСЦка добре узгоджуСФться СЦ той факт, що батькСЦвська "ада, пСЦсля смертСЦ батька, здСЦйснювалася матСЦртАЩю. Так, мати могла вСЦддавати своСЧх дСЦтей у робо-ту335.

НарештСЦ, необхСЦдно вСЦдмСЦтити, що було можливе включення у шлюбний договСЦр умови про невСЦдповСЦдальнСЦсть дружини за борги чоловСЦка, що виникли в нього до шлюбу (Вз 151). А рСЦвно було встановлене правило про невСЦдповСЦдальнСЦсть чоловСЦка за борги дружини, що виникли в неСЧ до шлюбу (Вз 151). Навпаки, за борги, що виникли пСЦд час СЦснування шлюбу, установлена спСЦльна вСЦдповСЦдальнСЦсть подружжя (Вз 152).

(Вз 151). "Якщо жСЦнка, живучи в домСЦ чоловСЦка, договором зобовтАЩяже свого чоловСЦка, щоб позикодавцСЦ СЧСЧ чоловСЦка не затримували СЧСЧ, СЦ примусить його видати СЧй документ [вСЦдносно цього], то, якщо цей чоловСЦк мав на собСЦ борг до взяття [замСЦж] цСЦСФСЧ жСЦнки, його позикодавцСЦ не можуть затримувати його дружину. Так само, якщо ця жСЦнка мала на собСЦ борг до того, як вона вступила в дСЦм чоловСЦка, СЧСЧ позикодавцСЦ не можуть затримати СЧСЧ чоловСЦка»336.

(Вз 152). "Якщо у них утвориться борг пСЦсля того, як ця жСЦнка вступить в дСЦм чоловСЦка, тАФ вони разом вСЦдповСЦдають перед тамкаром»337.

УсСЦ цСЦ ухвали були б, з одного боку, зайвСЦ при невСЦльному шлюбСЦ, що виникав шляхом придбання дружини, як речСЦ. З СЦншого боку, постанова про спСЦльну вСЦдповСЦдальнСЦсть за борги, зробленСЦ пСЦд час шлюбу, говорить уже на користь певноСЧ спСЦльностСЦ майна подружжя. Принцип же спСЦльностСЦ майна необхСЦдно припускаСФ для свого застосування деяку рСЦвнСЦсть подружжя СЦ, у всякому випадку, визнання за дружиною не тСЦльки майновоСЧ, але й особистоСЧ правоздатностСЦ.

Усе вищевикладене припускаСФ майнову правоздатнСЦсть замСЦжньоСЧ жСЦнки, указуСФ на високе СЧСЧ положення в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка, як дружини, матерСЦ, удови, СЦ тому рСЦшуче суперечить думцСЦ про придбання замСЦжньоСЧ жСЦнки, подСЦбно речСЦ, шляхом дСЦйсноСЧ угоди купСЦвлСЦ-продажу.

Але якщо у ВавСЦлонСЦ, за часСЦв ХаммурапСЦ, покупка нареченоСЧ не складала дСЦйсноСЧ купСЦвлСЦ-продажу, то в такому випадку виникаСФ питання, навСЦщо ж був залишений у законах ХаммурапСЦ СЦнститут вена (tirhatu), у чому виявлялася його та чи СЦнша дСЦя? 1. Вено служило неустойкою за невиконання шлюбного договору.

(Вз 159). "Якщо чоловСЦк принесе шлюбний дар в дСЦм свого тестя, вСЦддасть викупну плату, [але] зверне очСЦ на СЦншу жСЦнку [СЦ] скаже своСФму тестевСЦ: "Я не вСЦзьму твоСФСЧ дочки», тАФ батько дСЦвчини може забрати все принесене йому» .

(Вз 160). "Якщо чоловСЦк принесе в дСЦм свого тестя шлюбний дар СЦ вСЦддасть викупну плату, а потСЦм батько дСЦвчини скаже: "Я не вСЦддам тобСЦ моСФСЧ дочки», тАФ вСЦн повинен повернути в подвСЦйному розмСЦрСЦ все принесене йому».

(Вз 161). "Якщо чоловСЦк принесе в дСЦм свого тестя шлюбний дар, вСЦддасть викупну плату, [а потСЦм] його друг зведе на нього наклеп СЦ тесть скаже хазяСЧновСЦ жСЦнки: "Ти не вСЦзьмеш моСФСЧ дочки», тАФ вСЦн повинен повернути все принесене йому у подвСЦйному розмСЦрСЦ; а його жСЦнку його друг не може взяти замСЦж»338.

ЧоловСЦк зобовтАЩязаний був сплатити вСЦдпущену ним бездСЦтнСЦй удовСЦ суму, рСЦвну вену тАФ цСЦнСЦ нареченоСЧ. Таким чином, за допомогою цього СЦнституту чоловСЦк утримувався вСЦд занадто легкого припинення шлюбу, а дружина до того ж одержувала деякСЦ засоби для подальшого свого СЦснування.

(Вз 137). "Якщо чоловСЦк вирСЦшить вСЦдринути наложницю, яка народила йому дСЦтей, чи божу жону, яка дала йому дСЦтей, то слСЦд повернути цСЦй жСЦнцСЦ СЧСЧ посаг СЦ дати СЧй частину поля, саду СЦ рухомого майна, щоб вона могла виростити своСЧх дСЦтей. Коли вона виростить дСЦтей, слСЦд видати СЧй з усього даного СЧСЧ дСЦтям частину, рСЦвну частинСЦ одного спадкоСФмця; СЧСЧ може взяти замСЦж чоловСЦктАЪ якого вана любить».

(Вз 138). "Якщо чоловСЦк вирСЦшить вСЦдринути свою першу дружину, яка не народила йому дСЦтей, то вСЦн повинен вСЦддати СЧй все срСЦбло СЧСЧ викупноСЧ плати СЦ повернути СЧй посаг, який вона приннесла з дому свого батька, СЦ може вСЦдринути СЧСЧ».

(Вз 139). "Якщо викупноСЧ плати не було, то вСЦн повинен дати СЧй як розвСЦдну плату 1 мСЦну срСЦбла».

При роздСЦлСЦ спадщини мСЦж братами неодружений брат одержував на свою частину надлишок у розмСЦрСЦ вена (цСЦну нареченоСЧ). НарештСЦ варто вСЦдмСЦтити, що вено не було, за часСЦв ХаммурапСЦ, у "асному змСЦстСЦ вартСЦстю жСЦнки, але платою за право мати вСЦд неСЧ дСЦтей. Тому тесть повертав своСФму зятю вено, якщо дочка вмирала бездСЦтною. ЗвСЦдси СЦ шлюбний договСЦр був угодою, так би мовити, найму, а не купСЦвлСЦ-продажу жСЦнки.

З усього викладеного випливаСФ, що: 1) купСЦвля-продаж нареченоСЧ дСЦйсно представляла собою обряд, а не справжню угоду купСЦвлСЦ-продажу СЦ що 2) цСЦна нареченоСЧ не була за часСЦв ХаммурапСЦ уявною цСЦною. РЖншими словами, СЦнститут вена, або цСЦни нареченоСЧ (tirhatu) не був за часСЦв ХаммурапСЦ зовсСЦм вСЦджилим, мертвим СЦ лише обрядовим СЦнститутом вавСЦлонського права.


4.2 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у Стародавньому РДгиптСЦ


У лСЦтературСЦ початку ХХ ст. нерСЦдко пСЦдкреслюСФться своСФрСЦдне становище замСЦжньоСЧ жСЦнки, яке, нСЦбито, вона займала в стародавньоСФгипетському цивСЦльному правСЦ. Так, деякСЦ дослСЦдники вважають за можливе говорити про "аду дружини над чоловСЦком, чи щонайменше, про повну рСЦвнСЦсть дружини СЦ чоловСЦка в цивСЦльному правСЦ Стародавнього РДгипту339. Таке пСЦднесене становище СФгиптянки не узгоджуСФться, звичайно, з безправною долею замСЦжньоСЧ жСЦнки на початку СЦсторСЦСЧ СЦ повСЦльним полСЦпшенням СЧСЧ положення шляхом договору згодом. Тому в лСЦтературСЦ ми зустрСЦчаСФмося зСЦ здивованим питанням, чим пояснити винятково високе становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в правСЦ Стародавнього РДгипту? До вирСЦшення цього питання слСЦд, однак, приступати лише в тому випадку, якщо буде заздалегСЦдь доведена правильнСЦсть його постановки. Звернемося, тому, до розгляду даних, якСЦ характеризують цивСЦльно-правове становище замСЦжньоСЧ СФгиптянки.

Насамперед, ми знаходимо вказСЦвки на СЦснування в Стародавньому РДгиптСЦ невСЦльного шлюбу, за якого, як нам вСЦдомо, дружина не тСЦльки не пануСФ над чоловСЦком чи рСЦвна з ним, але, навпаки, зовсСЦм поглинаСФться чоловСЦком як в особистому, так СЦ в майновому вСЦдношеннСЦ. В одному написСЦ епохи середньоСЧ СЦсторСЦСЧ РДгипту в числСЦ предметСЦв, що входять у спадщину сина, перелСЦчуСФться дружина спадкодавця. У листах чужоземних царСЦв до фараонСЦв згадуСФться про дружин СЦ синСЦв СЦ зовсСЦм не говориться про дочок, чим пСЦдкреслюСФться, СЦмовСЦрно, патрСЦархальний лад сСЦмтАЩСЧ того часу. КрСЦм того, збереглися слСЦди укладання шлюбу шляхом купСЦвлСЦ нареченоСЧ СЦ слабкий натяк на викрадення нареченоСЧ340. ВСЦдведення нареченоСЧ в будинок нареченого вночСЦ СЦ незнання з боку нареченого своСФСЧ нареченоСЧ вказують також, швидше за все, на невСЦльний шлюб341. НарештСЦ, навряд чи не найважливСЦшим доказом невСЦльного шлюбу в РДгиптСЦ служить удавана угода купСЦвлСЦ-продажу як форма укладення невСЦльного шлюбу. В одному шлюбному контрактСЦ 525 р. до РСЦздва Христового наречена, звертаючись до нареченого, говорить: ти менСЦ дав СЦ моСФ серце в тСЦм задоволено грошСЦ за те, щоб я стала твоСФю служницею. Я твоя служниця. НСЦхто в свСЦтСЦ не може мене вСЦддалити вСЦд служби тобСЦ. Я не можу пСЦти вСЦд тебе. Я даю тобСЦ все, чим я володСЦю: до грошей СЦ зерна (включно) усе моСФ майно, СЦ дСЦтей, що народяться у мене, СЦ речСЦ, що я придбаю, СЦ одяг, що на моСЧй спинСЦ (з моменту цього договору) СЦ назавжди. Якщо хто-небудь почне тебе турбувати через мене, говорячи: "вона не твоя служниця» СЦ дасть тобСЦ скСЦльки-небудь грошей СЦ зерна, приСФмних твоСФму серцю, твоя служниця буде (усе ж) ще на твоСЧй службСЦ, як СЦ моСЧ дСЦти. Ти пан СЧх у всякСЦм мСЦiСЦ, де СЧх не знайдеш. Клянися Аммоном! Клянися царем! Так не буде нСЦяким чином служити тобСЦ СЦнша служниця: бСЦльше того, ти (СЦ) не вСЦзьмеш якоСЧ-небудь служницСЦ. Так не буде (тобою) сказано: "менСЦ хочеться стати (СЦз другою) у всьому подСЦбно тому, як вище (домовлено щодо мене)», СЦ цим способом вСЦддалити мене. Так не буде (тобою) нСЦяким чином сказано, що ти береш жСЦнку для спСЦвжиття (з нею)342; я ж клянуся (тобСЦ), що не залишу кСЦмнати, у якСЦй ти знахо-дишся343. НемаСФ сумнСЦву, що в даному контрактСЦ ми маСФмо справу з удаваним самопродажем, який здСЦйснювала жСЦнка з чоловСЦком з метою встановлення шлюбу. Такому способу укладення шлюбу не слСЦд дивуватися. Щось подСЦбне ми маСФмо в римському правСЦ, засвСЦдчуване римськими джерелами.

У цьому вСЦдношеннСЦ дуже цСЦкаво порСЦвняти СФгипетський СЦ римський способи укладаення шлюбу у формСЦ уявлюваноСЧ купСЦвлСЦ-продажу. На жаль, у римських джерелах не збереглося подробиць даноСЧ форми встановлення шлюбу, СЦ ми позбавленСЦ, таким чином, можливостСЦ провести порСЦвняння у всСЦх деталях, але деякСЦ паралелСЦ провести можна:

1. Як у Стародавньому РДгиптСЦ, так СЦ в РимСЦ, жСЦнка здСЦйснювала удаваний продаж самоСЧ себе344 з метою укладання шлюбу345.

2. Як у тому, так СЦ СЦншому правСЦ, жСЦнка ставала за допомогою цього удаваного продажу формальнСЦше в положення служницСЦ346, насправдСЦ тАФ у положеннСЦ господарки дому347, матерСЦ сСЦмейства348.

3. В особистому вСЦдношеннСЦ дружина СЦ СЧСЧ дСЦти надходили в повне пСЦдпорядкування чоловСЦка СЦ батька, у тому СЦ СЦншому правСЦ349.

4. МСЦiе проживання чоловСЦка було мСЦiем проживання дружини.

5. У майновому вСЦдношеннСЦ дружина позбавлялася права здобувати що-небудь для самоСЧ себе. Усе, що вона мала СЦ здобувала, належало СЧСЧ чоловСЦку350.

6. Угода купСЦвлСЦ-продажу, як форма укладення шлюбу, виникла в правСЦ РДгипту СЦ Риму шляхом угоди, а не в силу розпорядження закону чи судовоСЧ практики "351.

Наведене порСЦвняння стародавных способСЦв укладання шлюбу у формСЦ удаваноСЧ купСЦвлСЦ-продажу вказуСФ на СЦснування в РДгиптСЦ невСЦльного шлюбу. Отже, не можна заперечувати, як це роблять деякСЦ дослСЦдники, того, що в РДгиптСЦ панував у свого часу СЦнститут "ади чоловСЦка, пСЦдпорядкування дружини чоловСЦку. НеобхСЦдно, однак, разом з тим памтАЩятати, що форма самопродажу жСЦнки, що розглядаСФться нами, не була дСЦйсною угодою, а лише удаваним, уявним самопродажем. Отже, становище замСЦжньоСЧ жСЦнки не могло бути, тому, приниженим, як при дСЦйснСЦй купСЦвлСЦ дружини. Шляхом особливих угод, виражених у виглядСЦ урочистих формул СЦ клятв, що приСФднувалися до удаваного продажу, замСЦжня жСЦнка пСЦднСЦмалася до становища "СФдиноСЧ дружини» "господинСЦ дому». ЗвСЦдси, у невСЦльному шлюбСЦ РДгипту VI столСЦття до РСЦздва Христового ми повиннСЦ бачити помтАЩякшену СЦ полСЦпшену форму невСЦльного шлюбу, подСЦбну до тСЦСФСЧ, яка СЦснувала в РимСЦ у виглядСЦ уявлюваного продажу (соеmtio). При невСЦльному ж шлюбСЦ у "асному розумСЦннСЦ цього слова, який виникав шляхом придбання жСЦнки (викраденням, купСЦвлею), становище замСЦжньоСЧ жСЦнки було, зрозумСЦло, важким СЦ приниженим352.

Шлюбний договСЦр, що укладався у формСЦ уявлюваного самопродажу жСЦнки, пСЦддався, з часом, змСЦнСЦ убСЦк встановлення вСЦльного шлюбу. Ми маСФмо на увазСЦ той тип шлюбних договорСЦв, що бувтАЪ вживаний головним чином у ФСЦвах. Цей фСЦванський контракттАЪ безсумнСЦвнотАЪ знаходиться в тСЦсному звтАЩязку з вищевикладеною формою самопродажу, тому що поряд СЦз його СЦстотними ознаками указуСФться на "шлюбний дарунок», часто з двох монет, що давав наречений своСЧй нареченСЦй при укладеннСЦ шлюбу. Але, на противагу договору уявлюваного самопродажу з перерахуванням у ньому головним чином обовтАЩязкСЦв дружини, у фСЦванському контрактСЦ ми знаходимо виклад переважно обовтАЩязкСЦв чоловСЦка. Так, у цьому контрактСЦ звичайно говориться: 1) про узяття жСЦнки як дружини; 2) про величину шлюбного дарунка (вена дСЦвоцтва); 3) про призначення сина СЧСЧ спадкоСФмцем усього нинСЦшнього СЦ майбутнього майна чоловСЦка; 4) про неустойки на випадок невСЦрностСЦ чоловСЦка, припинення шлюбу за його бажанням СЦ узяття ним СЦншоСЧ дружини (полСЦгамСЦя), 5) чоловСЦк не може нСЦ прогнати свою дружину, нСЦ наносити СЧй образу, нСЦ дурно поводитися з нею; 6) чоловСЦк зобовтАЩязаний давати дружинСЦ щорСЦчне утримання, що сплачуСФться щомСЦсячно грошима СЦ продуктами, або замСЦсть одержання вСЦд чоловСЦка щорСЦчного утримання, дружина мала право користуватися частиною майна чоловСЦка, що ставала тому спСЦльною частиною подружжя (часткова спСЦльнСЦсть)353. З перерахованих ознак ФСЦванського контракту ясно випливаСФ, що ним установлюСФться "асне вСЦльний шлюб354. Система майнових вСЦдносин, як вона дана ФСЦванським контрактом, почасти нагадуСФ нам систему Талмуда: чоловСЦк утримуСФ дружину; у винагороду за це утримання вСЦн користуСФться СЧСЧ майном.

Деяку особливСЦсть, порСЦвняно з ФСЦванським контрактом, становить собою шлюбний контракт, що вживався в епоху ПтоломеСЧв, у МемфСЦсСЦ, СЦ який може бути названий тому МемфСЦським контрактом. СутнСЦсть його полягаСФ в тому, що чоловСЦк визнавав себе винним своСЧй дружинСЦ деяку суму грошей, що вСЦн одержував вСЦд неСЧ на момент укладання шлюбу, але якоСЧ насправдСЦ вСЦн мСЦг СЦ не одержати вСЦд неСЧ чи СЧСЧ батька355. Цю суму чоловСЦк зобовтАЩязувався повернути дружинСЦ у момент розлучення, а рСЦвно в будь-який час протягом тридцяти днСЦв пСЦсля укладання шлюбу чи з моменту вимоги про те дружини. НайчастСЦше бувало, що чоловСЦк повертав своСЧй дружинСЦ борг тСЦльки в момент розлучення. Цей борг чоловСЦка дружинСЦ забезпечувався всСЦм його майном. В усьому СЦншому МемфСЦський контракт був тотожним за змСЦстом з контрактом ФСЦванським: чоловСЦк бере жСЦнку СЦ "аштовуСФ СЧСЧ як дружину, вСЦн видаСФ СЧй щорСЦчне утримання, у тому числСЦ СЦ на туалет, забезпечуСФ СЧй особисте становище пСЦд страхом грошовоСЧ своСФСЧ вСЦдповСЦдальностСЦ СЦ т. СЦн. МемфСЦський контракт безсумнСЦвно встановлюСФ також вСЦльний шлюб356.

ДеякСЦ дослСЦдники розглядають МемфСЦський контракт як договСЦр, заснований на прихованому шлюбному дарунку нареченого своСЧй нареченСЦй357. Таким чином, з цСЦСФСЧ точки зору, МемфСЦський СЦ ФСЦванський шлюбнСЦ контракти стануть дуже близько один вСЦд одного, будучи лише рСЦзними формами сплати нареченим шлюбного дарунку нареченСЦй. Один з цих дослСЦдникСЦв МСЦттейс вважаСФ, що шлюбний дарунок розвинувся на вищому ступенСЦ культури з первСЦсноСЧ плати за наречену. На його думку, цей дарунок був то в ролСЦ вена дСЦвоцтва, то в ролСЦ забезпечення вдови; СЦз плином же часу виник звичай повертати чоловСЦку шлюбний дарунок як частину приданого (фСЦктивне придане, donatio ante nuptias in dotem redakta)358. Таким чином, придане поглинало собою шлюбний дарунок359. У звтАЩязку з СЦнститутом приданого в сучаснСЦй науцСЦ висловлений здогад про походження спробного шлюбу: вСЦн не супроводжувався умовою про придане СЦ визначення майнових вСЦдносин подружжя360. Тому спробний шлюб був, цСЦлком вСЦльним шлюбом. Батько не втрачав, при цьому, права витребувати свою дочку вСЦд чоловСЦка у будь-який час. Отже, у спробному шлюбСЦ дружина не належала до сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка361.


4.3 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у стародавньоримському СЦ стародавньоруському правСЦ


Згадка про встановлення СЦндивСЦдуального статевого звтАЩязку, що набула згодом ознаки сучасного нам шлюбу, збереглася в памтАЩятСЦ деяких народностей. Цей важливий переворот у життСЦ людства, що СФ одним СЦз самих рСЦшучих крокСЦв на шляху прогресу, вСЦдбувся, за допомогою насильства, захоплення жСЦнок СЦ почасти, можливо, шляхом тривалого користування СЦ покупки СЧх. РСЦзного роду причини привели первСЦсну людину до того, що вона волСЦСФ мати свою особливу жСЦнку-рабу СЦ мати все СЧСЧ потомство; для досягнення цСЦСФСЧ мети вСЦн прибСЦгаСФ до насильства. Ось перший образ того СЦндивСЦдуального СЦ моногамСЦчного шлюбу, що складаСФ вСЦдмСЦтну рису сучасноСЧ цивСЦлСЦзацСЦСЧ.

Викрадення жСЦнок, якещо стало найголовнСЦшим, якщо не СФдиним, засобом виникнення СЦндивСЦдуального статевого звтАЩязку, було потСЦм СЦ першим способом здСЦйснення СЧСЧ. РЖсторСЦя застаСФ цей звичай у деяких народСЦв ще дСЦючим, де ми СЦ можемо спостерСЦгати його безпосередньо. В СЦнших народностей цей звичай зникаСФ ще в доСЦсторичний частАЪ але зберСЦгаються яснСЦ слСЦди його в переживаннях, переважно в обрядах шлюбних, якСЦ, будучи раз установленСЦ, тримаються довгий час, тримаються навСЦть тодСЦ, коли змСЦст СЧх для дСЦючих осСЦб уже втрачений чи перекручений. Звертаючись тепер до огляду свСЦдчень про СЦснування викрадення чи умиканя жСЦнок для шлюбу у рСЦзних народностей, ми зупинимося тСЦльки на видатних фактах у цСЦй галузСЦ, присвятивши головну увагу питанню про викрадення у римлян.

Почнемо з характеристики основних положень з даноСЧ проблеми в стародавньоСЦндСЦйському правСЦ. У збСЦрниках сакрального права цього народу викрадення для шлюбу згадуСФться цСЦлком ясно. Наприклад Араstаmbа (Арhоrisms on the sagrеd Law) II 5, 12, 2, говорить: тАЮякщо (наречений СЦ його друзСЦ) вСЦднСЦмуть наречену, поборовши (силою) СЧСЧ батькСЦв (чи родичСЦв), то це називаСФться Rаkсhаsа тАФ весСЦллям з викраденнямтАЭ362. Такий само змСЦст мають СЦ СЦншСЦ збСЦрники СЦндуського сакрального права, подСЦбнСЦ Араstаmbа363. БСЦльш пСЦзнСЦй збСЦрник СЦндуського права тАФ Ману подаСФ нам викрадення наречених, як особливу цивСЦльну форму шлюбу. МСЦж всСЦма формами здСЦйснення шлюбу Ману допускаСФ одну, яку називають старою назвою тАФ Rаkchasa (mode de geants) СЦ, яка полягаСФ в насильницькому оволодСЦннСЦ нареченою. РЖ цей спосСЦб практикувався, згСЦдно Ману, поряд з СЦншими, бСЦльш досконалими СЦ цивСЦлСЦзованими (ib. v. 25). Викрадення жСЦнок для шлюбу знаходимо й у правах народСЦв, спорСЦднених з СЦндусами. Так, про цей шлюб згадуСФться в правСЦ бСЦрманцСЦв СЦ в правСЦ Пенджабу364.

Переходимо тепер до арСЦйцСЦв, що переселились у РДвропу. Викраденню наречених у словтАЩян засвСЦдчено нам так же яснотАЪ як СЦ в законах Ману, нашим лСЦтопиiем Нестором. "А деревляни жили по-звСЦриному, жили по-скотськи... СЦ брачення у них не бувало, а умикали дСЦвиць бСЦля води. А радимичСЦ, СЦ втАЩятичСЦ СЦ сСЦверо один звичай мали: жили в лСЦсСЦ, як всякий звСЦр... РЖ брачення у них не бувало, а СЦгрища мСЦж селами. РЖ сходилися на СЦгрища, на танцювання, СЦ на всСЦ бСЦсСЦвськСЦ пСЦснСЦ, СЦ тут умикали собСЦ жСЦнок, хто з якою зговориться; мали ж по двСЦ СЦ по три жони»365. Викрадення чи умикання366 практикувалися також СЦ в СЦнших слов'янських плементАЪ але найбСЦльш яскравий приклад подаСФ сербська тАЮотмицятАЭ, про яку оповСЦдаСФ Вук Караджич у таких словах367: "на отмицю виходять зСЦ зброСФю, як на вСЦйну; СЦнодСЦ викрадачСЦ чекають дСЦвчину бСЦля череди чи коли вона пСЦде за водою, схоплюють СЧСЧ СЦ уводятьтАЪ а СЦнодСЦ нападають на дСЦм уночСЦ, як розбСЦйники, оточують дСЦм СЦ звтАЩязують батька СЦ братСЦв, поки не знайдуть дСЦвчини СЦ не уведуть СЧСЧ. РЖнодСЦ брати СЦ родичСЦ дСЦвчини бтАЩються з викрадачем СЦ бСЦй буваСФ кривавий... Усьому селу сором, якщо СЦз села викрадуть дСЦвчинутАЪ а викрадачам тАФ ще бСЦльше, якщо повернуться однСЦ». РД безлСЦч весСЦльних обрядСЦв, у яких вСЦдбиваСФться найдавнСЦший звичай умикання368. Професор Загоровський висловлюСФ сумнСЦв стосовно того, чи можна вСЦднести засвСЦдчене нам лСЦтопиiем умикання до первСЦсноСЧ епохи виникнення СЦндивСЦдуального шлюбутАЪ вСЦн справедливо говорить, що умикання в лСЦтописСЦ обставлене деякими умовами, що вказують на бСЦльш високий ступСЦнь культури (наприкладтАЪ угода мСЦж викрадачем СЦ тСЦСФю, що викрадаСФться). Але це, на нашу думку, не усуваСФ можливостСЦ визнати, що в бСЦльш раннСЦй час те ж умикання чи, якщо завгоднотАЪ у бСЦльш грубому виглядСЦ було способом добування дружин369. У росСЦйських СЦнородцСЦв викрадення для шлюбу зберСЦгаСФться також: СЦнодСЦ у виглядСЦ спогадСЦв про колишнСФ умикання, а СЦнодСЦ у видСЦ дСЦйсного ще звичаю370.

Викрадення жСЦнок для шлюбу було одним з найпоширенСЦших звичаСЧв мСЦж захСЦдноСФвропейськими народами, з якими довгий час повиннСЦ були боротися християнська релСЦгСЦя СЦ законодавство. Докази СЦснування його у германцСЦв СЦ кельтСЦв зСЦбранСЦ у проф. Шпилевського371 СЦ Сокольського372. Особливо видСЦляСФться в цьому вСЦдношеннСЦ давньоСЦрландське право, зСЦбране у тАЮВеликСЦй КнизСЦ Древнього Закону (SenchusтАФМоr).тАЭ

НарештСЦ, можна привести ряд свСЦдчень на користь СЦснування умикання у грекСЦв СЦ римлян. ДСЦонСЦсСЦй ГалСЦкарнаський (1. II с. 30), говорячи про викрадення сабСЦнянок, даСФ цСЦкавСЦ пояснення СЦ зСЦставлення стародавньоримського життя з стародавньогрецьким.

У РимСЦ, як сказано вище, не було гетеризмутАЪ як первинноСЧ стадСЦСЧ в розвитку поняття про шлюб, тому що римська нацСЦя, на нашу думкутАЪ виникла тодСЦ, коли первинна стадСЦя безладностСЦ в статевих зносинах була вже пройдена народами, СЦз складання яких утворилася римська держава. Але в подальшому розвитку шлюбноСЧ СЦдеСЧ народ римський йде тим же шляхом, як СЦ народностСЦ, що практикували гетеризм. Ми думаСФмо, що Рим виник у той час, коли народи, його що утворили, здСЦйснювали шлюб за допомогою умикання. На СЦснування такого способу здСЦйснення шлюбу вказуСФ згаданий уже переказ про викрадення сабСЦнянок пСЦд час загального свята на честь Нептуна373. Це викрадення, як говорить ДСЦонСЦсСЦй, вСЦдбулося не з метою якоСЧсь образи, а заради шлюбу; те ж саме говорить СЦ Плутарх374. Що цей випадок умикання не був поодинокимтАЪ як можна було б думати, указуСФ наведене мСЦiе з ДСЦонСЦсСЦя, що називаСФ звичай викрадення стародавнСЦм (аntiguum), а з СЦншого боку на це вказуСФ цСЦлий ряд шлюбних обрядСЦв наступного часу, що представляли переживання, вСЦд часСЦв давно минулих. ВесСЦльнСЦ римськСЦ обряди свСЦдчать про це ясно СЦ виразно. Так, однСЦСФю з необхСЦдних по стародавньоримських поняттях обрядностей шлюбних СФ символСЦчне викрадення нареченоСЧ. Цей обряд вСЦдбувався пСЦсля СЦнших символСЦчних СЦ релСЦгСЦйних дСЦй (ауспСЦцСЦй, dехtrаrum junctio)375 СЦ вСЦдносився скорСЦше до виконання, нСЦж до здСЦйснення шлюбу. Фест так описуСФ обряд викрадення: наречена вСЦднСЦмаСФться в матерСЦ СЦ волочиться в дСЦм свого майбутнього чоловСЦка (dоmun deducitur): СЧСЧ ведуть за руки СЦ переносять на руках через порСЦг чоловСЦкового дому. Перенесення через порСЦг, що одержало згодом СЦнше пояснення376тАЪ було в дСЦйсностСЦ лише останнСЦм актом викрадення жСЦнки. Зв'язок його з первСЦсним умиканням даСФ нам Плутарх у наступному мСЦiСЦ про викрадення сабСЦнянок: отже, вСЦдСЦбрання нареченоСЧ в матерСЦ СЧСЧ, dоmum deductio за участю однолСЦткСЦв нареченого СЦ, нарештСЦ, перенесення через порСЦг являють собою всю процедуру викрадення СЦ наочним образом засвСЦдчують здСЦйснення шлюбу. Ця наочнСЦсть, "астива взагалСЦ римлянам, СЦ була ймовСЦрно, причиною того, що символ викрадення СЦснував так довго СЦ вСЦдСЦгравав настСЦльки СЦстотну роль у здСЦйсненнСЦ пСЦзнСЦшого шлюбу377. Обряд викрадення у римлян маСФ багато загального з такими ж в СЦнших народСЦв СЦ особливо з обрядами руського ве-сСЦлля378. Ця обставина вказуСФ на однакову причину СЧхнього походження, тобто на первСЦсне умикання.

ПСЦсля всього сказаного про викрадення жСЦнок, вважаСФмо, можна з вСЦрогСЦднСЦстю стверджувати, що в життСЦ багатьох народСЦв як арСЦйського кореня, що населили РДвропу, так СЦ тихтАЪ що залишилися в АзСЦСЧ, був вСЦдомий перСЦод, коли шлюб вСЦдбувався за допомогою умикання. Але цим не зумовлювалося ще питання: чи було викрадення явищем загальним, загальнолюдським СЦ чи СФ воно необхСЦдним перехСЦдним ступСЦнем до наступноСЧ форми шлюбу за допомогою купСЦвлСЦ. Роst в однСЦй СЦз своСЧх перших праць379 вважав саме так, що умикання жСЦнок можна вважати за явищетАЪ яке неодмСЦнно зтАЩявляСФться у всякоСЧ народностСЦ на певному ступенСЦ розвитку. Lеtоurneаu380 висловлюСФться проти такого поширення, але через причину, яку не можна визнати цСЦлком правильною. ВСЦн говорить, що тойтАЪ хто бажавтАЪ мСЦг завжди придбати собСЦ жСЦнку за допомогою обмСЦну. Але це можна сказати тСЦльки про бСЦльш пСЦзнСЦй час, коли поруч з умиканням виникла мирна форма оволодСЦння дружиною тАФ обмСЦн чи купСЦвля. Це можна сказати також про виникнення СЦндивСЦдуального шлюбу усерединСЦ громадитАЪ але за екзогамСЦСЧ спочатку такий обмСЦн був неможливий.

ЖСЦнка, викрадена з СЦншоСЧ общини, була бранкою СЦ тому попадала у рабське становище. РЗСЧ викрадач був СЧСЧ паном, який мСЦг розпоряджатися СЧСЧ життям СЦ смертю381. РЖ не тСЦльки вона сама, але СЦ все СЧСЧ потомство, подСЦбно плодам вСЦд речСЦ плодоносноСЧ, належало цСЦлком СЧСЧ пановСЦ. Так пояснюСФться стародавньоримське поняття про сСЦмтАЩю тАФ Familia як про сукупнСЦсть предметСЦв, пСЦдвладних володарютАЪ з чим знаходиться у звтАЩязку й етимологСЦчне походження термСЦну familia вСЦд famulusтАФраб, поневолений382. Таке повне пСЦдпорядкування жСЦнки СЦ таке СЧСЧ низьке становище не узгоджуСФться з поняттям про шлюб, як союзу чоловСЦка СЦ жСЦнки, що вимагаСФ для свого виникнення хоча б деякого визнання особистостСЦ дружинитАЪ але дружина-раба за стародавньоримським поняттям прирСЦвнювалася до речСЦ, а тому про союз мСЦж паном СЦ нею звичайно, не могло бути СЦ мови. Lеtоurneаu справедливо, хоча СЦ трохи рСЦзко говорить383тАЪ що бачить у таких примСЦтивних, звСЦриних звичаях щось подСЦбне до сучасного шлюбу, це значило б бути одержимим манСЦСФю, СЦ що на пСЦдставСЦ СЧх варто говорити не про виникнення шлюбу через умикання, а просто про рабство. ЗрозумСЦлотАЪ треба думати, що поняття про шлюб у "асному розумСЦннСЦ зародилося набагато пСЦзнСЦше СЦ саме за наступноСЧ за умиканням форми придбання дружини тАФ через купСЦвлю.

Умикання жСЦнок не завжди, звичайно, проходило безкарно, скорСЦше варто думати, що воно звичайно викликало репресалСЦСЧ з боку родичСЦв викраденоСЧ, якСЦ прагнули вСЦдняти СЧСЧ СЦ взагалСЦ помститися за викрадення. У такий спосСЦб виникали навСЦть вСЦйни мСЦж сусСЦднСЦми общинами. Щоб умиротворити скривджених СЦ уникнути СЧхньоСЧ помсти, викрадачСЦ удаються до викупу, подСЦбного до викупу за голову, що замСЦнив кровну помсту. Цей викуп служив засобом зближення сторСЦн, що ворогували, СЦ у такий спосСЦб вСЦйна змСЦнювалася миром. Виникнення мирних вСЦдносин СЦз шлюбу засвСЦдчене нам ясно ДСЦонСЦсСЦСФм щодо древнСЦх римлян384; те ж саме можна спостерСЦгати СЦ в СЦнших народностей385.

ПотСЦм практика викупу поступово привела до утворення звичаю купувати дружину читАЪ говорячи точнСЦше, вимСЦнювати СЧСЧ на СЦншСЦ рухомСЦ предмети, наприкладтАЪ зброю, худобу, а потСЦм вимСЦнювати СЧСЧ на СЦншу жСЦнку-родичку, наприкладтАЪ на сестру386. ОбмСЦн СФ супутник мирних зносинтАЪ але такСЦ зносини в первСЦснСЦ часи постСЦйно перериваються, змСЦнюються ворожнечою, а тому не можна очСЦкувати, щоб з виникненням обмСЦну викрадення знищилося назавжди; бСЦльшетАЪ того воно практикуСФться ще СЦ пСЦд час миру з боку тих чоловСЦкСЦв, що не мають коштСЦв для вимСЦнювання дружини. Таким чиномтАЪ поступово виникаСФ друга форма придбання дружини тАФ обмСЦн, а з появою поняття про грошСЦ, роль яких у РимСЦ спочатку вСЦдСЦгравала дрСЦбна худоба, зтАЩявилося поняття купСЦвлСЦ. Цей спосСЦб придбання дружини був бСЦльш узгоджений з умовами зовнСЦшнього СЦ внутрСЦшнього життя народСЦв, а тому незабаром знайшов собСЦ саме широке застосування. Ми викладемо тут питання про купСЦвлю дружин тСЦльки у тих народностей, права СЦ звичаСЧ яких можуть становити СЦнтерес при порСЦвняннСЦ СЧх СЦз правами СЦ звичаями римськими.

В РЖндСЦСЧ СЦснування купСЦвлСЦ жСЦнок для шлюбу безсумнСЦвне. Так, збСЦрники сакрального права, якСЦ цитуСФ Лейст387тАЪ говорять: Араstаmba II 5, 12, 1: тАЮякщо вСЦльна людина заплатить (за свою наречену) за своСЧ кошти СЦ потСЦм одружиться на нСЦй, то ця форма шлюбу називаСФться Аsura". Або ще: Vasishtha Dharma-castra, 35, говорить: тАЮякщо вСЦльний, здСЦйснивши купСЦвлю з батьком, одружить-ся на купленСЦй дСЦвицСЦ, то ця форма шлюбу називаСФться Маnusha тАФ ritusтАЭ. У законах Ману, збСЦрнику, що вСЦдноситься до бСЦльш пСЦзнього часу, коли купСЦвля дружин уже заборонялася, можна чекати зустрСЦти только слСЦди цього звичаю. РЖ дСЦйсно, тСЦльки в деяких вСЦршах мСЦстяться вказСЦвки на практиковану ще купСЦв-лю дружин, у бСЦльшостСЦ ж мСЦiь викладаСФться наставляння не тСЦльки уникати СЧСЧ, але навСЦть нехтувати. Така заборона висловлена у вСЦршах 31 СЦ 25 книги 3-СЧ388. Очевидно, купСЦвля дружин, що практикувалася вСЦдповСЦдно до сказаного вище в Араstаmba, практикуСФться ще СЦ в часи Ману. Але вСЦрш 25-й говорить, що шлюб Asoura уже заборонений. Це випливаСФ також СЦз зСЦставлення зазначених вСЦршСЦв з вСЦршем 29-м, де описуСФться форма здСЦйснення шлюбу, яку називали Richis, СЦ де допускаСФться передача нареченим батькам нареченоСЧ корови СЦ бика, але не заради винагороди за дСЦвицю, а для жертвопринесення. ТСЦльки такСЦ подарунки з боку нареченого СЦ не забороненСЦ. УтСЦм, як сказано вже в СЦнших вСЦршах тСЦСФСЧ ж книгитАЪ говориться не настСЦльки рСЦшуче про заборону подарункСЦв чи навСЦть зовсСЦм не говориться про них, що вказуСФ на живучСЦсть звичаю купСЦвлСЦ жСЦнок.

РЖснування купСЦвлСЦ жСЦнок у семСЦтСЦв СЦ особливо у СФвреСЧв можна визнати також безсумнСЦвним. Правда, цСЦлий ряд учених вСЦдкидаСФ купСЦвлю жСЦнок у СФвреСЧвтАЪ але СЧхнСЦ твердження випливають з упередженоСЧ СЦдеСЧ тАФ звеличання народу СФврейського, з чим, на СЧхню думку, несумСЦсно допустити купСЦвлю жСЦнок для шлюбу. У лСЦтературСЦ знаходимо працю професора Осипова, який подав питання з обтАЩСФктивною яснСЦстю СЦ довСЦв, що купСЦвля в СФвреСЧв була.389 З особливою силою пСЦдтверджуСФ СЦснування купСЦвлСЦ жСЦнок у СФвреСЧв посилання на приклади РЖакова390тАЪ що одержав своСЧх дружин у винагороду за службу (кн. Буття XXIX, 15 СЦ слСЦд.), а також ОсСЦСЧ (ОсСЦа РЖРЖРЖ, 2) СЦ Сихема (кн. Буття XXXIV, 11,12)»391. Правда, джерела СФврейського права не говорять прямо про купСЦвлю, а, бСЦльшою частиною, про подарунки родичам нареченоСЧтАЪ але цСЦ подарунки суть такСЦ ж залишки прямоСЧ купСЦвлСЦ, якими вони СФ в правСЦ СЦндуському. До тих же висновкСЦв СЦ за тих же пСЦдстав прийшов Мауеr у своСФму порСЦвняльному викладСЦ прав СФврейського, грецького СЦ римського392; вСЦн же показуСФ нам СЦ наступнСЦ видозмСЦни купСЦвлСЦ жСЦнок: обертання цСЦни в придане дСЦвицСЦ, заборона купСЦвлСЦ СЦ потСЦм форми шлюбу з передачею батьку нареченоСЧ якоСЧ-небудь монети, як спогад про ранСЦше СЦснувавший звичай купСЦвлСЦ393.

У СФвропейських арСЦСЧв СЦснування купСЦвлСЦ жСЦнок для шлюбу стоСЧть поза всяким сумнСЦвом. У словтАЩян СЦснування СЧСЧ доводиться, мСЦж СЦншим, наступними свСЦдченнями. Наш лСЦтописець часто згадуСФ про вено, пСЦд яким треба розумСЦти плату за наречену. Наприклад: "у цьому часСЦ видав Ярослав сестру свою за Казимира, СЦ дав Казимир як вСЦно вСЦсСЦмсот людей...»394. Навпаки, спроба пояснити видачу вена не в розумСЦннСЦ покупки, а в розумСЦннСЦ подарункСЦв395тАЪ цСЦлком спростовуСФться доказами Шпилевського396: вСЦн справедливо вказуСФ, що змСЦст слова "вено» добре пояснюСФться похСЦдним дСЦСФсловом "венити» (vеndere), що означаСФ "продавати», "оцСЦнювати». У цьому розумСЦннСЦ слово це вживаСФться, за словами Шпилевського, у церковнословтАЩянськСЦй мовСЦ, наприклад у словтАЩянському перекладСЦ БСЦблСЦСЧ397. РЖснування купСЦвлСЦ у словтАЩян пСЦдтверджуСФться, звСЦсткою про застосування СЧСЧ у словтАЩян балтСЦйських. Так, Котляревський398 говорить про цих словтАЩян, що "брак у них вСЦдбувався за допомогою купСЦвлСЦ-продажу: батько родини купував для себе СЦ для сина наречену в СЧСЧ батькСЦв; куплена дружина вважалася сСЦмейною "аснСЦстю чи майном СЦ, по смертСЦ чоловСЦка переходила до пасинка чи дСЦвера, як всяка СЦнша спадщина». Сюди ж слСЦд вСЦднести свСЦдчення арабського письменника Казвини, що говорить про русСЦв: "той, у кого народилося двСЦ чи три дочки збагачуСФться, тодСЦ як той, що маСФ двох, трьох синСЦв робиться бСЦдняком», а також свСЦдчення Караджича про словтАЩян сербських399. НарештСЦ, СЦснування звичаю купСЦвлСЦ дружин у словтАЩян пСЦдтверджуСФться збереженими у нас навСЦть до сьогоднСЦшнього дня весСЦльними звичаями, мСЦж якими особливо видаСФться той, що наводиться п. Терещенко400тАЪ звичай у м. НерехтСЦ: купувати наречену за грошСЦ. Тому то в шлюбних обрядах наречений постСЦйно називаСФться купцем, наречена тАФ товаром, а передача СЧСЧ схожа з обрядом передачСЦ проданоСЧ речСЦ401.

РЖснування купСЦвлСЦ жСЦнок у германцСЦв доводиться насамперед свСЦдченням Тацита (Germania с. 18). Хоча Тацит СЦ говорить не про плату, а тСЦльки про подарункитАЪ але тут подарунки цСЦ прямо СФ винагородою (in haec munera uxor ассiрitur); та й усюди, де купСЦвля-продаж трохи помтАЩякшуСФться, мСЦiе плати за наречену займають подарунки. ПотСЦм звичай купСЦвлСЦ дружин доводиться свСЦдченнями, зСЦбраними у Шпилевського. За змСЦстом цих слСЦв, жСЦнка СФ продава-ним об'СФктом402. НарештСЦ, на СЦснування купСЦвлСЦ жСЦнок для шлюбу вказуСФ бСЦльш пСЦзня форма купСЦвлСЦ mundium над жСЦнкою у СЧСЧ родичСЦв. Шлюби з платою за mundium називалися: соnnubia vеnalia403. У правСЦ скандинавському (Оragas) плата за дружину була необхСЦдна для дСЦйсностСЦ шлюбу404. Також СЦ в правСЦ лон-гобардському405.

Переходячи до народСЦв класичноСЧ давнини, зупинимося спочатку на греках. Щодо СЦснування купСЦвлСЦ жСЦнок у СтародавнСЦй ГрецСЦСЧ часСЦв Гомера ми маСФмо вказСЦвки в РЖлСЦадСЦ й ОдСЦссеСЧ. НаступнСЦ мСЦiя СЦз РЖлСЦади: книга XI ст. 244; XXI 178, 190; XXII, 472, СЦ СЦз ОдСЦссеСЧ; VI, 159; VIII, 318; XI, 281; XV, 18, 367; XVI, 391 СЦ XX, 343 тАФ говорять про одержання подарункСЦв за наречену СЦ саме в розумСЦннСЦ винагороди за поступку СЧСЧ, тобто в розумСЦннСЦ купСЦвлСЦ-продажу, що збереглася однак вже в СЦншому виглядСЦ. Наприклад, в ОдСЦссеСЧ говориться (XV 367. Переклад Жуковського): видали замСЦж у СамосСЦ СЧСЧ, узявши бСЦльше подарунки.

В ОдСЦссеСЧ купСЦвля могла бути замСЦнена якими-небудь роботами чи послугами, подСЦбно тому, як РЖаков працював за своСЧх дружин у Лавава; РЖлСЦада представляСФ подСЦбний приклад у вСЦршСЦ 366-му книги 13-оСЧ: тАЮвСЦн (ОфрСЦаней) у ПрСЦама Кассандри) найчудовСЦшоСЧ дочки старця, гордий просив без дарункСЦв, але сам здСЦйснити обСЦцяв вСЦн подвиг великий: СЦз ТроСЧ вигнати мСЦднолатних ДаваСЧв.тАЭ РЖснування купСЦвлСЦ жСЦнок у стародавнСЦй ГрецСЦСЧ визнаСФться таким знавцем грецькоСЧ СЦсторСЦСЧ СЦ побуту, як К. F. Неrman406, що спираСФться у своСЧх висновках на наведенСЦ вище мСЦiя з РЖлСЦади й ОдСЦссеСЧ, а також на свСЦдчення АрСЦстотеля (ПолСЦтика. II. 8). У росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ, навпаки, СЦснуСФ думка, протилежна зазначенСЦй. Вона належить проф. Осипову. У згаданСЦй ранСЦше працСЦ про шлюбне право древнього сходу (р. 199 слСЦд.) проф. Осипов заперечуСФ проти СЦснування звичаю купСЦвлСЦ жСЦнок у грекСЦв. "УченСЦ, тАФ говорить вСЦн, випускають з уваги, що Гомер говорить не про суму, що сплачуСФться нареченим за наречену, а про подарунки, що робилися нареченим не тСЦльки батьковСЦ нареченоСЧ, але СЦ СЧй самСЦй». Автор, однак, не бре до уваги, що подарунки цСЦ суть саме остаток плати, що СЦснувала, за дСЦвчинутАЪ у цьому переконуСФ нас необхСЦднСЦсть СЧх при видачСЦ нареченоСЧ407. Це не подарунки в сучасному розумСЦннСЦтАЪ тобто дарче, безоплатне надання майна, а саме вСЦдплата за передачу нареченоСЧ. ТакСЦ подарунки суть необхСЦдна приналежнСЦсть шлюбу, як показуСФ ряд мСЦiь з ОдСЦссеСЧ СЦ РЖлСЦади. У тих випадкахтАЪ де видача дСЦвчини вСЦдбуваСФться, очевидно, без подарункСЦв (Иллиада IX, 47, 289; XIII 366), СЧх замСЦнюСФ яка-небудь СЦнша винагорода: послуга, вСЦдшкодування шкоди чи образи. НарештСЦ, звтАЩязок приданого з платою за наречену СФ явище цСЦлком природнСФ. Придане, як показано буде нижче, взяло свСЦй початок саме при СЦснуваннСЦ купСЦвлСЦ жСЦнок СЦ становить частину плати чи всю плату, яку одержував батько за наречену СЦ надану СЧй заради полегшення СЧСЧ становища в домСЦ чоловСЦка.

РЖснування купСЦвлСЦ жСЦнок у Стародавньому РимСЦ також не пСЦдлягаСФ сумнСЦву. Спогад про цей звичай зберСЦгся у римлян протягом майже всСЦСФСЧ наступноСЧ СЦсторСЦСЧ у формСЦ шлюбу per соеmptionem обряд купСЦвлСЦ-продажу, що являСФ собою форму СЧСЧ, але вже без реального змСЦсту. ДеякСЦ з дослСЦдникСЦв стародавнього життя, спираючись на вСЦдсутнСЦсть у римлян СЦсторичних свСЦдчень про купСЦвлю жСЦнок для шлюбу, стверджують, що СЧСЧ нСЦколи СЦ не було в РимСЦ. У соеmptio, що СФ, на наш погляд, залишком ранСЦше колишньоСЧ дСЦйсноСЧ купСЦвлСЦ, вони бачать формальнСЦсть, що не вСЦдповСЦдала нСЦколи реальному змСЦстовСЦ СЦтАЪ крСЦм тоготАЪ не належала до здСЦйснення шлюбу, а запозичену з областСЦ майнових прав СЦ штучно застосовану до шлюбу408. Проти думки цих авторСЦв насамперед свСЦдчить аналогСЦя мСЦж римським життям, з одного боку, СЦ грецьким СЦ германським тАФ з СЦншого. Греки СЦ германцСЦ тАФ суть народностСЦ одного (арСЦйського) кореня з римлянами; СЦ якщо купСЦвля-продаж дружин у них СЦснувала, що пСЦдтверджуСФться ясно джерелами, то цСЦлком природно припустити, що вона СЦснувала й у римлян409. Припущення це пСЦдтверджуСФться посиланням на СЦснування в РимСЦ права у батька продавати своСЧх дСЦтей, що ясно видно зСЦ свСЦдчення ДСЦонСЦсСЦя ГалСЦкарнаського (II. 27). РЖсторичнСЦ часи не становляють, щоправда, прикладу дСЦйсного продажу дСЦтейтАЪ але це не може слугувати пСЦдставою вСЦдкидати СЦснування цього продажу, принаймнСЦ, у часи доСЦсторичнСЦ. Продаж дочки в замСЦжжя СФ одним СЦз видСЦв продажу дСЦтей батькомтАЪ СЦ тому визнання останнього СФ разом з тим визнанням СЦ першого. Якщо ми залишимо осторонь нСЦ на чому не засноване СЦ суперечливе СЦсторичнСЦй паралелСЦ припущення про запозичення соеmptio з угод майнових, то залишиться визнати його продовженням дСЦйсноСЧ купСЦвлСЦ-продажу жСЦнок, що практикувалася колись у РимСЦ410. У життСЦ народу, що практикуСФ купСЦвлю дружин, рано чи пСЦзно настаСФ момент, коли дСЦйсна купСЦвля починаСФ вважатися незгодною з СЦдеСФю шлюбного СЦ сСЦмейного союзу СЦ тому поступово виходить СЦз уживання, а СЦнодСЦ прямо забороняСФться законом. Переставши бути дСЦйсною, купСЦвля-продаж зазвичай зберСЦгаСФться зовнСЦшньо у виглядСЦ особливоСЧ форми здСЦйснення шлюбу (напр. Аsurа тАФ в РЖндСЦСЧ)411 або у виглядСЦ весСЦльного обряду, що не маСФ юридичноСЧ чинностСЦ, але зберСЦгаСФться за звичкою СЦ заради наочностСЦ при набуттСЦ чоловСЦком "ади над дружиною412. Такий же оборот прийняла справа з купСЦвлею дружин СЦ в РимСЦ: дСЦйсна купСЦвля виходить СЦз уживання, але спогад про неСЧ зберСЦгаСФться в однСЦй з наступних форм здСЦйснення шлюбу тАФ соеmptio. Коли закСЦнчилося це перетворення, сказати неможливо за вСЦдсутнСЦстю яких-небудь данихтАЪ але можна припустити, що воно вчинилося не в дуже раннСЦй час, тому що про соеmptio вперше згадуСФ ЦСЦцерон413. Гай у Вз 113 першоСЧ книги своСЧх коментарСЦв говорить про те, що маnсiраtio була ранСЦше дСЦйсною купСЦвлею-продажем СЦ одержала характер удаваноСЧ купСЦвлСЦ з того часу, коли вона перетворилася на загальну формулу; пСЦд яку можна було пСЦдвести угоди рСЦзноманСЦтного змСЦсту; подСЦбно цьому СЦ соеmptio, як вид маnсiраtio, мало своСЧм початком дСЦйсну купСЦвлю дружин, але потСЦм зберегла тСЦльки СЧСЧ формальнСЦ ознаки.

Проти тСЦсного звтАЩязку соеmptio з купСЦвлею СЦснуСФ цСЦлий ряд заперечень, заснованих нСЦбито на "астивостях самого соеmptio. Зупинимося на одному з них, що вСЦдноситься до питання тАФ кого треба вважати продавцем при соеmptio, якщо воно СФ купСЦвля-продаж. ДеякСЦ вченСЦ414 визнають у соеmptio взаСФмну купСЦвлю-продаж мСЦж нареченим СЦ нареченою. Якби це було вСЦрно, то пСЦд соеmptio варто було б визнати юридичний акт, що не маСФ нСЦчого спСЦльного з дСЦйсною купСЦвлею-продажем. Думки цих вчених спираються на прямСЦ свСЦдчення римських авторСЦв пСЦзнСЦшого часу СЦ проте вони не можуть бути прийнятнСЦ. Граматик415 РЖV столСЦття пСЦсля РСЦздва Xристового, Servius у коментарях до творСЦв ВергСЦлСЦя говорить, що дСЦйсно, СЦз сказаного СервСЦСФм прямо виходить, що соеmptio СФ взаСФмна купСЦвля мСЦж тими, хто вступаСФ в шлюб, СЦ, як така, повинна бути визнана штучно створеною формулою. Але не треба забувати, що соеmptio за часСЦв названих авторСЦв уже вийшла з уживання СЦ вони судять про неСЧ, як про факт минулого життя416. ДалСЦ, не треба забувати, що соеmptio вже в класичному вСЦцСЦ римськоСЧ юриспруденцСЦСЧ становила лише формальний акт, колишнСЦй змСЦст якоготАЪ тобто дСЦйсна купСЦвлятАЪ вже забуласятАЪ а за таких умов СЦ форма могла легко видозмСЦнюватися, згСЦдно зСЦ смаками даного часу. НарештСЦ, звСЦрення визначень БоецСЦя СЦ СервСЦя з мСЦiями СЦз Гаю, що говорить про соеmptionatorтАЩe при соеmptio, як про особу, що набираСФ "ади417тАЪ прямо вказуСФ, що в часи коментаторСЦв СЦсторичний змСЦст коемпцСЦСЧ був уже втрачений. Правда, БоецСЦй теж говорить про виникнення manus СЦз соеmptio (itague mulier viri conveniebat in manum); але як же це сполучити з взаСФмною покупкою? Маrguardt418 справедливо зазначив, що, приймаючи тлумачення СервСЦя СЦ БоецСЦя, довелося б визнати manus двостороннСЦм419. Усе це приводить нас до висновку, що взаСФмноСЧ купСЦвлСЦ-продажу при сoemptio не було, а був звичайний продаж однСЦй особСЦ СЦншого. Покупцем СФ, звичайно, наречений (чи, можливо, його батько). Але хто ж СФ продавцем? СтверджуютьтАЪ що жСЦнка сама себе продаСФ, СЦ в цьому вбачають обставину, що суперечить зв'язку сoemptio з дСЦйсною купСЦв-лею жСЦнок для шлюбу. Твердження це спираСФться, очевидно, на вираження: сoemptionem facit cum viro (Див. Сicero, de оrаtоrе 1, 56, СЦ Gajus 1, 162). Але якщо це СЦ маСФ яке-небудь значення, то тСЦльки для жСЦнок, непСЦдлеглих уже батькСЦвськСЦй "адСЦ, СЦ тСЦльки тодСЦ, коли права довСЦчного опСЦкуна над жСЦнкою прийшли в занепад чи знищилися зовсСЦм; до тих же пСЦр неможливо визнати пСЦдопСЦчну СЦ тим бСЦльше пСЦдвладну жСЦнку, яка дСЦяла самостСЦйно СЦ навСЦть само-особисто420. ВСЦдкидаючи у такий спосСЦб спроби розСЦрвати зв'язок мСЦж соеmptio СЦ купСЦвлею-продажем, ми стверджуСФмо, що в основСЦ соеmptio лежала купСЦвля. За часСЦв доСЦсторичних СЦ, СЦмовСЦрно, на початку СЦсторСЦСЧ римськоСЧ, коли сСЦмейна "ада була сильна, а опСЦка була СЧСЧ наслСЦдуванням, шлюб вСЦдбувався за допомогою купСЦвлСЦ нареченоСЧ у СЧСЧ домовладики чи у СЧСЧ родичСЦв. Паралельне цьому явище становить нСЦмецьке життя, у якСЦй СЦсторСЦя застаСФ не тСЦльки сильну СЦ всеосяжну батькСЦвську "аду з правом продажу дСЦтей, але навСЦть "аду опСЦкуна продати опСЦкувану в замСЦжжя. Соеmptio, щоправда, не СФ вже дСЦйсна купСЦвля-продаж, але вона зберСЦгаСФ всСЦ зовнСЦшнСЦ ознаки останньоСЧ. КупСЦвля жСЦнок для шлюбу була визнана розбСЦжною СЦз сутнСЦстю шлюбного союзу СЦ тому вийшла з уживання чи була забороненатАЪ а соеmptio зберегла СЧСЧ форму СЦ залишилася назавжди живим свСЦдком минулого.

РЖз цим не згодний французький автор Еsmеin. (Мelаngеs d'historie du droit et critigue. Р. 1886.тАЪ р. 5). ВСЦн заперечуСФ всякий зв'язок соеmptio з колишньою купСЦвлею у виглядСЦ, по-перше, того, що жСЦнка СФ в актСЦ соеmptio як дСЦюча особа, а СЧСЧ батько чи опСЦкун дають тСЦльки згоду на акт, по-друге, у виглядСЦ вСЦдмСЦнностСЦ соеmptio вСЦд акту продажу (vancipatio), що позначаСФться особливо в тому, що перший не створюСФ таких наслСЦдкСЦв для дружини, якСЦ створюСФ другий стосовно дочки. Але заперечення ЕsmеinтАЩa непереконливСЦ. ВСЦн, щоправда, спираСФться на вираження джерел, що вказують, на його думку, на самостСЦйну роль жСЦнки при соеmptio тАФ такий вислСЦв Гая (1, 114): cum maritio suo coemp-tionem facit. Але проти цього слСЦд зауважити, що соеmptio СФ лише спогад про колишню купСЦвлютАЪ СЦ притому тАФ акт штучний, первСЦсний змСЦст якого мСЦг уже забутисятАЪ тому пСЦзнСЦшСЦ автори можуть висловлюватися про нього неточно, неправильно, уявляючи собСЦ справу навСЦть так, начебто при соеmptio дружина СЦ чоловСЦк взаСФмно один одного купують (порСЦвн. мСЦiя СЦз СервСЦя СЦ БоецСЦя, наведенСЦ вище в текстСЦ), що вже СФ очевидна безглуздСЦсть. ДалСЦ, автор спираСФться на мСЦiе з ЦСЦцерона: рrо Flacco XXXIV, 85, СЦ СЦз Соllatiо 1. М. еt R. IV, 2.3. (ми могли б додати ще Гая 1, 115), у яких раtеrfаmilias СЦ tutor жСЦнки при соеmptio виставляються не як дСЦючСЦ особи, а як спСЦвучасники, що дають СЧй лише свою аuctoritas. Це заперечення ЕsmеinтАЩa бСЦльш вагоме, але СЦ його можна усунути. Можна припускати, що згодом, коли первСЦсний змСЦст соеmptio забувся, змСЦнилися не тСЦльки вираження, уживанСЦ при ньому, але змСЦнилися навСЦть СЦ дСЦСЧ, з яких воно складалося; у той час могло показатися байдужим, чи буде дотримуватися стародавнСЦй обряд у точностСЦ, тобто чи буде виступати дСЦючою особою при соеmptio батько або опСЦкун жСЦнки, а вона сама буде займати становище речСЦ, що продаСФться, чи акт соеmptio буде здСЦйснюватися жСЦнкою СЦ СЧСЧ батьком спСЦльно. Отже, спочатку, при соеmptioтАЪ юридично дСЦючою особою був батько чи опСЦкун, що продавав, хоча вже тСЦльки для виду, пСЦдлеглу йому жСЦнку. На це вказуСФ свСЦдчення Гая (1, 113,115), який говорить, що соеmptio вСЦдбуваСФться за допомогою mancipatio, СЦ хоча mancipatio було в часи Гая тСЦльки imaginaria venditio, але за стародавнСЦх часСЦв воно було купСЦвлею дСЦйсною, що можна укласти СЦ зСЦ слСЦв самого Гая (1, 119). Це значення mancipatio вказуСФ на близький звтАЩязок мСЦж купСЦвлею СЦ соеmptio. УтСЦм, ЕsmeСЦn намагаСФться приведенСЦ вираження з Гая витлумачити на свою користь, але, на наш погляд, не грунтовнотАЪ вСЦн спираСФться при цьому (у виглядСЦ слСЦв того ж Гая в книзСЦ 1, Вз 123) на розходження мСЦж соеmptio СЦ mancipatio. Правда, що розходження мСЦж соеmptio СЦ mancipatio у часи Гая СЦснувало, але воно не усувало, однак, причислення соеmptio до mancipatio, як видового поняття до родового. Розходження мСЦж цими актами полягало (у часи Гая) в тому, що жСЦнка, яка надходить у силу соеmptio в manus свого чоловСЦка, nоn deducitur in servilem conditionem, СЦ займаСФ положення не раби, а дочки (filiae loco); це вСЦдхилення вСЦд правил mancipatioтАЪ узагалСЦ виробляючоСЧ dominium на куплений обтАЩСФкт, було викликано в раннСЦй час СЦ мотив йоготАЪ позначений нам ГаСФм у наступному мСЦiСЦ (1, 123). Але це розходження не заважаСФ все ж бачити в соеmptio акт манципацСЦйний, як не заважаСФ визнати манципацСЦСФю акт вСЦддачСЦ дочки в кабалу (in mancipium) та обставина, що тут дСЦйсного продажу немаСФ, СЦ дочка рабою не стаСФ. ДалСЦ, дружина може бути манципСЦйована своСЧм чоловСЦком, як СЦ дочка батьком, СЦ тут вже вона попадаСФ на загальнСЦй пСЦдставСЦ in servilem conditionem вСЦдношенню до 3-СЧ особи, що приймаСФ СЧСЧ in mаnсiрium. Таким чином, при mancipatio заради шлюбу (соеmptio) був зроблений вСЦдступ вСЦд загальних правил, але вСЦд цього характер його не втратився. Це можна бачити ще СЦ з того, що такий вСЦдступ мав мСЦiе (у виглядСЦ зазначених вище мотивСЦв) тСЦльки при соеmptio заради шлюбу; якщо ж соеmptio вСЦдбувалося з СЦншою метою (по вСЦддСЦленню manus вСЦд шлюбу), то воно зберСЦгало всСЦ ознаки mancipatio, як говорить Гай (1, 118)тАЪ тут не було потреби робити вСЦдступу, тому що жСЦнка не ставала тут filiae loco стосовно соеmptionatorтАЩу (порСЦвн. Гай 1, 136). Щоб зробити очевидним зазначене розходження, римськСЦ юристи видозмСЦнили формулу при соеmptio заради шлюбу порСЦвняно з формулою при mancipatio, вСЦдкинувши всСЦ ознаки колишнього servilis conditionis СЦ знищивши становище жСЦнки як обтАЩСФкту, що продаСФться. Це можна вивести з останнСЦх слСЦв наведеного вище мСЦiя. У звтАЩязку з усСЦм сказаним слСЦд визнати, що соеmptio за часСЦв Гаю не вСЦдтворювало вже цСЦлком манципацСЦйного актутАЪ але звтАЩязок того й СЦншоготАЪ СЦ саме спадкоСФмнийтАЪ очевидний.

Таким чином слСЦд визнати, що СЦ народ римський колись практикував купСЦвлю жСЦнок для шлюбу. Наведений нами ряд народностей, що мали звичай купСЦвлСЦ дружин, охоплюСФ величезний регСЦон земноСЧ кулСЦтАЪ але ряд цей мСЦг би бути СЦ ще продовженим, якби в цьому була потреба. Ми вважаСФмо, що навряд чи знайдеться серед народСЦв стародавнього СЦ нового свСЦту хоча б один, у якого не можна було б знайти слСЦдСЦв купСЦвлСЦ дружин. Тому можна СЦ треба цСЦлком погодитися з Постом421тАЪ що в життСЦ всякого народу купСЦвля дружин становить необхСЦдну ступСЦнь у розвитку шлюбних форм.

Викрадення жСЦнок було вСЦдсунуте купСЦвлею СЧх на заднСЦй план, але не знищилося зовсСЦм. Люди, що не мали коштСЦв для купСЦвлСЦ жСЦнки чи не бажали витрачатися на цей предмет, потСЦм нареченСЦ, що не знаходили прихильностСЦ в очах батькСЦв нареченоСЧтАЪ удавалися до викрадення. У такий спосСЦб можна пояснити дивний на перший погляд, але такий, що ще деСЦнде зустрСЦчаСФться звичай умикання за згодою, тактАЪ наприкладтАЪ буваСФ, за словами Lеtournеаu, у племенСЦ Soliga, СЦ також було у словтАЩян росСЦян, вСЦдповСЦдно до виразу нашого лСЦтопису: умикали собСЦ жСЦнок, хто з якою зговориться. У цьому випадку можна говорити про викрадення тСЦльки стосовно батькСЦв нареченоСЧ, права яких на одержання плати за дочку СЦ взагалСЦ право розпоряджатися СЧСЧ долею порушуються. Умикання за угодою, кСЦнець кСЦнцемтАЪ могло вСЦдбуватися навСЦть з вСЦдома батькСЦв СЦ пСЦсля купСЦвлСЦ, що вСЦдбулася, саме в тому випадку, коли бажали уникнути весСЦльних церемонСЦй, що склалися при шлюбСЦ за допомогою купСЦвлСЦ й особливо при шлюбСЦ релСЦгСЦйному (про що нижче)тАЪ але це явище вже пСЦзнСЦшого часу. У порядку виключення викрадення, як спосСЦб придбання дружини, продовжував СЦнодСЦ СЦснувати недоторканно СЦ при пануваннСЦ купСЦвлСЦ дружин СЦ навСЦть у той час, коли ця купСЦвля вийшла з вживання СЦ була заборонена. Так, СЦндуське право, що мСЦститься в збСЦрнику Ману (Ш 33)тАЪ залишаСФ в повнСЦй силСЦ шлюб за допомогою викрадення для касти воСЧнСЦв.

Незгода викрадення, як способу здСЦйснення шлюбу, з мирними вСЦдносинами СЦ взагалСЦ з початками цивСЦльностСЦ викликаСФ згодом репресивнСЦ заходи з боку держави, спрямованСЦ проти цього, тодСЦ вже нетерпимого, звичаю. Так, з'являються заборона викрадення жСЦнок422 СЦ карних законСЦв, що карають викрадення нерСЦдко важкими покараннями. ПотрСЦбно втСЦм зауважити, що боротьба закону зСЦ звичаСФм викрадення продовжувалася довго СЦ, мабуть, продовжуСФться навСЦть тепер. Римське право надаСФ нам у цьому напрямку закон, що з'явився вже наприкСЦнцСЦ його СЦсторСЦСЧ в царювання СЦмператора ФеодосСЦя. Але цСЦ заборони не перешкодили збереженню викрадення у звичаях у виглядСЦ символу з бСЦльш-менш рСЦзкими ознаками, дивлячись на ступСЦнь культурностСЦ СЦ на характер народу. При запровадженнСЦ купСЦвлСЦ жСЦнок викрадення нареченоСЧ залишаСФться як обряд виконання купСЦвлСЦ. Це можна пояснити схильнСЦстю малокультурноСЧ людини тСЦльки придбання вважати цСЦлком надСЦйним СЦ вСЦрним, яке здСЦйснене озброСФною рукою СЦ взагалСЦ за допомогою особистоСЧ сили. Так, мСЦж СЦншим, думали СЦ римляни перших часСЦв СЦ цей погляд СЧх вСЦдбився на первиннСЦй формСЦ похСЦдного надбання на mancipatio, видимою пСЦдставою якого СФ не взаСФмна угода, недобровСЦльна поступка права одного СЦншому, а захоплення силою майна однСЦСФСЧ особи СЦншою. У такому ж розумСЦннСЦ зберСЦгаСФться викрадення поруч з купСЦвлею жСЦнок для шлюбу, як цСЦлком очевидна ознака придбання права на жСЦнку.

З появою купСЦвлСЦ жСЦнок СЦндивСЦдуальний статевий звтАЩязок виникаСФ мирно, за договором мСЦж батьками нареченоСЧ СЦ нареченим чи його батьками. Цей договСЦр не маСФ спочатку строго юридичного характеру СЦ спочатку немаСФ коштСЦв для примусу до його виконаннятАЪ однак, з утворенням державноСЧ "ади СЦ суду, вСЦн визнаСФться обов'язковим, подСЦбно взагалСЦ купСЦвлСЦ-продажу423тАЪ СЦ вСЦдтодСЦ з'являСФться можливСЦсть скарги на невиконання СЦ можливСЦсть примусу до виконання його чи до сплати штрафу. Такий договСЦр або, за стародавнСЦм росСЦйським висловом, змоватАЪ носила у РимСЦ назву: sponsalia СЦ була на початку СЦсторичних часСЦв обовтАЩязковою, як показуСФ збережений до пСЦзнСЦших часСЦв приклад sponsalia у ЛацСЦумСЦ.

У цих обовтАЩязкових СЦ забезпечених позовом спонзалСЦях ЛацСЦуму ми маСФмо, безсумнСЦвно, залишок старовини, що зникла лише пСЦд натиском нових понять, якСЦ прийшли з запровадженням в ЛацСЦумСЦ повного права римського гро-мадянства424. Sponsalia СЦ обрядностСЦ, якСЦ слСЦдували за нею, були, "асне кажучи, справою приватною, що торкалася СЦнтересСЦв тСЦльки окремих сСЦмей. Громада в цю справу за "асним спонуканням не мала потреби втручатися, поки учасниками договору були СЧСЧ членами. Але той же самий договСЦр ставав цСЦкавим СЦ для всСЦСФСЧ громади, якщо вСЦн вСЦдбувався мСЦж СЧСЧ членами й СЦноземцями. Зменшення СЦ збСЦльшення числа членСЦв окремих сСЦмей унаслСЦдок шлюбних договорСЦв з чужеродцями цСЦкавило всю громаду СЦ тому вона втручалася в угоди подСЦбного роду. Таким чином, мирне придбання жСЦнки з СЦншоСЧ громади могло вСЦдбуватися тСЦльки тодСЦ, коли громада, що втрачаСФ свого члена, погоджувалася на цетАЪ читАЪ як говорили римляни, надавала право на gentis еnuptio. ЗвичайнотАЪ така згода, у виглядСЦ взаСФмного СЦнтересу, установлювалася не в кожному окремому випадку, а у видСЦ загальноСЧ угоди СЦз сусСЦднСЦми народами про обмСЦн жСЦнками. НайСЦмовСЦрнСЦше цей договСЦр СЦ носив у римлян назву: соnnubium425.

КупСЦвля жСЦнок у рСЦдних, як СЦ викрадення, ставила СЧСЧ однаково в положення придбаноСЧ речСЦ, у положення рабинСЦ в чоловСЦка СЦ пана СЧСЧ426. ЯкСЦ СЦ при викраденнСЦтАЪ жСЦнка попадала в становище бранки, тобто рабинСЦ, так тепер жСЦнка куплена попадала в положення речСЦ, тобто теж рабське. ЧоловСЦк маСФ усСЦ права над дружиною-рабою, а вона проти нього безправна СЦ безмовна. ЧоловСЦк дивиться на дружину, як на робочу силу, покладаючи на неСЧ важкСЦ СЦ бруднСЦ роботи. ВСЦн бачить, у дружинСЦ не тСЦльки засСЦб для задоволення статевих вСЦдправлень, але й засСЦб для придбання дСЦтей, як робочоСЧ сили що збСЦльшуСФ його добробут. ЧоловСЦк мСЦг навСЦть торгувати тСЦлом своСФСЧ дружини, привласнюючи собСЦ все, нею народжуване, подСЦбно тому як привласнював собСЦ приплСЦд вСЦд худоби чи як збирав плоди зСЦ свого поля427. Таким було становище жСЦнки в домСЦ чоловСЦка при викраденнСЦ СЧСЧ СЦ спочатку при купСЦвлСЦ. Будучи викраденою чи проданою, вона розривала всякСЦ звтАЩязки зСЦ своСФю колишньою сСЦмтАЩСФю СЦ цСЦлком пСЦдкорялася чоловСЦку СЦ сСЦмтАЩСЧ новСЦй. Але купСЦвля була вже явищем бСЦльш високоСЧ культури СЦ саме такою формою придбання, яка не стояла вже, як викрадення, перешкодою до подальшого прогресу в областСЦ сСЦмейних вСЦдносин. ПрироднСФ почуття батькСЦвськоСЧ любовСЦ до дСЦтей, що одержало при запровадженнСЦ мирного способу здСЦйснення шлюбу бСЦльше простору, було обставиною, що спонукала, до помтАЩякшення становища дружини. Батьки починають пСЦклуватися про бСЦльш стерпне положення дочки в домСЦ СЧСЧ чоловСЦка СЦ при договорСЦ купСЦвлСЦ вимовляють СЧй полегшення428. Насамперед вимовляють СЧй волю вСЦд грубих СЦ чорних домашнСЦх робСЦт, що складають долю рабСЦв; чоловСЦку ставиться умова, щоб дружина його здСЦйснювала, по можливостСЦ, тСЦльки легкСЦ роботи, що переважно вСЦдносяться до заготСЦвлСЦ бСЦлизни й одягу429. РЖ в ГрецСЦСЧ, СЦ в РимСЦ перших часСЦв СЦсторСЦСЧ говориться про дружину, що вона сидить вдома СЦ пряде вовну, управляючи служницями. ЦСЦкаве у цьому вСЦдношеннСЦ свСЦдчення Плутарха, який говорить, що турботи про полегшення становища жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ СЧСЧ чоловСЦка входять навСЦть у договори мСЦж громадами про обмСЦн жСЦнками (соnnubia)430. ЦСЦкава ще звСЦстка Геродота (I. 196), який свСЦдчить, що в соnnubia входили й умови про те, щоб тСЦ, хто купував жСЦнку, користувалися лише самСЦ статевими зносинами з нею СЦ не проституювали СЧСЧ (ne рrоstituatur). Очевидно, тут вСЦдображаСФться ще перехСЦд вСЦд первинного гетеризму до шлюбу СЦндивСЦдуального. Те ж прагнення до полегшення становища дружини в домСЦ чоловСЦка викликало появу поняття про придане. Одержуючи плату за дочку чи родичку, той, що продаСФ, з метою надати дСЦвчинСЦ бСЦльш стерпне становище в домСЦ СЧСЧ майбутнього чоловСЦка СЦ тим вивести СЧСЧ з рабського положення, даСФ СЧй чи СЧСЧ чоловСЦку частину з отриманого СЦ цим як би купуСФ прихильнСЦсть чоловСЦка до продаваноСЧ. Ця додача (придане) СЦ, може бути, можливСЦсть зворотного зажадання СЧСЧ при недотриманнСЦ умови чи взагалСЦ помста за невиконання умови були, ймовСЦрно, найдСЦСФвСЦшим засобом, що забезпечував положення жСЦнки. Майнове забезпечення СЦ до наших днСЦв ще впливаСФ на становище жСЦнки в домСЦ СЧСЧ чоловСЦка, тим бСЦльше тАФ у стародавнСЦ часи, коли майнова заможнСЦсть служила наочною ознакою переваги чи шляхетностСЦ СЦндивСЦда431. Таким чином, жСЦнка-раба зробила перший крок на шляху до звСЦльнення вСЦд колишньоСЧ на початку безмежноСЧ "ади СЧСЧ чоловСЦка СЦ пана. ПотСЦм ми спробуСФмо простежити подальшСЦ кроки жСЦнки на цьому шляху, наскСЦльки це стосуСФться римськоСЧ СЦсторСЦСЧ.

ОбидвСЦ розглянутСЦ дотепер форми встановлення СЦндивСЦдуальних статевих вСЦдносин називали ми формами виникнення СЦндивСЦдуального шлюбутАЪ але тепер варто обмовитися, що ця назва вживалася нами не у "асному розумСЦннСЦ. Шлюб, у дСЦйсному розумСЦннСЦ слова, СФ союз чоловСЦка СЦ жСЦнки, що припускаСФ взаСФмнСЦ права й обовтАЩзки СЦ що вказуСФ, отже, хоча б на деяку правоздатнСЦсть дружини. Але саме цСЦСФСЧ здатностСЦ до прав СЦ не було в жСЦнки при вступСЦ СЧСЧ пСЦд "аду чоловСЦка за допомогою викрадення СЧСЧ СЦ навСЦть за допомогою купСЦвлСЦ432. Як сказано вище, жСЦнка й у одному, СЦ в СЦншому випадку попадала в рабське положення, що не допускало СЦ думки про союз чи договСЦр шлюбний. Тому можна думати, що поняття про шлюб, у розумСЦннСЦ союзу мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою, зтАЩявилося не ранСЦше того часу, коли купСЦвля жСЦнок починаСФ пом'якшуватися у своСЧх наслСЦдках433. Перше СЦсторичне поняття про шлюб у римлян, як статевому спСЦвжиттСЦ liberorum guarendorum gratia, не вказуСФ ще на союз мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою СЦ тому повинен бути вСЦднесений до часСЦв досить раннСЦхтАЪ воно ще нСЦчого не говорить про дружину, а тСЦльки про дСЦтей; отже, дружина була на другому планСЦ СЦ тСЦльки потСЦм зайняла мСЦiе дочки. ВнаслСЦдок консерватизму римлян це визначення шлюбу трималося довго СЦ навСЦть у той час, коли воно не вСЦдповСЦдало вже дСЦйсному ладу вСЦдносин.

Ми вже згадували, що помтАЩякшення становища жСЦнки виходило, по-першетАЪ з особливоСЧ умови мСЦж нареченим чи його батьком СЦ батьком нареченоСЧ про звСЦльнення СЧСЧ вСЦд важких СЦ брудних робСЦт, узагалСЦ вСЦд рабськоСЧ працСЦ, СЦ що ця умова СЦнодСЦ пСЦдкрСЦплювалася видачею приданого. ДалСЦ, таке ж помтАЩякшення було викликане розвитком релСЦгСЦйних вСЦрувань. Можна припускати, що друга помтАЩякшувальна обставина зтАЩявилася не пСЦзнСЦше першоСЧ СЦ що вона навСЦть вСЦдСЦгравала немаловажну роль при виникненнСЦ турбот про долю продаваноСЧ дСЦвицСЦ. РелСЦгСЦйнСЦ погляди, як довСЦв Фюстель-де-Куланж434тАЪ глибоко проникають у життя людей уже на перших ступенях розвитку СЦ рСЦшуче впливають на ту чи СЦншу органСЦзацСЦю сСЦмтАЩСЧ СЦ громадитАЪ особливо ж вони мають значення при органСЦзацСЦСЧ першоСЧ. Припускають435тАЪ що релСЦгСЦя одержала свСЦй початок вСЦд культу предкСЦв СЦ що цей культ викликав релСЦгСЦйне освячення сСЦмтАЩСЧ СЦ шлюбу. ПоклонСЦння тСЦням померлих предкСЦв чоловСЦчоСЧ статСЦ СЦ вСЦдправлення вимагаючих ними жертвоприносин436 батько сСЦмтАЩСЧ виконував спочатку одинтАЪ але згодом СЦ дружина знаходить собСЦ доступ до участСЦ в цих обрядах. На чоловСЦковСЦ лежав священний обовтАЩязок подбати про безперервнСЦсть сСЦмейних жертвоприносин на майбутнСЦй час, СЦншими словами обовтАЩязок одружитися з метою створення потомства. Культ предкСЦв вимагав неодмСЦнно продовження в потомствСЦ, для чого дружина була необхСЦдним знаряддям а шлюб тАУ необхСЦдною умовою. ЗвСЦдси тАФ обовтАЩязковСЦсть шлюбу для чоловСЦка. ЗвСЦдси тАФ релСЦгСЦйне значення шлюбу437. ЗвСЦдси тАФ визнання дСЦтей найдорожчим надбанням сСЦмтАЩСЧ438. НарештСЦ, звСЦдси ж помтАЩякшення становища жСЦнки, як помСЦчницСЦ чоловСЦка при вСЦдправленнСЦ культу,439тАЪ що ставить СЧСЧ незмСЦрно високо над колишнСЦм рабським положенням, СЦ який робить СЧСЧ подругою чоловСЦка. Колишня залежнСЦсть жСЦнки, що випливала з положення СЧСЧ, як купленоСЧ речСЦ, надавала чоловСЦковСЦ право розпоряджатися дружиною так, як СЦ СЦншими речами, СЦ зокрема право продати СЧСЧ СЦншому. РелСЦгСЦйне освячення шлюбу знищило це право, як незгодне з новим положенням дружини, СЦ визначило, що чоловСЦк, який продав дружину, СФ злочинець перед священними законами (Jus sacrum) СЦ повинен вважатися homo sасег440.

РелСЦгСЦйне освячення союзу шлюбного й особливо викликанСЦ цим освяченням релСЦгСЦйнСЦ обрядовостСЦ при здСЦйсненнСЦ шлюбу зтАЩявилися, СЦмовСЦрно, уперше при шлюбСЦ, чиненому купСЦвлею. Шлюбу за допомогою викрадення безумовно рабському положенню жСЦнки при цьому шлюбСЦ не могло вСЦдповСЦдати релСЦгСЦйне освячення441. З СЦншого боку, СФ позитивнСЦ свСЦдчення, що шлюб, чинений купСЦвлею, супроводжувався релСЦгСЦйними церемонСЦями. З появою культу предкСЦв утруднюСФться перехСЦд з однСЦСФСЧ сСЦмтАЩСЧ в СЦншу; жСЦнка, яке робить цей перехСЦд, вступаСФ в сСЦмтАЩю свого чоловСЦка з дотриманням особливих обрядностей причислення СЧСЧ до культу предкСЦв. Таким чином, до цивСЦльного акту купСЦвлСЦ-продажу приСФднуються релСЦгСЦйнСЦ церемонСЦСЧ. ЦСЦ останнСЦ сильно пСЦдняли становище жСЦнки в очах СЧСЧ володаря-чоловСЦка СЦ всСЦСФСЧ громади; вСЦдтодСЦ рабство для дружиСЧни можна вважати закСЦнченим, хоча зовнСЦшньо "ада чоловСЦка зберСЦгаСФ усСЦ своСЧ атрибути необмеженоСЧ "ади пана.

Придбання дружини за допомогою купСЦвлСЦ СЦснувало довгий час. Цей мирний спосСЦб легко поСФднувався з розвитком зовнСЦшньоСЧ культури людського роду СЦ став вСЦдступати на заднСЦй план тСЦльки тодСЦ, коли одержали бСЦльш сильний розвиток поняття морально-релСЦгСЦйнСЦ. На початку однаковий склад народонаселення громади згодом розпадаСФться на соцСЦальнСЦ класи, що не залишаСФться без впливу на релСЦгСЦйнСЦ погляди СЦ на форми здСЦйснення шлюбу. Утворення особливого класу жрецСЦв швидко просуваСФ вперед розвиток релСЦгСЦйного культу, який отримуСФ головне значення для деяких сторСЦн життя СЦ, мСЦж СЦншим, для шлюбу. Шлюб СЦ ранСЦше був уже релСЦгСЦйним обовтАЩязком для чоловСЦка стосовно сСЦмейних богСЦв тАФ ларСЦв442тАЪ унаслСЦдок чого виробляСФться звичай запитувати богСЦв попередньо про майбутнСЦй шлюб (auspicia) СЦ просити СЧхнього благословення на шлюб, що вСЦдбувся (жертвоприносини при шлюбСЦ)443. Але ж цСЦ обряди могли вСЦдСЦгравати другорядну роль, будучи поСФднанСЦ з цивСЦльним договором купСЦвлСЦ-продажу нареченоСЧ СЦ будучи лише релСЦгСЦйним освяченням СЧСЧ. Клас жрецСЦв, що зтАЩявився з маси народонаселення, якСЦ вважали себе посередниками мСЦж богами СЦ людьми, споглядаСФ на свСЦй шлюб з особливою суворСЦстю СЦ пСЦклуСФться про надання йому переважно чи навСЦть винятково релСЦгСЦйного характеру, може бути СЦ для того, мСЦж СЦншим, щоб вСЦдрСЦзнити себе в цьому вСЦдношеннСЦ вСЦд СЦнших класСЦв народонаселення. Так було, ймовСЦрно, в РЖндСЦСЧ.

У РимСЦ особливого жрецького стану не було, жрецСЦ бралися зСЦ стану патрицСЦСЧвтАЪ але СЦ там вплив СЧх на шлюб мСЦг бути таким. За таких умов виробляються релСЦгСЦйнСЦ форми шлюбу: у РимСЦ тАФ соnfarreatio в РЖндСЦСЧ тАФ Вrаmа СЦ Devas444 СЦ релСЦгСЦйна форма шлюбу у грекСЦв445. БСЦльш пСЦднесений погляд на шлюб, що виробився у жрецСЦв, стояв у протирСЦччСЦ з цивСЦльно-правовою формою шлюбу за допомогою купСЦвлСЦ-продажу. Цей спосСЦб, що завжди вказуСФ на рабське пСЦдпорядкування жСЦнки, не дивлячись на всСЦлякСЦ помтАЩякшення становища дружини, стаСФ незгодним з СЦдеСФю, що пробиваСФться, про рСЦвнСЦсть чоловСЦка СЦ дружини перед богами. Тому СЦз середовища жрецСЦв виходить думка про виключення купСЦвлСЦ зСЦ шлюбного обряду СЦ про розширення значення СЦншого складового елементу його дСЦй релСЦгСЦйного характеру. Так поступово складаСФться зневага до купСЦвлСЦ СЦ навСЦть заборона СЧСЧ, принаймнСЦ, для вищих класСЦв446. За таких умов СФ в РимСЦ релСЦгСЦйна форма здСЦйснення шлюбу тАФ соnfarreatioтАЪ яка ймовСЦрно, СЦснувала на початку поруч з купСЦвлею-продажем СЦ була доступна тСЦльки вищому класу447тАЪ а для жрецСЦв, принаймнСЦ, для вищих фламСЦнСЦв (Flamines Dialis, Маrtialis, Guirinas)448 навСЦть обов'язкова449.

РелСЦгСЦйна форма шлюбу в РимСЦ - соnfаrrеаtio - продукувала однак усСЦ тСЦ самСЦ наслСЦдки в цивСЦльному вСЦдношеннСЦ, якСЦ робила СЦ цивСЦльна форма - купСЦвля. Дружина перебувала пСЦд "адою чоловСЦка СЦ пСЦдкорялася йому цСЦлком. Але СЧСЧ становище при цьому шлюбСЦ, як сказано, було незрСЦвнянно вищим, нСЦж при купСЦвлСЦ. Самий спосСЦб здСЦйснення шлюбу не указуСФ вже на рабське становище дружинитАЪ навпаки, обряд при соnfаrrеаtio вказуСФ скорСЦше на рСЦвнСЦсть дружини з чоловСЦком перед особами богСЦв450. УтСЦм, у цьому обрядСЦ можна знайти й елементи цивСЦльно-правовоСЧ угоди. Шлюб СЦ "ада чоловСЦка в цьому випадку виникають з одного боку, внаслСЦдок угоди самих наречених в присутностСЦ жрецСЦв СЦ десяти свСЦдкСЦв451тАЪ з СЦншого тАФ внаслСЦдок згодитАЪ даноСЧ батьком нареченоСЧ, а також унаслСЦдок безоплатноСЧ передачСЦ нареченому прав на неСЧ452.

Появу соnfаrrеаtio можна вСЦднести до перСЦоду землеробства через те, що одна з найважливСЦших церемонСЦй при нСЦй, яка дала СЦмтАЩя всьому акту, полягала у вживаннСЦ хлСЦба з пшеничного борошна.

ЗвтАЩязок соnfаrrеаtio з землеробством доводиться СЦ предметами, принесеними в жертву453тАЪ а також СЦ тим, що жертвоприносини при ньому вСЦдбувалися на честь богСЦв землеробства СЦ родючостСЦ (Сеrеs, Теllus, Juno)454. Таким чином, СЦ за часом появи, СЦ за змСЦстом своСЧм, як форма переважно релСЦгСЦйна, соnfаrrеаtio повинна бути визнана такою, що походить пСЦзнСЦше СЦнших форм, згаданих вище.

Судячи зСЦ складних релСЦгСЦйних обрядСЦв СЦ присутностСЦ декСЦлькох жрецСЦв соnfаrrеаtio призначалася насамперед для осСЦб, якСЦ мали бажання стати жрецями, якСЦ у РимСЦ спочатку обиралися тСЦльки СЦз патрицСЦСЧв, якСЦ мали право вСЦдправлення всСЦх релСЦгСЦйних обрядСЦв. Для СЦншого населення, а також СЦ для патрицСЦСЧв, що не бажали дотримуватись обтяжливих обрядСЦв при соnfаrrеаtio, СЦз знищенням купСЦвлСЦ не було би форми для здСЦйснення шлюбу; тим часом формалСЦзм, "астивий римлянам того часу, вимагав такоСЧ форми СЦ при тому рСЦзко окресленоСЧ, так би мовити драматичноСЧ. Саме для цих цСЦлей СЦ була збережена форма купСЦвлСЦ-продажу, пСЦд СЦмтАЩям соеmptio. Отже, соеmptio СФ форма штуч-на455тАЪ але не вигадана. Вона СФ образ, чи, якщо завгодно, примара (imagio) ранСЦш СЦснувавшоСЧ купСЦвлСЦ (imaginaria venditio). Одержавши вСЦдразу до дСЦйсноСЧ купСЦвлСЦ дружин, людство, за звичай, довгий час зберСЦгаСФ СЧСЧ пСЦд виглядом передачСЦ подарункСЦв нареченим батькам чи родичам нареченоСЧ (приклади зазначенСЦ вище). ПотСЦм СЦ видача подарункСЦв перестаСФ бути дСЦйсною винагородою за наречену СЦ зберСЦгаСФться як проста обрядовСЦсть у виглядСЦ передачСЦ якоСЧ-небудь однСЦСФСЧ монети. РЖз цього часу шлюб вСЦдбуваСФться внаслСЦдок угоди мСЦж батьком нареченоСЧ СЦ нареченим чи його батьком про безоплатну передачу нареченоСЧ. У такому напрямку йшло перетворення купСЦвлСЦ-продажу для шлюбу у всСЦх народностей, навСЦть у тих, у яких купСЦвля була потСЦм прямо заборонена. У такому ж напрямку йшло перетворення СЦ римського шлюбу. Але було СЦ розходження. Жоден народ стародавнього свСЦту не був так схильний до установлення твердих, рСЦзких форм в галузСЦ цивСЦльного права СЦ, мСЦж СЦншим, тому жоден народ не виробив свого права до такоСЧ досконалостСЦ, як римляни. УнаслСЦдок цього в той час, як СЦншСЦ народностСЦ зберСЦгали форму колишньоСЧ купСЦвлСЦ дружин лише як побутову обрядовСЦсть, що служить засобом розпСЦзнавання щлюбного договору, що вчинився, СЦ тому звичайно дотримуваноСЧ, але не обовтАЩязковоСЧ (такий, наприклад, викуп нареченоСЧ в росСЦйському весСЦллСЦ,456 римляни, навпаки, створили з обрядСЦв колишньоСЧ купСЦвлСЦ-продажу особливий обовтАЩязковий, юридичний акт, пСЦд назвою соемрtСЦо. ЗдСЦйснення цього акту було необхСЦдно для того, щоб статевий звтАЩязок був визнаний законним шлюбом (Justae nuptiae) СЦ щоб чоловСЦк одержав "аду над дружиною СЦ дСЦтьми. Таким чином, якщо купСЦвля дружин з СЧСЧ наступними видозмСЦнами була способом здСЦйснення шлюбу, "астивим усСЦм народам, що стояли на вСЦдомому ступенСЦ розвитку, СЦ тому таким, що вСЦдноситься до розряду правовСЦдносин jus gentium, то соеmptiо було способом чисто римським (juris civilis Rоmanorum), на що СЦ вказуСФ Гай.

Надзвичайно цСЦкаве питання про те, чи припинилася дСЦйсна купСЦвля-продаж у римлян ранСЦше, нСЦж в СЦнших народСЦв, сусСЦднСЦх з Римом, не може бути вирСЦшене через брак СЦсторичних вСЦдомостей про правовСЦ погляди цих сусСЦдСЦв Риму. Але можна припускати з достатньою ймовСЦрнСЦстю, що Рим випередив у цьому вСЦдношеннСЦ своСЧх сусСЦдСЦв як СЦ узагалСЦ випередив СЧх у розвитку правосвСЦдомостСЦ. Це припущення пСЦдтверджуСФться досить ясно ГеллСЦСФм стосовно sponsalia (Gellius, Nоstеs Аtticaе IV. 4). ГеллСЦй говорить, що sponsalia у ЛацСЦумСЦ мали силу зобов'язального договору, забезпеченого, подСЦбно договорам узагалСЦ, позовом СЦ що такий характер sponsalia втратили лише з часу дарування ЛацСЦуму права повного римського громадянства. Отже, у РимСЦ цей договСЦр давно не мав вже обовтАЩязкового характеру, чи краще сказати, втратив подСЦбний характер саме незабаром пСЦсля знищення дСЦйсноСЧ купСЦвлСЦ дружин, правовим титулом якоСЧ вСЦн був. ПервСЦсне значення спонзалСЦй утримувалося в Ла-цСЦумСЦ довше, нСЦж у РимСЦтАЪ звСЦдси можна вивести, що купСЦвля дружин, що вСЦдбувалася колись у формСЦ спонзалСЦй, практикувалася в ЛацСЦумСЦ СЦ пСЦсля того, як вийшла вже з уживання в народу римського. ВсерединСЦ держави на змСЦну купСЦвлСЦ дружин виступила соеmptiотАЪ але вона була, як сказано вище, формою нацСЦонально-римською СЦ тому була недоступна для перегринСЦв. Римлянин для здСЦйснення шлюбу СЦ набуття "ади над дружиною (manus) мСЦг зробити чи соnfаrrеаtio, чи соеmptiо. Але нСЦ те, нСЦ СЦнше не було доступне СЦноземцям. Перше було недоступне за пСЦдставами релСЦгСЦйними, друге тАФ за пСЦдставами полСЦтичними, що впливали СЦ на приватнСЦ правовСЦдносини (на сарut приватноСЧ особи), тому що СЦноземець у той час (при пануваннСЦ juris civilis) у РимСЦ не вважався правоздатним СЦ не мСЦг робити юридичних угод, тим бСЦльше таких формальних, як соеmptiо, що вимагало присутностСЦ свСЦдкСЦв СЦ libripensтАЩa. Шлюб з перегринами був у цей час у великому обСЦгу в римлян, СЦ тому була потрСЦбна яка-небудь форма для нього СЦ для встановлення "ади над дружиною. Становище дружини в римськСЦй сСЦмтАЩСЧ, як сказано трохи вищетАЪ видозмСЦнилося, але бСЦльше de fakto, анСЦж de jure; de jure дружина продовжувала перебувати пСЦд суворою "адою чоловСЦка. ПатрСЦархальний побут з його всеосяжною "адою СЦ суворим пСЦдпорядкуванням був закрСЦплений у РимСЦ визначеннями права СЦ тому зберСЦгався довше, нСЦж в СЦнших народСЦв. З СЦншоСЧ сторони римляни досить рано прийшли до вСЦдокремлення релСЦгСЦСЧ СЦ моралСЦ вСЦд права, СЦ тому в них рано вже послабла взаСФмодСЦя мСЦж цими силами. УнаслСЦдок цього дружина, насправдСЦ вже не купована, пСЦдпадала, однак, de jure пСЦд сувору "аду чоловСЦка, тому що вважалася як би купленою, раз було зроблено соеmptioтАЪ але безмежна ранСЦше "ада чоловСЦка була вже обмежена, СЦ дружина займала те ж положення, що СЦ дочка (filiae loco), а рабою вже не вважалася. СхильнСЦсть римлян до консерватизму в правовой сферСЦ обумовлювала завзяту сталСЦсть СЦ прихильнСЦсть СЧх до збереження форм юридичного буття, що СЦснували. УнаслСЦдок цього соеmptio з усСЦма його труднощами для дружини продовжувало СЦснувати у римлян, не дивлячись на фактичну СЦ почасти юридичну видозмСЦну внутрСЦшнього побуту сСЦмтАЩСЧ в розумСЦннСЦ помтАЩякшення положення дружини. За таких обставин вищевказана потреба у будь-якСЦй формСЦ для шлюбу римлянина з перегрСЦнкою була особливо настСЦйною. Для набуття "ади над дружиною, що складало ще суттСФву ознаку шлюбу, необхСЦдна була форма, яка зовнСЦшньо вказувала на пСЦдпорядкування дружини. Ми вважаСФмо, що такою формою став usus тАУ форма виникнення шлюбу в силу закСЦнчення рСЦчноСЧ давнини спСЦвжиття чи, точнСЦше, давнини володСЦння дружиною457. Usus СФ поняття, аналогСЦчне usupatio тАФ давнини набувальноСЧ стосовно речей СЦ створеного по типу цього останньо-го458. ВСЦн вСЦдносився до соemptio так, як usucapio вСЦдносилося до еmptio vendi-tio чи до його прототипу до mancipatio. ВСЦн зтАЩявився ще в той час, коли на дружину дивилися, принаймнСЦ de jure, як на рСЦч, якою можна було володСЦти, чи як на свою "аснСЦсть459. Процес його утворення почався, СЦмовСЦрно, задовго ще до ХП таблиць, але встановлення СЦ утвердження термСЦну, очевидно, вСЦдбулося або в ХП таблицях, або незадовго до них. ДецемвСЦри ж визнали за необхСЦдне внести до своСЧх законСЦв положення про можливСЦсть перерви цСЦСФСЧ давнини (usrраtio)460. Ми вважаСФмо, що утворення СЦ розвиток поняття про давнСЦшнСФ придбання дружини йшло паралельно з розвитком давнСЦшнього придбання речей чи лише небагато вСЦдставало вСЦд нього. За допомогою цього давнСЦшнього володСЦння римлянин привласнював собСЦ "аду над дружиною тАФ перегрСЦнкоютАЪ пСЦдводячи в такий спосСЦб ненормальний, з погляду його спСЦвгромадян, шлюб sine manu пСЦд загальну норму шлюбСЦв сum mаnu. Ось випадок СЦтАЪ спочатку, можливо, СФдинийтАЪ де для укладення суворого римського шлюбу знадобилася нова форма, додаткова до двох вже СЦснуючих461. Можливо, втСЦм, припустити, що usus застосовувався СЦ для шлюбСЦв мСЦж римлянами, саме у виглядСЦ додатковоСЧ форми при незастосованостСЦ по чому-небудь однСЦСФю з основних форм чи у випадку СЦстотного недолСЦку в актах конфарреацСЦСЧ чи коемпцСЦСЧ462.

Таким чином, шлюб per usum ми вважаСФмо таким, що зтАЩявився пСЦзнСЦше двох перших форм шлюбу сum mаnu СЦ саме у видах доповнення СЦ пСЦдведення пСЦд загальне правило випадкСЦв, що вСЦдхиляються. Несправедливо тому cтверджуСФ Rossbach (ibit. р. 158), що usus був створений для переходу вСЦд суворого шлюбу (сum mаnu) до вСЦльного шлюбу (sine mаnu). Введення його мало на метСЦ не послаблення СЦ тим бСЦльше не знищення старого ладу шлюбних вСЦдносин, а, навпаки, пСЦдтримку його СЦ примирення з ним усСЦх випадкСЦв, що вСЦдхиляються. З СЦншого боку, не можна погодитися з поглядом тих вчених, що usus XII таблиць приводять у звтАЩязок з найдавнСЦшим допатрСЦархальним ладом матримонСЦальних вСЦдносин. Так, говорять463тАЪ що походження шлюбу per usum треба шукати в далекСЦй давнинСЦ, в епоху першоСЧ стадСЦСЧ розвитку шлюбних вСЦдносин. ПСЦд час первСЦсного гетеризму стали з'являтися мало по малу окремСЦ випадки СЦндивСЦдуального шлюбу спершу за допомогою захоплення жСЦнок на вСЦйнСЦ, а потСЦм за допомогою купСЦвлСЦ дружин. ЗрозумСЦло, той, хто вСЦдвойовував чи купував жСЦнку, дорожив нею, як своСФю "аснСЦстютАЪ але спочатку вСЦн не був унебезпечений у цСЦй "асностСЦ, тому що найсильнСЦший завжди мСЦг вСЦдняти дружину в найслабшого. Однак, згодом СЦ вигоди людини, що придбала дружину, так само як СЦ спСЦвчуття СЦнших людей, викликане тим же спонуканням, змусили людей оберСЦгати бСЦльш-менш тривале володСЦння чи користування (usus) однСЦСФю жСЦнкою. Такий звичай вСЦдбувався паралельно з розвитком права "асностСЦ СЦндивСЦдуальноСЧ СЦ привСЦв до того, що "usus зробився окремим способом укладення шлюбу поряд з СЦншими шлюбними формами, соnfаrrеаtio СЦ соеmptio». Не погоджуючись з висловленим у наведених словах поглядом зауважимо, насамперед, що якби usus вСЦдбувся таким чином, то вСЦн припинився б з часу утвердження купСЦвлСЦ дружин. Автор наведеноСЧ думки, щоправда, говорить, що той, хто захопив на вСЦйнСЦ чи купив дружину, спочатку не був убезпечений у своСФму правСЦ, СЦ тСЦльки шляхом давнини закрСЦпилася за ним "аснСЦсть на жСЦнку. Але якщо так було в первиннСЦ часи, то з подальшим розвитком повинен був змСЦцнитися СЦ дСЦйсно змСЦцнився протилежний погляд про безумовну приналежнСЦсть захопленоСЧ чи купленоСЧ речСЦ. Римляни в стародавнСЦ часи, як вСЦдомо, вважали невСЦдтАЩСФмною "аснСЦстю те, що було захоплено у ворога, СЦ цей спосСЦб набуття права на речСЦ послужив у них прототипом для придбання "асностСЦ й у мирний час тАФ для акту mancipatio, сутнСЦсть якого полягала в заявСЦ з боку того, хто здобуваСФ, про самовладне захоплення речСЦ. Таким чином варто визнати, що здобич, mancipatio СЦ його приватний вид тАФ соеmptio встановлювали право невСЦдтАЩСФмноСЧ приватноСЧ "асностСЦ. При цьому станСЦ справ usus, як спосСЦб закрСЦплення придбання, повинен був втратити своСФ значення, СЦ не ясно, як обставини могли б викликати продовження його СЦснування. Таким чиномтАЪ мСЦж usus первСЦсного часу СЦ usus часСЦв СЦсторичних, на нашу думку, не можна установити спадкоСФмного звтАЩязкутАЪ унаслСЦдок чого ми СЦ визнаСФмо, що останнСЦй СФ явище нове. Не можна далСЦ бачити пСЦдтвердження думки про виникнення usus у допатрСЦархальний перСЦод СЦ за тих обставин, в яких вСЦн припинився, за словами Гая464тАЪ ранСЦше СЦнших форм шлюбу cum manu. Таке припинення його буде цСЦлком зрозумСЦле, якщо визнатитАЪ що usus був формою додатковою, створеною для пСЦдведення пСЦд загальну норму випадкСЦв, що прямо СЧй не пСЦдкоряються. Коли шлюб СЦ manus роздСЦлилися СЦ confarreatio, СЦ usus стали формами придбання manus, а шлюб СЦснував незалежно вСЦд них, тодСЦ знищилося прагнення до здСЦйснення шлюбСЦв неодмСЦнно cum manu СЦ тому утратив своСФ значення usus. З тих пСЦр тСЦ, що бажали здСЦйснити шлюб cum manu могли зупинитися на однСЦй СЦз двох основних форм: confarreatio СЦ соеmptio, а тСЦ, хто не мСЦг цього зробити, залишалися у вСЦльному (те ж законному) шлюбСЦ. Отже, usus припинив своСФ СЦснування ранСЦше СЦнших форм строгого шлюбу через непотрСЦбнСЦсть. НакСЦнець, якщо визнати usus залишком гетеризму, то можна було б очСЦкувати, що вСЦн утратить своСФ значення з появою бСЦльш досконалих форм патрСЦахального шлюбу тАФ confarreatio СЦ соеmptio. Але цього не сталося, тому що ще Гай згадуСФ про usus, як про форму шлюбу, хоча вже в його час вСЦн не практикувався. Проти звтАЩязку usus XII таблиць з гетеризмом говорить, далСЦ, невСЦдповСЦднСЦсть первСЦсного порядку речей з патрСЦархальним ладом. ХСЦба патрСЦархальний побут мСЦг терпСЦти, щоб в основний його СЦнститут тАФ сСЦмтАЩю тАФ вносилося коливання внаслСЦдок переживань з часСЦв попереднього гетеризму? ПатрСЦархальний лад не мСЦг визнати свободи розлучення з боку жСЦнки СЦ тим бСЦльше не мСЦг визнати можливостСЦ безладних статевих зносин протягом першого року при usus, що стверджують тСЦ, хто дотримуСФться протилежного погляду на цю форму шлюбу. УсСЦ цСЦ незгоднСЦ з загальним напрямком явища повиннСЦ були знищитися слСЦдом за установлюванням патрСЦархальноСЧ сСЦмтАЩСЧ. ПатрСЦархальний шлюб cum manu став вСЦдтодСЦ СФдиною формою шлюбу, СЦ усСЦ жСЦнки були пСЦд "адою батькСЦв чи чоловСЦкСЦвтАЪ як же допустити при цьому патрСЦархальну свободу для жСЦнки в перший рСЦк шлюбу реr usum? НарештСЦ, указують ще на СЦсторичне спСЦввСЦдношення шлюбних форм СЦ звСЦдси роблять висновок, що usus була формою бСЦльш ранньою: "всСЦ класичнСЦ письменники, говорятьтАЪ дивилися на usus, як на одну з найбСЦльш раннСЦх форм, тому що одноголосно ведуть мову про неСЧ перш, нСЦж про confarreatio СЦ соеmptio». Але нам здаСФться, що одне лише розмСЦщення цих форм при СЧх перерахуваннСЦ (наприклад у Гая) не може дати пСЦдстави для будь-якого висновку.

Таким чином, ми бачимо в шлюбСЦ реr usum явище нове. ПатрСЦархальний побут не мСЦг терпСЦти пережиткСЦв з часСЦв гетеризму в тому виглядСЦ, у якому це припускають. ПотСЦм, рано чи пСЦзно патрСЦархальний побут повинен був поступитися СЦ дСЦйсно поступився новим порядкам сСЦмейних СЦ шлюбних вСЦдносин, СЦ шлюб реper usum, на нашу думку, був тСЦСФю галуззю, через яку проникли новСЦ поняття в патрСЦархальну сСЦмтАЩютАЪ але це сталося пСЦзнСЦше ХП таблиць. Визначення цих таблиць про usurpatio trinoctii зовсСЦм не мало на увазСЦ урСЦвняння прав подружжя, що вСЦдбулося пСЦсля,465 а СФ визначення, подСЦбне до визначення тих же таблиць про термСЦни давнини на речСЦтАЪ цим XII таблиць твердо вста-новили термСЦн давнього володСЦння, а також термСЦн СЦ спосСЦб для переривання його.

Окидаючи поглядом усе, сказане дотепертАЪ про походження СЦндивСЦдуального шлюбу у римлян, ми зауважуСФмо, що цей народ спочатку йшов тим же шляхом, яким йшли й СЦншСЦ арСЦйськСЦ народностСЦ, але потСЦм ухилився СЦ створив особливСЦ форми шлюбу. Початок СЦндивСЦдуального шлюбу покладено було у римлян викраденням жСЦнок з СЦнших громадтАЪ причому жСЦнка, як бранка, знаходилася в рабському становищСЦ. ПотСЦм, з розвитком мирних зносин мСЦж громадами, зтАЩявляСФться купСЦвля жСЦнок, що ставить СЧх також у стаовище рабське, але яка допускала вже помтАЩякшення за взаСФмними умовами контрагентСЦв. Розвиток релСЦгСЦйних вСЦрувань СЦ обрядностей викликаСФ нову форму тАФ соnfarreatio тАФ для тих класСЦв народонаселення, якСЦ вважають себе призначеними до вСЦдправлення публСЦчного культу. Разом з тим у осСЦб цих класСЦв розвиваСФться презирство до купСЦвлСЦ-продажу жСЦнок для шлюбу, хоча ця форма, продовжуСФ СЦснувати безперешкодно для класСЦв нижчих. Навпаки, первинна форма тАУ викрадення тАФ як незгодна з початками громадянськостСЦ, що розвиваСФться, тепер прямо забороняСФться. Презирство вищих класСЦв до купСЦвлСЦ дружин СЦ особливо незгода СЧСЧ з релСЦгСЦйним значенням шлюбного союзу СЦ значенням дружини, як пособницСЦ чоловСЦка при домашнСЦх жертвоприносинах, приводять до того, що купСЦвля-продаж жСЦнок виходить з уживання й у нижчих класСЦв. НеприступнСЦсть чи незручнСЦсть для останнСЦх релСЦгСЦйноСЧ форми тАФ соnfarreatio викликаСФ, однак, продовження обряду купСЦвлСЦ, у виглядСЦ соеmptio, як зовнСЦшньоСЧ ознаки виникаючого шлюбу. Шлюб виникаСФ не в силу договору купСЦвлСЦ, а за допомогою безоплатноСЧ передачСЦ жСЦнки, але при цьому повинна бути здСЦйснена форма, яка стала юридично обов'язковою, удаваноСЧ купСЦвлСЦ-продажу. Це зникнення дСЦйсноСЧ купСЦвлСЦ вСЦдбилося на становищСЦ дружини, тАФ вона перестала бути купленою рСЦччю, хоча ще de jure вважалася такою у виглядСЦ того, що суворСЦ вСЦйськовСЦ вдачСЦ древнСЦх римлян СЦ патрСЦархальний склад сСЦмтАЩСЧ вимагали повного пСЦдпорядкування жСЦнки чоловСЦку, як СЧСЧ захиснику СЦ пану. Знищення купСЦвлСЦ, таким чином, не припинило "ади чоловСЦка над дружиноютАЪ первСЦсного набуття права "асностСЦ на дружину вже немаСФ, але полСЦтичнСЦ СЦ соцСЦальнСЦ умови вимагають продовження суворого пСЦдпорядкування дружини пСЦд руку (manus) чоловСЦка. Титулом придбання такоСЧ "ади чоловСЦка над дружиною СФ соеmptio, imaginaria venditio. Таким чином, купСЦвля-продаж дружини не перетворюСФться на просту побутову обрядовСЦсть, як викрадення, а переходить в акт, хоча СЦ символСЦчний, але юридично необхСЦдний. ЦСЦСФю особливСЦстю форми римський шлюб вСЦдрСЦзняСФться вСЦд шлюбу СЦнших народностей. ЦСЦСФю обставиною, далСЦ, пояснюСФться тривалСЦсть СЦснування "ади чоловСЦка над дружиною у римлян порСЦвняно з СЦншими народностями, що СЦ навело Гая на думку, нСЦбито "ада чоловСЦка насаджена в римському шлюбСЦ СЦ спосСЦб СЧСЧ встановлення тАФ соеmptio, реr mancipationem були нацСЦонально-римськими установами. У дСЦйсностСЦ ж в СЦнших народСЦв була така сама "ада чоловСЦка, але вона не знайшла собСЦ сувороСЧ юридичноСЧ постановки СЦ, так би мовити, розпливлася пСЦд впливом побутових умовтАЪ у РимСЦ ж ця "ада продовжуСФ de jurе СЦснувати СЦ тодСЦ, коли de facto сСЦмейний стан дружини вже змСЦнився. Поруч СЦз соnfarreatio СЦ соеmptio зтАЩявилася у римлян третя форма шлюбу тАФ usus, створена, на нашу думку, заради приведення до норми тих випадкСЦв, якСЦ чомусь вСЦдхилялися вСЦд зви-чайного порядку.

У римському правСЦ ми знаходимо пСЦдтвердження правильностСЦ наших висновкСЦв. Шлюб з пСЦдпорядкуванням дружини чоловСЦку тАФ невСЦльний шлюб (сum manu) спочатку був заснований, слСЦд припустити, на придбаннСЦ дружини без згоди на те будь СЦз ким. Це було дСЦйсне придбання дружини силою у "аду, у фСЦзичне володСЦння чоловСЦкатАЪ це був невСЦльний шлюб у "асному розумСЦннСЦ цього слова. ЖСЦнка викрадаласятАЪ СЦ поки викрадач фактично володСЦв нею, вона була частиною його дому, його майна. Цим можна пояснити, чому римське слово familia позначало однаково СЦ сСЦмтАЩю СЦ майно римського домовладики, чому не тСЦльки дружина, але СЦ дСЦти, народженСЦ нею, знаходилися в його "адСЦ наряду з його майном. Можна позитивно сказати, що в цей перСЦод не було нСЦ подружньоСЧ, нСЦ батькСЦвськоСЧ "ади, а була лише "ада "асника над придбаною жСЦнкою СЦ народженими нею дСЦтьми. Очевидно, за такого становища придбаноСЧ жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ, точнСЦше сказати в майнСЦ здобувача, не могло бути СЦ мови про будь-яку угоду будь СЦз ким. Цим же становище жСЦнки, як придбаноСЧ речСЦ, визначалося разом з тим СЧСЧ особисте майнове становище. Такий був голий факт життя. ВСЦн мав потребу в правовому виправданнСЦтАЪ СЦ поступово, у якому порядку ми напевно не знаСФмо, виникли в Стародавньому РимСЦ освяченСЦ правом СЦ релСЦгСЦСФю способи укладення шлюбу: приношення урочистоСЧ жертви (соnfarreatio), удаваний продаж (соemptio) СЦ давнина (usus). Мета усСЦх цих способСЦв полягала в тому, щоб так чи СЦнакше на релСЦгСЦйнСЦй чи правовСЦй пСЦдставСЦ передати жСЦнку з пСЦд "ади одного у "аду СЦншого домовладики. Ця юридична змСЦна "ади СЦ складала, основу невСЦльного шлюбу в РимСЦ, його сутнСЦсть. З цСЦСФСЧ ж точки зору варто звернути увагу ще на особливий спосСЦб, яким користувалися римляни для фактичноСЧ змСЦни "ади над видаваною замСЦж жСЦнкою. Про цей спосСЦб ми згадували вище. Це тАФ зобов'язання, укладене в урочистСЦй, релСЦгСЦйнСЦй формСЦ, для однСЦСФСЧ сторони тАФ вСЦддати жСЦнку з рСЦдноСЧ сСЦмтАЩСЧ в чужу у замСЦжжя, а для СЦншоСЧ тАФ увести СЧСЧ в нову сСЦмтАЩю в замСЦжжя (sponsaliа). Звичайно цю договСЦрну угоду розглядають як попереднСЦй договСЦр про укладання у майбутньому шлюбу СЦ переводять тАЮsponsalia" словом тАЮзмоватАЭ чи тАЮзаручинитАЭ. Таке розумСЦння СЦ такий переклад не тСЦльки не точнСЦ, але, на нашу думку, навряд чи й правильнСЦ.

Sponsalia тАФ за первСЦсною СЦдеСФю тАФ не попереднСЦй договСЦр, але самий договСЦр. Це укладений, але ще не здСЦйснений шлюб466. Шлюбний договСЦр про передачу жСЦнки в СЦсторичнСЦй наступностСЦ покликаний був, очевидно, замСЦнити собою насильницьке заволодСЦння жСЦнкою, викрадення467. Те й СЦнше вело лише до фактичного володСЦння жСЦнкою, те й СЦнше потребувало ще юридичного (usus) чи релСЦгСЦйного обТСрунтування (соnfarrtatio). Проте, з виникненням у життСЦ шлюбного договору (sponsaliа), становище замСЦжньоСЧ жСЦнки в СЧСЧ новСЦй сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка рСЦзко змСЦнюСФться. Правда, ще СЦ тепер жСЦнка не творить сама для себе обтАЩСФктивного права, але це право шляхом приватноСЧ угоди почав творити за неСЧ СЦ для неСЧ СЧСЧ домовладика... Так колись, при викраденнСЦ, вСЦд волСЦ лише викрадача залежало, чи вважати придбану силомСЦць жСЦнку за дружину чи за рабиню. При угодСЦ (sроnsаliа) виразно встановлюСФться мета передачСЦ жСЦнки в нову для неСЧ сСЦмтАЩю. Ця мета тАФ вСЦддання й одержання жСЦнки в замСЦжжя. БСЦльше того, домовладика переданоСЧ жСЦнки може у вСЦдомих випадках СЦ не виконати договору без судовоСЧ за те вСЦдповСЦдальностСЦтАЪ це ж право належить, утСЦм, СЦ противнСЦй сторонСЦ. ЦСЦкаво з цим зСЦставити свСЦдчення КотошихСЦна468 про те, що якщо нареченого обдурили СЦ видали за нього не ту, яку вСЦн угледСЦв, то вСЦн мСЦг одержати розлучення СЦ батьки нареченоСЧ сплачували збитки нареченого. РЖ навпаки, якщо хто дивився наречену, а потСЦм хулив СЧСЧ СЦ вСЦдмовлявся вСЦд шлюбу, той примушувався духовним судом насильно одружитися або, якщо вСЦн був вже одружений на СЦншСЦй, то повинен був платити безчестя.

Таким чином не тСЦльки видача дСЦвчини в замСЦжжя, але СЦ самСЦ умови цСЦСФСЧ видачСЦ можуть бути найближчим чином визначенСЦ СЧСЧ домовладикою. НарештСЦ, тАФ СЦ це дуже важливо вСЦдзначити тАФ домовладика зберСЦгаСФ за собою право захисту дСЦвчини в СЧСЧ новСЦй сСЦмтАЩСЧтАЪ у цьому випадку вСЦн мСЦг, пСЦсля укладення шлюбу, повернути до себе видану ним замСЦж дСЦвчину, тому що при вСЦльному шлюбСЦ (sine manu), що виник з часом, передана жСЦнка юридично числилася в колишнСЦй сСЦмтАЩСЧ. При вСЦльному шлюбСЦ не вСЦдбувалося змСЦни "ади. Дружина не належала до сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка, залишалася юридично поза неютАЪ вона не була повтАЩязана спорСЦдненням нСЦ зСЦ своСЧм чоловСЦком нСЦ зСЦ своСЧми дСЦтьмитАЪ вона була чужа в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка СЦ, як така, не мала в нСЦй спочатку права успадкування. ЗвСЦдси зовсСЦм зрозумСЦло, що замСЦжжя жСЦнки не змСЦнювало при вСЦльному шлюбСЦ нСЦ особистоготАЪ нСЦ майнового СЧСЧ колишнього становищатАЪ тут був лише фактично перехСЦд СЧСЧ в сСЦмтАЩю чоловСЦка. Тому мимоволСЦ виникаСФ, питання, чим пояснити появу в римському життСЦ вСЦльного шлюбу поряд зСЦ шлюбом невСЦльним? ВСЦдповСЦдь слСЦд, на нашу думку, шукати в напрямку захисту невСЦльним шлюбом чиСЧх-небудь СЦнтересСЦв. Такими СЦнтересами могли бутитАЪ насампередтАЪ СЦнтереси рСЦдноСЧ сСЦмтАЩСЧ видаваноСЧ замСЦж жСЦнки. Римське право зберегло багато постанов, якими жСЦнка ставиться пСЦд опСЦку своСЧх родичСЦв (агнатСЦв). Робилося це з тСЦСФю метою, щоб майно бездСЦтноСЧ жСЦнки не виходило з СЧСЧ колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ. ЗвСЦдси, у мСЦру того, як жСЦнка набувала у своСЧй сСЦмтАЩСЧ усе бСЦльше СЦ бСЦльше майнових прав, не виключаючи СЦ прав спадкоСФмних, тАФ цСЦСФю ж мСЦрою усе бСЦльше СЦ бСЦльше усвСЦдомлювалася необхСЦднСЦсть у встановленнСЦ вСЦльного шлюбу. Ми не знаСФмо, наскСЦльки залежав вСЦд волСЦ домовладики чи опСЦкунСЦв обряд принесення урочистоСЧ жертви (з раnis farreus)тАЪ як сказано вище, цим способом установлювався невСЦльний шлюб. Але зате вСЦдомо, що при удаваному продажу (соеmptio), за допомогою якого також встановлювався невСЦльний шлюб, в якостСЦ продавцСЦв жСЦнки колись могли виступати тСЦльки СЧСЧ домовладика або СЧСЧ опСЦкуни. Отже, вСЦд волСЦ цих осСЦб залежало установити ту чи СЦншу форму шлюбу. Що стосуСФться давнини, як третього способу встановлення невСЦльного шлюбу, то в цьому випадку римське право пСЦшло вперед ще далСЦ. Захист особистостСЦ СЦ майна замСЦжньоСЧ жСЦнки воно вручило в СЧСЧ "аснСЦ руки. ВСЦд волСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки залежало щорСЦчно пробути три ночСЦ, що слСЦдували одна за одною поза домом чоловСЦка, щоб, перериваючи щорСЦчно давнину, залишатися у вСЦльному шлюбСЦ. Якщо, наприклад, чоловСЦк чи його домовладика поводився з нею добре, СЧСЧ особистСЦсть не принижувалася, а, крСЦм того, вона не мала "асного майна чи не могла мати його СЦ потСЦм по бСЦдностСЦ своСФСЧ рСЦдноСЧ сСЦмтАЩСЧ, а тим часом сСЦмтАЩя СЧСЧ чоловСЦка була заможною, то прямий СЦнтерес мСЦг спонукати замСЦжню жСЦнку змСЦнити вСЦльний шлюб на невСЦльний. Таким чином, матерСЦальнСЦ СЦнтереси колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ, а потСЦм СЦ самоСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки, спонукали ту й СЦншу створити вСЦльний шлюб. Цим побСЦчно досягалося СЦ полСЦпшення особистого становища замСЦжньоСЧ жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка. Але, незалежно вСЦд цього, римська замСЦжня жСЦнка довгий час залишалася сама в опСЦцСЦ. Тому за нею, навСЦть як за матСЦртАЩю, довгий час ще не визнавалося право бути опСЦкункою своСЧх дСЦтей.

Три зазначенСЦ форми здСЦйснення вСЦдносяться до шлюбу суворого, СЦз "адою чоловСЦка над дружиною (cum manu). КрСЦм цього шлюбу в часи мСЦж ХРЖРЖ таблицями СЦ пунСЦчними вСЦйнами зтАЩявляСФться в РимСЦ особливий вид шлюбу, так званий шлюб вСЦльний, без "ади чоловСЦка над жСЦнкою (sine manu). Питання про походження цього шлюбу багато разСЦв займало учених дослСЦдникСЦв римського праватАЪ але СЦ дотепер не знайдено бСЦльш-менш задовСЦльного його вирСЦшення. Улюбленим способом пояснення того як виникли рСЦзнСЦ форми шлюбу у римлян, у старих учених була вказСЦвка на запозичення цих форм в СЦнших народСЦвтАЪ так, соnfаrrеаtiо СЦ соеmрtiо прямо визнавалися запозиченими в сусСЦдСЦв. Россбаху належить заслуга спростування цих старих теорСЦй СЦ вказСЦвки на те, що рСЦзнСЦ форми римського шлюбу створилися шляхом розвитку спочатку СФдиноСЧ форми, що СЦснувала у всСЦх СЦталСЦйських народностей. Стосовно походження шлюбу вСЦльного СЦснуСФ менше вказСЦвок на запозиченнятАЪ але все таки СФ. Так, Rеin469 говорить, що вСЦльний шлюб зтАЩявився в РимСЦ завдяки перегринам, етрускам чи клСЦСФнтам, СЦ в корСЦнних римлян спочатку вважався конкубСЦнатом, поки не набув всСЦх ознак законного шлюбу. Не можна заперечувати, що мСЦж сусСЦднСЦми народами СФ СЦ повинна бути взаСФмодСЦя, що позначаСФться у впливСЦ на поняття СЦ лад юридичних вСЦдносинтАЪ але пряме запозичення в древнСЦй час бувало рСЦдко. З СЦншого боку, варто помСЦтити, що СЦ тСЦ народностСЦ, у яких нСЦбито було запозичене поняття про вСЦльний шлюб, мали це поняття не споконвСЦку, не як природжену СЦдею, а дСЦйшли до неСЧ тим же шляхом, яким дСЦйшли до неСЧ СЦ римляни. РЖ ще питання: хто з них дСЦйшов до неСЧ ранСЦше?

У розвитку форм СЦндивСЦдуального шлюбу в рСЦзних народСЦв можна спостерСЦгати той самий порядок змСЦни шлюбних формтАЪ тСЦльки однСЦ народи пСЦд впливом особливостей свого побуту проходять намСЦчений шлях скорСЦше, СЦншСЦ ж, навпаки, повСЦльнСЦше. ОсобливостСЦ побуту римлян: СЧхня схильнСЦсть до воСФн, що вплинула на лад СЧхнього публСЦчного життя, СЧхня здатнСЦсть до творення рСЦзко окреслених правових СЦнститутСЦв, СЧхнСЦй консерватизм СЦ сувора замкнутСЦсть СЦ суворе пСЦдпорядкування в СЧхнСЦй сСЦмтАЩСЧ були причиною того, що Рим довше СЦнших народСЦв зберСЦгав первиннСЦ форми шлюбу СЦ навСЦть переробляв СЧх, пристосовуючи до обставин, що змСЦнилися, у той час, як СЦншСЦ народи, що не знаходилися в подСЦбних умовах СЦ якСЦ вели бСЦльш спокСЦйне життя, ранСЦше перейшли СЦ до бСЦльш мтАЩякоСЧ СЦ, на сучасний погляд, бСЦльш досконалоСЧ форми встановлення шлюбу тАФ в силу простоСЧ угоди. Те ж саме згодом зробили СЦ римляни, але, можливо, значною мСЦрою пСЦд впливом прикладСЦв, якСЦ СЦснували в сусСЦднСЦх народСЦв.

Що арСЦйськСЦ народностСЦ мали спочатку тСЦ самСЦ форми шлюбу, це ми намагалися показати ранСЦше, коли мова йшла про викрадення СЦ купСЦвлю для шлюбу. З СЦснування цих форм примСЦтивного шлюбу можна апрСЦорним уже шляхом зробити висновок про СЦснування у всСЦх арСЦСЧв "ади над дружиною (manus) СЦ СЧСЧ прототипу тАФ "ади батькСЦвськоСЧ (раtria роtеstаs)470. Викрадення СЦ купСЦвля створювали для чоловСЦка спочатку право "асностСЦ, а потСЦм узагалСЦ панування, "аду над жСЦнкою СЦ СЧСЧ дСЦтьмитАЪ а оскСЦльки цСЦ форми були в арСЦСЧв загальними, то, отже, загальною повинна була бути СЦ "ада чоловСЦка СЦ батька471. ОднаковСЦ причини, що викликали появу цСЦСФСЧ "ади у рСЦзних арСЦйських народностей, обумовили СЦ первСЦсну однаковСЦсть змСЦсту СЧСЧ. ПотСЦм, пСЦд впливом по-рСЦзному дСЦючих обставин, ця "ада в рСЦзних народностей одержуСФ рСЦзнСЦ формитАЪ СЦ припинення СЧСЧ вСЦдбуваСФться не у всСЦх народСЦв однаково: так, у той час як у РимСЦ "ада батька продовжувалася до смертСЦ йоготАЪ в СЦнших народностей, бСЦльшою частиною, вона знСЦмалася з досягненням повнолСЦття чи тАФ при одруженнСЦ сина СЦ "аштуваннСЦ окремого вогнища для жертвоприносин сСЦмейним богам472.

Проти становища, що батькСЦвська СЦ чоловСЦча "ада походили з первСЦсного права "асностСЦ СЦ тому мали на початку рСЦзкий характертАЪ виступаСФ, Leist, у вказанСЦй працСЦ про стародавньоарСЦйський jus gentium. ВСЦн стверджуСФ (с. 76 - 80, 115, 204), що древнСЦ арСЦСЧ не знали патрСЦархального ладу, не знали СЦ сувороСЧ батькСЦвськоСЧ "ади, а мали сСЦмейну "аду, що належала обом подружжям (раrеntelrecht)тАЪ обоСФ вони народили дитя, обоСФ вони мали СЦ "аду продавати його, виганяти, вСЦддавати в усиновлення; древнСЦ арСЦСЧ не знали, нСЦбито, такоСЧ всеосяжноСЧ "ади батька СЦ чоловСЦка СЦ такого повного пСЦдпорядкування дружини СЦ дСЦтей, яке знали римлянитАЪ цСЦ останнСЦ, стало бути, виробили рСЦзкСЦ форми, що малися в них, самостСЦйно. Але цСЦ положення Лейста, на перший погляд, такСЦ визначенСЦ, у дСЦйсностСЦ не такСЦ рСЦшучСЦ. ВСЦн сам говорить, що мтАЩякСЦсть "ади домовладики СЦ майже повна рСЦвнСЦсть чоловСЦку дружини вСЦдносяться до перСЦоду панування сакрального права (dharmа, fаs) СЦ викликанСЦ встановленням релСЦгСЦйно-моральних обовтАЩязкСЦвтАЪ але в перСЦод, що передував цьому (реально-природний, rаtio nаturаlis, rita), вСЦдносини визначалися грубою силою (р. 112), а тому, додамо ми, СЦ "ада в сСЦмействСЦ повинна була бути бСЦльш суворою. Та й у перСЦодСЦ Dаrhmа (fas) "ади батька СЦ чоловСЦка зберСЦгали своСЧ колишнСЦ суворСЦ атрибути, хоча насправдСЦ були вже помтАЩякшенСЦ, оскСЦльки релСЦгСЦйно-моральний характер шлюбу перешкоджав чоловСЦковСЦ вправляти своСЧ права у всСЦй СЧх суворостСЦ. Так сталася розбСЦжнСЦсть мСЦж зовнСЦшнСЦстю СЦ змСЦстом подружнього союзу473тАЪ мСЦж юридичним СЦ фактичним становищем жСЦнки. Але те ж саме було й у РимСЦ, а тому становище домовладики у стародавнСЦй РЖндСЦСЧ, усупереч думцСЦ Лейс-та474тАЪ слСЦд визнати таким же, яким воно було й у РимСЦ. Та й сам Лейст в СЦншому мСЦiСЦ визначаСФ його "аду такими ж рисами, як у РимСЦ: вСЦн говорить, що батько сСЦмтАЩСЧ СФ господар (Неrr) своСФСЧ дружини (р. 124, 488) СЦ дСЦтей (р. 495), що вСЦн вСЦдноситься до домочадцСЦв, як до "своСЧх» (suam, uхоrеm mеаm esse, rеm mеаm esse), а це вказуСФ на обТСрунтування його "ади в правСЦ "асностСЦ (р. 488, 492), що всСЦ домочадцСЦ СФ лише знаряддями придбання для нього (р. 499), що вСЦн продаСФ нареченому "аду над дочкою (р. 131), що вСЦн СФ суддя дружини (р. 497), що дружина цСЦлком переходить в сСЦмтАЩю чоловСЦка (р. 500) СЦ що, при самому мтАЩякому становищСЦ для дружини, вирСЦшальний голос у сСЦмтАЩСЧ належить чоловСЦковСЦ, дружина ж виступаСФ як порадниця475.

РЖснуюча, таким чином в усСЦх, принаймнСЦ, арСЦйських народностей "ада чоловСЦка над дружиною згодом змСЦнилася простим авторитетом його, разом з переходом вСЦд суворих форм шлюбу до бСЦльш мтАЩяких - у силу простоСЧ угоди. ЙмовСЦрно, саме цей шлюб СЦ носив у римлян назву: mаtrimonium juris gentium. Римляни, зСЦ своСФСЧ точки зору, спочатку не визнавали за ним звичайних наслСЦдкСЦв, наприклад, не визнавали "ади батька над дСЦтьми, якщо один СЦз подружжя був не римлянин, при тому не мав дарованого jus соnnubiiтАЪ тим часом як СЦншСЦ народи надавали йому повного значення, але, звичайно, з особливостями, "астивими кожному з них. Римський вСЦльний шлюб (sine manu) був, на нашу думку, проявом на ТСрунтСЦ Риму тСЦСФСЧ ж знов створеноСЧ, загальнонародноСЧ СЦдеСЧ про шлюб, як простий, неформальний договСЦр. Яким чином вСЦдбулася ця замСЦна шлюбСЦв первСЦсного характеру з обширною "адою чоловСЦка над дружиною шлюбами вСЦльними, де дружина пСЦдкорялася вже не "адСЦ чоловСЦка, а його авторитету, це питання, для вирСЦшення якого, стосовно кожного даного народу, слСЦд взяти до уваги внутрСЦшнСЦй побут його. Виклад цього питання стосовно всСЦх арСЦйських народностей для нас не доступний, та й не входить у наш план; ми вСЦдзначаСФмо тСЦльки загальний закон змСЦни шлюбу суворого шлюбом вСЦльним. Така змСЦна спостерСЦгаСФться в германцСЦв, грекСЦв, словтАЩян, але особливо наочно вона вСЦдобразилася в СЦндСЦйському правСЦ, що зберегло нам 8 форм здСЦйснення шлюбу, вСЦд самих примСЦтивних до самих досконалих. МСЦж ними СФ форми здСЦйснення за згодою мСЦж батьками нареченоСЧ СЦ нареченим (чи його батьками), тАФ така Рrаdjapatis, у якСЦй батько, при виданнСЦ замСЦж, даСФ благословення, говорячи: "виконуйте обоСФ запропонованСЦ обовтАЩязки»; далСЦ, такСЦ ж форми Вrаhmа, Devаs СЦ Richis з тСЦСФю рСЦзницею, що в них доданСЦ релСЦгСЦйнСЦ церемонСЦСЧ, чиненСЦ звичайно жрецями. НарештСЦ, СФ форма шлюбу, що виникаСФ за взаСФмною згодою самих наречених, це тАФ Gandharbas476. Очевидно, що все це форми бСЦльш мтАЩякСЦтАЪ порСЦвняно з СЦншими, що залишилися вСЦд первСЦсного часу, серед яких видСЦляються купСЦвля (Аsоurаs) СЦ викрадення (Rachchasas). Очевидно також, що вище перерахованСЦ форми бСЦльш пСЦзнього походження СЦ зтАЩявилися в той час, коли суворий шлюб став поступатися мСЦiем вСЦльному. ЦСЦкавий приклад вСЦльного шлюбу (sine mаnu) становить закон гортинський477. У цьому законСЦ, за припущенням вчених, бСЦльш древньому, нСЦж XII таблиць478, зустрСЦчаСФться уже вСЦльний шлюб, подСЦбний до римського, саме: дружина не знаходиться пСЦд "адою свого чоловСЦка й утримуСФ усе своСФ майно, розлучення вСЦльне для обох сторСЦн, а дСЦти пСЦдкоряються "адСЦ батька, хоча ця "ада м'якше римськоСЧ раtriа роtеstаs. Цей приклад вСЦльного шлюбу яснСЦше всСЦх СЦнших указуСФ, що римський вСЦльний шлюб не був поодиноким явищем у стародавнину, навпаки, був вСЦдображенням у життСЦ римлян загальнонародноСЧ СЦдеСЧ про поступове послаблення "ади чоловСЦка СЦ про замСЦну шлюбу суворого шлюбом вСЦльним. Закон гортинський, щоправда, не даСФ нам указСЦвок на цю змСЦну форм шлюбу, вСЦн говорить тСЦльки про шлюб вСЦльнийтАЪ але все, сказане нами вище про походження шлюбу взагалСЦ СЦ про первиннСЦ форми його, даСФ нам пСЦдстави припускати, що й у законСЦ гортинському суворий шлюб передував вСЦльному. ПротилежноСЧ думки дотримуСФться Bernhoft, який вбачаСФ у постановах цього закону пСЦдтвердження своСФСЧ думки про безпосереднСЦй звтАЩязок вСЦльного шлюбу з гетеризмом СЦ спорСЦдненСЦстю по матерСЦ479тАЪ але з його думкою погодитися неможливо. У народСЦвтАЪ якСЦ внаслСЦдок свого характеру чи за обставин свого життя, вели миролюбний спосСЦб життя, СЦндивСЦдуальний шлюб виробляСФться скорСЦше шляхом ендогамСЦСЧ, нСЦж екзогамСЦСЧ СЦ тому розвиваСФться повСЦльнСЦшетАЪ у життСЦ цих народСЦв можна тому знайти перехСЦднСЦ ступенСЦ, на яких СЦндивСЦдуальний шлюб уявляСФться у виглядСЦ, далеко ще незакСЦнченому СЦ який маСФ багато спСЦльного з гетеризмом. Таке положення матримонСЦальних вСЦдносин у древнСЦх кельтСЦв, описуване проф. Сокольським480, який вважаСФ, що "союз шлюбний у кельтСЦв РЖрландСЦСЧ СФ СЦнститутом що складаСФться, не цСЦлком стСЦйким, не цСЦлком розпСЦзнаним, особливо щодо юридичних наслСЦдкСЦв, вСЦд позашлюбного статевого спСЦвжиття». Але не таке це положення в законСЦ гортинському, згСЦдно з яким дСЦти слСЦдують завжди СЦ неодмСЦнно за батьком, а тому в цьому законСЦ не можна бачити нСЦ вСЦдображення, нСЦ навСЦть згадки про гетеризм. СлСЦдом за гетеризмом, як ми намагалися довести, йде шлюб суворий, що поступився, у свою чергу, мСЦiем шлюбу вСЦльному. Остання змСЦна шлюбних форм, що потягла послаблення СЦ навСЦть знищення "ади чоловСЦка, не повернула однак матримональних вСЦдносин до первСЦсноСЧ безладностСЦтАЪ унаслСЦдок чого вСЦльний шлюб, який замСЦнив суворий, не може бути нСЦ в якому випадку приведений у звтАЩязок з гетеризмом СЦ спорСЦдненСЦстю по матерСЦ. Цьому не суперечать СЦ шлюбнСЦ порядки в германцСЦв, описуванСЦ Даргуном481, який говорить, що в цСЦСФСЧ нацСЦСЧ шлюб не збСЦгався з mundium (mаnus) СЦ були можливСЦ шлюби без mundium, при яких дСЦти належали не до прСЦзвища батька, а матерСЦ. Цей лад шлюбних вСЦдносин СФ вже явище, що вСЦдноситься до часСЦв змСЦни шлюбу суворого шлюбом вСЦльним СЦ тому знову такитАЪ що не маСФ нСЦчого загального з первСЦсним гетеризмом. ДСЦти тут слСЦдують за матСЦртАЩю не тому, що не встановлено чи не визнаСФться батькСЦвство, а тому, що батько не придбав права на жСЦнку, не придбав mundium над нею, не купив СЧСЧ. ТакСЦ наслСЦдки наставали, отже, при повному пануваннСЦ шлюбу СЦндивСЦдуального, чиненого за допомогою купСЦвлСЦ mundiumтАЩа, СЦ становляють з цього погляду лише вСЦдступ вСЦд загального правила. Таке явище могло би бути й у РимСЦ, при всСЦй суворостСЦ римських поглядСЦв на шлюб пСЦд час процвСЦтання патрСЦархальноСЧ родини, якби римляни не були бСЦльш чуйнСЦ до визначення юридичних вСЦдносин СЦ не установилитАЪ поруч СЦз соеmрtiо, здСЦйснення шлюбу суворого в силу давнини (usus). З усього сказаного робимо висновок, що первСЦсний вСЦльний шлюб, який слСЦдував безпосередньо за гетеризмом, СФ в дСЦйсностСЦ той самий гетеризм482тАЪ тому про такий шлюб можна говорити тСЦльки там, де СФ ознаки безладного статевого спСЦвжиттятАЪ шлюб вСЦльний пСЦзнСЦшого часу з гетеризмом нСЦчого загального не маСФ, вСЦн становить звтАЩязок суворо СЦндивСЦдуальний, але без "ади чоловСЦка над дружиною. Стосовно римського вСЦльного шлюбу Bernhoft також думаСФ, що вСЦн був подСЦбний первСЦсному безладному спСЦлкуванню, тому що дСЦти, на його думку, спочатку слСЦдували за матСЦр'ю, СЦ тСЦльки lех Саnulеjа установив патернитет для них за аналогСЦСФю зСЦ шлюбом сum mаnuтАЪ такий шлюб практикувався в плебеСЧв. Але припущення Bernhoft не мають опори в джерелах римських. У шлюбСЦ плебейському СЦ до закону Канулея дСЦти уже слСЦдували за батьком. Як показано вище, немаСФ нСЦяких даних нСЦ в римськСЦй СЦсторСЦСЧ, нСЦ в римських переказах для визнання у римлян СЦснування гетеризму, а тому годСЦ СЦ думати про установку звтАЩязку його зСЦ шлюбом вСЦльним.

СпробуСФмо тепер зтАЩясувати: коли, пСЦд впливом яких причин СЦ яких способСЦв оселився в РимСЦ вСЦльний шлюб (sine mаnu). Ми вважаСФмо, що остання з форм строгого шлюбу тАФ usus тАФ була тСЦСФю сферою, через яку СЦдея вСЦльного шлюбу проникла в римське життя. До закСЦнчення рСЦчноСЧ давнини жСЦнка була sine mаnu, а тому, з погляду древнСЦх римлян, не могла вважатися дружиною. ВиникаСФ питання, у якому положеннСЦ вона була? Погляди вчених, що трактували це питання, роздСЦлилися. ОднСЦ483 вважають, що статевий звтАЩязок перед usus був подСЦбний конкубСЦнатутАЪ СЦншСЦ484 це вСЦдкидають, пропонуючи, зСЦ свого боку, визнати це явище тАФ правовСЦдношенням sui generis СЦ вважаючи його подобою шлюбу (pro matrimonio), а жСЦнку, яка знаходиться у такому становищСЦ, тАФ подобою дружини (рrо uxore)485. На наш погляд, не можна погодитися нСЦ з тим, нСЦ з СЦншим. Дане вСЦдношення не можна назвати конкубСЦнатом з того простого розумСЦння, що при конкубСЦнатСЦ жСЦнка сама пСЦклувалася б про перетворення фактичного спСЦвжиття на шлюб, тим часом як у дСЦйсностСЦ було навпаки: чоловСЦк пСЦклувався про придбання "ади над дружиною в силу рСЦчноСЧ давнини володСЦння. З СЦншого боку, слСЦд сказати, що намСЦри сторСЦн, що укладали шлюб (тобто насамперед батькСЦв наречених), схилялися не до того, щоб установити тСЦльки подобу шлюбу. ЧоловСЦк, що вступив у спСЦвжиття такого роду, мав намСЦр придбати право на дружину, але чи не бажав, чи не мСЦг цього зробити способами звичайними, а здобував це право пСЦсля закСЦнчення рокутАЪ через це заперечувати в такого чоловСЦка матримональнСЦ намСЦри, заперечувати в чоловСЦкСЦв аffectus maritаlis було неможливо, а тому неможливо було дивитися на жСЦнку, як на наложницю, на це не погодилися б СЦ батьки жСЦнки, що вСЦддавали СЧСЧ в замСЦжжя. З погляду суворого права, жСЦнка, звичайно, не могла бути названа дружиною (uхоr)тАЪ але тим не менше СЦ протягом першого року СЧСЧ слСЦд називати замСЦжньою. Це ясно пСЦдтверджуСФться словами Гая, який говорить, що вираз: nuрtа тАФ вказуСФ, що жСЦнка вважалася замСЦжньою486. Цьому не суперечить СЦ вираз СервСЦя487, який стверджуСФ, що вираз: "sine legibus» указуСФ не на беззаконний у "асному розумСЦннСЦ звтАЩязок, а на звтАЩязок, незгодний з положеннями найдавнСЦшого права про шлюб cum mаnu. Незаконний у "асному розумСЦннСЦ був звтАЩязок з реllех, що викликав деякСЦ невигоди для жСЦнкитАЪ але звтАЩязок у шлюбСЦ sine mаnu не викликав нСЦяких таких наслСЦдкСЦв, тому що був дозволеним СЦ лише не пСЦдходив пСЦд суворСЦ форми старого шлюбу. Каrlovа правильно порСЦвнюСФ шлюб при usus до закСЦнчення рСЦчноСЧ давнини з речовим правовСЦдношенням, яке називали: in bonis habеrе СЦ яке являло вСЦдображення в римському життСЦ основ загальнонародних. Такий стан матримонСЦальних вСЦдносин близько пСЦдходив до шлюбу вСЦльного, але не був ще вСЦльним шлюбом у "асному розумСЦннСЦтАЪ це було вСЦдношення тимчасове, перехСЦдне, що перетворюСФться в шлюб сum mаnu. З уведенням usurpactio trinoctii як способу перерви давнини, що створили можливСЦсть продовження даного правовСЦдношення за межСЦ першого року, це вСЦдношення також ще не стало дСЦйсним вСЦльним шлюбом, хоча й одержало повну можливСЦсть стати таким. XII таблиць являли собою оплот суворого, патрСЦархального порядку сСЦмтАЩСЧ СЦ тому, як сказано вже ранСЦше, несвоСФчасно ще шукати в них положень, що руйнують цей порядок. Usurpatio було введено, мабуть, не для того, щоб дати можливСЦсть прищепитися вСЦльному шлюбовСЦ488, а для тих випадкСЦв, коли той, що передав жСЦнку в замСЦжжя домовладика знаходив необхСЦдним, пСЦд впливом якихось мСЦркувань, перервати давнСЦй термСЦн один, два рази, наприклад з тСЦСФю метою, щоб ближче ознайомитися з характером СЦ моральними поглядами СЦ поводженням свого зятя СЦ потСЦм чи вже надати йому придбання manus над дочкою, чи повернути СЧСЧ до себе назад. Але потСЦм пСЦд впливом причин, про якСЦ мова буде нижче, у домовладики нареченоСЧ СФ мета не допускати до виникнення manus за давниною, чого вСЦн СЦ досягаСФ, наказуючи СЧСЧ робити usurpatio щорСЦчно СЦ внаслСЦдок цього утримуючи СЧСЧ у своСЧй "адСЦ. ЗбСЦльшення числа подСЦбних положень поступово виводило СЧх з розряду випадковостей чи вСЦдступСЦв СЦ складувало потроху правило про вСЦльний шлюб. Час, коли це правило склалося СЦ коли, стало бути, шлюб вСЦльний можна вважати виниклим, не може бути визначений точно, СЦз указСЦвкою на рСЦк римськоСЧ СЦсторСЦСЧтАЪ усе це вСЦдбулося поступово СЦ мало по малу укорСЦнилося в життСЦ римлян. Домовладика, вСЦддаючи свою дочку в замСЦжжя, мСЦг згодом заздалегСЦдь домовитися з зятем (чи його батьками) про те, щоб рСЦчна давнина не тягнула за собою manus СЦ щоб шлюб залишався вСЦльним СЦ пСЦсля першого року. Чи мСЦг цьому противитися зять, коли вСЦн знав, що домовладика його дружини маСФ завжди можливСЦсть наказати СЧй робити щорСЦчну usurpatio trinoctii? УнаслСЦдок цСЦСФСЧ СЦ подСЦбних СЧй причин щорСЦчна перерва протягом трьох ночей (guotannis trinoctio abesset) поступово виходить СЦз вживання СЦ шлюб, вСЦдповСЦдно до намСЦру сторСЦн, СЦ без перерви залишаСФться вСЦльним, не виробляючи "ади для чоловСЦка. З цього часу вСЦльний шлюб стаСФ СЦнститутом самостСЦйним, незалежним вСЦд суворого шлюбу реr usum.

Коли вСЦдбувся цей переворот, з точнСЦстю визначити не можна, сказали ми вищетАЪ але СФ декСЦлька даних, принаймнСЦ, для приблизного встановлення його дати. Так, Плавт у творСЦ Stichus (1.2, 73) говорить про право батька зажадати назад свою дочку СЦ дане СЧй майно, що можливо тСЦльки при шлюбСЦ вСЦльному. Так, далСЦ, Саtо mаjоr у своСЧй мовСЦ за lех Vосоnia (585 р.) говорить про майно дружини, котре вона утримуСФ для себе, що знову таки може мати мСЦiе тСЦльки при шлюбСЦ вСЦльному489. НарештСЦ, ЦСЦцерон свСЦдчить, що в його час дружини подСЦлялися на двСЦ категорСЦСЧ: "matres familias» СЦ "uхоrеs tantum»; вСЦн говорить490, що до першоСЧ категорСЦСЧ вСЦдносилися усСЦ дружини, що знаходилися in mаnu mariti, у другСЦй тАФ дружини, що знаходилися в шлюбСЦ вСЦльному491. З усСЦх цих свСЦдчень можна зробити висновок, що вСЦльний шлюб СЦснував уже як особ-ливий СЦнститут до другоСЧ половини шостого столСЦття, а за часСЦв ЦСЦцерона став навСЦть рСЦвноправним зСЦ шлюбом суворим492.

Утворення цСЦСФСЧ новоСЧ форми шлюбу супроводжувалося глибокою реформою в поглядах римлян на сСЦмейний лад. Дотепер усСЦ шлюби були сum mаnu mariti, СЦ тому поняття: mаnus СЦ шлюб одне одного взаСФмно доповнювали. Тепер же шлюб СЦ mаnus одержують самостСЦйне буття СЦ здСЦйснення першого не обумовлюСФ виникнення останньоготАЪ для виникнення mаnus було потрСЦбно здСЦйснення одного з формальних актСЦв: соnfarreatio чи соеmptiо, або ж потрСЦбна була рСЦчна давнина спСЦвжиттятАЪ тим часом як для шлюбу без "ади досить було здСЦйснення релСЦгСЦйних обрядСЦв СЦ простоСЧ неформальноСЧ угоди мСЦж сторонами, тобто насамперед мСЦж батьками наречених, а потСЦм СЦ мСЦж ними самими. УнаслСЦдок вСЦдсутностСЦ mаnus у вСЦльному шлюбСЦ жСЦнка, що вступала в цей шлюб, не розривала юридичного звтАЩязку зСЦ своСФю колишньою, тобто батькСЦвською сСЦмтАЩСФю, навпаки, вона залишалася пСЦд "адою свого колишнього домо-владики СЦ безумовно пСЦдкорялася його наказам. У новСЦй своСЧй сСЦмтАЩСЧ, тобто сСЦмтАЩСЧ чоловСЦкатАЪ вона не здобувала прав агнатського спорСЦднення СЦ тому спочатку не вважалася юридично членом СЧСЧ, а стояла особняком, пСЦдкоряючись лише авторитету чоловСЦка СЦ то настСЦльки, наскСЦльки це завгодно було допустити СЧСЧ домовладицСЦ. НавСЦть стосовно своСЧх дСЦтей вона вважалася спочатку чужою, поки пом'якшенСЦ положення преторського права не установили родинного звтАЩязку когнатського. ВСЦдповСЦдно до цього СЦ в майновому вСЦдношеннСЦ жСЦнка була незалежна вСЦд чоловСЦка СЦ залежала вСЦд свого батькатАЪ усе принесене дружиною в шлюб майно залишалося в СЧСЧ руках СЦ лише частина його, пСЦд СЦмтАЩям dos, поступала в розпорядження СЦ навСЦть "аснСЦсть чоловСЦка. Навпаки, становище дСЦтей при цьому шлюбСЦ було вСЦдповСЦдне до становища СЧх у шлюбСЦ суворому. Шлюб sine mаnu вважався таким же законним шлюбом, як СЦ шлюб сum mаnu, а тому СЦ дСЦти, що вСЦд нього пСЦшли, вважалися законними СЦ пСЦдпадали пСЦд "аду батька.

СпробуСФмо тепер намСЦтити причини, якими була викликана поява цього шлюбу, який так рСЦзко суперечить у деяких вСЦдносинах шлюбу суворому. Ми вище намагалися показати, що поява вСЦльного шлюбу СФ подСЦСФю природною, яка з необхСЦднСЦстю повторюСФться у всСЦх арСЦйських народностей, СЦ що римляни цей то шлюб називали martimonium juris gentium. Римський вСЦльний шлюб являв собою застосування на ТСрунтСЦ Риму цСЦСФСЧ загальнонародноСЧ СЦдеСЧ про шлюб. УтСЦм, вСЦд martimonium juris gentium римський вСЦльний шлюб вСЦдрСЦзнявся необхСЦднСЦстю соnnubium мСЦж нареченими. ЦСЦСФю вимогою загальна СЦдея була прикрСЦплена до римського ТСрунту, тому що соnnubium, тобто uхоris jure ducendaе fасultas493 тАФ був обумовлений у Стардавньому РимСЦ правом громадянства СЦ був, отже, правом цивСЦльним. Згодом, поява СЦ розвиток вСЦльного шлюбу вСЦдбувалась згСЦдно з загальним ходом розвитку римського права. ПСЦд впливом потреб, що знову утворилися СЦ помтАЩякшення моралСЦ, що стали наслСЦдком знайомства з бСЦльш культурними народами заходу СЦ сходу, римляни починають вСЦдступати вСЦд суворих положень свого jus civile, розрахованого на задоволення небагатоскладових СЦ грубих потреб дрСЦбного землероба, СЦ поступово, у виглядСЦ преторського права, складають нову правову систему, перейняту початками справедливостСЦ СЦ яка даСФ визначення вСЦдносинам знову утворюваного торгового СЦ грошового обСЦгу. Розвиток грошового господарства, на противагу господарству натуральному, значно впливаСФ на лад цивСЦльних правовСЦдносин СЦ, зокрема, на вСЦдносини в сСЦмтАЩСЧтАЪ вСЦн видозмСЦнюСФ мораль СЦ робить бСЦльш вСЦльними СЦ рухливими стародавнСЦ звтАЩязки родового порядку494тАЪ економСЦчна СФднСЦсть сСЦмтАЩСЧ розпадаСФться, СЦ мСЦж членами СЧСЧ стають можливими зобовтАЩязальнСЦ вСЦдносини, як мСЦж чужими. УсСЦ цСЦ новоутворення не могли ужитися зСЦ старим ладом сСЦмтАЩСЧ СЦ наполегливо висували вперед вСЦльний шлюб СЦ нову сСЦмтАЩю, що спиралась на нього. КрСЦм цих вСЦддалених причин були СЦ найближчСЦ приводи, що дали, так би мовити, перший поштовх до появи СЦ розвитку вСЦльного шлюбу. Тут головним чином впливали СЦнтереси домовладики жСЦнки СЦ СЧСЧ найближчих родичСЦв, а також СЦ СЦнтереси СЧСЧ самоСЧ495. Ще при повному пануваннСЦ суворого шлюбу, зтАЩявилось у батька жСЦнки прагнення полегшити СЧСЧ положення в домСЦ СЧСЧ чоловСЦка за допомогою договорСЦв, пСЦдкрСЦплених видачею приданого. ВСЦльний шлюб був викликаний головним чином тими ж прагненнями496. Утримуючи дочку у своСЧй "адСЦ, при цьому шлюбСЦ батько мСЦг розраховувати бСЦльш сильно впливати на СЧСЧ становище в домСЦ СЧСЧ чоловСЦкатАЪ у нього знаходився в руках наймогутнСЦший засСЦб проти норовистостСЦ зятя, саме можливСЦсть зажадати свою дочку назад, чи просто кажучи, розлучити СЧСЧ з чоловСЦком. ПотСЦм, СЦ стосовно майна, даного дочцСЦ з приводу шлюбу, батьковСЦ СЧСЧ належало при шлюбСЦ вСЦльному незмСЦрно бСЦльше прав, тому що вСЦн утримував це майно у своСЧй "адСЦ, подСЦбно пекулСЦю сина. УнаслСЦдок цих причин становище жСЦнки в шлюбСЦ sine mаnu було набагато вСЦльнСЦшим, зручнСЦшим, СЦ тому вона СЦ СЧСЧ батьки починають вСЦддавати перевагу новому шлюбу перед старим. Старий шлюб при цьому починаСФ викликати ненависть СЦ навСЦть злочини497. ТакСЦ обставини сприяли посиленому розвитку шлюбу sine mаnu, допомагаючи йому пСЦднятися СЦз спочатку другорядного СЦ залежного становища в становище рСЦвне зСЦ шлюбом суворимтАЪ а потСЦм доставили йому навСЦть перевагу. Так, уже наприкСЦнцСЦ республСЦки вищСЦ класи ухиляються вСЦд соnfаrrеаtio (СЦ, звичайно, соemрtiо), унаслСЦдок затруднення розлучення при ньому498. За часСЦв Августа суворСЦ шлюби стають ще бСЦльш рСЦдкими, а за часСЦв ТСЦберСЦя знайшли необхСЦдним зробити вСЦдступ вСЦд старого правила про шлюб flamen Dialis, походження вСЦд шлюбу сum mаnu, що вимагалося для цСЦСФСЧ посади, СЦ стан у такому шлюбСЦ стали такою рСЦдкСЦстю, що друга вимога була помтАЩякшена: за свСЦдченням Тата, СЦмператор знайшов можливим скасувати цивСЦльнСЦ наслСЦдки manus, залишивши його в силСЦ тСЦльки стосовно справ релСЦгСЦйних499.

За часСЦв коментаторСЦв БоецСЦя СЦ СервСЦя, що жили у РЖV столСЦттСЦ християнськоСЧ ери, форми суворого шлюбу уявляються настСЦльки вСЦддаленими, що забувся вже СЧхнСЦй дСЦйсний змСЦст, СЦ автори у своСЧх тлумаченнях псують СЧхнСЦй змСЦст500.

З СЦсторичного спСЦввСЦдношення мСЦж суворим СЦ вСЦльним шлюбом, а також СЦ з порСЦвняння понять СЧх випливаСФ, що остання форма шлюбу становить собою вищий культурний ступСЦнь порСЦвняно з формою першоСЧ501. ЗвСЦльнивши жСЦнку з пСЦд усеосяжноСЧ "ади чоловСЦка СЦ пСЦдкрСЦпивши СЧСЧ самостСЦйнСЦсть майновою незалежнСЦстю, вона створила для жСЦнки можливСЦсть СЦндивСЦдуального розвитку СЦ поставила СЧСЧ в розряд рСЦвноправних членСЦв суспСЦльства. Неправильним СФ тому погляд учених502, якСЦ вбачають у вСЦльному шлюбСЦ СЦ розвиненому разом з ним СЦндивСЦдуалСЦзмСЦ ознаку падСЦння римського соцСЦального життя. Розвиток СЦндивСЦдуалСЦзму, навпаки, СФ ознакою прогресу порСЦвняно з попереднСЦм закрСЦпаченням сСЦмтАЩСЧ у вСЦдношеннСЦ до СЧСЧ глави. Не можна, втСЦм, заперечувати, що поява й укорСЦнення розвитку вСЦльного шлюбу в РимСЦ супроводжувалося потрясСЦннями у сферСЦ сСЦмейного життя СЦ падСЦнням моральностСЦтАЪ але цСЦ наслСЦдки були викликанСЦ не самим по собСЦ вСЦльним шлюбом, а в поСФднаннСЦ з СЦншими причинами, про якСЦ буде йтися у наступнСЦй главСЦ. Сам по собСЦ вСЦльний шлюб мСЦг СЦ не викликати таких наслСЦдкСЦв СЦ поява його в СЦнших народСЦв, наскСЦльки вСЦдомо, не супроводжувалося такими потрясСЦннями, як у РимСЦ.

На закСЦнчення цСЦСФСЧ глави не можемо не зупинитися ще на одному цСЦкавому СЦ заплутаному питаннСЦ зСЦ сфери шлюбних правовСЦдносин.

Великою загадкою уявляСФться для учених шлюб плебеСЧв у перСЦод до закону Канулея (305 року), що допустив для них соnnubium з патрицСЦями. Стосовно походження плебсу ми дотримуСФмося того погляду, що вСЦн склався з рСЦзнорСЦдних елементСЦв. Насамперед до його складу увСЦйшли скоренСЦ СЦ залишенСЦ вСЦльними аборигени РЖталСЦСЧ (Siculi)503, потСЦм переселенцСЦ з СЦнших латинських СЦ не латинських громад504, СЦ, нарештСЦ, вСЦльновСЦдпущеники505. Цей клас римського народонаселення склався не вСЦдразу, а поступовотАЪ СЦ тому не вСЦдразу виступив у полСЦтичному життСЦ римськоСЧ держави. ЙмовСЦрно, пройшов якийсь час, поки рСЦзнСЦ елементи, що увСЦйшли до складу цього класу, злилися СЦ виробили загальнСЦ погляди й СЦнтереси. З цього часу вСЦн приходить у зСЦткнення з вищим класом патрицСЦСЧв СЦ протипоставляСФться останньому, як СЦншого роду gentes. Про таке припущення можна зробити висновок з тверджень ЛСЦвСЦя, який говорить, що cоnnubium мСЦж рСЦзними сСЦмтАЩями (gеntеs) на початку залежав вСЦд взаСФмноСЧ угоди мСЦж ними, а оскСЦльки плебеСЧ у всСЦх вСЦдношеннях складали клас населення нижчий, то патрицСЦСЧ, не бажаючи змСЦшуватися з ними, СЦ в шлюб з ними вступати не бажали. Це небажання було настСЦльки великим, що патрицСЦСЧ мали cоnnubium СЦз сусСЦднСЦми латинськими родами506 СЦ не мали його з плебеями. Нам здаСФться, що неможливСЦсть взаСФмних шлюбСЦв мСЦж станами й особливо пряма заборона подСЦбних шлюбСЦв СЦснували не вСЦчнотАЪ спочатку одруження з плебеями було можливим для патрицСЦСЧв, але не мало мСЦiя чи зустрСЦчалося дуже рСЦдко з причин чисто побутових507, подСЦбно тому як СЦ в СЦнших народСЦв звичайно не допускаСФться шлюб вищого стану з нижчим508. Заборона взаСФмного cоnnubium СЦ зведення цСЦСФСЧ заборони в закон, у XII таблицях, вСЦдбуваСФться тСЦльки тодСЦ, коли посилюСФться мСЦж станами антагонСЦзм СЦ розпалюСФться боротьба509. Що такоСЧ законноСЧ заборони не було ранСЦше XII таблиць, це видно зСЦ слСЦв ЛСЦвСЦя510. До XII таблиць шлюб мСЦж станами не практикувався, але не був СЦ забороненийтАЪ XII таблиць, навпаки, заборонили його прямо СЦ рСЦшуче, чим СЦ нанесли сильноСЧ образи плебеям511. Плебеям кривдно було не те, що патрицСЦСЧ не бажали вступати з ними в шлюб, а те, що вони це заборонили законом СЦ у такий спосСЦб перенесли у вСЦдносини приватноправовСЦ тугСЦше ворожнечу, що мала мСЦiе у вСЦдносинах публСЦчних (реssimо ехеmрlо рubliсо)512. Отже, патрицСЦанськСЦ пологи не мали cоnnubium з пологами плебейськими у виглядСЦ того, що останнСЦ стояли у всСЦх вСЦдносинах нижче. Але усерединСЦ класу плебейського cоnnubium, звичайно, мав мСЦiе безперешкодно. ПостаСФ питання, якими формами користувалися плебеСЧ для здСЦйснення шлюбу у своСФму середовищСЦ? На наш погляд, СЧхнСЦй шлюб повинен був пройти тСЦ ж ступенСЦ розвитку, що СЦ шлюб патрицСЦСЧв. Важко сказатитАЪ звичайно, на якСЦй стадСЦСЧ розвитку шлюбноСЧ СЦдеСЧ склалися плебейськСЦ пологи, але можна з вСЦрогСЦднСЦстю стверджувати, що СЦндивСЦди, з яких склався плебс, самСЦ по собСЦ (аборигени) чи разом з СЦншими народностями (переселенцСЦ) пройшли через стадСЦСЧ викрадення СЦ купСЦвлСЦ дружин, "астивСЦ, майже всьому людству, СЦ, нарештСЦ, досягли шлюбу вСЦльного. Але, потСЦм, темним уявляСФться питання: чи доступнСЦ були плебеям, що перемСЦнили купСЦвлю дружин, удосконаленСЦ форми: соnfarrеаtio, соеmрtio СЦ usus? Стверджують513 узагалСЦ, що шлюб cum mаnu був спочатку недоступний плебеям, тому що був заснований на jus sacrum патрицСЦСЧв. Але це, на наш погляд, невСЦрно. Маnus СФ установа, "астива не одним тСЦльки римлянам, СЦ ставити його в залежнСЦсть вСЦд римського jus sacrum не можна. З СЦншого боку, рСЦзниця в релСЦгСЦйних поглядах СЦ обрядах мСЦж патрицСЦями СЦ плебеями не могла бути такою великою, щоб створити рСЦзку протилежнСЦсть у поглядах на шлюбтАЪ плебеСЧ належали, головним чином, до тих же СЦталСЦйських племен, до яких належали СЦ патрицСЦСЧтАЪ крСЦм того СФ деякСЦ звСЦстки, що спочатку не було рСЦзницСЦ мСЦж релСЦгСЦйними поглядами народСЦв, що утворили Рим514. РЖншСЦ515, визнаючи у всСЦх СЦталСЦйських народСЦв спСЦльнСЦсть релСЦгСЦйних обрядСЦв при шлюбСЦ, стверджують, однак, що з патрицСЦями плебеСЧ не могли одружуватися тому, що не мали ауспицСЦй СЦ внаслСЦдок цього не могли мати патрицСЦанського manus, а мали свСЦй особливий, дСЦйсний тСЦльки усерединСЦ плебейськоСЧ громади516. Але СЦснування особливого mаnus у плебеСЧв нСЦчим цими авторами не доведено, а, на наш погляд, зовсСЦм неприродно СЦ невСЦрно. ПотСЦм, вСЦрне зауваження СЧх про спСЦльнСЦсть релСЦгСЦйних обрядСЦв при шлюбСЦ в СЦталСЦйських народСЦв розбиваСФться об СЦнше положення про недоступнСЦсть для плебеСЧв ауспицСЦй. Плебеям, нСЦбито, був недоступний патрицСЦанський manus чи, що тежтАЪ були недоступнСЦ СЧм три форми патрицСЦанського шлюбу, тому що вони не мали ауспицСЦй. Але СЦ з цим положенням погодитися не можна. СлСЦд думати, що ауспицСЦСЧ не мали особливого значення для чисто цивСЦльних форм шлюбу: соеmрtio СЦ usus, а, з СЦншого боку, слСЦд припустити, що цСЦ ауспицСЦСЧ не були цСЦлком далекСЦ СЦ плебейським родам. Правда, ЛСЦвСЦй у декСЦлькох мСЦiях своСФСЧ СЦсторСЦСЧ говорить, що плебеСЧ не мали ауспицСЦй, але СЦ вСЦн не мСЦг не сказати, що плебеям було доступно СЦ практикувалося в них приватне вшанування римських богСЦв СЦ, отжетАЪ здСЦйснення ауспицСЦй усерединСЦ свого дому517. При цьому потрСЦбно сказати, що немаСФ нСЦяких даних на визнання за ауспицСЦями при шлюбСЦ характеру публСЦчноготАЪ навпаки, одна вже та обставина, що такСЦ ауспицСЦСЧ мСЦг робити сам раtеrfаmilis518, указуСФ, що вони мали характер приватний. СуспСЦльний СЦнтерес в актах usus СЦ соеmptio зосереджувався на здСЦйсненнСЦ вСЦдомих публСЦчних дСЦй чи настаннСЦ таких же подСЦй, що роблять, однак, приватно правовСЦ наслСЦдки, СЦ з цього боку нСЦщо не заважало доступу плебеСЧв до названих актСЦв з тих пСЦр, як СЧм став належати соmmеrсium римського громадянина й участь у народних зборах519. ПублСЦчний характер мали ауспицСЦСЧ при здСЦйсненнСЦ релСЦгСЦйноСЧ форми браку тАФ соnfarrеаtio, СЦ тому ця форма була недоступна плебеям520. УказСЦвка на це, хоча СЦ не цСЦлком ясна, знаходиться у ЦСЦцерона в його промовСЦ рrо Рlассо (34), де автор, говорячи про шлюб плебея, згадуСФ тСЦльки соеmрtio СЦ usus, залишаючи осторонь соnfarrеаtio.

Отже, можна, здаСФться, з деякою СЦмовСЦрнСЦстю думати, що плебеям були доступнСЦ соеmрtio СЦ usus, СЦ недоступне було соnfarrеаtio. Разом з тим ми повиннСЦ визнати СЦснування в них mаnus mаriti. ПотСЦм, плебеСЧ, як СЦ взагалСЦ римляни, переходять до шлюбу вСЦльного СЦ поява в них цього шлюбу, очевидно, вСЦдбулася ранСЦше, нСЦж у патрицСЦСЧв521. Хоча плебеям були доступнСЦ патрицСЦанськСЦ форми шлюбу СЦ СЧхнСЦй шлюб нСЦчим не вСЦдрСЦзнявся вСЦд шлюбу патрицСЦСЧв, отже, був у повному розумСЦннСЦ слова законним СЦ продукував усСЦ звичайнСЦ наслСЦдки законного шлюбу522тАЪ однак плебеСЧ, не звтАЩязанСЦ так сильно родовими традицСЦями, як патрицСЦСЧ, ймовСЦрно, тяготилися суворСЦстю патрицСЦанських форм СЦ перейшли ранСЦше патрицСЦСЧв до шлюбу вСЦльного, а СЧхнСЦй приклад мСЦг у значнСЦй мСЦрСЦ вплинути на СЧх полСЦтичних супротивникСЦв.

Звертаючись до нашого давнього права з метою зтАЩясувати значення волСЦ особи СЦ, зокрема, договору в полСЦпшеннСЦ особистого СЦ майнового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, ми насамперед повиннСЦ повторити вСЦдомий нам уже з римського права факт первСЦсного встановлення шлюбу крСЦм згоди нареченоСЧ СЦ СЧСЧ родичСЦв. За свСЦдченням лСЦтопиiя, деревляни тАЮжили по-звСЦриному... СЦ брачення у них не бувало, а умикали дСЦвиць бСЦля водитАЭ523. Правда, той же лСЦтописець, як ми вже знаСФмо, безпосередньо продовжуСФ далСЦ, що "радимичСЦ, СЦ втАЩятичСЦ СЦ сСЦверо... сходилися на СЦгрища, на танцювання, СЦ на всСЦ бСЦсСЦвськСЦ пСЦснСЦ, СЦ тут умикали собСЦ жСЦнок, хто з якою зговориться»524. Але очевидно, що така угода нареченого СЦ нареченоСЧ не мала юридичного значення шлюбного договору. У даному випадку, на противагу насильницькому умиканню, ми маСФмо лише добровСЦльне умикання, точнСЦше, втеча самоСЧ нареченоСЧ за допомогою нареченого, що "асне кажучи все ж залишаСФться умиканням. РЖ лСЦтописець не надаСФ, очевидно, великоСЧ важливостСЦ розходженню мСЦж насильницьким СЦ добровСЦльним умиканням нареченоСЧ. ПринаймнСЦ, протиставляючи племена, що не мають шлюбного звичаю, полянам, що мають шлюбний звичай, вСЦн говорить, що тСЦльки у полян "не ходить жених по наречену»525. Таким чином, чи буде умикання добровСЦльним чи насильницьким, воно все ж буде "хождСЦнням по наречену», чи умиканням. ЗрозумСЦло, що фактично для нареченоСЧ не байдужими були цСЦ два роди умикання. При добровСЦльному умиканнСЦ вона сама вибирала собСЦ чоловСЦка, чим побСЦчно вСЦдкривалася для неСЧ можливСЦсть полСЦпшити своСФ становище в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦкатАЪ при насильницькому умиканнСЦ вона не мала СЦ цСЦСФСЧ переваги.

ВлХодСЦння по наречену» СФ по сутСЦ добуток жСЦнкитАЪ зрозумСЦло, що при цьому не може бути мови про шлюбний договСЦр. ЛСЦтописець правильно це вСЦдзначаСФ, не визнаючи "за ходСЦнням по наречену» шлюбного звичаю. ТСЦльки угода мСЦж родичами нареченоСЧ СЦ нареченого може додати придбанню нареченоСЧ юридичного характеру, тСЦльки при наявностСЦ угоди можна говорити про "шлюбний звичай». На жаль, лСЦтописець не говорить прямо про шлюбний договСЦртАЪ для лСЦтопиiя це лише шлюбний звичай. Але наявнСЦсть цього договору, угоди зацСЦкавлених осСЦб, тим не менше, можна з упевненСЦстю вивести зСЦ слСЦв лСЦтопиiя, коли вСЦн говорить про полян: "не ходить жених по наречену, а приводять СЧСЧ ввечерСЦ, а наступного дня приносять, що за нею дадуть»526тАЪ приведення нареченоСЧ СЦ приношення суть дСЦСЧ, за якими приховуСФться виконання договору. Це змушуСФ нас зСЦставити "шлюбний звичай» полян з римським шлюбним договором (sponsalia). У крайньому випадку, як sponsaliа знаходяться, очевидно, в СЦсторичнСЦй наступностСЦ з викраденням СЦ покликанСЦ замСЦнити останнСФ, так СЦ "шлюбний звичай» полян усуваСФ "ходСЦння по наречену». Як sponsalia здСЦйснювалися приводом нареченоСЧ в дСЦм нареченого (deductio in domum mariti), так "шлюбний звичай» вСЦв до приведення нареченоСЧ в дСЦм нареченого. Як приведенню нареченоСЧ придавался в шлюбних обрядах римлян вид викрадення вночСЦ, увечерСЦ, так приведення нареченоСЧ вСЦдбувався у полян ближче до ночСЦ тАФ увечерСЦ. РЖншими словами, "шлюбний звичай» полян, будучи договором, здСЦйснювався в них так само, як у римлян, СЦз зовнСЦшньоСЧ, обрядовоСЧ сторони у виглядСЦ викрадення527. ПерерахованСЦ способи укладення шлюбу (насильницьке умикання, добровСЦльне умикання, привСЦд нареченоСЧ в дСЦм нареченого) говорять, звичайно, про те, що особисте СЦ майнове становище замСЦжньоСЧ жСЦнки природно визначалося СЧСЧ становищем у сСЦмтАЩСЧ в якостСЦ "придбаноСЧ жСЦнки». КрСЦм того, жСЦнка, не будучи субтАЩСФктом при укладеннСЦ шлюбноСЧ угоди, не могла сама шляхом договору полСЦпшити свого становища в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка. Це полСЦпшення стало, однак, можливим так само, як СЦ в РимСЦ, з виникненням способу укладення шлюбу приводом нареченоСЧ в дСЦм нареченого, тому що з цього часу стала можливим участь у шлюбнСЦй угодСЦ родичСЦв нареченоСЧ. Але запитуСФться при цьому, шлюб у давньому руському правСЦ, укладений за допомогою приводу нареченоСЧ в дСЦм нареченого, був вСЦльним чи невСЦльним? Ми бачили вище, що шлюб, заснований на договорСЦ (sponsaliа), не вСЦв сам по собСЦ до встановлення невСЦльного шлюбу: замСЦжня жСЦнка юридично залишалася у своСЧй колишнСЦй сСЦмтАЩСЧ. Цим побСЦчно досягалося полСЦпшення цивСЦльно-правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки: вона не ставала в речове положення СЦ могла порвати звтАЩязок з новою сСЦмтАЩСФю. По нашому праву приведення нареченоСЧ в дСЦм нареченого спочатку не був, очевидно, вСЦльним шлюбом. ВислСЦв лСЦтопиiя: "а наступного дня приносять, що за нею дадуть», що розумСЦСФться в розумСЦннСЦ плати чи пережитку плати, говорить, що за приведенням нареченоСЧ в дСЦм нареченого слСЦдувала на другий день сплата за неСЧ цСЦни. Якщо ж наречена купувалася, то слСЦд зробити висновок про СЧСЧ придбання в нову сСЦмтАЩю, а разом з тим про виникнення невСЦльного шлюбу.

СлСЦд, однак, памтАЩятати, що спосСЦб укладання шлюбу купСЦвлею нареченоСЧ з часом виявляСФться лише формою шлюбу. Тим бСЦльше необхСЦдно це сказати про спосСЦб укладання шлюбу, у якому плата за наречену втратила своСФ реальне значення СЦ збереглася лише, як пережиток, як нагадування старовини. Ми вже висловилися вище на користь тСЦСФСЧ думки, що в словах лСЦтопиiя про шлюбний звичай полян випливаСФ, скорСЦше, бачити не дСЦйсну купСЦвлю-продаж нареченоСЧ, а лише зовнСЦшнСЦй обряд. ЗвСЦдси можна, мабуть, зробити висновок, що СЦдея вСЦльного шлюбу не була далека СЦ полянам. У всякому разСЦ, пСЦзнСЦше можна вже знайти в джерелах указСЦвки на збереження за замСЦжньою жСЦнкою майновоСЧ правоздатностСЦ, на збереження майнового звтАЩязку з рСЦдною СЧй сСЦмСФтАЩю СЦ на невизнання за нею в новСЦй сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка всСЦх прав члена цСЦСФСЧ сСЦмтАЩСЧ. Таким чином, у майновому вСЦдношеннСЦ замСЦжня жСЦнка не поглиналася новою сСЦмтАЩСФю. Цей крок до полСЦпшення цивСЦльно-правового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки був зроблений знову, як СЦ в РимСЦ, з метою захисту майнового СЦнтересу колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини. За доказами звернемося до церковних статутСЦв. ДСЦйснСЦсть СЧх, щоправда, оспорюСФться, але, проте, у них вСЦдбилося життя все таки староруського часу. РЗхнСФ значення для нас почасти негативне: те, що вони з церковноСЧ точки зору забороняють, тАФ це СЦ СФ "асне можливСЦ явища життя того часу. Так, церковнСЦ статути забороняють умикання нареченим нареченоСЧ528, вСЦддачу дочок замСЦж силою529. Статути свСЦдчать, СЦ про шлюбнСЦ договори530. Дружина, за церковними статутами, мала право "асностСЦ на весСЦльне СЦ договСЦрне531тАЪ вона визнавалася, очевидно, "асницею в рухомому майнСЦ, придбаному пСЦд час подружнього життя532. Таким чином, у церковних статутах знаходяться вказСЦвки на майнову правоздатнСЦсть дружинитАЪ немаСФ поглинання СЧСЧ особистостСЦ. Це явище було викликано в руському життСЦ знову таки, як СЦ в римському пра-вСЦ, необхСЦднСЦстю захисту СЦнтересСЦв рСЦдноСЧ сСЦмтАЩСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки. Тим бСЦльше, що церковнСЦ статути свСЦдчать про СЦснування у нас в древностСЦ права свободи розлучення. Статут Володимира. С. 229, 6 (роспусть); Статут Всеволода. С. 244, 4 (роспусть); Статутна грамота Ростислава. С. 262, 7 (роспустъ); Статут Ярослава. Ст. 14: "аже муж з женою по своСФй воли распуститься.. ». ПорСЦвн. ст. 3: тАЮАже пустит боярин велик жену без вины, за сором ей 5 гривен золота, а епископу 5 гривен золота; а нарочитых людей 3 рубли, а епископу 3 рубли, а простой чади 15 гривен, а епископу 15 гривен, а князь казнит». ПорСЦвняСФмо ще ст. 7 СЦ 8. Таким чином, розлучення можливе було за угодою самого подружжя СЦ з волСЦ чоловСЦка, з вини чи без вини одного з подружжя. До питання про свободу розлучення в руськСЦй древностСЦ див.: Оршанский. Исследования по русскому обычному и брачному праву (СПб. 1879). С. 275. НаскСЦльки мСЦцно захищалася свобода розлучення народним свСЦтоглядом, це видно, почасти, з того, що незважаючи на всю протидСЦю духовенства, свобода розлучення визнавалася СЦ духовенством майже до XVIII ст. Так, ще в 1730 р. запропоновано було священикам не затверджувати своСЧм пСЦдписом добровСЦльних розлучень. Це ж розпорядження було повторено в 1767 р. внаслСЦдок помСЦченого в багатьох СФпархСЦях явища, що священики пишуть розлучнСЦ листи СЦ вСЦнчають удруге розлучених у такий спосСЦб осСЦб (Оршанский С. 277). Оршанський (С. 283) приводить, мСЦж СЦншим, з часСЦв Петра дуже характерний факт: "Крестьянин Афанасьев взят был в солдаты, и в его отсутствие жена его вышла замуж за крестьянина Емельяна. Возвратившись в отпуск домой, Афанасьев уступил свою жену Емельяну по записи, сущность которой заключается в следующем. Поговорив с Емельяном полюбовно, я поступился ему своей женой, и впредь мне о той жене не бить челом монастырским "астям; за это взято мне с Емельяна 2 рубля и 4 ведра водки (следует определение сроков, когда получать эту плату). Запись эту писал за Афанасьева иеромонах Козьма». Запис цей узятий Оршанським з Полн. собр. постановл. по вед. правосл. испов. т. 1, № 219.

За такого стану справ в СЦнтересах колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини необхСЦдно було розвинути СЦ змСЦцнити майнову самостСЦйнСЦсть замСЦжньоСЧ жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка. У випадку розлучення вона зберСЦгала, ймовСЦрно, не тСЦльки весСЦльне СЦ договСЦрне533, але частину рухомостСЦ (живота), придбаноСЧ СЧСЧ працею СЦ, таким чином, поверталася в колишню сСЦмтАЩю не пустими рукамитАЪ а разом з тим скорСЦше могла СЦ знову вийти замСЦж. Подальшим доказом того, що замСЦжня жСЦнка не належала юридично до сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка, служить виключення СЧСЧ з числа спадкоСФмцСЦв чоловСЦка: вона не успадковуСФ в його нерухомому майнСЦ. Так, церковнСЦ статути говорять: "братни ти дети тяжутся о задници», тобто брати чи дСЦти змагаються за спадщину. Але статути не згадують про дружину, як можливого субтАЩСФкта даноСЧ суперечки534. Усунення дружини вСЦд успадкування в нерухомому майнСЦ чоловСЦка з бСЦльшою визначенСЦстю засвСЦдчено Руською Правдою, але про це пСЦде нижче. Що стосуСФться, нарештСЦ, особистого становища дружини за цей час у сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка, то при збереженнСЦ за дружиною майновоСЧ самостСЦйностСЦ СЦ при СЦснуваннСЦ способу укладення шлюбу за згодою, а не умиканням чи купСЦвлею, воно повинно бути, з погляду права, визнано задовСЦль-ним535. Якщо ж узяти до уваги можливСЦсть розлучення за згодою дружини536, то цим ще бСЦльш забезпечувалася охорона СЧСЧ особистостСЦ. Разом з тим, свобода припинення шлюбу за бажанням чоловСЦка чи за взаСФмною згодою подружжя прокладала шлях до змСЦцнення в життСЦ вСЦльного шлюбу537.

Нам необхСЦдно звернутися тепер до РуськоСЧ Правди, щоб на цьому па-мтАЩятнику руськоСЧ старовини простежити виникнення бСЦльшого юридичного зв'язку замСЦжньоСЧ жСЦнки з СЧСЧ новою сСЦмтАЩСФю.

ЗамСЦжня жСЦнка, за Руською Правдою, принципово виступаСФ не звтАЩязаною зСЦ своСФю новою сСЦмтАЩСФю. Це випливаСФ з особливою яснСЦстю з того, що пСЦсля смертСЦ чоловСЦка вона не успадковуСФ не тСЦльки в його нерухомому майнСЦ538, але навСЦть СЦ в рухомому майнСЦ539. Вона СФ в цьому вСЦдношеннСЦ чужою, сторонньою для сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка. Таким чином, вона не займала СЦ того юридичного становища, що римське право визнавало за дружиною в якостСЦ дочки чи онуки домовладики. РЖдея вСЦльного шлюбу проведена тут послСЦдовно. Дружина не успадковуСФ в майнСЦ чоловСЦка, але зате вона СЦ не пСЦдлягаСФ майновСЦй опСЦцСЦ цСЦСФСЧ сСЦмтАЩСЧ, як то було в РимСЦ. Руська Правда робить, однак, крок уперед у змСЦстСЦ полСЦпшення майнового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка. Так, Руська Правда надаСФ вдовСЦ право на прожиткову частку. БСЦльше того, удова не може бути змушена дСЦтьми залишити дСЦм свого чоловСЦка проти свого бажання540. НарештСЦ, удовСЦ надаСФться право опСЦки над усСЦм майном чоловСЦка при малолСЦтствСЦ дСЦтей541. При цьому це право надаСФться СЧй тСЦльки за умови невиходу у нове замСЦжжя. Однак, якби вСЦтчим прийняв дСЦтей удови з СЧхньою нерухомСЦстю (задницею), то, зрозумСЦло, у цьому випадку вдова зберСЦгаСФ за собою право користування майном колишнього чоловСЦка СЦ проживання в його домСЦ542 .

Чи було договСЦрне походження всСЦх цих статей чи вони виникли самСЦ по собСЦ в силу любовСЦ СЦ прихильностСЦ сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка до дружини СЦ матерСЦ, це тАФ важко сказати з упевненСЦстю. Ясно одне, що за Руською Правдою дружина в майновому вСЦдношеннСЦ принципово продовжувала залишатися поза сСЦмтАЩСФю чоловСЦка.

РЖнтереси колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини вимагали поставити замСЦжню жСЦнку в становище, аналогСЦчне становищу римськоСЧ жСЦнки у вСЦльному шлюбСЦ. Руська Правда не говорить про долю "асного майна бездСЦтноСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки на випадок СЧСЧ смертСЦ. Однак, можна припустити, що це майно поверталося в СЧСЧ рСЦдну сСЦмтАЩю. У цьому вСЦдношеннСЦ заслуговують на увагу постанови ПсковськоСЧ судноСЧ грамоти. Так, стаття 88 цСЦСФСЧ грамоти надаСФ чоловСЦку лише кормле, тобто довСЦчне користування батькСЦвщиною померлоСЧ дружини, якщо тСЦльки вСЦн не одружиться543. Отже, майно дружини повинно йти або СЧСЧ дСЦтям або повернутися в СЧСЧ колишню сСЦмтАЩю. ЦСЦкаво, що в ПсковськСЦй суднСЦй грамотСЦ знаходиться постанова, аналогСЦчна РуськСЦй ПравдСЦ про кормле дружини544. На вСЦдмСЦну вСЦд постанови РуськоСЧ Правди про прожиткову частину вдови чи СЧСЧ управлСЦннСЦ СЦ користуваннСЦ всСЦм майном на правСЦ опСЦкунки, Псковська судна грамота говорить просто про довСЦчне користування СЦ цим самим розширюСФ право замСЦжньоСЧ жСЦнки на майно чоловСЦка545. НарештСЦ, удова зберСЦгаСФ також право на деяке своСФ майно, принесене нею в дСЦм батька чоловСЦка546. Таким чином, СЦ за Псковською судною грамотою дружина зберСЦгаСФ майнову самостСЦйнСЦсть, СЦ в той же час нова сСЦмтАЩя забезпечуСФ СЧй кормлю, якщо вона не пСЦде замСЦж. ЦарськСЦ судебники також виключають дружину з числа спадкоСФмцСЦв чоловСЦка. "А которой человек, говорится в Судебнике 1497 г., умрет без духовные грамоты, а не будет у него сына, ино статок весь и земли дочери; а не будет у него дочери, ино взяти ближнему от его рода (ст. 60)». Ту ж саму постанову буквально повторюСФ СЦ Судебник 1550 р.547.


4.4 НевСЦльний СЦ вСЦльний шлюб у пруському ландрехтСЦ


ЦивСЦльний Кодекс Наполеона дуже вплинув на цивСЦльне право СЦнших держав. У деяких краСЧнах, як наприклад, у БельгСЦСЧ, у ПольщСЦ, вСЦн навСЦть дСЦСФ з незначними лише змСЦнами548. Нам належить тепер зосередити увагу на нСЦмецьких законодавствах, тАФ СЦншоСЧ галузСЦ цивСЦльного права. Ми розглянемо рух нСЦмецького законодавства стосовно чотирьох моментСЦв формулювання особистого СЦ майнового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки. Такими моментами були: 1. Загальне земське право пруських провСЦнцСЦй 1794 р. (пруський ландрехт). 2. Загальне цивСЦльне уложення АвстрСЦйськоСЧ СЦмперСЦСЧ 1811 р. 3. Саксонське цивСЦльне уложення 1863 р. 4. ЦивСЦльне уложення НСЦмецькоСЧ СЦмперСЦСЧ 1896 р. (загальнонСЦмецьке уложення)549.

Пруський ландрехт становить собою воСЦстину музей стародавностей. У ньому зустрСЦчаються знайомСЦ риси 1) невСЦльного шлюбу СЦ 2) шлюбу вСЦльного. У цьому вСЦдношеннСЦ пруський ландрехт, що зтАЩявився на порозСЦ XIX столСЦття, СФ для нас немов живим свСЦдком тих порядкСЦв в галузСЦ шлюбного права, з якими ми познайомилися в СЦсторичному нарисСЦ.

СправдСЦ, ландрехт говорить ще про ранковий дарунок (Моrgengabe), який при укладаннСЦ шлюбу наречений обСЦцяв сплатити своСЧй нареченСЦй550 . По сутСЦ, ранковий дарунок, чи вено дСЦвоцтва було тут не дарунком, а боргом чоловСЦка. Цей борг дружина могла зажадати вСЦд чоловСЦка за його життя551. Борг, цей складав частину окремого майна дружини552 СЦ забезпечувався так само, як у СФгипетському СЦ СФврейському правСЦ, усСЦм майном чоловСЦка. Борг чоловСЦка служив, засобом спонукати дружину сумлСЦнно виконувати своСЧ подружнСЦ обов'язки. Припинення шлюбу за вини дружини вело до втрати права СЧСЧ вимагати собСЦ сплати боргу (вена дСЦвоцтва), а сплачений борг повертався чоловСЦковСЦ553 .

Таким чином, вено дСЦвоцтва (Моrgengabе) СФ безсумнСЦвно пережитком невСЦльного шлюбу, плати, якщо не за саму жСЦнку, то за "аду над нею. Правда, пруський ландрехт нСЦде не говорить, що чоловСЦк купуСФ "аду над дружиноютАЪ але, з СЦншого боку, деякСЦ його постанови позитивно говорять про повне особисте СЦ майнове пСЦдпорядкування дружини чоловСЦку. Так, чоловСЦк СФ "главою шлюбного суспСЦльства», а рСЦшення його в загальних справах подружжя маСФ перевагу над рСЦшенням дружини554. Тому дружина зобовтАЩязана слСЦдувати за чоловСЦком при змСЦнСЦ ним мСЦiя проживання555. ДалСЦ, чоловСЦк зобовтАЩязаний захищати судом СЦ поза судом особистСЦсть, честь СЦ майно дружини, а дружина, за загальним правилом, не могла без сприяння СЦ згоди чоловСЦка вести будь якСЦ процеси556. Мало цього, проти бажання чоловСЦка, особисто для самоСЧ себе, дружина не могла займатися будь якою справою (промислом)557. Так само дружина за загальним правилом була обмежена в правСЦ самостСЦйно укладати договори СЦ робити взагалСЦ юридичнСЦ дСЦСЧ. Однак, такСЦ договори СЦ дСЦСЧ були дСЦйснСЦ, якщо дружина робила СЧх для чоловСЦка, для його вигоди558. НарештСЦ, у довершення усього, пруський ландрехт постановляСФ: "(те), що дружина здобуваСФ, знаходячись у шлюбСЦ, (це) вона здобуваСФ, за правилом, для чоловСЦка»559.

Викладене ясно свСЦдчить, що при такому особистому СЦ майновому становищСЦ дружини ми маСФмо справу з невСЦльним шлюбом, точнСЦше, з рСЦзко вираженим пережитком його в пруському правСЦ. ОсобистСЦсть дружини закрита в цивСЦльному оборотСЦ особистСЦстю СЧСЧ чоловСЦка. Становище пруськоСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки аналогСЦчне тому становищу, що встановлене кодексом 1804 р. для замСЦжньоСЧ француженки.

Поруч з пережитками невСЦльного шлюбу, пруський ландрехт говорить не менш ясно СЦ виразно про вСЦльний шлюб. В основСЦ цього шлюбу лежать, як ми знаСФмо, економСЦчнСЦ СЦнтереси колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини. Захист цих СЦнтересСЦв вСЦдбувався шляхом приватних угод чи шлюбних договорСЦв. НеобхСЦднСЦсть у такому захистСЦ наставала головним чином пСЦсля того, як жСЦнка набула майновоСЧ правоздатностСЦ у своСЧй сСЦмтАЩСЧ СЦ могла, тому, нести майно зСЦ своСФСЧ сСЦмтАЩСЧ в сСЦмтАЩю чоловСЦка. ЗовнСЦшнСЦм вираженням вСЦльного шлюбу служить ретельне визначення сторонами умов СЦ наслСЦдкСЦв розлучення, долСЦ вдови, а рСЦвно особистого СЦ, особливо, майнового становища замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Що стосуСФться, насамперед, особистого становища замСЦжньоСЧ жСЦнки, як пережитку в бСЦльш чистому виглядСЦ вСЦльного шлюбу, то визначення пруського ландрехту в цьому вСЦдношеннСЦ численнСЦ. Так, ландрехт визначаСФ: 1) обов'язок чоловСЦкСЦв жити разом (Вз 175) СЦ перелСЦчуСФ з точнСЦстю випадки дозвСЦльноСЧ вСЦдлучки одного з подружжя (Вз 177); мало того, дружина могла виговорити собСЦ в шлюбному договорСЦ право не слСЦдувати за чоловСЦком при змСЦнСЦ ним мСЦiя проживання560; 2) обовтАЩязок взаСФмноСЧ подружньоСЧ любовСЦ (Вз 178) СЦз правом ухилитися вСЦд виконання цього обовтАЩязку, якщо виконання його загрожуСФ шкодою для здоров'я (Вз 179) чи якщо дружина годуСФ грудьми дитину (Вз 180); 3) обов'язок взаСФмноСЧ подружньоСЧ вСЦрностСЦ561; 4) обовтАЩязок чоловСЦка утримувати дружину562; цей обовтАЩязок покладаСФться на чоловСЦка у вСЦдшкодування за його право управлСЦння СЦ користування внесеним майном дружини563; 5) обо-втАЩязок чоловСЦка утримувати дСЦтей (Вз 256) СЦ 6) право дружини на СЧСЧ становище в сСЦмтАЩСЧ чоловСЦка, як матерСЦ сСЦмейства СЦ господарки дому564.

Багато якСЦ з перерахованих постанов ландрехту жваво нагадують вСЦдомСЦ з СЦсторичного нарису права й обовтАЩязки чоловСЦкСЦв, якСЦ знаходяться у вСЦльному шлюбСЦ. ЦСЦ права й обовтАЩязки визначалися там приватною угодою зацСЦкавлених осСЦб. Правда, ландрехт вСЦдносить цСЦ права й обовтАЩязки до законних припущень шлюбного права чоловСЦкСЦв. Хоча, ми знаСФмо, що й у древнСЦм правСЦ договСЦрнСЦ умови перетворювалися з часом на звичайнСЦ приналежностСЦ шлюбу СЦ набували форми звичаСЧв. КазуСЧстичнСЦсть даних постанов ландрехту говорить також за договСЦрне СЧх походження у вСЦльному шлюбСЦ, коли юридично чужСЦ одне одному подружжя, чи навСЦть батьки нареченоСЧ СЦ сам наречений, намагалися шляхом договору заздалегСЦдь передбачити багато подробиць шлюбного життя. Ми бачили, наприклад, що в СФврейському правСЦ визначалися термСЦни подружнього спСЦлкування. Пруський ландрехт не мСЦг, звичайно, на порозСЦ минулого столСЦття ухвалити цьоготАЪ але СЦ вСЦн звСЦльняСФ годувальницю-матСЦр вСЦд обов'язку робити подружню любов своСФму чоловСЦку. ОбовтАЩязок чоловСЦка утримувати дружину СЦ дСЦтей не ТСрунтуСФться в стародавньому правСЦ СЦ ландрехтСЦ на верховенствСЦ чоловСЦка в сСЦмтАЩСЧтАЪ а становить собою також зворотну сторону права чоловСЦка користуватися майном дружини. Таким чином, деякСЦ привСЦлеСЧ дружини, швидше за все, повиннСЦ бути поясненСЦ пережитками вСЦльного шлюбу у його первСЦсному виглядСЦ, а не впливом у даному випадку на пруський ландрехт освСЦченого лСЦбералСЦзму столСЦття565.

Набагато бСЦльше збереглося в пруському ландрехтСЦ пережиткСЦв вСЦльного шлюбу у сферСЦ майнових вСЦдносин подружжя. МатерСЦальнСЦ СЦнтереси колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини, а рСЦвно СЦ самоСЧ дружини, наштовхували СЧх на необхСЦднСЦсть зберегти за дружиною СЧСЧ майно СЦ розвинути, наскСЦльки можливо, СЧСЧ майнову самостСЦйнСЦсть. НеобхСЦднСЦсть ця тим бСЦльше усвСЦдомлювалася, що свобода припинення шлюбного спСЦвжиття звичайно супроводжуСФ вСЦльний шлюб566. У результатСЦ ми спостерСЦгаСФмо в пруськом ландрехтСЦ характернСЦ риси знайомоСЧ нам з СЦсторичного нарису картини майновоСЧ правоздатностСЦ СЦ дСЦСФздатностСЦ замСЦжньоСЧ жСЦнки. Так, 1) дружина маСФ особливе, окреме майно. До його складу входять: а) речСЦ, необхСЦднСЦ для особистого користування дружини (Вз 206), b) вено дСЦвоцтва (Вз 207), с) усе, що за договором включено до складу окремого майна (Вз 209), СЦ d) усе, що вСЦдСЦйшло дружинСЦ у спадщину, даруванню або якому-небудь СЦншому випадку за умови включення до складу СЧСЧ окремого майна, а рСЦвно доходи СЦ придбання дружини поза СЧСЧ домашньою дСЦяльнСЦстю567. Цим окремим майном дружина розпоряджаСФться самостСЦйно568, як цСЦлком самостСЦйно, без згоди чоловСЦка, веде СЦ процеси на захист цього майна (Вз 230). ЦСЦлком зрозумСЦло, що завдяки окремому майну дружина могла робити борги СЦ користуватися кредитом (Вз318); 2) Але, усього цього мало: у пруському ландрехтСЦ зберСЦгся ще один пережиток вСЦльного шлюбу. Ми розумСЦСФмо СЦнститут особливого сСЦмейного майна, яке звичайно давалося нареченСЦй батьками з метою полегшення тяготи шлюбного життя СЦ, головним чином, виховання дСЦтей, що мають народитися (Вз 276). Це було придане, що, як ми знаСФмо з СЦсторичного нарису, йшло дСЦтям, а у випадку смертСЦ дружини бездСЦтного, поверталося в СЧСЧ колишню сСЦмтАЩю. УкладачСЦ пруського ландрехту трохи видозмСЦнили СЦсторичний СЦнститут приданого СЦ створили з нього сСЦмейний фСЦдеСЧкомСЦс особливого роду569. Проте, пСЦд прозорою оболонкою цього СЦнституту, при самому поверхневому читаннСЦ статей, його регулюючих, не можна не помСЦтити в ньому яскраво вираженого прагнення колишньоСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини зберегти придане за дружиною й особливо за СЧСЧ дСЦтьми570; 3) Незалежно вСЦд окремого майна СЦ майна, так би мовити, сСЦмейного, дружина одержувала вСЦд чоловСЦка у вСЦльну "аснСЦсть утримання СЦ плаття571. Ця риса також характерна для СЦнституту вСЦльного шлюбу; 4) Пруський ландрехт говорить також про внесене майно дружини. Правове становище цього майна, пСЦд яким розумСЦСФться все СЦнше майно дружини, за винятком окремоСЧ СЧСЧ "асностСЦ (Вз 210), характеризуСФ звичайно видозмСЦнену форму вСЦльного шлюбу. А саме, вСЦльний шлюб припускаСФ в чистому видСЦ повну роздСЦльнСЦсть майна подружжя. Ми говорили вище, що така роздСЦльнСЦсть майна подружжя СФ вкрай незручною СЦз змСЦцненням сСЦмтАЩСЧ СЦ розвитком у нСЦй самостСЦйних СЦнтересСЦв, окремих вСЦд СЦнтересСЦв колишнСЦх сСЦмей чоловСЦка СЦ дружини. З метою примирення СЦнтересСЦв новоСЧ сСЦмтАЩСЧ з СЦнтересами особливо кровноСЧ сСЦмтАЩСЧ дружини була вироблена особлива система майна подружжя. Майно дружини залишалося в СЧСЧ "асностСЦтАЪ воно не виходило юридично за межСЦ сСЦмтАЩСЧ кровних СЧСЧ родичСЦвтАЪ але воно в той же час передавалося у розпорядження СЦ користування чоловСЦка. При цьому, чоловСЦк зобовтАЩязаний був утримувати дружину СЦ дСЦтей СЦ забезпечити схороннСЦсть внесеного майна СЦпотекою СЦ поручительством. Пруський ландрехт не залишаСФ нСЦяких сумнСЦвСЦв у такому характерСЦ внесеного майна дружини. Права чоловСЦка на внесене майно: а) користування (Вз 231); б) розпорядження нерухомСЦстю за згодою дружини (Вз 232). Права дружини на внесене майно: а) право на збереження цього майна в цСЦлостСЦ (СЦпотека Вз 254, порСЦвн. 255), б) право на утримання дСЦтей СЦ дружини чоловСЦком у винагороду за його право користування внесеним майном (ВзВз 256, 262), в) право дружини на самостСЦйне управлСЦння СЦ користування внесеним майном у випадку невиконання чоловСЦком свого обовтАЩязку годування сСЦмтАЩСЧ (Вз 256). Це останнСФ право дружини особливо заслуговуСФ на увагу : воно показуСФ, що чоловСЦку вручалося управлСЦння внесеним майном дружини в силу лише практичноСЧ зручностСЦ ведення господарства, а не з метою створити для чоловСЦка якесь там особливе, особисто йому приналежне в силу шлюбу майнове право.

УсСЦ цСЦ види майна: окремого, сСЦмейного (приданого) СЦ внесеного, а рСЦвно вСЦльноСЧ "асностСЦ дружини на утримання, отримуване нею вСЦд чоловСЦка, говорять на користь вСЦльного шлюбу. Воля сторСЦн видозмСЦнювати майновСЦ вСЦдносини подружжя шляхом договору зайвий раз указуСФ на СЦснування вСЦльного шлюбу у пруському ландрехтСЦ572.

РоздСЦл V. РЖсторСЦя розвитку змСЦсту "розлучення», умов СЦ форм його здСЦйснення


5.1 Питання про розлучення у стародавньоСФврейському правСЦ


Засновник християнськоСЧ релСЦгСЦСЧ СЦ церкви заповСЦдав нам свою велику спадщину вустами своСЧх учнСЦв, а цСЦ останнСЦ зберегли його свСЦту у своСЧх творах, тобто в РДвангелСЦСЧ. Тому зерно всСЦх постанов церкви повинно укладатися СЦ дСЦйсно укладаСФться у цСЦй великСЦй книзСЦ. Там же ми знаходимо СЦ першСЦ керСЦвнСЦ правила про розлучення.

Але, перш нСЦж познайомитися з цими правилами, треба, хоч загалом указати на стан СФврейського шлюборозлучного права, тому що воно послужило вСЦдправним пунктом для самого Спасителя при викладСЦ вчення про розлу-чення573.

За первСЦсною СЦдеСФю своСФю, вСЦтхозавСЦтний шлюб, як СЦ новозавСЦтний, повинен був служити джерелом вищого СЦ повного СФднання чоловСЦка СЦ жСЦнки. "Ось тепер вона тАФ кСЦстка вСЦд косток моСЧхтАЪ СЦ тСЦло вСЦд тСЦла мого. Вона чоловСЦковою буде зватисятАЪ бо взята вона з чоловСЦка. Покине тому чоловСЦк свого батька та матСЦр своютАЪ та й пристане до жСЦнки своСФСЧтАЪ тАФ СЦ стануть вони одним тСЦлом». (Буття, II, 23, 24.)574.

Але СЦдеСЧ цСЦй не судилося довго жити в народСЦ СФврейському. ПершСЦ сторСЦнки його побутопиiя показують, що нравам СЦ звичкам цього народу такий СЦдеал шлюбу був не по плечу: вже у 6-му колСЦнСЦ, пСЦсля нашого прародителя, стала практикуватися полСЦгамСЦя575 тАФ форма шлюбного спСЦвжиття, далека вСЦд об'СФднання двох в одну плоть. Ця полСЦгамСЦчна форма шлюбу СЦ потСЦм законодавство Мойсея, що мало на метСЦ (як зараз побачимо), по можливостСЦ, врегулювати знедолення дружин, надають право, з достатньою ймовСЦрнСЦстю, припустити про СЦснування до Мойсея великоСЧ свободи розлучення. Правда, що в ПтАЩятикнижжСЦ ми не знаходимо вказСЦвок на таку свободу (крСЦм випадку з АгартАЩю, що була наложницею, а не законною дружиною)тАЪ але це умовчання можливо, випливаСФ саме з тСЦСФСЧ заурядностСЦтАЪ яку являли собою тодСЦшнСЦ роз-лучення576.

Але для нас важливе не стСЦльки це звичайне домойсеСФве право, скСЦльки саме мойсеСФве законодавство, тому що воно було тим законом, що розумСЦв Христос, викладаючи своСФ вчення про нерозривнСЦсть шлюбних уз. Ось цей закон: тАЮЯкщо хто вСЦзьме жСЦнкутАЪ СЦ стане СЧй чоловСЦком, СЦ коли вона не знайде ласки в очах його, бо знайшов у нСЦй яку ганебну рСЦчтАЪ то, напише СЧй листа розводовоготАЪ СЦ дасть в СЧСЧ рукутАЪ та й вСЦдпустить СЧСЧ з свого дому. РЖ вийде вона з його дому, СЦ пСЦдетАЪ СЦ вийде за СЦншого чоловСЦкатАЪ СЦ коли зненавидить СЧСЧ той останнСЦй чоловСЦктАЪ то напише СЧй листа розводовоготАЪ СЦ дасть в СЧСЧ руку, та й вСЦдпустить СЧСЧ з свого дому. Або коли помре той останнСЦй чоловСЦк, що взяв був СЧСЧ собСЦ за жСЦнку, не може перший СЧСЧ муж, що вСЦдпустив СЧСЧ, вернути й узяти СЧСЧтАЪ щоб стала йому за жСЦнку по томутАЪ як була занечищенатАЪ бо це огида перед ГосподнСЦм лицем"577. Ця постанова, як з очевиднСЦстю виявляСФться з СЧСЧ буквального значення, переслСЦдуСФ одну цСЦль - упорядкувати звичайне, що дСЦяло до Мойсея, шлюборозлучне право, прибСЦгаючи для досягнення СЧСЧ до двох засобСЦв: до недозволення розлучення без виконання певноСЧ формальностСЦ, тобто без написання СЦ вручення розлучного листа СЦ висилки дружини з дому чоловСЦка, СЦ до заборони вСЦдновлення шлюбу з розлученою дружиною, що вийшла замСЦж за СЦншого, якщо вона, внаслСЦдок нового розлучення з другим чоловСЦком чи смертСЦ його, стане вСЦльною. Цим, СЦ тСЦльки цим, обмежився Мойсей при реформСЦ шлюборозлучного права. Цим, чи насамперед цим, тому, що в ньому СЦ лежала вся слабка, уся сумна сторона вСЦльного тАЮзнедоленнятАЭ дружин. Без оформлення розлучення, без утСЦлення його в письмову СЦ точну форму СЦ рСЦшучу висилку дружини з дому, не завжди можливо було навСЦть вСЦдрСЦзнити розлучення, що вСЦдбулося, вСЦд тимчасового спалаху чоловСЦка, формальне припинення спСЦвжиття вСЦд вигнання дружини з подружньоСЧ квартири, унаслСЦдок сварки з чоловСЦком тАФ словом, простий вСЦдхСЦд чи вигнання дружини вСЦд дСЦйсного вСЦдпущення. З СЦншого боку, нСЦщо не могло бути "бСЦльшою огидою перед Господом», як багаторазовСЦ розлучення СЦ шлюби з однСЦСФю СЦ тСЦСФю ж жСЦнкою. НСЦщо не могло бСЦльше принижувати СЦнститут шлюбу, як такСЦ розлучення СЦ зтАЩСФднання, що перетворювали СЦ шлюб, СЦ розлучення на справу не серйозну.

Можливо, що в цьому останньому обмеженнСЦ розлучення крилася ще СЦ деяка полСЦтична мета тАФ бажання хоч трохи обмежити сваволю чоловСЦка при розлученнСЦ: вСЦдпускаючи першу дружину, вСЦн повинен був мати на увазСЦ, що, якщо друга виявиться гСЦрше першоСЧ, то першоСЧ вже не можна буде повернути. Однаково ця заборона могла добродСЦйно дСЦяти СЦ на розлучених дружин, вСЦднСЦмаючи в них надСЦю на повернення до перших чоловСЦкСЦв СЦ тим спонукуючи не подавати приводСЦв до розлучення з другими чоловСЦками.

Навряд чи можна сумлСЦватися, що й у першому формальному обмеженнСЦ ховалася та ж полСЦтична мета тАФ по можливостСЦ стримати шлюборозлучну сваволю: складання формального акта про розлучення не могло обСЦйтися, при непоширеностСЦ грамотностСЦ в тодСЦшнСЦй час, без участСЦ стороннСЦх осСЦб у розлученнСЦ, а такими особами були священик чи взагалСЦ левСЦт, який мСЦг примирливо подСЦяти на подружжя, що розлучалося.

ТСЦльки цими постановами, СЦ обмежився Мойсей у питаннСЦ про розлучення, залишаючи в повнСЦй силСЦ, як саме розлучення, так СЦ причини його. РЖнакше СЦ бути не могло: роздумувати про бСЦльше обмеження розлучення в тодСЦшнСЦх СФвреСЧв не мСЦг жоден розсудливий законодавець. тАЮДСЦйсно, серця тодСЦшнСЦх людей були такСЦ жорстокСЦ, поняття такСЦ грубСЦ, пристрастСЦ такСЦ неприборканСЦ, увесь моральний свСЦт настСЦльки недосконалий, що на користь СЧх потрСЦбно було зробити деяку поступку, щоб не подати приводу до найсильнСЦших злочинСЦв. ПСЦд впливом ненавистСЦ до неугодноСЧ дружини й у поривСЦ пристрастСЦ, роздратування стародавнСЦ сталСЦ б убивати своСЧх дружин чи явно перелюбствовати. Моральна сила шлюбного союзу, щира гСЦднСЦсть жСЦнок, СФднання чоловСЦка СЦ дружини по плотСЦ СЦ духу тАФ все це такСЦ СЦдеСЧ, котрСЦ були незрозумСЦлСЦ вСЦтхозавСЦтному людству. Тому закон, застосовуючись до рСЦвня його морального СЦ розумового стану, не рушився оголосити шлюб нерозривнимтАЭ578. Що до причин розриву, то вони не вказуються МойсеСФм, а про них тСЦльки нагадуСФться, як про факт загальновСЦдомий СЦ притому у досить невизначеному висловленнСЦ: тАЮвследствие какого-либо порока или срамного делатАЭ, як виражаСФться словтАЩянський переклад БСЦблСЦСЧ579.

Можливо, ця невизначенСЦсть була навСЦть навмисною, щоб, з одного боку, не обурювати СФвреСЧв зайвою, СЧм незвичною, суворСЦстю розлученьтАЪ а з СЦншоСЧ тАФ щоб дати можливСЦсть безперешкодно впливати культурСЦ на помтАЩякшення шлюборозлучноСЧ сваволСЦ. Треба думати, однак, що широта розлучень, вСЦдповСЦдно до цього закону Мойсея, була досить велика, тому що, серед кращих представникСЦв СЦудейського народу, ми бачимо прагнення надати якнайбСЦльше мСЦцностСЦ шлюбному союзу. Так, пСЦсля повернення СФвреСЧв з полону вавСЦлонського, завдяки старанню СФврейських книгарСЦв, уведена була постанова, за якою чоловСЦк, що вСЦдпустив дружину, зобов'язаний був видати СЧй визначену суму грошей, СЦ ця вимога дружини забезпечувалася загальною СЦпотекою на майнСЦ чоловСЦка580. Так останнСЦй СФврейський пророк МалахСЦя в наступних виразах протестуСФ проти легковажних розлучень: "ви змушуСФте обливати сльозами жертовник Господа з голосСЦннями СЦ криком, так що ВСЦн уже не закликаСФ бСЦльше на приношення СЦ не приймаСФ умилостивноСЧ пожертви з рук ваших. Ви скажете: за що? За те, що Господь був свСЦдком мСЦж тобою СЦ дружиною юностСЦ твоСФСЧ, проти якоСЧ ти поступив вСЦроломно, тим часом як вона подруга твоя СЦ законна дружина твоя... Отже, бережСЦть дух ваш, СЦ нСЦхто не поступай вСЦроломно проти дружини юностСЦ своСФСЧ. Якщо ти ненавидиш СЧСЧ, вСЦдпусти, говорить Господь Бог РЖзраСЧлСЦвтАЪ образа покриСФ одяг його, говорить ГосподьтАЪ тому спостерСЦгайте за духом вашим СЦ не поступайте вСЦроломно»581.

Питанню про розлучення судилося було ще надовго займати СФврейських книжникСЦв. ВСЦн був перенесений на чисто практичний грунт тАФ тлумачення тексту МойсеСФвого закону. ЗгаданСЦ вище слова Мойсея у ВторозаконнСЦ подСЦлили тлумачСЦв на двСЦ школи. Представником однСЦСФСЧ був ШаммаСЧ (жив трохи ранСЦше РСЦздва Христового), що вСЦдстоював можливу мСЦцнСЦсть шлюбного союзу, допускаючи вСЦдкидання дружини лише у випадку здСЦйснення нею чого небудь дСЦйсно ганебного. Представником другоСЧ був ГСЦллель, що обстоював за можливе легкСЦсть розлучення СЦ, що тлумачив закон Мойсея в розумСЦннСЦ допустимостСЦ вСЦдхилення дружини за найлегшСЦ недолСЦки чи провини СЧСЧ, наприклад, за погане приготування СЧжСЦ СЦ цим наочно демонструСФ правове становище замСЦжньоСЧ СФврейськоСЧ жСЦнки582.

Таким чином питання про розлучення, до часу проповСЦдСЦ Христа, було питанням пекучим СЦ тому немаСФ нСЦчого дивного, що воно було представлене Йому на вирСЦшення книжниками. Звернемося до погляду СЦ вчення Христа.

В оповСЦдях трьох СФвангелСЦстСЦв, що передають нам вчення Христа Спасителя про розлучення, зустрСЦчаСФться суперечнСЦсть, а саме: мСЦж СФвангелСЦстом МатфеСФм, з одного боку, СЦ Марком з СЦншого. Ця суперечнСЦсть ставила у велике утруднення батькСЦв церкви ще на початку християнськоСЧ ери. Вона ж внесла ворожнечу й у навчання схСЦдноСЧ СЦ захСЦдноСЧ церкви про розлучення, тАФ вчення, що розвинулося у цСЦлу схему приводСЦв до розлучення в першСЦй СЦ таке, що потягло за собою повну нерозривнСЦсть шлюбу в другСЦй. Тому справа безсумнСЦвноСЧ важливостСЦ вдивитися в оповСЦдь СФвангелСЦстСЦв з нашого питання СЦ визначити, де й у чому мСЦж ними розбСЦжнСЦсть.

НайповнСЦше викладене вчення Христа про розлучення у СФвангелСЦста Матфея. ВСЦн два рази наводить слова Спасителя про цей предмет: раз у НагСЦрнСЦй проповСЦдСЦ (V, 31, 32), а СЦншим разом у вСЦдповСЦдСЦ Христа на питання фарисеСЧв тАФ чи дозволено вСЦдпускати дружину за всяку провину (XIX. 3тАФ12). Обидва рази, згСЦдно з цим СФвангелСЦстом, Христос учив так: розлучення абсолютно забороняСФться, крСЦм випадку провини перелюбства з боку дружини583.

Апостол Марко, наводячи бесСЦду Христа з фарисеями з такими ж подробицями, як СЦ апостол Матфей (X. 2тАФ12), передаСФ диспозитивну, так би мовити, частину вчення Спасителя про розлучення у наступнСЦй формулСЦ: тАЮхто дружину вСЦдпустить своютАЪ та й одружиться за СЦншою, той чинить перелюб СЦз нею. РЖ коли дружина покине свого чоловСЦкатАЪ СЦ вийде замСЦж за СЦншого, то чинить перелюб вонатАЭ (X, 11, 12).

У СФвангелСЦста Луки СФ всього один вСЦрш про розлучення (XVI, 18), як би випадково кинутий мСЦж двох притч: про несправедливого управителя СЦ про багатого Лазаря, тАФ вСЦрш, за змСЦстом своСЧм цСЦлком тотожний змСЦсту оповСЦдСЦ Марка, тобто абсолютно заперечуючий розлучення584.

Отже, у двох останнСЦх СФвангелСЦстСЦв розлучення забороняСФться цСЦлком, а в першого не цСЦлком: перелюбство дружини СФ приводом до розлученнятАЪ але, правда, що тСЦльки цей СФдиний привСЦд вСЦдомий СЦ першому СФвангелСЦсту. Ця суперечнСЦсть може бути пояснена (усуваючи сумнСЦв у дСЦйсностСЦ якого-небудь з РДвангелСЦй) одним СЦз двох способСЦв: чи неточним викладом мови Спасителя, внаслСЦдок усноСЧ передачСЦ СЧСЧ, чи ж дСЦйсною подвСЦйнСЦстю самого вчення Христа безсумнСЦвно СЦснувала в самому принципСЦ, чи ж тСЦльки удаваною.

Перше припущення навряд чи може мати мСЦiе за наступних мСЦркувань. Хоча мова СпасителятАЪ як СЦ СЦнших СФврейських рабинСЦв, була тСЦльки усною СЦ хоча вона спочатку, до написання РДвангелСЦй передавалася першим християнам СЦ жила серед них теж тСЦльки у виглядСЦ усного переказу, але у вСЦрностСЦ передачСЦ СЧСЧ не можна сумнСЦватися. На цей предмет не простягалися сумнСЦви навСЦть негативноСЧ критики РДвангелСЦй585.

От цСЦкавСЦ думки Ренана з приводу точного збереження усних переказСЦв у тСЦ часи взагалСЦ СЦ переказу про Христа СЦ його вчення зокрема: "тисячу разСЦв зауважували, - говорить вСЦн, що сила памтАЩятСЦ обернено пропорцСЦйна звичцСЦ писати. Ми ледь можемо уявити собСЦ, наскСЦльки усне переказування трималося у памтАЩятСЦ в тСЦ епохи, коли люди не покладалися на замСЦтки, що дСЦставалися вСЦд кого-небудь, або на листки, що були у них самих. ПамтАЩять людська замСЦняла тодСЦ книгу: вона давала можливСЦсть вСЦдтворити навСЦть тСЦ розмови, при яких не був присутнСЦй оповСЦдач. Маса осСЦб, що нСЦколи не бачили РЖсуса, знала Його майже так само добре, як його безпосереднСЦ учнСЦ. Життя РЖсуса, хоча СЦ писане, служило СЧжею для його церквитАЪ його правила постСЦйно повторювалися: частини СЦстотно символСЦчного характеру з його життСФпису вСЦдтворювалися у виглядСЦ маленьких оповСЦдань, деяким чином стереотипних СЦ вСЦдомих напамтАЩять... СентенцСЦСЧ моральнСЦ, що складали найважливСЦшу частину вчення Христового, було ще легше зберСЦгати в памтАЩятСЦ. РЗх повторювали собСЦ напамтАЩять старанно. "ОпСЦвночСЦ я пробуджуюся завжди сам собою», змушуСФ разповСЦдати Петра одне евСЦонСЦтське писання, складене близько 135 року, "СЦ сон не повертаСФться до мене бСЦльше. Це тАФ наслСЦдок складеноСЧ мною звички повторювати напамтАЩять почутСЦ мною слова мого Господа для того, щоб правильнСЦше зберегти СЧх у памтАЩятСЦ»586.

БезсумнСЦвно, що СЦз "слСЦв Господа» повиннСЦ були в особливСЦй чистотСЦ зберСЦгатися тСЦ, якСЦ стосувалися такого високоважливого питання, як розривнСЦсть шлюбу.

Таким чином, вСЦдхиляючи думку про неточнСЦсть передачСЦ слСЦв Христа, залишаСФться припустити, що саме вчення його давало привСЦд для розбСЦжностСЦ у викладСЦ СФвангелСЦстСЦв. Але нам здаСФться, однак, що ця розбСЦжнСЦсть була не принциповою, а тСЦльки частковою, побСЦчною. ТактАЪ свСЦдчення обох СФвангелСЦстСЦв (Матфея СЦ Марка), що вСЦдтворюють бесСЦду Христа про розлучення з фарисеями, показуСФ, що Спаситель вважав основним СЦ незмСЦнним той закон про шлюб, що даний був нашим прабатькам ще при твореннСЦ СЧх: закон повного СФднання чоловСЦка СЦ дружини, тАФ закон, що робить СЦз двох особин одне цСЦле фСЦзично СЦ морально.

Це з очевиднСЦстю виявляСФться зСЦ слСЦв Спасителя. На питання фарисеСЧв тАФ чи з усякоСЧ причини дозволено чоловСЦку розлучатися з дружиною своСФю, Христос прямо вСЦдповСЦдаСФ текстом СЦз книги Буття: "Чи ви не читали», говорить ВСЦн, "створивтАЪ як чоловСЦка та жСЦнку створив СЧх» (БуттятАЪ 1, 27), тобто створив, як щось цСЦльне, нерозривне587, союз настСЦльки мСЦцний, що йому уступаСФ СЦнший, не менш важливий СЦ сильний союз тАФ батькСЦвський. "Тому, тАФ додав вСЦдразу Христос, продовжуючи цитувати книгу Буття (II, 24), тАФ покине тому чоловСЦк батька свого та матСЦр своютАЪ та й пристане до жСЦнки своСФСЧ, тАФ стануть вони одним тСЦломтАЪ тому то немаСФ вже двох, але одне тСЦло. Тож, що Бог спарував, тАФ людина не розлучуСФ» (Матв. XIX, 4 тАФ 6). Чудово, що всСЦ цСЦ слова, СЦ у викладеному порядку, наведенСЦ тим же СФвангелСЦстом (МатвСЦСФм), РДвангелСЦСФ якого подало привСЦд думати, що Христове вчення не збСЦгалося з цим первСЦсним законом, допускаючи в принципСЦ розСЦрвання шлюбу з вини перелюбства.

Але якщо принциповоСЧ суперечностСЦ у вченнСЦ Христа про розлучення немаСФ, то яке ж було, вСЦдношення цього вчення до цСЦСФСЧ "вини перелюбства», яке значення СЧй надавалось? Воно було, по нашому розумСЦнню, тСЦльки поступкою жорстокосердостСЦ СЦудеСЧв, звичцСЦ СЦ схильностСЦ СЧх до розлучень, такою ж поступкою, яким був закон МойсеСЧв закону первСЦсному про розлучних588.

Щоправда шлюборозлучна сваволя не меншою мСЦрою панувала СЦ в язичникСЦв, як СЦ в СФвреСЧв СЦ, вСЦдправляючись вСЦд цСЦСФСЧ точки зору, треба сказати, що СЦ язичники мали потребу в поблажливостСЦ не менше СФвреСЧв. Але справа в тому, що язичники не повтАЩязанСЦ були тСЦСФю традицСЦСФю у свободСЦ розлучень, яка повтАЩязувала СФвреСЧв. Для язичникСЦв проповСЦдь Христова була новою релСЦгСЦСФю, для СФвреСЧв тАФ тСЦльки доповненням староСЧ. Якщо першСЦ, при обмеженнСЦ розлучення, могли випробувати тСЦльки життСФвСЦ незручностСЦ, то другСЦ, бСЦльше того, вбачали в цьому СЦ порушення релСЦгСЦСЧ предкСЦв. Через це природно було зробити поблажливСЦсть цим прихильникам "вСЦтхого завСЦту», поблажливСЦсть, у якСЦй повинна була минути потреба згодом, коли вчення Христове повинно було цСЦлком обновити старих духом СЦудеСЧв.

Припущення про такий характер згаданоСЧ прибавки здасться ще бСЦльш ймовСЦрним, якщо ми згадаСФмо СЦсторСЦю написання РДвангелСЦя вСЦд МатвСЦя, де тСЦльки СЦ зустрСЦчаСФться прибавка про провину перелюбства. "РДвангелСЦСФ це написано для палестинських християн СЦз СЦудеСЧв. Для цього в цьому РДвангелСЦСЧ набагато частСЦше, нСЦж в СЦнших РДвангелСЦях, зносяться СЦ звСЦряються подСЦСЧ з життя Христового з вСЦтхозавСЦтними пророцтвами СЦ прообразами. Для цього ж узагалСЦ з всСЦСФСЧ СЦсторСЦСЧ Христа Спасителя обираються оповСЦдання особливо важливСЦ СЦ потрСЦбнСЦ для СЦудеСЧв, наприклад, двСЦ великСЦ промови Христа до народу» (V -VII, XXIII СЦ XXIV)589.

ТСЦльки при такому поясненнСЦ, стаСФ зрозумСЦлим суперечнСЦсть МатвСЦя з двома СЦншими СФвангелСЦстами: усСЦ троСФ передають вСЦрно основну думку Христа про нерозривнСЦсть шлюбу590. Але МатвСЦй, з особливостСЦ завдання свого, зверх того згадуСФ СЦ про зазначене вище узгодження вчення Христове з законом МойсеСФвим. Навпаки, задача двох СЦнших СФвангелСЦстСЦв, що писали РДвангелСЦСФ для язичникСЦв, а не для СФвреСЧв, звСЦльняла СЧх вСЦд необхСЦдностСЦ включати доповнення, якСЦ спецСЦально стосувалися СФвреСЧв.

ВлРД дуже прямСЦ ознаки того, що СФвангелСЦСФ це (тобто Маркове) спочатку було написано для римських християн СЦз язичникСЦв. От чому Марко обмежуСФться бСЦльшою частиною такими предметами, що особливо потрСЦбно чи важливо було знати тим, хто увСЦрував з язичникСЦв, мало стосуючись чи зовсСЦм не стосуючись таких, якСЦ потрСЦбнСЦ СЦ важливСЦ були для тих, хто увСЦрував СЦз СЦудеСЧв, як це було в РДвангелСЦСЧ вСЦд МатвСЦя». (Арх. Михайло, вк. тв., стор. 192, 193). ЗвСЦдси, зрозумСЦлий пропуск у Марка вчення про розлучення з НагорноСЧ проповСЦдСЦ, яка мала безпосередню важливСЦсть саме для СЦудеСЧв. "Що стосуСФться обставин походження третього РДвангелСЦя тАФ вСЦд Луки, то з перших вСЦршСЦв цього РДвангелСЦя (1, 1 тАФ 4) видно, що воно написане спочатку для ФеофСЦла, як здаСФться, що увСЦрував з язичникСЦв СЦ жив поза Палестиною, з метою викласти послСЦдовне СЦ повне життя Спасителя, а зСЦ свСЦдчень церковного переказу видно, що воно написане пСЦд керСЦвництвом Св. апостола Павла, отже, до руйнування РДрусалима»591.

Мало того, тСЦльки при такому поясненнСЦ може бути зрозумСЦла СЦ порСЦвняльна неповнота самого РДвангелСЦя вСЦд МатвСЦя, що стосуСФться вчення Христа про розлучення: ми розумСЦСФмо умовчання МатвСЦя про рСЦвноправнСЦсть чоловСЦка СЦ дружини в справСЦ розСЦрвання шлюбу. Строго кажучи, у МатвСЦя мова йде не про розлучення, а про нехтування дружини чоловСЦком [repudium]592, тобто знову таки про розлучення з чисто СФврейськоСЧ (для тодСЦшнього часу) точки зору про розСЦрвання шлюбу, що, звичайно, далеко не виражало СЦстиного вчення Христа, що не допускало привСЦлею для чоловСЦка, вчення, повнСЦстю накресленого в СЦншого СФвангелСЦста тАФ у Марка593, що викладав проповСЦдь Христа чисто принципово, без мСЦiевих СЦ тимчасових обмежень. Це пояснення не тСЦльки узгоджуСФ мСЦж собою СФвангелСЦстСЦв, але СЦ робить зрозумСЦлим вчення апостола Павла про нерозривнСЦсть шлюбу, який категорично розмежовував, що йому належитъ СЦ що належить Христу, СЦ який викладав вчення Христа в такому ж розумСЦннСЦ, як Марко СЦ Лука. Ця згода вчення апостола Павла з двома згодними мСЦж собою СФвангелСЦстами, на наш погляд, маСФ СЦстотно важливе значення. Не говорячи вже про високий авторитет апостола Павла в церквСЦ, самСЦ бСЦографСЦчнСЦ зведення про цього апостола говорять (так би мовити з людськоСЧ точки зору) рСЦшуче за безсумнСЦвну точнСЦсть передачСЦ ним вчення Христа. Павло СЦ за походженням, СЦ за вихованням був самий чистий СФврей. "Бо й я СЦзраСЧльтянин СЦз насСЦння АвраамовоготАЪ ВенСЦяминового племени» ... "СФврей СЦз СФвреСЧв» говорив вСЦн сам про себе (Римл. XI, 1; Филип. III, 5) Батько його був фарисеСФм СЦ сам Павло був вихований у всСЦй суворостСЦ фарисейського вСЦровчення (ДСЦСЧ. XXIII, 6тАЪ XXVI, 5.). Отже, вСЦн мав у своСФму розпорядженнСЦ всСЦ данСЦ для того, щоб знати, як закон МойсеСЧв, так СЦ такого великого реформатора цього закону, яким був Христос. ДалСЦ, за освСЦтою Павло був самий освСЦчений СЦз всСЦх апостолСЦв. Батько його визначав бути рабином, СЦ вСЦн одержав дуже солСЦдну, хоча й у дусСЦ чисто СФврейському, освСЦту. ВСЦн виховувався в ГамалСЦСФла старого, людини лСЦберальноСЧ й освСЦченоСЧ, хоча СЦ такоготАЪ що вважався фарисеСФм, але далекого вузькостСЦ поглядСЦв цСЦСФСЧ секти. Вплив учителя на учня навряд чи пСЦдлягаСФ сумнСЦву. Цей освСЦчений апостол, мабуть, мСЦг ТСрунтовно засвоСЧти вчення Христа СЦ передати його, як людина вчена, у всСЦй його принциповСЦй сутностСЦ. НарештСЦ, як гонитель того Вчителя, якого згодом вСЦн став старанним послСЦдовником, вСЦн не мСЦг не знати докладно СЦ безпомилково Його вчення, чим, мСЦж СЦншим, пояснюСФться (крСЦм чудодСЦйноСЧ сили) незвичайно швидкий перехСЦд гонителя в учня й апостола594.

Принципова СФднСЦсть у вченнСЦ Христа про розлучення, СЦ саме СФднСЦсть у розумСЦннСЦ повноСЧ неприпустимостСЦ розлучення, позначаСФться ще й у категоричнСЦй заборонСЦ, вСЦдповСЦдно до свСЦдчення всСЦх трьох СФвангелСЦстСЦв (Матф. V, 32. Марко. X, IIтАФ12. Лука XVI, 18) шлюбу для розлученого подружжя. Не пСЦдлягаСФ сумнСЦву, що суть розлучення, все розумСЦння його, полягаСФ у повному припиненнСЦ розСЦрваного шлюбу, а разом з тим СЦ у поверненнСЦ розлученого подружжя у стан дошлюбний, стан, що даСФ СЧм можливСЦсть укласти новий шлюб. Раз весь СЦнститут розлучення повтАЩязаний, навпаки, СЦз забороною шлюбу для розлучених, вСЦн не буде розСЦрванням шлюбу, а лише розлученням подружжя, яке СЦ в розлуцСЦ буде скрСЦплювати СЧх шлюбними узами. Очевидно, що Спаситель, говорячи: "КожентАЪ хто дружину свою вСЦдпускаСФтАЪ СЦ бере собСЦ СЦншутАЪ той чинить перелюб. РЖ хто побереться з тСЦСФютАЪ яку хто вСЦдпустивтАЪ той чинить перлюб». Лука (XVI, 18), мав на увазСЦ саме розтАЩСФднання, а не розлучення, тому що про перелюбство може бути мова лише тодСЦ, коли, хоча б один СЦз тих, хто бере участь у незаконному звтАЩязку, знаходиться у шлюбСЦ.

Але викладеному розумСЦнню СФвангельських текстСЦв як би суперечить наступне мСЦркування. Якщо Христос стояв за повну непорушнСЦсть шлюбу, то як вчення Його могло зробитися законом позитивним? Адже й у язичникСЦв (наприклад, у римлян), не говорячи про СФвреСЧв, свобода розлучень була настСЦльки великою, що СЧй важко було примиритися з суворСЦстю Христового вчення. На це можна вСЦдповСЦсти наступне. Вчення Христа не було законом позитивним. Мало того, Христос цСЦлком СЦ рСЦшуче усував вСЦд Себе роль свСЦтського законодавця. "МоСФ Царство не СЦз свСЦту цього» (РЖван. XVIII, 36) СЦ "тож вСЦддайте кесераве тАФ кесаревСЦтАЪ а БоговСЦ тАФ Боже», говорив ВСЦн (Матв. XXII, 21). А коли Його просили вирСЦшити суперечку про спадщину, то вСЦн категорично заявив, що цСЦ судовСЦ функцСЦСЧ не входять у коло прийнятих Ним на Себе обовтАЩязкСЦв595.

Вчення Христа було тСЦльки релСЦгСЦйно-моральним, а не юридичним. Не як юрист говорив Христос з жСЦнкою, захопленою в перелюбствСЦ, а як Син того Бога, якому треба поклонятися в дусСЦ. Таке ж значення мало вчення Його й про розлучення тАФ значення закону морального. На це СФ позитивне свСЦдчення в РДвангелСЦСЧ. Ось воно. Коли Христос зтАЩясував свСЦй погляд на нерозривнСЦсть шлюбу перед фарисеями, то учнСЦ Його, правосвСЦдомСЦсть яких була цСЦлком вихована на законСЦ МойсеСФвому, жахнулися СЦ вСЦдразу рСЦшуче висловили Учителю своСЧ сумнСЦви: "Коли справа така чоловСЦка СЦз дружиною, то не добре одружуватись» (Матв. XIX, 10). ТодСЦ РЖсус пояснив СЧм категорично практичну, життСФву, так би мовити, сторону свого вчення у наступних словах: "Це слово вмСЦщають не всСЦтАЪ але тСЦтАЪ кому дано. Бо бувають скопцСЦ, що з утроби ще матерньоСЧ народилися так; СФ й скопцСЦ, що СЧх люди оскопили, СЦ СФ скопцСЦ, що самСЦ оскопили себе ради Царства Небесного. Хто може вмСЦстити, тАФ нехай вмСЦстить»596 тАФ слова, якими ясно розмежована важливСЦсть у моральному розумСЦннСЦ вчення Христового про нерозривнСЦсть шлюбу СЦ практична його здСЦйсненСЦсть у кожному окремому випадку597.

Церква схСЦдна вСЦрно зрозумСЦла цю основну думку вчення Христа, допустивши для "немогущих умСЦстити», через немСЦч людську, цього вчення, цСЦлий ряд законних приводСЦв до розлучення. Але нам здаСФться, що для виправдання цСЦСФСЧ допустимостСЦ досить належного розумСЦння духу СФвангельського вчення, не удаючись до переваги свСЦдчення одного апостола перед трьома СЦншими.

ЗвичайнотАЪ для того, щоб узгодити СЦ високСЦ СФвангельськСЦ СЦстини про нерозривнСЦсть шлюбу, СЦ принципове розлучення, що вбачаСФться в РДвангелСЦСЧ, розмСЦрковують так: розлучення, заради перелюбства (Матв. 5, 32)тАЪ допущене у християнствСЦ, по сутСЦ СФ не розлучення ще СЦснуючого шлюбу, але зовнСЦшньо, формально, так би мовити, подСЦл того, що роздСЦлено уже внутрСЦшньо й СЦстотно перелюбством. Таким чином формальне розлучення, за християнським поглядом, можливе тСЦльки у сферСЦ грСЦха, пСЦсля того як по сутСЦ шлюб уже розСЦрвуть перелюбством. Хто ж, обминувши цю умову, зважиться розлучитися СЦ взяти новий шлюб, той перелюбствуСФ»598.

Але це розумування безпСЦдставне з наступних мСЦркувань. ВнутрСЦшнСФ розпадання шлюбного союзу може вСЦдбутися не меншою мирою СЦ з СЦнших причин, крСЦм перелюбства. Наприклад, при систематичному жорстокому переслСЦдуваннСЦ чоловСЦком дружини чи при зазСЦханнСЦ одного з подружжя на життя СЦншого тАФ це, по-перше; по-друге, саме перелюбство може супроводжуватися такими помтАЩякшуючими провину обставинами (як-от: хворобливим станом одного з подружжя, що позбавляСФ його можливостСЦ виконувати подружнСЦ обовтАЩязки, у той час як СЦнший молодий СЦ квСЦтучий здоровтАЩям, погрозами з боку звабника, при вСЦдмовСЦ вступити з ним у звтАЩязок, карним переслСЦдуванням чи позбавленням сСЦмтАЩСЧ засобСЦв до життя, припускаючи, що це у його "адСЦ), що воно буде менш належати до областСЦ грСЦха, нСЦж СЦншСЦ приводи. ПотСЦм говорять про перелюбство, як про СФдиний привСЦд до розлучення, забуваючи, що в Спасителя був погляд на перелюбство набагато ширший, нСЦж у тлумачСЦв Його вчення. ВСЦн засуджуСФ так зване духовне перелюбство СЦ вСЦдносить його безсумнСЦвно до областСЦ грСЦха. "Ви чули, що сказано стародавнСЦм: не чини перелюбу. (ВихСЦд. 20, 14). А Я вам кажу, що кожен, хто на жСЦнку подивиться СЦз пожадливСЦстю, той уже вчинив СЦз нею перелюб у серцСЦ своСЧм» (Матв.V, 27, 28.).

Отже, СЦз цСЦСФСЧ точки зору, СЦ це внутрСЦшнСФ перелюбство повинно бути приводом до розлучення тАФ висновок, якого зовсСЦм не мав на увазСЦ Христос, викладаючи свСЦй погдяд на розлучення. Усе це показуСФ, що тлумачити вчення Христа у питаннях законодавчих (формальне розлучення) треба так, як ВСЦн сам указував, тобто за правилом: "МоСФ Царство не СЦз свСЦту цього» тАФ тодСЦ СЦ великий СЦдеал цього вчення залишиться у всСЦй своСЧй недоторканностСЦ, СЦ задачСЦ "свСЦту цього» будуть вирСЦшуватися стосовно до його немощСЦв. Таке тлумачення СФвангельського вчення СЦ батькСЦв церкви, дСЦйсно, давно засвоСФно в СЦнших областях цивСЦльного права (речовому СЦ зобовтАЩязальному) СЦ в правСЦ кримСЦ-нальному599.

В учнСЦв СЦ найближчих послСЦдовникСЦв Христа ми не знаходимо, на жаль, подальшого розвитку Його вчення про розривнСЦсть шлюбу. ТСЦльки апостол Павло, торкаСФться цього вчення у двох своСЧх посланнях: до Римлян СЦ до Коринтян. УтСЦм, СЦ писання цього апостола бСЦльше мають предметом своСЧм шлюбний союз узагалСЦ, нСЦж питання про розлучення. Апостол Павло з великою любовтАЩю продовжуСФ у посланнСЦ до Коринтян розвиток проповСЦдСЦ Христа про велике значення дСЦвоцтва. Це значення висловлене було Христом пСЦсля вСЦдомоСЧ бесСЦди про розлучення з фарисеями, коли учнСЦ, ураженСЦ строгСЦстю вчення про нерозривнСЦсть шлюбу, запитали: "Коли справа така чоловСЦка СЦз дружиною, то не добре одружуватись», на що вСЦдповСЦдь Христа, як ми вже бачили, була такою: "Це слово вмСЦщають не всСЦтАЪ але тСЦтАЪ кому дано», СЦ ще: "Хто може вмСЦстититАЪ тАФ нехай вмСЦстить» (Матв. XIX, 10тАФ12). У цьому питаннСЦ апостол йшов навСЦть далСЦ Христа Спасителя, що вСЦн прямо СЦ висловлюСФ: "Про дСЦвчат же не маю наказу ГосподньоготАЪ але даю раду як тойтАЪ хто одержав вСЦд Господа милСЦсть бути вСЦрним» (1. Кор. VII, 25, 26). А як велике це добро, видно з наступного: "Неодружений про речСЦ ГосподнСЦ клопочеться, як догодити ГосподовСЦ, а одружений про речСЦ життСФвСЦ клопочетьсятАЪ як догодити своСЧй дружинСЦ»(Там самотАЪ 32, 33). Точно так СФ рСЦзниця СЦ мСЦж замСЦжньою СЦ дСЦвицею: "НезамСЦжня ж жСЦнка та дСЦвчина про речСЦ ГосподнСЦ клопочеться, щоб бути святою СЦ тСЦлом СЦ духом. А замСЦжня про речСЦ життСФвСЦ клопочеться, як догодити чоловСЦковСЦ» (Там самотАЪ 34)600.

При такому поглядСЦ на безшлюбнСЦсть, цСЦлком зрозумСЦлий погляд апостола на шлюб. Шлюб СФ лиш поступкою немочСЦ людськСЦй: "Але щоб уникнути розпуститАЪ нехай кожен муж маСФ дружину свою (Там самотАЪ 2). Коли ж не втримаютьсятАЪ тАФ нехай одружуютьсятАЪ бо краще женитисятАЪ нСЦж розпалятися» (Там самотАЪ 9). Через цю ж причину той же апостол у посланнСЦ до ТимофСЦя висловлюСФ бажання, щоб молодСЦ вдови брали шлюб (1. Тимоф. V, 14). УтСЦм, апостол, усе це висловивши, не упустив помСЦтити, що хоча дСЦвоцтво СЦ вище шлюбу, але укладення шлюбу не СФ грСЦх: "А коли ти й оженишсятАЪ то не згрСЦшив» (1 Кор. VII, 28), що цСЦлком необхСЦдно було, як у виглядСЦ наведених вище слСЦв названого послання, так СЦ у виглядСЦ вираженоСЧ у посланнСЦ до Ефесян думки про шлюб, де останнСЦй прирСЦвнюСФться до союзу Христа з церквою (V, 22тАФ32).

Зупиняючись з докладнСЦстю на вченнСЦ про дСЦвоцтво СЦ про безшлюбнСЦсть, апостол про розлучення говорить лише мимохСЦдь. УтСЦм, СЦ з того небагатого, що сказано у посланнях до Римлян СЦ Коринтян, видно, що, як шлюб (особливо другий), так СЦ розлучення не користуються спСЦвчуттям апостола: "Ти звтАЩязаний з дружиною? Не шукай розвтАЩязання. РозвтАЩязався вСЦд дружини? Не шукай дружини» (1 Кор. VII, 27), говорить вСЦн. Але в цих словах тСЦльки окреслена порада апостола, що випливаСФ, як СЦз звтАЩязку цього вСЦрша з двома попереднСЦми, (у яких дСЦвоцтво визнаСФться необовтАЩязковим), так СЦз його послання до Римлян, де вСЦн, СЦмовСЦрно, у виглядСЦ думки деяких тодСЦшнСЦх християн про нерозривнСЦсть шлюбу (утСЦм тСЦльки для дружини) навСЦть смертю, говорить: "...замСЦжня жСЦнкатАЪ поки живе чоловСЦктАЪ привтАЩязана до нього Законом; а коли помре чоловСЦк, вона звСЦльняСФться вСЦд закону чоловСЦка». "От жетАЪ поки живе чоловСЦктАЪ вона буде вважатися перелюбницеютАЪ якщо стане дружиною СЦншому чоловСЦковСЦ; коли ж чоловСЦк помретАЪ вона вСЦльна вСЦд ЗаконутАЪ СЦ не буде перелюбницеютАЪ якщо стане за дружину СЦншому чоловСЦковСЦ» (Римл. VII, 2, 3). У цСЦлому ж апостол не додаСФ нСЦчого (за винятком, який зараз буде зазначено) до вчення Христа про розлучення. "А тимтАЪ що побралисьтАЪ наказую не ятАЪ а Господь: нехай не розлучаСФться дружина з своСЧм чоловСЦком... СЦ не вСЦдпускати чоловСЦковСЦ дружини!» (1. Кор. VII. 10, 11). НавСЦть СЦ вставка: "А коли ж СЦ розлучиться, хай зостаСФться незамСЦжнятАЪ або з чоловСЦком своСЧм хай помириться» (Там самотАЪ 11), що послужила, як вСЦдомо, згодом пСЦдставою для введення в церквСЦ римсько-католицькСЦй СЦ СФвангелСЦчнСЦй так званого "розлучення вСЦд столу СЦ ложа», хоча СЦ належить начебто особисто апостолу, насправдСЦ укладаСФться implicite у словах Христа про нерозривнСЦсть шлюбу: тому що природно, що, якщо шлюб повинен залишатися мСЦцним СЦ дСЦйсно залишаСФться, а примирення мСЦж ворогуючим подружжям виявляСФться неможливим, то сама сила речей указуСФ, що таке подружжя може жити тСЦльки роздСЦльно. Особисто апостолу ПавловСЦ належить тСЦльки наступне601: якщо з двох осСЦб подружжя один прийме хрещення, а СЦнший, що залишився в язичествСЦ, побажаСФ з ним продовжувати шлюбне життя, то СЦ хрещений не може розривати шлюб, у виглядСЦ надСЦСЧ перетворити в християнство СЦ невСЦруючого. Якщо ж, навпаки, невСЦруючий захоче розлучитися, то СЦ вСЦруючий у такому випадку перестаСФ бути звтАЩязаним, тобто може одружитися (1. Кор. VII, 12тАФ15). Ось СЦ усе, що одержала церква вСЦд Христа СЦ Його апостола. "На цьому каменСЦ» СЧй довелося вже самСЦй будувати свСЦй дСЦм -тАФшлюборозлучне законодавство. ВСЦд СЦменСЦ церкви такими будСЦвельниками стали собори, батьки церкви СЦтАЪ нарештСЦтАЪ свСЦтськСЦ монархи.

У первСЦсний час християнства, як батьки церкви, так СЦ собори не установили ще собСЦ твердого СЦ незмСЦнного погляду на мСЦцнСЦсть шлюбного союзу. Видно було, що розбСЦжнСЦсть мСЦж СФвангелСЦстами з цього питання, особлива суворСЦсть християнськоСЧ моралСЦ, що погано гармонСЦювала з тодСЦшнСЦми нравами СЦ свСЦтським законодавством, а також вороже вСЦдношення суспСЦльства й уряду до релСЦгСЦСЧ, що народжуСФться, ставили у скрутне СЦ почасти в нерСЦшуче становще вчителСЦв церкви СЦ членСЦв церковних соборСЦв. Так, хоча на самому початку християнства СЦнститут шлюбу пСЦдпав пСЦд вСЦдання церковноСЧ диiиплСЦни (церква вимагала заяви про вступ до шлюбу СФпископу СЦ громадСЦ, охороняла чистоту СЦ святСЦсть шлюбу суворими розпорядженнями), але зовнСЦшнСЦ прояви шлюбу СЦ вСЦдношення його до свСЦтського законодавства залишилися незмСЦнними. РимськСЦ громадяни-християни СЦ в справСЦ шлюбу, як СЦ в СЦнших випадках цивСЦльного життя, вважали для себе обовтАЩязковими римськСЦ закони. Про це свСЦдчить РЖустин у своСФму посланнСЦ до ДСЦогнета, говорячи, що християни поводяться як римськСЦ громадяни, у тому числСЦ укладають шлюби "як СЦ всСЦ». Афнагор, захищаючи християн проти обвинувачень, що на них зводять, у непокорСЦ законам, говорить: "всякий СЦз нас вважаСФ дружиною ту, на якСЦй одружився по виданим вами (тобто свСЦтською "адою) законам». РЖван Златоуст у XVI бесСЦдСЦ, звертаючись до жителСЦв АнтСЦохСЦСЧ, указуСФ на необхСЦднСЦсть коритися СЦмператорським законам як у справах майнових, так СЦ у шлюбних. Правда, що той же Златоуст в СЦншому випадку говорить СЦнше. Таке ж коливання помСЦчаСФться спочатку й у соборних визначеннях. Саме на соборСЦ в ЕльвСЦрСЦ (в РЖспанСЦСЧ 305 чи 306 р., кан. IX) СЦ на соборСЦ Арелатському (у ГаллСЦСЧ 314 р., кан. X) заборонено було дружинам навСЦть перелюбствуючих чоловСЦкСЦв вступати у другий шлюб; чоловСЦкам же перелюбствуючих дружин батьки настСЦйно радили утримуватися вСЦд другого шлюбу. Тим часом як на соборСЦ в НантСЦ (в 658 р., кан. XII) заборонено було як дружинам, так СЦ чоловСЦкам, що розлучилися внаслСЦдок перелюбства когось СЦз подружжя, брати в новий шлюб602.

ПодСЦбне ж коливання в соборних визначеннях ми помСЦчаСФмо СЦ в СЦншому випадку. Так, хоча 5-е апостольське правило СЦ 13-е Трулльського собору забороняють священнослужителям, пСЦд загрозою вигнання зСЦ священного сану, виженуть дружин своСЧх пСЦд виглядом благочестя, але тим не менше 30-м правилом того ж Трулльського собору, щодо священикСЦв СЦншоплемених церков, (СЦмовСЦрно, що належали до церкви африканськоСЧ), якСЦ вСЦддаляються за згодою зСЦ своСЧм подружжям вСЦд спСЦлкування одне з одним, визначено: "хай не мають бСЦльше спСЦвжиття з ними нСЦ в якому разСЦ, щоб тим виявили вони нам зроблений доказ своСФСЧ обСЦтницСЦ. Це ж попустили СЧм не заради чого СЦншого, хСЦба тСЦльки заради легкодухого помислу СЧх СЦ ще невпорядкованих нравСЦв»603. Ця поступка собору найкраще показуСФ, що не один тСЦльки пригнСЦчений стан церкви СЦ таке ж становище молодого християнського суспСЦльства були причиною зазначеного способу дСЦСЧ батькСЦв церкви, тому що з часСЦв Костянтина Великого помСЦтний рСЦшучий поворот у думках цих батькСЦв щодо обовтАЩязковостСЦ свСЦтського законодавства: "СЦншСЦ закони цезарСЦв, СЦншСЦ Христа. Одному учить ПапСЦнСЦан, СЦншому тАФ наш Павло», говорить РЖСФронСЦм в одному зСЦ своСЧх послань. Воно СЦ зрозумСЦло тАФ релСЦгСЦя християнська в цей час вже одержала право громадянства604. Але проте, СЦ зСЦ зведенням християнськоСЧ релСЦгСЦСЧ на ступСЦнь державноСЧ, СЦ з придбанням нею високого СЦ мСЦцного заступництва в особСЦ римських СЦмператорСЦв, повноСЧ сили вчення СФвангельське про розлучення не одержало. Чому? Тому що представники стародавньоСЧ церкви СЦ СЧСЧ вчення рахувалися не тСЦльки з християнською мораллю, але СЦ з умовами побуту СЦ норовом тодСЦшнього суспСЦльства. ЯкСЦ були цСЦ норови в послСЦдовникСЦв мозаСЧзму ми бачили. Слова апостолСЦв (на якСЦ ми вказували вище), здивованих проповСЦддю Христа про нерозривнСЦсть шлюбу СЦ про знищення розлучених, найкраще характеризують тих "овець дому РЖзраСЧлевого», для яких переважно була призначена велика проповСЦдь СЧхнього одноплеменника.

Але таке було не тСЦльки СФврейське суспСЦльство. Така ж аморальнСЦсть панувала СЦ серед "адик свСЦту тАФ римлян. Щоб краще зрозумСЦти тСЦ умови, серед яких вироблялось первСЦсне християнське шлюборозлучне право, ми пригадаСФмо, хоча б у загальних рисах, стан римськоСЧ сСЦмтАЩСЧ СЦ шлюбу в перСЦод зародження цього права. Про це буде сказано нижче.


5.2 ПСЦдстави для розлучення за законами ХаммурапСЦ


Беруть статистику першого часу пСЦсля видання закону про бСЦльшу чи меншу свободу розлучення, дивляться на голе число формальних розлучень, що збСЦльшилося, СЦ роблять з цього помилковСЦ висновки. Чому б не взяти зворотноСЧ статистики, наслСЦдкСЦв заборони розлучень? ТодСЦ б побачили, що свобода розлучення збСЦльшуСФ (у надзвичайно здоровСЦй формСЦ) кСЦлькСЦсть шлюбСЦв, що вона, як це на перший погляд не парадоксально, змСЦцнюСФ й оздоровлюСФ шлюбнСЦ вСЦдносини СЦ сприяСФ СЧх збереженню, що вона зменшуСФ кСЦлькСЦсть перелюбств СЦ позашлюбних дСЦтей, що вона дуже великою мСЦрою олюднюСФ вСЦдносини мСЦж подружжям605.

Одним стародавнСЦм прикладом можна СЦлюструвати правильнСЦсть цих думок. При входСЦ в Агри, одне з мСЦст РЖндостану, висить уже багато столСЦть дошка з таким написом: У перший рСЦк царювання царя Газифа суди винесли 1.200 рСЦшень про добровСЦльне розлучення. Обурений цСЦСФю кСЦлькСЦстю, цар заборонив розлучення. Результати на наступний рСЦк тАФ на 2.000 шлюбСЦв менше, на 3.000 перелюбств бСЦльше. Триста дружин закопанСЦ живими в землю за отруСФння чоловСЦкСЦв, 75 чоловСЦкСЦв страчено за умертвСЦння своСЧх дружин. Грошове вираження клькостСЦ розбитого СЦ зСЦпсованого пСЦд час сСЦмейних бСЦйок домашнього посуду пСЦднялося до 2 мСЦльйонСЦв рупСЦй. Зляканий цими результатами цар наказав вСЦдновити розлучення606.

Питання про потребу чи непотрСЦбнСЦсть розлучень перед законодавцями царя ХаммурапСЦ не стояло. Вони однозначно на сторонСЦ розлучень.

Тут ми також вСЦдзначимо важливу роль договору в розвитку особистих прав дружини. КрСЦм того, у законах ХаммурапСЦ ми знайдемо цСЦлий ряд норм, якими родичСЦ дружини намагалися, очевидно, послабити дСЦю "ади чоловСЦка. У цьому вСЦдношеннСЦ особливоСЧ уваги заслуговуСФ параграф 142 законСЦв ХаммурапСЦ. Якщо дружина зненавидить свого чоловСЦка СЦ скаже йому: "Не торкайся мене», то необхСЦдно дослСЦдити СЧСЧ справу серед СЧСЧ сусСЦдСЦв. Якщо вона цнотлива й беспорочна, а СЧСЧ чоловСЦк ходить з дому й дуже ганьбить СЧСЧ, то ця жСЦнка невинна; вона може узяти своСФ придане СЦ пСЦти в дСЦм свого батька.

ВСЦдповСЦдно до цього параграфа, якщо буде доведено, що чоловСЦк не маСФ спСЦлкування з дружиною винятково зСЦ своСФСЧ вини, то дружина може узяти своСФ внесене майно СЦ повернутися в дСЦм свого батька. В основСЦ цСЦСФСЧ норми лежить не тСЦльки особистий СЦнтерес дружини, але також СЦнтерес СЧСЧ сСЦмтАЩСЧ. Ми знаСФмо, що, у випадку смертСЦ бездСЦтноСЧ дружини, СЧСЧ батько зобовтАЩязаний був повернути чоловСЦку плату за неСЧ (цСЦну нареченоСЧ). Очевидно, батько не СФ вСЦдповСЦдальним за неналежне виконання шлюбного договору дочкою, якщо чоловСЦк зневажаСФ СЧСЧ. РЖнтересами ж сСЦмтАЩСЧ порозумСЦваСФться СЦ той факт, що в законах ХаммурапСЦ знаходяться постанови про усунення СЦ замСЦщення дружини. ЦСЦ постанови мають на собСЦ слСЦди договСЦрного свого походження.

У такий спосСЦб особистСЦсть дружини охоронялася вСЦд неправомСЦрних дСЦй з боку чоловСЦка. ЧоловСЦк був зобовтАЩязаний обходитися з дружиною, як слСЦд; у протилежному випадку, дружина могла повернутися у свою сСЦмтАЩю, забравши з собою своСФ майно. Очевидно, з цим пСЦднесеним особистим становищем замСЦжньоСЧ вавСЦлонянки не узгоджуСФться постанова Вз 117 законСЦв ХаммурапСЦ.

Якщо людина маСФ на собСЦ борг СЦ вСЦддасть за срСЦбло чи дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою дочку, то вони повиннСЦ служити в домСЦ СЧхнього покупця чи позикодавця 3 рокитАЪ на четвертий рСЦк той повинен вСЦдпустити СЧх на волю.

Цим параграфом надаСФться чоловСЦку право вСЦддавати свою дружину СЦ дСЦтей у вСЦдпрацьовування боргСЦв термСЦном не бСЦльше трьох рокСЦв. При цьому, законодавець "асне говорить про продаж дружини, сина СЦ дочки за борг чи про вСЦддачу СЧх у боргову кабалу. Вз 117. Якщо людина маСФ на собСЦ борг СЦ вСЦддасть за срСЦбло чи дасть у боргову кабалу свою дружину, свого сина чи свою дочку, то вони повиннСЦ служити в домСЦ СЧхнього покупця чи позикодавця 3 рокитАЪ на четвертий рСЦк той повинен вСЦдпустити СЧх на волю.

ДеякСЦ дослСЦдники вважають, що в Вз 117 законСЦв ХаммурапСЦ йдеться точнСЦше про вСЦддачу дружини в особистий найм, нСЦж про СЧСЧ продаж. З нашого боку ми вважаСФмо, що розглянутий Вз 117 СФ, швидше за все, пережитком, що зберСЦгся вСЦд невСЦльного шлюбу. Ми бачили вище, що в шлюбних договорах особливо виговорювалася безвСЦдповСЦдальнСЦсть чоловСЦка СЦ дружини за борги, зробленСЦ кожним з них до шлюбу. НСЦ чоловСЦктАЪ нСЦ дружина у такому випадку не можуть бути поверненСЦ в боргову кабалу одне за одного (Вз 151). Навпаки, обоСФ з подружжя вСЦдповСЦдальнСЦ за борг, що виник пСЦсля укладання шлюбу (Вз 152). Таким чином, порСЦвняння Вз117 СЦ ВзВз 151, 152 показуСФ нам, що вСЦддання дружини в кабалу можливе було у таких випадках: 1) коли дружина не складала СЦз себе вСЦдповСЦдальностСЦ за борги, зробленСЦ чоловСЦком до шлюбу; 2) коли чоловСЦк при укладаннСЦ шлюбного договору, склавши з себе вСЦдповСЦдальнСЦсть за борги дружини, не захотСЦв би сплачувати боргСЦв дружини, зроблених нею до шлюбу; 3) коли вСЦдповСЦдальнСЦсть за борги, зробленСЦ спСЦльно чоловСЦком СЦ дружиною в шлюбСЦ, була вСЦдповСЦдальнСЦстю обох з подружжя, а отже, тАФ СЦ дружини за СЧСЧ "асний борг. ЗвСЦдси зрозумСЦло, що дружина вСЦддавалася чоловСЦком у кабалу "асне у тому випадку, коли вона не захищала себе вСЦд цього шлюбним договором. ПорСЦвняння Вз 117 СЦ ВзВз151, 152 указуСФ, таким чином, на те, що договСЦр дСЦйсно служив, у даному випадку, засобом полСЦпшення особистого становища замСЦжньоСЧ жСЦнки.

Разом з тим, стаСФ цСЦлком зрозумСЦлим, чому закони ХаммурапСЦ вимагають наявностСЦ шлюбного договору, як необхСЦдноСЧ умови для визнання за жСЦнкою, яка виходить замСЦж, прав законноСЧ дружини. Договором визначалося не тСЦльки майнове, але й особисте становище в сСЦмтАЩСЧ замСЦжньоСЧ жСЦнки. Без шлюбного договору не можна було навСЦть визначити СЦ права законноСЧ дружини. ЗвСЦдси, у законах ХаммурапСЦ ми дСЦйсно знаходимо пСЦдтвердження основноСЧ СЦдеСЧ: полСЦпшення сСЦмейного стану замСЦжньоСЧ жСЦнки вСЦдбувалося в древностСЦ шляхом приватноСЧ угоди зацСЦкавлених у тСЦм сторСЦн607.

У законах ХаммурапСЦ встановленСЦ три пСЦдстави для розлучення з боку дружини: перелюбство чоловСЦка; залишення ним дому СЦ мСЦiевостСЦ проживання; фСЦзична неможливСЦсть виконання чоловСЦком подружнСЦх обовтАЩязкСЦв.

Чи захищаСФ цар ХаммурапСЦ замСЦжню жСЦнку своСЧми законами вСЦд можливого нестерпного подружнього життя, чи тримаСФ вСЦн своСФ слово "захистити, у даному випадку, слабку», якою СЦ СФ жСЦнка вСЦд "утискСЦв сильного», у ролСЦ якого в даному випадку виявився чоловСЦк? На це питання можна вСЦдповСЦсти позитивно. Ми знаСФмо, що в бСЦльшостСЦ законСЦв народСЦв свСЦту, включаючи СЦ ЦивСЦльний кодекс Наполеона, присутнСЦ юридичнСЦ перешкоди до розлучення з боку дружини. Цар ХаммурапСЦ вирСЦшуСФ СЦншу задачу, нСЦж Наполеон, йому потрСЦбно розрядити соцСЦальну напруженСЦсть у МесопотамСЦСЧ. ВСЦн СЦ цим кроком домагаСФться потрСЦбного ефекту. Розглянемо самСЦ параграфи законСЦв, щоб проаналСЦзувати всСЦ нюанси СЦ саму манеру подачСЦ правовоСЧ СЦнформацСЦСЧ для забезпечення вищезазначених законних основ для розлучення з боку жСЦнки.

Вз 134 проголошуСФ: "Якщо людина буде забрана у полон СЦ в СЧСЧ домСЦ немаСФ засобСЦв для харчування, то його дружина може увСЦйти в дСЦм СЦншого; ця жСЦнка не винна». АналСЦзуючи цей параграф, ми бачимо, що цар ХаммурапСЦ знаСФ нелегке становище жСЦнки, яка втратила свого годувальника СЦ щоб не примножувати горе жСЦнки ще СЦ тим, що нСЦчим нагодувати дСЦтей, вСЦн законодавчим шляхом надаСФ СЧй альтернативу тАФ "увСЦйти в дСЦм СЦншого». Хтось може вигукнути "O temporaтАЪ o mores!»608. Так, ХаммурапСЦ у цСЦй ситуацСЦСЧ з моральноСЧ точки зору виглядаСФ не найкращим чином тАФ чоловСЦка вСЦдправив на вСЦйну, вважайтАЪ за його волСЦ той попав у полон, а дружину, рятуючи вСЦд голодноСЧ смертСЦ, вСЦдправив до СЦншого. РЖ все ж, на думку автора, це бСЦльшетАЪ нСЦж нСЦчого.

Вз 135 проголошуСФ: "Якщо людина буде забрана у полон СЦ в СЧСЧ домСЦ немаСФ достатку, СЦ тому його дружина увСЦйде в дСЦм СЦншого СЦ народить дСЦтей, а потСЦм СЧСЧ чоловСЦк повернеться СЦ досягне своСФСЧ громади, то ця жСЦнка повинна повернутися до свого першого чоловСЦка; дСЦти слСЦдують за СЧхнСЦми батьками»609. Ця стаття допомагаСФ жСЦнцСЦ позбутися ностальгСЦСЧ за першим чоловСЦком, у випадку якщо увСЦйшла в дСЦм до нелюбимого, вибирати не доводилося. Але слово "повинна» цСЦлком працюСФ на СЦнтереси воСЧна, що повернувся, "асне на СЦнтереси потужностСЦ армСЦСЧ, солдати якоСЧ повиннСЦ бачити тАФ якСЦ вСЦйськовСЦ перипетСЦСЧ з ними не стануться на вСЦйнСЦ, пСЦсля повернення додому тАФ усе твоСФ залишаСФться за тобою. Чи легко жСЦнцСЦ, що народила дСЦтей СЦншому чоловСЦку, залишити СЧх йому - "дСЦти слСЦдують за СЧх батьками», СЦ повернутися до першого чоловСЦка, який повернувся з полону. Ця стаття вирСЦшуСФ СЦнтереси армСЦСЧ СЦ держави, тим бСЦльше, що юристи того часу вже знали: "НемаСФ формули удачСЦ, але СФ формула невдачСЦ тАФ спробуй сподобатися всСЦм!»

Вз 144 проголошуСФ: "Якщо людина вСЦзьме замСЦж безплСЦдну жСЦнку, ця безплСЦдна жСЦнка дасть своСФму чоловСЦковСЦ рабиню СЦ створитьтАЪ таким чиномтАЪ дСЦтей, а ця людина намСЦриться взяти собСЦ наложницю, то того не повинно дозволяти цСЦй людинСЦ, вона не може взяти наложницю»610. Ця постанова своСФрСЦдно вирСЦшуСФ питання бездСЦтностСЦ дружини, не шляхом розлучення, а тимчасовою замСЦною СЧСЧ рабинею, бСЦльше тоготАЪ не чоловСЦк сам бере собСЦ рабиню, а дружина йому СЧСЧ даСФ "ця безплСЦдна жСЦнка дасть своСФму чоловСЦковСЦ рабиню». Ця тонкСЦсть у такСЦй делСЦкатнСЦй справСЦ не упущена законодавцем стародавностСЦ тАФ дружина, очевидно, дасть йому рабиню не для любовних утСЦх, а тСЦльки для народження дСЦтей (точно ж не Венеру!).

Вз 145 проголошуСФ: "Якщо чоловСЦк вСЦзьме замСЦж безплСЦдну жСЦнку, а вона не зможе народити йому дСЦтей, СЦ вСЦн захоче взяти собСЦ наложницю, то вСЦн може взяти собСЦ наложницю СЦ ввести СЧСЧ у свСЦй дСЦм; ця наложниця не повинна рСЦвнятися з безплСЦдною дружиною». Знову закони ХаммурапСЦ стають на захист замСЦжньоСЧ жСЦнки, навСЦть самоСЧ ревнивоСЧ тАФ дозволяють чоловСЦковСЦ взяти наложницю для народження дСЦтей, закон позбавляСФ сСЦмтАЩю пСЦдстав (безплСЦднСЦсть дружини) для розлучення, бСЦльше тоготАЪ ця постанова регламентуСФ правове становище наложницСЦ тАФ "ця наложниця не повинна рСЦвнятися з безплСЦдною дружиною»611.

Вз 146 проголошуСФ: "Якщо людина вСЦзьме замСЦж бездСЦтну жСЦнкутАЪ вона дасть своСФму чоловСЦку рабиню, СЦ та народить дСЦтей, а потСЦм ця рабиня стане рСЦвняти себе зСЦ своСФю господинею, то оскСЦльки вона народила дСЦтей, СЧСЧ господиня не може вСЦддати СЧСЧ за срСЦбло; вона може накласти на неСЧ знак рабства СЦ зарахувати до СЦнших рабинь».

Вз 147 проголошуСФ: "Якщо вона (рабиня) не народила дСЦтейтАЪ СЧСЧ господарка може вСЦддати СЧСЧ за срСЦбло». ЦСЦ два параграфи дуже точно регламентують становище рабинСЦ, яка у випадку недотримання закону може бути причислена до СЦнших рабиньтАЪ або якщо не народила дСЦтей, узагалСЦ продана.

Вз 129 проголошуСФ: "Якщо дружина людини буде захоплена лежачою з СЦншим чоловСЦком, то повинно СЧх звтАЩязати СЦ кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своСЧй дружинСЦ, то СЦ цар збереже життя своСФму рабу». Ця стаття своСФю санкцСЦСФю не залишаСФ альтернативи простого розлучення, тому що написано: "Якщо господар дружини збереже життя своСЧй дружинСЦ...», збереже тАФ читай: "пробачить СЧй невСЦрнСЦсть», отже вона залишаСФться у становищСЦ його дружини. А якщо не збереже господар життя своСЧй дружинСЦ, то СЧСЧ просто утоплять. У такий спосСЦб законодавець питання покарання за невСЦрнСЦсть вСЦддаСФ в руки чоловСЦка, закон лише визначаСФ санкцСЦю.


5.3 Розлучення по стародавньоримському праву


Зробимо спробу простежити СЦсторСЦю утворення у римлян поняття про розлучення, СЦсторСЦю розвитку його умов СЦ форм, у яких воно вСЦдбувалося, а також СЦ наслСЦдкСЦв, ним вироблених.

ПСЦд розлученням ми розумСЦСФмо добровСЦльний розрив шлюбного союзу. Цей розрив може бути однобСЦчним, коли одна тСЦльки сторона вСЦдмовляСФться вСЦд продовження союзу, чи двостороннСЦм, обопСЦльним, коли шлюбний союз припиняСФться за взаСФмною згодою подружжя. Римське право знало обидва види розлучення СЦ для кожного з них мало особливий термСЦн. ОднобСЦчне вСЦдмовлення воно називало: rерudium, а розлучення тАФ угодою тАФ divоrtium. Так Гай СЦ говорить: Divоrtium autem vel a diversitate mentium dictum est, vel guia in siversas partes eunt, gui distrahunt matrimonium. Repudium... id est renuntiatio612.

Павло говорить: ...divortium ex eo dictum in diversas partes eunt, gui disce-dunt. СлСЦд зауважити, що обидва цСЦ термСЦни виникли неодночасно. Узгоджуючись з положенням найдавнСЦшого римського права, що допускало розлучення тСЦльки для чоловСЦка СЦ згСЦдно тСЦльки з його бажанням, без усякого вСЦдношення до волСЦ дружини, можна з вСЦрогСЦднСЦстю припустити, що rерudium СЦснував здавна; divortium же зтАЩявився у той час, коли внаслСЦдок обставин, що змСЦнилися, була допущена можливСЦсть розривати шлюбний союз СЦ дружинСЦтАЪ СЦ коли, отже, зтАЩявилася можливСЦсть для подружжя добровСЦльно розСЦйтися. Це пСЦдтверджуСФться, мСЦж СЦншим, зауваженнями Феста СЦ ЦСЦцерона. Фест s. h. v. говорить: Repudium, guod fit ob rem pudendam. Repudium Verrius ait dictum, guod fit ob rem pudendam613.

Очевидно, що pudendam СФ вСЦдмовлення вСЦд шлюбу (rеnunciatio) одного з подружжя (на початку: чоловСЦка) унаслСЦдок якого-небудь ганебного вчинку СЦншого. Це поняття саме СЦ вСЦдповСЦдаСФ, як побачимо далСЦ, найдавнСЦшому СЦсторичному уявленню про розлучення, як вигнання дружини, що провинилася перед своСЧм чоловСЦком. ЦСЦцерон (dе Оrаtоrе. Ш 40) говорить: Nam si res suum nomen et vocabulum proprium non habet... ut in uxore divortium, necessitas cogit, guod non habeas, aliunde sumere.

З його слСЦв можна укласти, що вираз: divortium тАФ було застосовано до позначення поняття про розлучення у порСЦвняно пСЦзнСЦший час, коли, зтАЩявилася можливСЦсть розлучення за згодою мСЦж подружжям. Слово: divortium тАФ вживалось для позначення СЦнших понять (наприклад, у ЦСЦцерона: аd Аtticum V 20: аguаrum divortium СЦ було на початку застосовано до розлучення у розумСЦннСЦ переносному. УтСЦм, зазначене розходження мСЦж rерudium СЦ divortium не витримувалось суворо. Той же ЦСЦцерон у своСЧх ТопСЦках (IV 19.20) уживаСФ термСЦн: divortium тАФ замСЦсть rерudium: Si viri culpa factum est divortium, etsi mulier nuncium (тобто повСЦдомлення про розвСЦд) rеmisit...614

ГеллСЦй також (X. 23) у словах, якСЦ вСЦн приписував ним М. П. Катону, уживаСФ термСЦн: divortium, тАФ мСЦж тим як мова йде про однобСЦчне вСЦдкидання чоловСЦком винноСЧ дружини: Vir, inguit, cum divortium fecit, mulieri judex pro consore est.

У Дигестах обидва термСЦни вживаються однаково для позначення розлучення. Але окрСЦм цього термСЦну тАФ rерudium тАФ застосовуСФться для позначення вСЦдмовлення вСЦд термСЦн sponsalia.

РосСЦйський термСЦн "развод» не вСЦдповСЦдаСФ жодному з термСЦнСЦв латинських; вСЦн указуСФ на участь у припиненнСЦ шлюбу "ад публСЦчних, що розлучають чоловСЦка СЦ дружину; римськСЦ термСЦни, особливо rерudium, указують на самовСЦльнСЦ вчинки подружжя чи одного з них, що розривають шлюбний союз; "ада публСЦчна, за римським правом, у здСЦйсненнСЦ розлучення не бере участСЦ.

Наступний виклад роздСЦлимо на два вСЦддСЦли. У першому ми викладемо СЦсторСЦю розвитку поняття про розлучення, СЦсторСЦю його основ, форм СЦ наслСЦдкСЦв у перСЦод до початку УРЖ столСЦття вСЦд заснування РимутАЪ а у другому тАФ вСЦд початку УРЖ столСЦття СЦ до кСЦнця язичеських часСЦв. Принципово цСЦ два перСЦоди мСЦж собою не протилежнСЦ, тому що, по сутСЦ, СЦ в томутАЪ СЦ в СЦншому дСЦяв той самий принцип свободи розлучення. Але в першому перСЦодСЦ цей принцип виявлявся слабко, тому що спочатку первСЦснСЦ поняття, а потСЦм патрСЦархальний лад сСЦмтАЩСЧ з його суворим норовом сильно обмежували свободу чоловСЦка у вСЦдторгненнСЦ дружини СЦ викликали появу звичайно правових установ, що мали можливСЦсть стримувати чоловСЦка в межах добрих нравСЦв; у другому ж перСЦодСЦ принцип свободи розлучення досягаСФ свого апогею, при сильному падСЦннСЦ суспСЦльноСЧ моральностСЦ, що викликали потребу у втручаннСЦ "ади публСЦчноСЧ у справи сСЦмейнСЦ. ЦСЦ перСЦоди можуть бути також розрСЦзненСЦ СЦ за субтАЩСФктами, правомочними до здСЦйснення розлучення. У першому перСЦодСЦ це право маСФ тСЦльки чоловСЦктАЪ у другому тАФ обоСФ з подружжя разом СЦ кожен нарСЦзно. Другий перСЦод може бути роздСЦлений на двСЦ частини, з яких друга, спСЦвпадаюча за своСЧм початком СЦз запровадженням СЦмперСЦСЧ, може бути охарактеризована, на вСЦдмСЦну вСЦд першоСЧ, як час законодавчого втручання у питання про розлучення.

У перСЦод до початку УРЖ столСЦття вСЦд заснування мСЦста Риму поняття про розлучення зтАЩявляСФться не разом з поняттям про шлюб, а в той час, коли останнСФ поняття досягаСФ значного ступеня досконалостСЦ. Шлюб, як показано вищетАЪ проходить не одну стадСЦю розвиткутАЪ перш нСЦж створюСФться погляд на нього як на союз СЦндивСЦдуальний СЦз взаСФмними правами й обовтАЩязками подружжя; а поняття про розлучення СЦ СЦснуСФ саме при такому поглядСЦ на шлюб. На попереднСЦх ступенях розвитку шлюбу поняття про розлучення не може ще створитися: чи тому що шлюб тодСЦ не становить СЦндивСЦдуального статевого звтАЩязку, чи тому, що вСЦн, хоча СЦ СФ вже СЦндивСЦдуальним СЦ навСЦть моногамСЦчним, не може бути, однак, названий союзом мСЦж чоловСЦком СЦ жСЦнкою, у звтАЩязку з сильним переважанням погляду на жСЦнку як на рабу свого чоловСЦка СЦ господаря. Таким чином, поява розлучення вимагаСФ СЦснування бСЦльш тонкого, бСЦльш досконалого поняття про шлюб, СЦ внаслСЦдок цСЦСФСЧ причини воно сталося пСЦзнСЦше, нСЦж зтАЩявилося взагалСЦ поняття про шлюбне спСЦвжиття. Простежимо докладнСЦше питання про появу розлучення СЦ спробуСФмо установити можливо точнСЦше, як СЦ коли воно могло вСЦдбутися.

Стосовно тСЦСФСЧ форми статевого спСЦвжиття, що називаСФться гетеризмом, внаслСЦдок вСЦдсутностСЦ при нСЦй мСЦцного, постСЦйного звтАЩязку мСЦж особами рСЦзноСЧ статСЦ, не може бут СЦ мови нСЦ про шлюб, нСЦ тим бСЦльше про розлучення. Поняття про це останнСФ СФ, отже, приналежнСЦстю шлюбу СЦндивСЦдуального, з рСЦзних видСЦв якого ми зупинимося тут тСЦльки на шлюбСЦ моногамСЦчному у звтАЩязку з тим, що вСЦн, принаймнСЦ в СЦсторичний час, був СФдиним у римлян. Але СЦ при СЦндивСЦдуальному шлюбСЦ поняття про розлучення зтАЩявляСФться, як вже сказано, не вСЦдразутАЪ воно виникаСФ тСЦльки тодСЦ, коли жСЦнка трохи пСЦднСЦмаСФться у своСФму особистому становищСЦ з первСЦсного рабського становища. При виникненнСЦ шлюбу за допомогою викрадення з СЦншоСЧ общини жСЦнка розглядалася як бранка СЦ як така, що за древнСЦм загальнонародним поглядом (jure gentium) вважалася рабою. Говорити про розлучення при такСЦй формСЦ статевого спСЦвжиття неможливо. Так само спочатку при встановленнСЦ СЦндивСЦдуального статевого спСЦвжиття за допомогою купСЦвлСЦ жСЦнки про розлучення говорити ще не можна, тому що СЦ тут жСЦнка спочатку попадала в рабське становище. РЖ в томутАЪ СЦ в СЦншому випадку вона прирСЦвнювалася до рухомих речей СЦ поруч з ними здобувалася СЦ вСЦдчужувалася. Як коштовна рСЦч, за яку заплачено, можливо, дуже дорого, СЦ багато дорожче, нСЦж за СЦншСЦ речСЦ, жСЦнка була дорога чоловСЦкутАЪ але вона була безправна СЦ безмовна, як рСЦч перед своСЧм господарем, що мСЦг продати СЧСЧ, позичити СЦ навСЦть знищити. ЧоловСЦк мСЦг, звичайно, вигнати жСЦнку зСЦ свого дому. Але навряд чи хто побачить у цьому вигнаннСЦ присутнСЦсть розлучення. ПотСЦм слСЦд вСЦдзначити, що навряд чи таке вигнання СЦ практикувалосятАЪ принаймнСЦ важко пСЦдшукати для нього мотиви615. Навпаки, при описаному порядку для чоловСЦка не було резону позбавлятися своСФСЧ пСЦдвладноСЧ. Знаходячись у повнСЦй його "адСЦ, вона не утискувала його нСЦ в чому, не утискувала його й у статевих вСЦдносинах, навСЦть при пануваннСЦ моногамСЦчноСЧ форми статевого спСЦвжиттятАЪ вона була йому у всСЦх вСЦдношеннях тСЦльки корисна СЦ навСЦть необхСЦдна, як годувальниця дСЦтей СЦ як робоча сила. При купСЦвлСЦ для шлюбу можливе було повернення купленоСЧ жСЦнки тому, хто продав СЧСЧ, у випадку СЦстотного недолСЦку в неСЧ, що перешкоджаСФ так чи СЦнакше виконанню тСЦСФСЧ метитАЪ для якоСЧ вона куплена. На перших ступенях розвитку звичайнотАЪ навряд чи таке правило можна припускати, що СЦснувало взагалСЦ при договорСЦ купСЦвлСЦ-продажу. Але у договорСЦ про купСЦвлю для шлюбу питання могла стояти СЦнакше. Тут непридатнСЦсть жСЦнки для статевого спСЦвжиття могла бути прихована вСЦд очей покупця, могла бути настСЦльки таСФмна (наприклад, безплСЦднСЦсть), що про неСЧ нСЦхто не мСЦг знати. У звтАЩязку з цим, шляхом особливих умов, мСЦж покупцем СЦ продавцем могли бути встановленСЦ причини повернення купленоСЧ речСЦ СЦ заплаченоСЧ за неСЧ цСЦни616. Тут зтАЩявляСФться перший натяк на розлучення, але розлучення в дСЦйсностСЦ ще немаСФ. Це тАФ розрив договору купСЦвлСЦ, але не союзу шлюбного. Таким чином, при купСЦвлСЦ для шлюбу, у першСЦй стадСЦСЧ його розвитку не могло ще виникнути поняття про розлучення, але тодСЦ ж створилися тСЦ умови, за наявностСЦ яких, при тСЦй же купСЦвлСЦ для шлюбу, тСЦльки в бСЦльш мтАЩякому його виглядСЦ, стаСФ можливим СЦ дСЦйсно зтАЩявляСФться СЦдея розСЦрвання шлюбу. Саме згодом унаслСЦдок родинноСЧ любовСЦ до дСЦтей, з одного боку, СЦ внаслСЦдок помтАЩякшуючого впливу релСЦгСЦйних вСЦрувань, з СЦншого, батько СЦ взагалСЦ рСЦднСЦ дСЦвчини, при продажСЦ СЧСЧ, починають пСЦклуватися про СЧСЧ майбутню долю СЦ вимовляють СЧй бСЦльш легке становище в домСЦ чоловСЦка СЦ насамперед свободу вСЦд чорних СЦ тяжких робСЦт617. ТакСЦ ось договори про продаж для шлюбу (соnnubium), як ми вже знаСФмо, значно пСЦдняли особисте становище дружини СЦ дали початок поняттю про шлюб у дСЦйсному розумСЦннСЦ слова, а разом з тим створили можливСЦсть появи розлучення. ТСЦльки з часу цих особливих договорСЦв про становище жСЦнки в домСЦ чоловСЦка, який СЧСЧ купуСФ, що забезпечуСФ СЧй становище краще, нСЦж для рабинСЦтАЪ можна сказати, зтАЩявляСФться дружина (а не раба, наложниця), зтАЩявляСФться особа (жСЦночоСЧ статСЦ), що знаходиться з чоловСЦком у союзСЦ шлюбному СЦ тому маСФ вже деякСЦ права. За таких тСЦльки обставин можна визнати появу шлюбу в дСЦйсному розумСЦннСЦ слова, як союзу чоловСЦка СЦ жСЦнки. НарештСЦ, за таких тСЦльки умов могло зтАЩявитися поняття про розСЦрвання шлюбу за допомогою розлучення. Статеве спСЦвжиття СЦ ранСЦше могло, звичайно, припинятися за бажанням чоловСЦкатАЪ але це припинення не було розлученням шлюбним доти, поки не створилося поняття про шлюб як про вСЦдношення звтАЩязуюче.

ЗдСЦйснення цього розриву союзу шлюбного вСЦдбувалося СЦ тепер за формою розСЦрвання договору купСЦвлСЦ-продажу внаслСЦдок виявлених недолСЦкСЦв речСЦ. ЗрозумСЦло, що чоловСЦк, як господар купленоСЧ речСЦ, мСЦг вСЦдпустити свою дружину СЦ тодСЦтАЪ коли вона була безпорочнатАЪ але вСЦн у цьому випадку не мСЦг вимагати вСЦддачСЦ заплаченоСЧ за неСЧ цСЦнитАЪ а безоплатне повернення такоСЧ дорогоСЧ речСЦ, як дружина, на тСЦй стадСЦСЧ розвитку також було непрактично, як СЦ на стадСЦСЧ попереднСЦй. Таким чином, вСЦдторгнення дружини в цей час було тСЦсно повтАЩязане з питанням про повернення плати за неСЧ, називаноСЧ у деяких народностей "калимом.» Отже, СЦдея розлучення зтАЩявилася спочатку не самостСЦйно, а в залежностСЦ вСЦд обставин чисто матерСЦальних, економСЦчних. У цьому пСЦдлеглому становищСЦ питання про розлучення залишалося увесь час, поки шлюб вСЦдбувався за допомогою купСЦвлСЦ нареченоСЧ. Контрагенти цього договору за взаСФмною згодою визначали спочатку умови, за яких можна було повернути жСЦнку СЦ вимагати назад заплачене. Але згодом такСЦ договСЦрнСЦ причини, послСЦдовно повторюючись, ставали звичними чи звичайнимитАЪ СЦ СЧх могли вже мати на увазСЦ там, де про них не було навСЦть згадано. Таким шляхом створилися звичайнСЦ правила про пСЦдстави, за яких можливо було повертати дружину СЧСЧ батькам або про пСЦдстави розлучення в первСЦсному розумСЦннСЦ слова. ПрикладСЦв такого розлучення СЦз поверненням калиму багато. Це звичаСЧ кавказьких горцСЦв. Так, за свСЦдченням Н. ДубровСЦна618, розлучення в черкесСЦв виконувалися вСЦдсиланням дружини до СЧСЧ родичСЦв СЦ вимогою калиму назад. ПотСЦм, проф. Ф. Леонтович619 говорить про той же народ, про представника цього народутАЪ якийтАЪ якщо вважав дружину злодСЦйкою, вСЦдсилав СЧСЧ в дСЦм СЧСЧ батька, зажадавши повернення даного калиму. Те ж саме пише проф. М. Ковалевський стосовно осетин620. АналогСЦю цьому складаСФ звСЦстка з грецького життя часСЦв Гомера, коли чоловСЦк мСЦг зажадати назад заплачене за дружину, якщо вона виявилася винною в перелюбствСЦ621. Так, Гефест (в ОдСЦссеСЧ VIII 317тАФ320) говорить: "РЖ доти триматимуть хитрСЦ СЧх сСЦтСЦтАЪ доки усСЦх СЧСЧ батько дарункСЦв менСЦ не повернетАЪ тихтАЪ що за дСЦвку оцю безсоромну йому надавав я»622. Подарунки тут являють залишок купСЦвлСЦ жСЦнок для шлюбу.

З посиленням релСЦгСЦйного освячення шлюбу СЦ, особливо, з появою чисто релСЦгСЦйноСЧ форми здСЦйснення шлюбу (соnfarreatio, Brahma)623 купСЦвля-продаж для шлюбу виходили СЦз уживання. Ця обставина впливаСФ на лад сСЦмейних вСЦдносин. Дружина перестаСФ бути рСЦччю, що купуСФться, СЦ стаСФ подругою чоловСЦка, яка поряд СЦз ним бере участь у вСЦдправленнСЦ сСЦмейного культу. При цьому виробляСФться остаточне поняття про шлюб як союз мСЦж чоловСЦком СЦ дружиною. Усе це не могло не викликати до корСЦнноСЧ змСЦни СЦ в поглядСЦ на розлучення, вивСЦвши його з областСЦ майнових розрахункСЦв СЦ зробивши вСЦдношенням чисто особистим СЦ разом СЦз тим поставивши його пСЦд контроль богСЦв.

ПСЦдстави, якСЦ викликали СЦ в якСЦ виправдовували розлучення, зСЦ змСЦною погляду на нього також змСЦнилися. Колись чоловСЦк заявляв претензСЦю до родичСЦв дружини щодо яких-небудь фСЦзичних недолСЦкСЦв, що перешкоджали користуватися неютАЪ СЦ вимагав повернення калиму. РЖнших претензСЦй не могло СЦ бутитАЪ тому що мСЦж чоловСЦком СЦ дружиною не було нСЦякого СЦншого звтАЩязку, крСЦм статевого спСЦвжиття. ПСЦдстави для таких претензСЦй звичайно встановлювалисятАЪ як сказано було вище, у договорах про продаж жСЦнкитАЪ але, звичайно, сторони могли допустити повернення дружини СЦ калиму СЦ за пСЦдстав непередбачених. ЗСЦ змСЦною погляду на шлюб СЦ з появою мСЦж подружжям звтАЩязкСЦв релСЦгСЦйних СЦ моральних ускладнюються вимоги, якСЦ висував чоловСЦк до дружини, СЦ внаслСЦдок цього збСЦльшуСФться СЦ кСЦлькСЦсть тих пСЦдстав, що можуть дати привСЦд до розриву мСЦж подружжям. ВищезгаданСЦ фСЦзичнСЦ недолСЦки дружини вСЦдСЦграють, звичайнотАЪ СЦ тепер ту ж роль, що СЦ колисьтАЪ але до них приСФднуються недолСЦки моральнСЦ, що перешкоджають спокСЦйному плину сСЦмейного життя СЦ якСЦ викликають з боку чоловСЦка рСЦшення позбутися вСЦд нестерпноСЧ спСЦвмешканки. Так, наприклад, СЦндуське право допускаСФ розлучення з дружиною через сварливСЦстьтАЪ те ж саме допускаСФться в КитаСЧ. ПотСЦм, приСФднуються пСЦдстави розлучення, якСЦ полягають у релСЦгСЦйних поглядах СЦ вСЦруваннях, якСЦ змушують чоловСЦка вСЦдкинути вСЦд своСФСЧ сСЦмтАЩСЧ жСЦнкутАЪ яка небажана його пенатамтАЪ або яка образила СЧх.

РелСЦгСЦйне освячення шлюбу, хоча СЦ викликало СЦнодСЦ появу особливих приводСЦв для розлучення, що полягали в релСЦгСЦйних поглядах СЦ вСЦруваннях, але по сутСЦ стало й обставиною, яка утруднила розСЦрвання шлюбу. Дружину, введену в будинок з релСЦгСЦйними церемонСЦями, не так вже легко було вислати з дому. Боги, заступники шлюбу, були самСЦ месниками за безпСЦдставне розСЦрвання того, що вони освятили. Особливо сильно позначився вплив релСЦгСЦйного освячення на шлюб з появою чисто релСЦгСЦйноСЧ форми його здСЦйснення тАУ соnfarreatio. В урочистих обрядах, чинених при цСЦй формСЦ шлюбу жрецями, дружина виступаСФ перед богами, як СЦстотатАЪ рСЦвноправна з чоловСЦком, що входить з ним у повне спСЦлкування не тСЦльки в справах людських, але також СЦ в служСЦннСЦ богам. УнаслСЦдок цього, якщо взагалСЦ боги дивилися неприхильно на безпСЦдставне розлучення СЦ таке розлучення визнавалося грСЦхом проти них, то при соnfarreatio вСЦн був грСЦхом сугубим. Ця оцСЦнка розлучення при соnfarreatio робила його таким дСЦянням, вСЦд якого усякий вСЦруючий римлянин, а такими були тодСЦ якщо не всСЦ, то переважна бСЦльшСЦсть, усСЦма силами намагався утриматися СЦ прибСЦгав до нього тСЦльки в крайностСЦ. Винна дружина могла бути, звичайно, СЦ тут вСЦдкинута також, як СЦ при СЦнших формах шлюбутАЪ але треба думати, що у видСЦ особливого освячення цього шлюбу, розСЦрвання його викликалося тСЦльки найбСЦльш тяжкими провинами дружини. З СЦншого боку, слСЦд зауважити, що такСЦ тяжкСЦ провини жСЦнки, як, наприклад, перелюбство, пияцтво, тягли за собою, звичайно, страту за вироком домашнього судилища624. Таким чином, можливСЦсть розлучення при шлюбСЦ реr соnfarreationem зводилася до мСЦнСЦмуму.

Можна припускати, що стародавнСЦ римляни СЦ, СЦмовСЦрно, всСЦ арСЦйськСЦ народностСЦ, що близько стояли до народу римського, почали у вСЦдношеннСЦ до розлучення не сваволею чи найповнСЦшою свободою, а, навпаки, рСЦзкою регламентацСЦСФю. Тому невСЦрною уявляСФться нам думка, що розлучення у РимСЦ було спочатку de jurе цСЦлком вСЦльне для чоловСЦка, але тСЦльки не практикувалося тому, що цьому протистояли суворСЦ нрави. За тих часСЦв, часи панування звичаСФвого права, не було СЦ не могло бути протирСЦччя мСЦж правовим становищем СЦ практичним життям. НСЦякого дозвСЦльного закону щодо свободи розлучення в Стардавньому РимСЦ не було, СЦ жоден з авторСЦв, що писали про тСЦ часи, не згадуСФ про такий закон. Навпаки, всСЦ автори свСЦдчать нам про особливо сильний вплив суспСЦльних нравСЦв того часу, СЦ саме цьому впливовСЦ треба приписати обмеження чоловСЦка стосовно вСЦдторгнення дружини. У звтАЩязку з цим, невСЦрним слСЦд визнати твердження, що у давнину у римлян правовСЦ положення про розлучення СЦ практичне життя розходилися, що розлучення, вСЦльне de jurе, de facto не практикувався чи, СЦншими словами, спСЦльно СЦснували повна свобода розлучення в силу закону СЦ сувора обмеженСЦсть з боку тиранСЦчних нравСЦв. Так само невСЦрною СФ протилежна думка, про тетАЪ що розлучення у Стародавньому РимСЦ зовсСЦм не допускалося СЦ зтАЩявилося через довгий час згодом.

На закСЦнчення слСЦд сказати, що шлюб може бути розглянутий СЦз двох бокСЦв: як союз релСЦгСЦйно-моральний СЦ як союз юридичний. Тому СЦ двоякого роду норми визначають шлюбнСЦ вСЦдносинитАЪ з одного боку вони пСЦдлеглСЦ закону релСЦгСЦйно-моральному, СЦ з СЦншого тАФ юридичному. Питання про розСЦрвання шлюбу також повинне бути розглядуване з цих двох точок зору. З погляду моральноСЧ воно, зрозумСЦло, СФ небажане, суперечне СЦдеСЧ шлюбу у тому визначеннСЦ, яке дав йому Модестин СЦ яке було визнане гСЦдним християнського свСЦтогляду СЦ прийняте СЦмператором ЮстинСЦаном у Дигестах (23.2. 1) СЦ в РЖнституцСЦях (1.9. 1). Але закон юридичний переслСЦдуСФ нерСЦдко завдання менш пСЦднесенСЦ, нСЦж моральний, СЦ пСЦд впливом потреб спСЦвжиття може встановити СЦншСЦ норми, нСЦж останнСЦй. РЖз цього погляду розлучення не може бути визнане суперечним згаданому поняттю про шлюб, як стверджують деякСЦ дослСЦдники, якСЦ не бачать можливостСЦ встановити звтАЩязок мСЦж визначенням Модестина СЦ законом римським про свободу розлучення. Шлюб, як союз моральний, переважно вСЦдбуваСФться завжди з намСЦром продовжувати його протягом усього життя, але наступнСЦ обставини можуть розСЦрвати моральну СФднСЦсть подружжя, СЦ примусити СЧх за таких умов до продовження шлюбу в силу закону юридичного може бути визнано незгодним з цСЦлями державноСЧ полСЦтики. ВСЦдношення мСЦж зазначеними законами не однакове в рСЦзних народСЦв СЦ в рСЦзнСЦ часи. ОднСЦ намагаються звести моральний закон про нерозривне СФднання подружжя у закон юридичний СЦ ототожнюють СЧх, забороняючи розСЦрвання шлюбутАЪ СЦншСЦ навпаки, надаючи шлюбним вСЦдносинам визначення закону морального, не зводять СЧх у необхСЦднСЦсть СЦ допускають вСЦльне розлучення. Отже, питання про вСЦдношення цих законСЦв СФ справа часу СЦ мСЦiя, СЦ встановити тут твердСЦ СЦ вСЦчнСЦ правила ще не вдалося жодному законодавцю. Одне тСЦльки можна сказатитАЪ спираючись на СЦсторичний досвСЦд, що ототожнення цих законСЦв, що спостерСЦгалося зрСЦдка в СЦсторСЦСЧ, СЦснувало недовго СЦ в кСЦнцСЦ оголошувалося шкСЦдливим для суспСЦльних цСЦлей. Законами юридичними не можна створити моральностСЦ, не можна навСЦть пСЦдтримати СЧСЧ на належному рСЦвнСЦтАЪ усе, що може зробити закон юридичний, це усунути крайнСЦ прояви аморальностСЦ. Примус, "астивий цьому закону, скорСЦше порушить, нСЦж змСЦцнить сутнСЦсть моральних положень.

УсСЦ цивСЦлСЦзованСЦ народи стародавнього свСЦту розрСЦзняли стосовно шлюбу цСЦ два закони: моральний СЦ юридичний. Про розрСЦзнення СЧх у китайцСЦв, СЦндусСЦв, грекСЦв СЦ особливо у СФвреСЧв можна знайти цСЦкавСЦ подробицСЦ у творСЦ проф. Осипова, "Брачное право древнего востока», (ст. 14, 52, 87, 116 СЦ 117). У СФвреСЧв рСЦзниця мСЦж цими законами виражена була з особливою яснСЦстю. З одного боку закон моральний, закладений самим Богом у серця людей, проголошуСФ: "Покине тому чоловСЦк свого батька та матСЦр своютАЪ та й пристане до жСЦнки своСФСЧтАЪ тАФ СЦ стануть вони одним тСЦлом (Буття, II, 24), тому що немаСФ вже двохтАЪ але одне тСЦло. ТожтАЪ що Бог спарувавтАЪ тАФ людина нехай не розлучуСФ!» (Матв., 19, 5тАЪ 6); з СЦншого бокутАЪ Мойсей у написаному ним законСЦ для народу СФврейського дозволив давати дружинСЦ розлучний лист, якщо "вона не знайде ласки в очах йоготАЪ бо знайшов у нСЦй яку ганебну рСЦч» (Повторення ЗаконутАЪ 24тАЪ 1)625. Це закон юридичний. Римляни також розрСЦзняють СЦ роздСЦляють цСЦ два закони. Правда, закон моральний у них не був сформульований, але вСЦн мав глибокий вплив на життя в першу половину республСЦканського перСЦоду й у наступний час, час падСЦння, не стих остаточно.

ВСЦдомо, що останнСЦ часи римськоСЧ республСЦки СЦ початок СЦмперСЦСЧ були ознаменованСЦ аморальнСЦстю в самих колосальних розмСЦрах. Римляни як би хотСЦли моральною розгнузданСЦстю винагородити себе за попереднСЦ працСЦ щодо утворення всесвСЦтньоСЧ держави. ОстаннСЦ перемоги були, так би мовити, припливами розпусти: згадаСФмо Суллу з його солдатами, що привчилися до розгнузданостСЦ в походах СЦ принесли СЧСЧ СЦз собою у вСЦчне мСЦсто, згадаСФмо навСЦть ЮлСЦя Цезаря, про вСЦйська якого передають сучасники не менш жахливСЦ свСЦдчення. При урочистому втАЩСЧздСЦ в Рим вони кричали, звертаючись до громадян: "Urbani, servate uхоrеs, mоесhum сulvum аdduсimus». Самому Цезарю деякСЦ СЦз сенаторСЦв пропонували зробити характерну для того часу пошану: вСЦльний доступ до усСЦх СЧхнСЦх жСЦнок.

ПроводирСЦ вСЦйськ, а потСЦм СЦ СЦмператори, були прикладом аморальностСЦ СЦ для солдатСЦв, СЦ для громадян. Цезар, знаменитий в СЦнших вСЦдношеннях, у сСЦмейному життСЦ не вСЦдрСЦзнявся бездоганнСЦстю, хоча вСЦн СЦ СЦменував себе вСЦдновлювачем добрих нравСЦв СЦ привласнив собСЦ звання довСЦчного цензора: вСЦн розлучився зСЦ своСФю дружиною через одну лише пСЦдозру в невСЦрностСЦ, пСЦд пригожим приводом, що дружини Цезаря не повинна стосуватися навСЦть пСЦдозра626. АнтонСЦй жив вСЦдкрито з Клеопатрою СЦ дарував СЧй римськСЦ провСЦнцСЦСЧ, а дружину свою (ОктавСЦю), цСЦлком бездоганну, прогнав. Август, вСЦдомий своСЧми законами, спрямованими до пСЦдняття римськоСЧ сСЦмтАЩСЧ, як сам, так СЦ сСЦмтАЩя його, були зразком аморальностСЦ627. ВСЦн, не задовольняючись тим, що вСЦдняв дружину (ЛСЦвСЦю) у ТСЦберСЦя Нерона (на шостому мСЦсяцСЦ вагСЦтностСЦ), простирав свою розпусту до того, що посилав у дома найзнатнСЦших громадян носилки, на яких чоловСЦки повиннСЦ були доставляти в його спальню своСЧх дружин. Дочка ж його вела таке розпусне життя, що вСЦн повинен був вислати СЧСЧ з Риму на один острСЦв. За першим цезарем йде цСЦлий ряд йому подСЦбних по розгнузданостСЦ нравСЦв, а саме: ТСЦберСЦй, який розбещував юнацтво, живучи на своСФму островСЦ; КалСЦгула, дурСЦсть якого дорСЦвнювала розбещеностСЦ: прогнавши свою дружину, вСЦн одружився на СЦншСЦй, вСЦднятСЦй ним у нареченого в день весСЦлля, а два мСЦсяцСЦ потому вигнав СЦ СЧСЧ з мСЦста, щоб, одружившись на третСЦй, прогнати СЦ цю за безплСЦднСЦсть. Не задовольняючись цим, вСЦн вСЦднСЦмав наречених у наречених СЦ дружин у чоловСЦкСЦв. Мало того, вСЦн посилав розлучнСЦ листи дружинам чоловСЦкСЦв, що були вСЦдсутнСЦми, вСЦд СЦменСЦ останнСЦх СЦ вносив розлучених у публСЦчнСЦ списки628. КлавдСЦй вСЦдпустив чотири дружини послСЦдовно одну за другою, а птАЩята уникла цСЦСФСЧ долСЦ тСЦльки тому, що велСЦла його умертвити. Нерон тАФ вбивця матерСЦ СЦ брататАЪ обезчещував чужих дружин СЦ розлучився зСЦ своСФю. Так само дСЦяв СЦ ДомСЦцСЦан, що карав у той же час смертю дружин, якСЦ вчинили перелюбство, не виключаючи, утСЦм, СЦ тих, винуватцем падСЦння яких був вСЦн сам. РДлагабал розлучався птАЩять разСЦв СЦ мСЦж СЦншим з однСЦСФю дружиною тому, що на тСЦлСЦ СЧСЧ був родимий знак.

Не треба, утСЦм, думати, що розпуста СЦ свавСЦлля у розлученнях складали привСЦлей одних лише цезарСЦв. Звичайно, вони користувалися СЦ тим, СЦ СЦншимтАЪ а disсrеtion, як у силу переваги всСЦх цезарСЦв тАФ рrinсерs est 1еgibus solutus, так СЦ в силу того, що вони володСЦли великими коштами, нСЦж простСЦ громадяни. Але СЦ цСЦ останнСЦ з успСЦхом наслСЦдували своСЧм "ожественним» монархам. Якщо ми менше маСФмо свСЦдчень про розпусту не коронованих осСЦб, то не тому, що СЧй цСЦ останнСЦ не вСЦддавалися, а тому, що СЦсторСЦя вважаСФ бСЦльш повчальним для потомства порочне життя правителСЦв, нСЦж тих, ким управляють. УтСЦм, СФ досить зведень СЦ про аморальнСЦсть простих смертних. Сенека говорить про guotidianis rерudiis в Августовий час. ВиявляСФться, що навСЦть кращСЦ люди не гидували розлученнями. ТактАЪ ЦСЦцерон розлучився з ТеренцСЦСФю, не дивлячись на СЧСЧ чесноти, СЦ одружився на СЦншСЦй тАФ багатСЦй, щоб сплатити своСЧ борги. Якщо вСЦрити СЦсторСЦСЧ, то СЦ великий моралСЦст Сенека не вСЦдчужений був вСЦд загальноСЧ слабкостСЦ столСЦття. Картина свавСЦлля в розлученнях наочно малюСФться в наступнСЦй розповСЦдСЦ про Павла ЕмСЦлСЦСФ, який на питання, чому вСЦн розлучаСФться з розумною СЦ прекрасною ПапСЦрСЦСФю, вСЦдповСЦв: "моСЧ башмаки новСЦ, добре зробленСЦ, а однак же я повинен СЧх перемСЦнити. НСЦхто не знаСФ, де вони мене муляють». Розлучалися пСЦд усСЦлякими приводами: ворожнечСЦ з рСЦдними дружини, старостСЦ останньоСЧ, хвороби, краси, що зСЦвтАЩянула й СЦн. До чого доходила розбещенСЦсть, можна судити ще з наступного факту: за часСЦв ЦСЦцерона КлодСЦй, що позивався за перелюбство, пропонував суддям у виглядСЦ хабара доставити СЧм замСЦжнСЦх жСЦнок, якСЦ сподобалися, для здСЦйснення того ж, за що вСЦн сам був притягнутий до суду. ЖСЦноча стать не вСЦдставала в аморальностСЦ вСЦд чоловСЦчоСЧ. ВСЦдома своСФю жахливою розбещенСЦстю МессалСЦна, дружина недоумкуватого КлавдСЦя, що вСЦддавалася не тСЦльки сама розпустСЦ, але й "аштовувала у своСФму палацСЦ бруднСЦ iени. ПростСЦ римлянки, якщо СЦ не здатнСЦ були упасти так низько, як СЧхня СЦмператриця, вСЦдрСЦзнялися тим не менше страшною розбещенСЦстю. ЦСЦцерон свСЦдчить в однСЦй зСЦ своСЧх промов (рrо С1uеntiо.V), що мати спонукала свого зятя розлучитися з дочкою, щоб самСЦй замСЦнити дочку. "Яка дружина, тАФ говорить Сенека, тАФ стане червонСЦти через розлучення пСЦсля того, як знаменитСЦ жСЦнки не рахують уже своСЧх лСЦт за числом консулСЦв, а за числом чоловСЦкСЦв. Вони розлучаються, щоб вийти замСЦж, виходять замСЦж, щоб розлучитися. Цього безчестя боялися, поки воно було не таким звичайнимтАЪ але тепер, коли публСЦчнСЦ реСФстри покритСЦ актами про розлучення, слухаючи, як про нього говорять, навчилися його робити»629.

ПСЦсля сказаного зрозумСЦло, наскСЦльки тодСЦшнСФ суспСЦльство готове було сприйняти проповСЦдь Христа про нерозривнСЦсть шлюбу. БезпричиннСЦ розлучення СЦ розлучення з однСЦСФСЧ лише обопСЦльноСЧ угоди подружжя були першим каменем спотикання для здСЦйснення Його вчення. От чому ми зауважуСФмо, що на цю слабку сторону насамперед спрямовуСФться енергСЦя соборСЦв СЦ вчителСЦв церкви: треба було спочатку ввести хоча б деяку правильнСЦсть у самих розлученнях, а потСЦм уже подбати про обмеження приводСЦв до них. СлСЦди цСЦСФСЧ дСЦяльностСЦ залишилися, як у найдавнСЦших соборних постановах, так СЦ в правилах учителСЦв церкви перших столСЦть християнства. Так у 5-му апостольському правилСЦ ми читаСФмо: "священнослужителСЦ та не виганяють дружин своСЧх пСЦд виглядом благочестя»630 тАФ очевидний доказ, що навСЦть служителСЦ вСЦвтаря були зараженСЦ загальним пороком тАФ самовСЦльно вСЦдкидали дружин пСЦд виглядом благочестя. А 14-е правило Гангрського собору (IV ст.) показуСФ, що цим же засобом користувалися дружини по вСЦдношенню до чоловСЦкСЦв: "чаще которая жена оставить мужа и отъити восхощетъ, гнушаясь бракомъ, да будетъ подъ клятвою»631.

Що самовСЦльнСЦ розлучення були явищем загальнопоширеним тАФ це видно з того, що соборам СЦ на заходСЦ приходилося вести з такими розлученнями вСЦйну. ТактАЪ на ЕльвСЦрському соборСЦ (в РЖспанСЦСЧ в 305 чи 306 роцСЦ) було ухвалено не удостоювати причащання СЦ при кСЦнцСЦ життя дружин, що залишили чоловСЦкСЦв своСЧх без усякоСЧ причини СЦ вийшли за СЦнших632. Те ж саме повторюСФться в XIX канонСЦ РЖрландських соборСЦв (450 - 456 рр.); "християнка, що залишила свого чоловСЦка СЦ вийшла замСЦж за СЦншого, повинна бути вСЦдлучена вСЦд причащан-ня»633. А рСЦвно СЦ на Агафенському соборСЦ (Аgаthа, Аgdе в ПСЦвденнСЦй ГаллСЦСЧ в 506 р.), у XXV канонСЦ якого ухвалено: "миряни, що розлучилися зСЦ своСЧми злочинними дружинами, щоб протизаконно вступити в СЦншСЦ звтАЩязки, не дочекавшись рСЦшення СФпископСЦв сумСЦжних провСЦнцСЦй, вСЦдлучаються вСЦд церковного спСЦлкування СЦ вСЦд спСЦлкування з правовСЦрними»634.

З не меншою наполегливСЦстю ратували вчителСЦ церкви проти свавСЦлля при розСЦрваннСЦ шлюбСЦв. ТактАЪ ГригорСЦй НазСЦанський у своСФму посланнСЦ до ОлСЦмпСЦя рСЦшуче висловлюСФться проти розлучень за обопСЦльною згодою подружжя, говорячи, що такСЦ розлучення цСЦлком суперечать "нашим (тобто СФвангельським) законам», хоча б закони римськСЦ судили й СЦнакше. РЖван Златоуст у бесСЦдСЦ 1-й на 1-е послання до Коринфян (VII, 39, 40) говорить: "рабам дозволено перемСЦняти живих панСЦв, а дружинСЦ недозволено перемСЦняти чоловСЦкСЦв за життя чоловСЦка, тому що це тАФ перелюбство. Не вказуй менСЦ на закони, ухваленСЦ зовнСЦшнСЦми, що дозволяють давати запис вСЦдпущення СЦ розлучатися. Не за цими законами буде судити тебе Бог у той день, а по тим, що ВСЦн Сам ухвалив. РЖ закони зовнСЦшнСЦх дозволяють це не просто СЦ не без обмеження: СЦ вони карають за цю справу, так що СЦ звСЦдси видно, що вони неприязно дивляться на цей грСЦх. Тому що винуватницю розлучення вони позбавляють майна СЦ вСЦдускають без усього, СЦ того, хто подаСФ привСЦд до розлучення, карають грошовим збитком, а вони, звичайно, не поступали б так, якби схвалювали цю справу»635. В СЦншому мСЦiСЦ тСЦСФСЧ ж бесСЦди Златоуст говорить: тому перестерСЦгаю, прошу СЦ благаю чоловСЦкСЦв не вСЦдкидати дружин СЦ дружинСЦ тАФ не залишати чоловСЦкСЦв»636. АстерСЦй, СФпископ АмасСЦйський, говорить "послухайте тепер ви, торгашСЦ, що легко змСЦнюють дружин на одяг... ви, якСЦ одружуСФтеся на багатствСЦ СЦ якСЦ обманюСФте, ви, що пСЦсля невеликого спалаху, зараз же пишете розлучний лист, ви, що залишають за життя багатьох вдСЦв, тАФ знайте, що шлюб розриваСФться тСЦльки смертю СЦ перелюбством»637.

Треба додати до сказаного, що церквСЦ з цими свавСЦльними розлученнями не мало стояло утруднень не тСЦльки тому, що державне законодавство в особСЦ римського права СЦнодСЦ пСЦдтримувало СЧх, але також СЦ тому, що деякСЦ християни занадто захопившись СФвангельськими СЦстинами про значення дСЦвоцтва, засуджували шлюб СЦ вважали його установою нечистою. ЗвСЦдси прагнення до розлучень, прагнення, у якому нерСЦдко важко було вСЦдрСЦзнити, де кСЦнчаСФться благочестя СЦ ревнощСЦ за Господом СЦ починаСФться свавСЦлля. Тому церковним соборам приходилося, ратуючи за нерозривнСЦсть шлюбу, ратувати також СЦ за богоустановленСЦсть його. Проти цього зловживання повстаСФ особливо Трулльський собор у своСЧх 13-у СЦ 30-у правилах638.

НаскСЦльки в першСЦ столСЦття християнства розлучення своСФвСЦльнСЦ були явищем пересСЦчним СЦ наскСЦльки важкою була боротьба з ними церкви, показуСФ свСЦтське законодавство, що повинно було спожити чотири з половиною столСЦття зусиль СЦ поступок духу часу, перш нСЦж виявилося можливим категорично заборонити це свавСЦлля. Ось у декСЦлькох словах СЦсторСЦя цСЦСФСЧ законодавчоСЧ дСЦяльностСЦ. Перший СЦ рСЦшучий крок у цьому напрямку зроблений був Костянтином Великим, який, безсумнСЦвно, пСЦд впливом церкви, установив у 331 роцСЦ визначенСЦ приводи до розлучення СЦ то в невеликому числСЦ639, а СЦншСЦ розлучення визнав карними640. Як мало життСФвих коренСЦв мало це законодавство, показуСФ те, що вже ЮлСЦан скасував його СЦ вСЦдновив старСЦ закони641, що допускали розлучення на самих широких пСЦдставах. Вони залишалися в силСЦ без змСЦни 60 рокСЦв. Але в 421 р. постановою ГонорСЦя СЦ КонстанцСЦя зроблено знову поворот до нового порядку СЦ введенСЦ новСЦ штрафи, як для розлучень без причини, так СЦ для винноСЧ сторони в розлученнСЦ за законною причиною642. ФеодосСЦй II, який спочатку внСЦс це велСЦння у свСЦй кодекс, потСЦм скасував його, щоб видати нову постанову, спрямовану до обмеження розлучення. Постанова ця, установивши визначенСЦ, дуже численнСЦ, приводи до розлучення (тактАЪ дружина могла розлучитися зСЦ своСЧм чоловСЦком, довСЦвши, що вСЦн винен в одному з наступних злочинСЦв: 1) у перелюбствСЦ; 2) убивствСЦ; 3) отруСФннСЦ; 4) державнСЦй зрадСЦ; 5) здСЦйсненнСЦ пСЦдробок; 6) розкопуваннСЦ могил; 7) святотатствСЦ; 8) розбоСЧ; 9) приховуваннСЦ розбСЦйникСЦв; 10) викраденнСЦ худоби; 11) перетворенСЦ на рабство вСЦльного чи в присвоСФннСЦ чужого раба; 12) призначеннСЦ побачення у своСФму домСЦ на очах дружини з жСЦнками зганьбленими; 13) замаху на отруСФння, тАФ убивство дружини чи в замаху СЦншого роду на СЧСЧ життя СЦ 14) якщо вСЦн пСЦддавав СЧСЧ тСЦлесним покаранням, не "астивим вСЦльнонарожденим. ЧоловСЦк мСЦг розлучитися з дружиною, якщо вона виявлялася винною в одному зСЦ злочинСЦв, зазначених у п.п. 1, 2, 3, 6, 7, 9, 11, 13, а також: 1) якщо вона проти волСЦ СЦ бажання чоловСЦка бенкетувала в суспСЦльствСЦ чужих чоловСЦкСЦв; 2) якщо вона проти бажання його провела нСЦч поза домом без справедливоСЧ СЦ ТСрунтовноСЧ причини; 3) якщо вона всупереч заборонСЦ чоловСЦка вСЦдвСЦдувала цирк, театр чи амфСЦтеатр; 4) якщо вона знала про змову проти держави; 5) якщо вона була спСЦвучасницею в пСЦдробцСЦ; 6) якщо вона насмСЦлилася пСЦдняти руку на чоловСЦка (1.8. ВзВз 2 СЦ 3 - С. V. 17.), карало стягненням штрафу розлучення без законноСЧ причини643.

Законоположення ФеодосСЦСФвого кодексу лягли в пСЦдставу СЦ законодавства ЮстинСЦана про розлучення. Вони були тСЦльки доповненСЦ цим останнСЦм СЦмператором у його кодексСЦ СЦ новелах (22 СЦ 117), у тому числСЦ СЦ новими штрафами за безпричиннСЦ розлучення644.

Але сваволя панувала в розлученнях не тСЦльки в силу того, що один чоловСЦк привласнював собСЦ право своСФю волею розСЦрвати шлюб, але ще СЦ тому, що розлучення за обопСЦльною згодою вважалися цСЦлком закономСЦрними. Так, ми зустрСЦчаСФмо у юриста Павла таке положення: "нечесним вважаСФться звтАЩязувати штрафом шлюби як майбутнСЦ, так СЦ тСЦ, що вже укладенСЦ». Те ж повторюСФ й СЦмператор Олександр Север: "здавна прийнято, що шлюби повиннСЦ бути вСЦльними, тому не мають сили угоди, що забороняють розлучатися». ЦСЦ положення залишилися надовго правилом для законодавчоСЧ практики. Правда, що ще Костянтин Великий прагнув обмежити право розлучення тСЦльки зазначеними ним приводами, але судячи з того, що ФеодосСЦю II СЦ ВалентинСЦану III довелося знову заборонити розлучення за обопСЦльною згодою, видно, що ця постанова не мала життСФвоСЧ сили. АнастасСЦй СЧСЧ скасував (у 497 р.), дозволивши дружинСЦ другий шлюб, рСЦк по тому, пСЦсля розСЦрвання першого.

Спочатку, а саме в 22 Nov. (536 р.) СЦ ЮстинСЦан допускав такСЦ розлучен-ня645, але в пСЦзнСЦшому своСФму шлюборозлучному законодавствСЦ вСЦдступив вСЦд цього погляду СЦ розлучення за обопСЦльною згодою заборонили, хСЦба що подружжя зважувалося б розлучитися для того, щоб пСЦти в монастир чи дати обСЦтницю цнотливостСЦ. ПорушникСЦв закону заточували в монастир СЦз забороною другого шлюбу646. Ця розумна мСЦра виявилася однак несвоСФчасною, СЦ вже спадкоСФмець ЮстинСЦана тАФ Юстин II, унаслСЦдок розбратСЦв мСЦж подружжям СЦ навСЦть замахами одного на життя СЦншого, пСЦсля марних умовлянь СЦ навСЦть погроз, змушений був вСЦдновити свободу розлучень ех соnsеnsu (566 р.)647.

Через 137 рокСЦв пСЦсля цього закону, Лев III РЖсаврянин СЦ його син Костянтин, в ЕклозСЦ своСЧй (740 р.), проголосивши принцип нерозривностСЦ шлюбу, на пСЦдставСЦ правил святого писання ВСЦтхого СЦ Нового завСЦтСЦв, визнали можливим зробити виключення з цього принципу, СФдино немочСЦ ради людськоСЧ, у силу деяких, законом зазначених причин.

Але це строге законодавство СЦмператорСЦв СЦконоборцСЦв не вСЦдповСЦдало тодСЦшнСЦм нравам. СпадкоСФмцям СЧх доводилося ще не раз лавСЦрувати, то загрожуючи покараннями за розлучення за однСЦСФю обопСЦльною угодою, то дозволяючи СЧх у виглядСЦ поступки духу часу. ТСЦльки до кСЦнця IX столСЦття була покладена остаточна заборона на розлучення цього роду648.

Викладена СЦсторСЦя боротьби римських законодавцСЦв СЦз схильнСЦстю римського суспСЦльства до розлучень нелегальних, боротьби, у результатСЦ якоСЧ незаконнСЦ розлучення забороняються бСЦльше пСЦд погрозою штрафу, нСЦж недСЦйсностСЦ СЧх, показуСФ, безсильнСЦсть законодавства у припиненнСЦ зла в коренСЦ СЦ разом з тим який несприятливий був на той час грунт для створення шлюборозлучних законСЦв.

ЦСЦ зусилля законодавства регулювати хоч скСЦльки-небудь розлучення СЦ ця боротьба його зСЦ старими звичками вСЦльного розСЦрвання шлюбу показують, як мало могло задовольнятися тодСЦшнСФ життя постановами, побудованими винятково на текстСЦ РДвангелСЦя (зрозумСЦлого у вказаному вище розумСЦннСЦ). РЖ вона дСЦйсно ними не задовольнялася. КанонСЦсти схСЦдноСЧ церкви згоднСЦ мСЦж собою щодо погляду, що деякСЦ канони соборСЦв СЦ правила батькСЦв церкви визнають СЦ, отже, допускають СЦ СЦншСЦ приводи до розлучення, крСЦм перелюбства. Саме цСЦ приводи двох родСЦв: або такСЦ, що, за своСЧм впливом на шлюб, дорСЦвнюють смертСЦ, або такСЦ, що аналогСЦчнСЦ з перелюбством. На доказ цього погляду можуть бути наведенСЦ наступнСЦ пСЦдстави. По-перше, текст самого канону. Так:

а) 48 Апостольське правило говорить: "аще который мирянин, изгнав свою жену, поимеет иную или иным отринутую, да будет отвержен». Тут пСЦд словом "отринутая» розумСЦСФться та, що, як тлумачить Вальсамон, вСЦддСЦлена вСЦд свого чоловСЦка не за законом. Не можна не помСЦтити, що СЦ тут пСЦд вигнанням розумСЦСФться незаконне, самовСЦльне розлучення. А це, у свою чергу, вказуСФ на СЦснування розлучень законних. Так тлумачать це правило вСЦдомСЦ канонСЦсти АрСЦстСЦн649 СЦ Вальсамон, (цей канонСЦст, при тлумаченнСЦ 9-го правила Василя Ве-ликого, говорить: "Святой, будучи спрошен, что должно делать с супругами, если который-либо из них вступит в другой брак или впадет в блуд, составил свой ответ на основании различных мест писания и господствовавшего в то время обычая. А потому почти все, что содержится в этом правиле, изменила 117-я Юстинианова Новелла.... то прочти ее, точно также и 111-ю Новеллу.., и узнаешь отсюда все, относящееся к настоящему предмету». тАУ Те ж саме говорить й АрСЦстСЦн СЦз приводу того ж правила: тАЮА ныне (тобто в його час) ни муж, ни жена не могут расторгать супружества, разве есть только какая-нибудь благословная причина, из числа тех, которые прямо указывает Юстинианова НовеллатАЭ. Чтения Общества любителей духовного просвещения. 1882 г., апрель. ПриложениетАЪ с. 198.), тлумачення яких прийнятСЦ були на всьому СходСЦ СЦ частково в перекладах перейшли до нас. Такий же змСЦст додаСФ зазначеному правилу СЦ наш вСЦтчизняний канонСЦст архСЦмандрит РЖван: "Хоча Апостольське правило, тАФ говорить вСЦн, тАФ виражено в словах загальних СЦ не визначальних причин до розводу, однак же воно даСФ бачити, що розвод самовСЦльний, без особливих причин, що самСЦ собою поривають союз подружнСЦй (напр., порушенням його вСЦрностСЦ), у християнствСЦ не дозволений», т. 1, с. 195;

б) Василь Великий у правилСЦ 35-у, висловлюСФться, здаСФться, хоча СЦ побСЦчно, за допущення розлучення внаслСЦдок зловмисного залишення одним з по-дружжя СЦншого: "аще мужъ оставленъ женою, те подобаетъ смотреть вину оставления, и аще явится она оставившею его безъ причины, то онъ достоинъ снисхождения, а она эпитимии». ПринаймнСЦ, у такому розумСЦннСЦ тлумачилося це правило СЦ застосовувалося на практицСЦ в схСЦднСЦй церквСЦ650. Таке ж значення надаСФться цьому правилу СЦ нашою кормчою, судячи СЦз супровСЦдного його тлу-мачення АрСЦстСЦна: "мужъ же оставлений отъ нея, прощения достоинъ есть: и сего ради аще иную жену поиметь безъ запрещения есть» (1 л. 165 на об.)651;

в) 102 правило Карфагенського помСЦсного собору: "да не сочетаваются съ другимъ лицомъ ни оставленный женою, ни отпущенная мужемъ по евангельскому и апостольскому учению, но или да пребываютъ тако или да примирятся между собою. Аще пренебрегутъ сие, да будутъ понуждены къ покаянию. Потребно есть просить, да будетъ изданъ о семь деле царский указъ».

ЗовсСЦм справедливо зауважуСФ Чижман, що ця постанова собору про витребування царського декрету вказуСФ на СЦснування багатьох доводСЦв щодо розлучення. Якби мова йшла лише про той привСЦд, що визнаСФться РДвангелСЦСФм, тодСЦ не виникла б потреба в подСЦбному декретСЦ, тому що цей привСЦд досить визначений, як РДвангелСЦСФм, так СЦ свСЦтським законодавством, що вже СЦснувало652. Таке ж розумСЦння цСЦй соборнСЦй постановСЦ додаСФ й архСЦмандрит РЖван. "Собор Карфагенський, тАФ говорить вСЦн, тАФ пСЦдтверджуСФ дотримання цих (тобто зображених у РДвангелСЦСЧ: Матв. V, 32, XIX, 9 СЦ в апостола Павла: Коринт. VII, 10, XI, 27) божественних постанов у християнському суспСЦльствСЦ, але не визначаСФ дозволених випадкСЦв розлучення чи ступеня винностСЦ чоловСЦка СЦ дружини, при залишеннСЦ один одного, бажаючи тСЦльки, щоб про цей предмет були виданСЦ позитивнСЦ узаконення цивСЦльнСЦ на пСЦдставСЦ вчення Христового й Апостольського, тому що справи цього роду стосуються порядку життя суспСЦльного»653.

По-друге, батьки церкви перших столСЦть християнства теж висловлюються, правда бСЦльше побСЦчно, нСЦж прямо, на користь СЦснування СЦнших приводСЦв до розлучення, крСЦм перелюбства. У цьому розумСЦннСЦ, хоча СЦ з бСЦльшою обережнСЦстю СЦ навСЦть з недомовками веде мову Ориген у своСФму коментарСЦ на 32 ст. гл. V РДвангелСЦя вСЦд МатвСЦя.

ВлСпаситель говорить: "що кожентАЪ хто пускаСФ дружину своютАЪ крСЦм провини розпуститАЪ той доводить СЧСЧ до перлюбу». Але можна запитати, чи забороняСФ вСЦн цим вСЦдпускати дружину, не викриту в перелюбствСЦ, а винну, наприклад, у готуваннСЦ отрути чи умертвСЦннСЦ (пСЦд час вСЦдсутностСЦ чоловСЦка) СЧхньоСЧ спСЦльноСЧ дитини, або в якому-небудь СЦншому вбивствСЦ. А також якби виявилося, що дружина, яка хоч СЦ не перелюбствуСФ, розкрадаСФ СЦ розграблюСФ майно чоловСЦка, то може хто-небудь запитати, чи маСФ чоловСЦк пСЦдстави вСЦдкинути таку дружину, у виглядСЦ того, що Спаситель забороняСФ вСЦдпускати дружину, крСЦм провини перелюбства, бо в обох випадках виявляСФться щось нерозумне; але чи дСЦйсно нерозумне я не знаю, тому що терпСЦти такСЦ провини, якСЦ можна визнати гСЦршими, нСЦж перелюбство СЦ блудодСЦяння, покажеться нерозсудливим; але знову всякий погодиться, що поступати всупереч вченню Спасителя нечестиво. РЖ от я мСЦркую: чому ВСЦн не сказав: нСЦхто та не вСЦдпускаСФ дружини своСФСЧ, крСЦм провини за перелюбство, а говорить: "що кожентАЪ хто пускаСФ дружину своютАЪ крСЦм провини розпуститАЪ той доводить СЧСЧ до перлюбу»; оскСЦльки безсумнСЦвно, що той, хто вСЦдпускаСФ дружину, яка не зробила перелюбства, змушуСФ СЧСЧ, наскСЦльки це залежить вСЦд нього, зробити перелюбство, тому що "поки живе чоловСЦктАЪ вона буде вважатися перелюбницеютАЪ якщо стане дружиною СЦншому чоловСЦковСЦ» (Рим. VII, 3), а оскСЦльки вСЦдпустивший СЧСЧ даСФ СЧй привСЦд вступити в другий шлюб, то, звичайно, вСЦн змушуСФ СЧСЧ зробити перелюбствотАЪ а чи можна виправдати вСЦдпускаючого дружину, викриту в приготуваннСЦ отрут чи здСЦйснившу вбивство, ти можеш сам розсудити. Бо чоловСЦк може змусити свою дружину впасти в грСЦх перелюбства СЦ з СЦнших причин, крСЦм вСЦдкидання, як, наприклад, надаючи СЧй бСЦльше свободи, нСЦж слСЦд, СЦ дозволяючи СЧй водити дружбу з чоловСЦками, з якими СЧй захочеться, оскСЦльки часто по простотСЦ чоловСЦкСЦв дружини впадають у такСЦ помилки; але чи припустимо для таких чоловСЦкСЦв у подСЦбних випадках вибачення чи нСЦ, тАФ це ти, дослСЦдивши гарненько сказане, усвСЦдомиш собСЦ. РЖ утримуючись вСЦд дружини, чоловСЦк часто змушуСФ СЧСЧ перелюбствовати, не задовольняючи СЧСЧ пристрастСЦ, навСЦть якби вСЦн робив це пСЦд виглядом великоСЧ святостСЦ СЦ цнотливостСЦ. РЖ, мабуть, той бСЦльше заслуговуСФ осудження, котрий, наскСЦльки це залежить вСЦд нього, змушуСФ СЧСЧ перелюбствувати, не задовольняючи СЧСЧ пристрастСЦ, нСЦж той, хто вСЦдпустить СЧСЧ, правда окрСЦм перелюбства, але за приготування отрут чи за убивство, чи за яке-небудь СЦз самих тяжких злодСЦянь»654. Чудово, що Ориген у вищевикладених судженнях СЦ сумнСЦвах своСЧх знаходиться пСЦд видимим впливом свСЦтського римського права.

Та ж думка про СЦснування багатьох приводСЦв до розлучення висловлюСФться побСЦчно й РДпСЦфанСЦСФм, коли вСЦн, захищаючи другий шлюб, зауважуСФ, що чоловСЦк або дружина, шлюб яких унаслСЦдок розпусти, перелюбства чи СЦншоСЧ якоСЧ або негожоСЧ причини, буде припинений розлученням, можуть без всякого осудження з боку церкви вступити в новий пСЦсля смертСЦ СЦншого чоловСЦка655.

ГСЦдно уваги, що СЦ найдавнСЦша шлюборозлучна практика визнавала теж можливСЦсть розлучення СЦ з СЦнших причин, крСЦм перелюбства, що видно зСЦ свСЦдчення св. РЖустина про одну жСЦнку, що послала rерudium чоловСЦку, який "проти закону природи СЦ справедливостСЦ всСЦляко вишукував засоби до задоволення похотСЦ». (Одна жСЦнка мала в себе розпусного чоловСЦка СЦ сама була колись розпусною. Коли ж вона пСЦзнала вчення Христове, то СЦ сама повернулася до доброго життя СЦ намагалася переконати в цьому ж чоловСЦка свого, викладаючи йому вчення СЦ вселяючи, що для тих, хто живуть не цнотливо СЦ не згСЦдно зСЦ здоровим розумом, буде мучення у вСЦчному вогнСЦ. Але чоловСЦк продовжував тСЦ ж розпусти СЦ вСЦдлучив вСЦд себе дружину. РЖ вона вважаючи нечестям далСЦ роздСЦляти ложе з таким чоловСЦком, що проти природи СЦ справедливостСЦ всСЦляко знаходив засоби до задоволення похотСЦ, захотСЦла розлучитися з нимтАЪ але, уваживши порадСЦ своСЧх, якСЦ переконували СЧСЧ потерпСЦти ще, у надСЦСЧ, що чоловСЦк коли-небудь перемСЦниться, примусила себе залишитися. Коли ж чоловСЦк СЧСЧ вСЦдправився в ОлександрСЦю СЦ стало вСЦдомо, що вСЦн там вдався до справ ще гСЦрших, тодСЦ вона, щоб, залишаючись у шлюбСЦ СЦ роздСЦляючи з ним стСЦл СЦ ложе, не зробитися учасницею його непотребств СЦ нечестя, дала йому так зване розлучення СЦ вСЦддалилася вСЦд нього)656.

По-третСФ, якби церква не знала СЦ не визнавала СЦнших приводСЦв до розлучення, крСЦм тих, що вказуються в РДвангелСЦСЧ, тодСЦ були б незрозумСЦлСЦ, як багаторазовСЦ звертання управителСЦв окремих церков до митрополитСЦв СЦ соборСЦв за вирСЦшенням своСЧх сумнСЦвСЦв про припустимСЦсть чи неприпустимСЦсть розлучення у вСЦдомих випадках, так СЦ швидке видання численних цивСЦльних шлюборозлучних законСЦв. Навряд чи мислимо було, щоб, за вказаноСЧ умови християнськСЦ государСЦ зважувалися цими законами стати в повне протирСЦччя з церквою, яка, крСЦм морального значення, мала СЦ полСЦтичне. Навряд чи СЦ церква залишилася б байдужою глядачкою цього попрання своСЧх правил, якби вона не почувала себе солСЦдарною зСЦ свСЦтським законодавством. Що така солСЦдарнСЦсть була, найкраще доводить прихильне вСЦдношення вищих церковних СЦСФрархСЦв до тих держав, якСЦ були реформаторами шлюбного права. Так нСЦ схСЦдний патрСЦарх, нСЦ папа не заявили нСЦякого протесту проти виданоСЧ в 541 р. ЮстинСЦаном знаменитоСЧ 117 Nov., що установила девтАЩять приводСЦв до розлучення. Навпаки, цей же ЮстинСЦан на соборСЦ був названий "благочестивим Государем». Так само нСЦ папа, нСЦ схСЦднСЦ патрСЦархи не висловлювали нСЦякого осудження СЦмператорам Василю Македонянину, Леву ФСЦлософу СЦ КостянтиновСЦ ПорфСЦрородному, який внСЦс цСЦ приводи в БазСЦлСЦку СЦ ПрохСЦрон.

По-четверте, СЦснування в схСЦднСЦй церквСЦ не одного, а багатьох приводСЦв до розлучення пСЦдтверджуСФться ще СЦ вСЦдношенням до неСЧ церкви захСЦдноСЧ. Шлюборозлучне право першоСЧ вСЦдвСЦчно tасitе mоdo визнавалося останньою не супротивним всесвСЦтньому вченню. Коли робилася спроба воззтАЩСФднання церков (напр., у 1439 р. у ФлоренцСЦСЧ), тодСЦ захСЦдна церква, рахуючись СЦз зазначеною особливСЦстю церкви схСЦдноСЧ, намагалася згладити СЦ в цьому вСЦдношеннСЦ розходження мСЦж церквами, але не наполягала на цьому, бачачи, що церква схСЦдна зжилася з цСЦСФю особливСЦстю. НавСЦть постанова Тридентського собору щодо розлучення (кан. 7-й, 24-го засСЦд.) була редагована, як свСЦдчить ПаллавСЦчСЦнСЦ, навмисне у такому виглядСЦ, щоб воно не стосувалося прямо вчення схСЦдноСЧ церкви657.

Усе це доводить, що схСЦдна церква у питаннСЦ про розСЦрвання шлюбу не зупинилася на буквСЦ СФвангельського вчення. Вона рушила далСЦ цСЦСФСЧ букви СЦ поступово, у тСЦсному союзСЦ з державою виробила цСЦлу систему шлюборозлучного права. УченСЦ канонСЦсти СЦ церковна практика пСЦшли дружно рука за руку зСЦ свСЦтським законодавством. Де канон не договорював чи зовсСЦм мовчав, там кликали на допомогу аналогСЦю свСЦтського закону СЦ права, СЦ виробляли церковне правило чи руйнували окремий СЦз практики випадок. Ось декСЦлька подСЦбних прикладСЦв. РСЦшення Трулльського собору говорить: "жена, оставившая мужа, аще пойдетъ за иного есть прелюбодейца». ОскСЦльки правило це залишаСФ без визначення питання тАФ чи пСЦдходить пСЦд нього прямо зловмисне залишення дружиною чоловСЦка, то Вальсамон у своСФму коментарСЦ доповнюСФ його свСЦтським законодавством (117 Nov. c. 8 ВзВз 5 СЦ 7) у тому розумСЦннСЦ, що й одна нСЦч, проведена дружиною проти волСЦ чоловСЦка поза домом (навСЦть у своСЧх батькСЦв)тАЪ СФ приводом до розлучення. Прилаштовуючись до тСЦСФСЧ ж 117 Nov., архСЦСФпископ Дмитро Хоматейський вирСЦшив представлений йому випадок про свавСЦльне видалення дружини, як про законний привСЦд до розлучення. Але ось приклад не тСЦльки доповнення, але СЦ запозичення зСЦ свСЦтського законодавства. Так, коли патрСЦарха ТимофСЦя ОлександрСЦйського запитали, чи СФ сказ одного чоловСЦка приводом до розлучення для СЦншого, то вСЦн утруднився дати вСЦдповСЦдь на це питання, тому що про нього не згадувало не тСЦльки церковне, але СЦ свСЦтське законодавство. Але коли потСЦм наприкСЦнцСЦ IX столСЦття Лев ФСЦлософ, у 111 СЦ 112 Nоv. РозвтАЩязав це питання в позитивному розумСЦннСЦ, то сказ був визнаний достатнСЦм приводом до розлучення СЦ схСЦдною церквою.

Так, виступаючи в принципСЦ за нерозривнСЦсть шлюбу, схСЦдна церква виробила зазначеним способом повну систему шлюборозлучного права. Ця система, очевидно, що суперечить РДвангелСЦю, яка не знаСФ розлучення, насправдСЦ була з ним у повнСЦй згодСЦ, тому що Христос бажав тСЦльки "подражания» Йому в можливостСЦ "вместимости» Його вчення, а не перемСЦщення своСЧх моральних правил у свСЦтське законодавство будь-що-будь, хоча б СЦ без надСЦСЧ на застосування СЧх.

З цього боку можна прямо стверджувати, що церква схСЦдна, створюючи позитивне законодавство, правильнСЦше зрозумСЦла справжнСЦй змСЦст СЦ значення СФвангельського вчення, нСЦж церква захСЦдна. Мало того, видиме вСЦдстоювання СФвангельського вчення guand memе привело захСЦдну церкву до необхСЦдностСЦ створити штучнСЦ виходи зСЦ свого ригоризму, допустивши замСЦсть розСЦрвання не мало приводСЦв знищення шлюбу чи визнання його недСЦйсним.

Зупиняючись, на закСЦнчення, на оцСЦнцСЦ принципу римського права по вСЦдношенню до розлучення, ми повиннСЦ сказати, що визнаСФмо його цСЦлком вСЦрним СЦ згодним з моральним характером подружнСЦх вСЦдносин. Якщо Рим пережив перСЦод страшноСЧ СЦ ганебноСЧ розпусти в сСЦмейних вСЦдносинах СЦ дСЦйшов до падСЦннятАЪ то це сталося не тому, що закон юридично не забороняв розлучення, а тому, що моральнСЦ пСЦдвалини римського суспСЦльства з падСЦнням релСЦгСЦСЧ СЦ зСЦ змСЦною умов життя у другСЦй половинСЦ республСЦки похитнулися чи зовсСЦм звалилисятАЪ замСЦнити ж СЧх чи принаймнСЦ пСЦдкрСЦпити римляни не зумСЦли чи не мали сил. Нова, християнська релСЦгСЦя вдихнула новСЦ моральнСЦ сили, СЦ тСЦ ж люди, якСЦ гинули внаслСЦдок хисткостСЦ СЧх моральних поглядСЦв, переродилися СЦ знайшли в собСЦ досить сил для вироблення нових пСЦдвалин життя.

5.4 Розлучення по староруському праву


Першим СЦ найголовнСЦшим приводом до розлучення за кормчою, говорячи про кормчу тут СЦ далСЦ (ми розумСЦСФмо друковану кормчу) СФ перелюбство. Вивчення приводСЦв до розлучення спрямоване насампередтАЪ на тСЦ з них, що мСЦстяться в цСЦй кормчСЦй. ПотСЦм уже ми простежимо й СЦншСЦ приводи до розлучення, про якСЦ згадують керманичСЦ СЦншого прСЦзвища та СЦншСЦ СЦсторичнСЦ памтАЩятники. Таку перевагу друкованоСЧ кормчоСЧ СЦншим джерелам ми засновуСФмо на тому, що вона була до самого недавнього часу офСЦцСЦйним збСЦрником законСЦв, застосовувалася, як кодекстАЪ СЦ деякСЦ постанови СЧСЧ увСЦйшли в цивСЦльнСЦ закони, а канонСЦчна частина СЧСЧ складала право руськоСЧ церкви.

Як СЦ за каноном всСЦСФСЧ схСЦдноСЧ церкви, визнаСФться перелюбство як пСЦдстава для розлучення, зазначене ще в СФвангелСЦста МатвСЦятАЪ хоча саме поняття про перелюбство засвоСФне було церквою в особливому, своСФрСЦдному СЦ безсумнСЦвнотАЪ незгодному з духом СФвангельського вчення, виглядСЦ (Матв. V. 28). А саме: всупереч рСЦвноправностСЦ чоловСЦка СЦ дружини в шлюбСЦ, СЦ всупереч рСЦвностСЦ СЧхнСЦх обовтАЩязкСЦв, церковна практика, слСЦдом за свСЦтським римським законодавством, СЦнакше визначала перелюбство чоловСЦка, СЦнакше дружини: тактАЪ чоловСЦк визнавався перелюбником лише тодСЦ, коли мав плотський звтАЩязок з невСЦльною вСЦд шлюбу жСЦнкою, або ж тодСЦ, коли вСЦн укладав шлюб бСЦгамСЦчний, тобто новий, при СЦснуваннСЦ в повнСЦй юридичнСЦй чинностСЦ колишнього. Дружина ж здСЦйснювала перелюбство, вступаючи в звтАЩязок СЦз усяким стороннСЦм чоловСЦкомтАЪ байдуже тАФ одруженим чи неодруженим658. "Цей пункт складаСФ саму характеристичну рису стародавньоримського СЦ вСЦзантСЦйського шлюбного права. У тому й СЦншому, право на подружню вСЦрнСЦсть (Jus tori) засвоювалось одному тСЦльки чоловСЦку. ЗвСЦдси СЦ порушення цього права тАФ перелюбство визначалося, як плотський звтАЩязок замСЦжньоСЧ жСЦнки зСЦ стороннСЦм чоловСЦком. ЧоловСЦк юридично не мСЦг бути винний у перелюбствСЦ перед своСФю дружиною, а тСЦльки перед третСЦм, тобто перед СЦншим чоловСЦком, коли порушував приналежне цьому останньому Jus tori. ЗвтАЩязок одруженого чоловСЦка СЦз незамСЦжньою жСЦнкою був тСЦльки моральною провиною (stuprum), що ставав карним злочином у такому лише випадку, якщо здСЦйснювався з почесною особою жСЦночоСЧ статСЦ або поСФднувався з насильством»659.

Правда, що такий погляд на перелюбство роздСЦлялявся далеко не всСЦма батьками церкви. Навпаки, голоси багатьох з них (РЖвана Златоуста, ГригорСЦя НазСЦанзена, Августина й АмбросСЦя МедСЦоланського) енергСЦчно лунали на користь рСЦвноправностСЦ чоловСЦка СЦ дружини у цСЦй справСЦ, (ВлЯ не визнаю такого (тобто римського) законутАЪ тАФ говорить ГригорСЦй НазСЦанзен, тАФ СЦ не хвалю звичаю. ЧоловСЦки були законодавцями, тому СЦ закон суворий по вСЦдношенню до жСЦнок»)660, але тим не менше переважаючим СЦ пануючим став вищевикладений погляд: йому слСЦдувала церковна практика в шлюборозлучних справах, його ж трималася СЦ бСЦльшСЦсть канонСЦстСЦв, хоча СЦ бачили в ньому скорСЦше поступку духу часу, анСЦж внутрСЦшню потребу661. "Так прийнято за звичай» тАФ говорить Св. Василь Великий СЦ СЦншоСЧ пСЦдстави для своСФСЧ думки вСЦн не може СЦ не намагаСФться уявити662.

Те ж було прийнято за звичай "СЦ нашою кормчою, як тому, що» у неСЧ увСЦйшли усСЦ викладенСЦ СЦ зазначенСЦ вище правила св. отцСЦв СЦ соборСЦв663, так СЦ тому, що свСЦтське римське законодавство, що укладаСФться в нСЦй, пСЦдтверджуСФ це ж розходження в становищСЦ чоловСЦка СЦ дружини щодо перелюбства. ТактАЪ у главСЦ 44-й говориться: "чоловСЦк маСФ право вСЦдпустити дружину, якщо хто небудь буде звинувачувати СЧСЧ в перелюбствСЦ СЦ виявиться, що це правда»664. Те ж повторюСФться й у главСЦ 49-й: "розлучаСФться чоловСЦк з дружиною своСФю, якщо вона сотворить блуд»665. Але в тСЦй же 49-й главСЦ, щодо чоловСЦка, читаСФмо: тАЮперелюбник же вСЦд своСФСЧ дружини не вСЦдлучаСФться, а ще й окорСЦнений СФтАЭ666. ВтСЦм у постановах свСЦтських помСЦчаються СЦстотнСЦ протирСЦччя з цього питання. ТактАЪ у главСЦ 48-й надаСФться СЦ дружинСЦ право на розлучення у випадку вСЦдкритого порушення чоловСЦком подружньоСЧ вСЦрностСЦ (про що докладно нижче). ПротирСЦччя це виникло з того, що кормча щодо розглянутого предмету, як СЦ багатьох СЦнших, укладаСФ в собСЦ законодавство рСЦзночасне СЦ рСЦзнопочаткове. 44-а глава тАФ це юстинСЦанСЦвськСЦ закони, що пом'якшили стародавньоримську суворСЦсть СЦ однобСЦчнСЦсть (у розумСЦннСЦ привСЦлеСЧв для чоловСЦка) шлюборозлучного права, 49-а глава тАФ Еклога (740 р.). законоположення якоСЧ становляють поворот до доюстинСЦанСЦвського права; глава 48-а СФ ПрохСЦрон, перейнятий принципами гуманного юстинСЦанСЦвського права.

Розходження в становищСЦ чоловСЦка СЦ дружини, винних у порушеннСЦ поружньоСЧ вСЦрностСЦ, йде ще далСЦ: чоловСЦк не тСЦльки маСФ право, але навСЦть зобовтАЩязаний розлучитися з такою дружиною667. Це примусове розлучення ймовСЦрно минаСФ з давнього погляду римлян на перелюбство, як на публСЦчний злочин, переслСЦдування СЦ покарання якого пСЦдлягало веденню суспСЦльноСЧ "а-ди668. УтСЦм, це не СФ особливСЦсть тСЦльки римського права. ОбовтАЩязкове розлучення для чоловСЦка внаслСЦдок перелюбства дружини вСЦдоме також СФврейському СЦ грецькому праву669. Треба, однак, вСЦдмСЦтити, що чисто церковнСЦ постанови, що укладаються в кормчу, не йдуть так далеко СЦ наказують розлучення тСЦльки для священнослужителя, дружина якого впала в грСЦх перелюбства, СЦ то лише в тому випадку, якщо вСЦн захоче продовжувати своСФ служСЦння. (ВлАще жена мирянина некоего, прелюбодействовав, обличена, будет в том явно: то он не может прийти в служение церковное. Аще же по рукоположении мужа впадет в прелюбодейство, то он должен развестись с нею. Аще же сожительствует, не может касаться служения, ему врученного»)670. Ця постанова зберСЦгала й у руськСЦй церковнСЦй практицСЦ повну силу, як показуСФ одне з питань КСЦ-рСЦка671 й одне з питань СЦншого невСЦдомого запитувача672.

Перелюбство, що розумСЦСФться у викладеному розумСЦннСЦ, складаСФ привСЦд до розлучення за наявностСЦ наступних умов:

По-перше, повинен бути доведений певним способом, як безсумнСЦвний, факт статевого звтАЩязку одного з подружжя з особою сторонньою. Доказ цього факту не може бути замСЦнено нСЦякими СЦншими засобами доказСЦв, яктАЪ наприкладтАЪ указСЦвкою на пСЦдозрСЦле поводження обвинувачуваного чоловСЦка з особою, пСЦдозрюваною у перелюбствСЦ. Мало того, навСЦть замах на перелюбство визнавався недостатнСЦм, щоб стати мотивом розлучення через перелюбство673.

По-друге, перелюбство повинно бути учинене свСЦдомо, навмисно, з виявленням злоСЧ волСЦ одного з подружжя перелюбника. Перелюбство, здСЦйснене в станСЦ несвСЦдомому тАФ все рСЦвно: чи позбавлений був чоловСЦк цСЦСФСЧ свСЦдомостСЦ внаслСЦдок постСЦйноСЧ причини тАФ божевСЦлля, чи випадковоСЧ тАФ сптАЩянСЦння, чи внаслСЦдок омани (приймаючи, наприклад, чуже лице увСЦ снСЦ за чоловСЦка), чи по насильству, як мимовСЦльне, не було приводом до розлучення674.

По-третСФ, перелюбство повинно бути учинене в дСЦйсному чи передбачуваному як такому, шлюбСЦ. Питання про дСЦйснСЦсть шлюбу вирСЦшуСФться судом, а до того часу СЦ шлюб недСЦйсний, що стосуСФться сили своСФСЧ, розглядаСФться як дСЦйсний675.

Але СЦ за зазначених умов, перелюбство перестаСФ бути приводом до розлучення: 1) якщо позивач винен сам у перелюбствСЦ, або ж не без вини в перелюбствСЦ, здСЦйсненому СЦншим з подружжя: дозволяв йому це, спонукував СЦ т. п., 2) якщо позивач пробачив виннСЦй сторонСЦ СЧСЧ провину за допомогою категоричноСЧ про це чи заяви або ж безмовно тАФ продовжуючи, не дивлячись на невСЦрнСЦсть, жити разом; 3) якщо скривджений з подружжя пропустив процесуальнСЦ термСЦни для вСЦдкриття справи676.

УсСЦ цСЦ умови виробленСЦ свСЦтським римським законодавством, СЦ з нього були запозиченСЦ СЦ схСЦдною церквою. Хоча вони СЦ не увСЦйшли до кормчоСЧ, але навряд чи можна сумнСЦватися, щоб вони не були вСЦдомСЦ й у нас (принаймнСЦ у загальному виглядСЦ), тому що вони належать до СЦстотних вимог перелюбства, як приводу до розлучення. Причому, що стосуСФться впливу перелюбства через насильство на розлучення, то про нього, як ми бачили, СФ вказСЦвки, як у кормчСЦй, так СЦ в правилах РЖвана677.

Звертаючись спецСЦально до нашоСЧ вСЦтчизни, ми вбачаСФмо, що перелюбство складало привСЦд до розлучення не тСЦльки з погляду реципСЦйованого древньою Руссю церковно-вСЦзантСЦйського права, але СЦ з погляду тодСЦшньоСЧ нацСЦональноСЧ правосвСЦдомостСЦ. Про це свСЦдчать як вСЦтчизнянСЦ пам'ятники, так СЦ зведення, що повСЦдомляються вСЦдомими СЦноземними мандрСЦвниками по РосСЦСЧ678. Цим приводом, як повСЦдомляСФ Петрей користувалися не тСЦльки тодСЦ, коли виявлено було дСЦйсне порушення дружиною подружньоСЧ вСЦрностСЦ, але СЦ тодСЦ, коли чоловСЦк узагалСЦ бажав розлучитися з нелюбимою ним дружиною. ТакСЦ розлучення "аштовувалися у такий спосСЦб: "чоловСЦк пСЦдкуповуСФ декСЦлькох шахраСЧв, що приходять до нього, видумують великий наклеп, говорять, що дружина його робила те-то й те-то. ЧоловСЦк вСЦдправляСФться з ними до ченцСЦв у монастир, просить, щоб вони послухали, що говорять шахраСЧ про його дружину, що вона зробила СЦ те, СЦ СЦнше, а тому вСЦн СЦ бажаСФ розлучитися з нею, СЦ даСФ ченцям 20 чи 30 талерСЦв.

ЧенцСЦ негайно ж вСЦдправляються до жСЦночого монастиря СЦ наказують черницям йти у той будинок, де живе ця дружина. Вони негайно СЧСЧ беруть, обстригають СЧй волосся, знСЦмають з неСЧ плаття, надягають на неСЧ чернече (плаття) СЦ якнайшвидше ведуть СЧСЧ, проти волСЦ, у монастир, де СЦ повинна вона залишатися черницею до самоСЧ смертСЦ. А чоловСЦк до закСЦнчення шести тижнСЦв не може одружитися знову, але потСЦм йому дозволяСФться взяти СЦншу дружину»679.

Важливо вСЦдзначити, що в росСЦйськСЦй правосвСЦдомостСЦ, принаймнСЦ на початку, виразно проглядаСФ думка про неоднакове значення для розлучення перелюбство дружини СЦ перелюбство чоловСЦка, погляд, як ми бачили, "астивий СЦ запозичений нами у вСЦзантСЦйському законодавствСЦ. ЗдаСФться, що тСЦльки перелюбство дружини завжди могло скласти привСЦд до розлучення. Перелюбство ж чоловСЦка навряд чи завжди тягло за собою такСЦ наслСЦдки. ТактАЪ одна СЦз статей РуськоСЧ Правди (Карамз. 110), говорить про прижиття чоловСЦком незаконних дСЦтей вСЦд рабинСЦ СЦ факту цьому надаСФ характер нормального. ТактАЪ КСЦрСЦк запитував СФп. Нифонта: хто краще чинить, тСЦ, що утримують наложниць явно, чи таСФмно? (69) тАФ очевидно сумнСЦваючись у злочинностСЦ цього звичаю. Правда, мова тут йде не про законних дружин, а про наложниць. ДалСЦ, що в СтатутСЦ Ярослава, хоча СЦ складеному пСЦд очевидним впливом грецького номоканона, але з руською переробкою, полягаСФ та особливСЦсть порСЦвняно з останнСЦм, що в ньомутАЪ тобто статутСЦтАЪ мова йде про розлучення тСЦльки чоловСЦка з дружиною, а не навпакитАЪ причому щодо наслСЦдкСЦв перелюбства сказано: "аже мужъ отъ жены блядеть, епископу въ вине а князь казнить»680 СЦ тСЦльки. У звтАЩязку з цСЦСФю постановою не цСЦкавСЦ СЦ наступнСЦ слова в питаннях КСЦрСЦка (РЖльСЧно): "а сего прашахъ: аже моужи от женъ съгрешали, а оуже ся остали, что имъ опитемья? И повеле ми, тАФ лето»681. Можливо, що стислСЦсть епСЦтемСЦСЧ (блудникам належала набагато значнСЦша епСЦтемСЦя), обумовлювалася не тСЦльки тим, що злочин припинився, але також СЦ тим, що злочин не здавався тяжким. Таким, здаСФться, був СЦ народний погляд. Так, коли МстиславовСЦ (сину Володимира Мономаха) один раз доповСЦли, що дружина його поводиться непристойно з якимось Прохором Васильовичем, то князь, у вСЦдповСЦдь на це, пригадав, що СЦ за ним у молодостСЦ водилося не мало подСЦбних грСЦхСЦв (Влне скупо чужих женъ посещалъ, и она (княгиня) ведая тотАЪ ни мало не оскорблялась»)682 очевидно не вважаючи таке поводження князя великою провиною. До сказаного додамо, що в Герберштейна СЦ ОлеарСЦя ми знаходимо свСЦдчення, що руськСЦ вважали перелюбством тСЦльки звтАЩязок з дружиною СЦншого, а не з вСЦльною683. ВзагалСЦ в той час чоловСЦку не ставилася розпуста в такий злочин, як жСЦнцСЦ684.

ПодСЦбний же однобСЦчний погляд на значення для розлучення факту перелюбства ми спостерСЦгаСФмо й в СЦнших словтАЩян (полякСЦв, чехСЦв, балтСЦйських словтАЩян)685. ВСЦн "астивий був СЦ германцям686. ВСЦн СЦснуСФ в гСЦрських племен Кавказу687. Навряд чи ми погрСЦшимо, сказавши, що цей погляд СФ просто доля вСЦдомоСЧ стадСЦСЧ народноСЧ культури.

Такий висновок дСЦйсно пСЦдтверджуСФться спостереженням за життям некультурних народСЦв рСЦзних частин свСЦту, якСЦ визнають перелюбство карним вчинком СЦ якСЦ дають пСЦдставу для розлучення тСЦльки тодСЦ, коли воно зроблено дружиною. КельтськСЦ, скандинавськСЦ звичаСЧ стоять на тСЦй же точцСЦ зору. Мало того, ця нерСЦвноправнСЦсть чоловСЦка СЦ дружини в розглядуваному питаннСЦ уцСЦлСЦла, як "переживання, у правСЦ висококультурних народСЦв нашого часу тАУ англСЦйцСЦв СЦ французСЦв. "Так, в АнглСЦСЧ, до незначних змСЦн при королевСЦ ВСЦкторСЦСЧ, СЦснувало у всСЦй своСЧй безумовнСЦй силСЦ те правило, що легальною пСЦдставою до розлучення вважаСФться "просте порушення подружньоСЧ вСЦрностСЦ з боку дружини, СЦ тСЦльки квалСЦфСЦковане перелюбство з боку чоловСЦка». Самий статут 1857 р., що встановив, у видах реформи дСЦючого законодавства, нову юрисдикцСЦю для шлюборозлучних справ, носить на собСЦ безсумнСЦвнСЦ ознаки древньозвичайноСЧ нерСЦвностСЦ подружжя перед законом, до шкоди СЦнтересСЦв дружини СЦ до вигоди чоловСЦка. В англСЦйських правилах про позовнСЦ прохання по справах про розлучення на дружину покладаСФться тягар доводити, що перелюбство чоловСЦка СЧСЧ супроводжувалося особливими обставинами: кровозмСЦшенням, двоСФженством, бестСЦальнСЦстю чи такою жорстокСЦстю, що сама по собСЦ може бути при