Прояв вулканСЦзму в геологСЦчному минулому

курсовая работа: Геология

Документы: [1]   Word-192795.doc Страницы: Назад 1 Вперед

ЗМРЖСТ


Вступ        2

РЖСТОРРЖЯ СТАНОВЛЕННЯ РЖДЕЙ МОБРЖЛРЖЗМУ        3

ВСЦдродження СЦдей мобСЦлСЦзму у ХХ ст.        6

Прояв вулканСЦзму в геологСЦчному минулому        8

Висновки        19

Список використаноСЧ лСЦтератури        20

Додаток № 1        21


Вступ


ДослСЦдження руху лСЦтосферних плит СФ дуже актуальною темою, через те, що немаСФ чСЦтко встановленоСЧ геохронологСЦчноСЧ шкали; досСЦ ведуться спори щодо СЦснування руху тектонСЦчних плит. Спори ведуться тому, що СЦснуСФ двСЦ точки зори щодо будови лСЦтосфери. Частина вчених пСЦдримують фСЦксистську теорСЦю, згСЦдно з якоСЧ лСЦтосфера СФ стабСЦльною, СЦншСЦ вважають, що лСЦтосфера СФ динамСЦчною. В цСЦй роботСЦ розглядаСФться теорСЦя мобСЦлСЦзму, тому що автор вважаСФ, що вона СФ найбСЦльш обТСрунтованою. Аргументи на користь цСЦСФСЧ теорСЦСЧ приведенСЦ в цСЦй роботСЦ. Також автор розглядаСФ СЦсторСЦю становлення СЦ розвитку СЦдеСЧ динамСЦчностСЦ лСЦтосфери. ЗгСЦдно з цими уявленнями можливо побудувати розподСЦл материкСЦв у геологСЦчному минулому ЗемлСЦ, а також прогнозувати майбутнСЦ тектонСЦчнСЦ процеси. Тому в цСЦй роботСЦ розглянуто сутнСЦсть СЦ головнСЦ СЦдеСЧ теорСЦСЧ мобСЦлСЦзму, а також приведенСЦ деякСЦ гСЦпотетичнСЦ данСЦ щодо минулого нашоСЧ планети. Зокрема розглянута концепцСЦя О. ФСЦшера про одночасне СЦснування на ЗемлСЦ структур розтягування СЦ стиснення, гСЦпотеза А. Вегенера про дрейф континентСЦв, гСЦпотези Ф. Вайна СЦ Д. Метьюза про смужчатСЦ магнСЦтнСЦ аномалСЦСЧ.

У даннСЦй роботСЦ розглядаСФться також становлення СЦ розвиок теорСЦСЧ мобСЦлСЦзму, СЧСЧ сутнСЦсть, а також розвиток планети Земля у минулСЦ часи на пСЦдставСЦ цСЦСФСЧ теорСЦСЧ.

РЖСТОРРЖЯ СТАНОВЛЕННЯ РЖДЕЙ МОБРЖЛРЖЗМУ


Звичайно появСЦ нових СЦдей в науцСЦ передують тривалСЦ перСЦоди накопичення фактичних даних, бСЦльшСЦсть з яких не укладаСФться в рамки старих концепцСЦй про фСЦзичну суть тих або СЦнших природних явищ СЦ процесСЦв». Однак процес сприйняття СЦ особливо впровадження в практику нових наукових теорСЦй часто виявляСФться дуже тривалим. Це пов'язано з тим, що революцСЦйнСЦ змСЦни в науцСЦ зачСЦпають, як правило, давно сталСЦ уявлення, що стали звичними. Але навСЦть тодСЦ, коли новСЦ теорСЦСЧ в основСЦ своСЧй розробленСЦ, вони далеко не вСЦдразу завойовують собСЦ визнання в науковому свСЦтСЦ. Нову теорСЦю ще необхСЦдно доводити, а для цього потрСЦбний багато часу, що витрачаСФться на постановку контрольних експериментСЦв СЦ всебСЦчне зСЦставлення теорСЦСЧ з практикою.

У науках про Землю аналогСЦчний психологСЦчний бар'СФр "очевидностСЦ» створюСФться нашими буденними уявленнями про непорушнСЦсть розташування материкСЦв: здаСФться, що гСЦрськСЦ породи такСЦ мСЦцнСЦ, а маси континентСЦв настСЦльки великСЦ, що немаСФ сил, здатних зрушити СЧх з мСЦiя. Саме пСЦд впливом таких уявлень в теоретичнСЦй геологСЦСЧ сама собою СЦ як "очевидна» точка зору виникла фСЦксСЦстьска концепцСЦя, згСЦдно з якою всСЦ геологСЦчнСЦ структури, починаючи вСЦд континентСЦв, океанСЦв СЦ СЧх дна СЦ кСЦнчаючи островами, завжди знаходилися на поверхнСЦ ЗемлСЦ тСЦльки в строго фСЦксованому положеннСЦ. В рамках такоСЧ фиксСЦстськоСЧ концепцСЦСЧ будь-якСЦ скСЦльки-небудь значнСЦ горизонтальнСЦ перемСЦщення геологСЦчних структур повнСЦстю виключалися.

ФСЦксистськСЦй бар'СФр "очевидностСЦ» вперше вдалося переступити англСЦйському пастору СЦ талановитому фСЦзику О. ФСЦшеру в його незаслужено забутСЦй працСЦ з цСЦлком сучасною назвою "ФСЦзика земноСЧ кори», виданим ще в 1889 р.

У протилежнСЦсть пануючим тодСЦ уявленням про поступове охолоджування СЦ стиснення 3емли, що призводять до виникнення в земнСЦй корСЦ напруг стиснення, О. ФСЦшер, створюючи свою концепцСЦю, виходив з факту одночасного СЦснування на ЗемлСЦ структур розтягування СЦ стиснення. До перших вСЦн вСЦднСЦс рифтовСЦ зони, плато (як тодСЦ називали Серединно-Атлантичний хребет), що проходять через РЖсландСЦю, СхСЦдну Африку СЦ СЦншСЦ подСЦбнСЦ структури, а до СЦнших - Тихоокеанський рухомий пояс, що видСЦляСФться рСЦзко пСЦдвищеною сейсмСЦчнСЦстю. За основу геодинамСЦчноСЧ моделСЦ розвитку земноСЧ кори О. ФСЦшер прийняв закономСЦрностСЦ руху лавових кСЦрок, що утворюються при охолодженнСЦ магми в лавовому озерСЦ кратера вулкана Килауеа на Гавайських островах. ЦСЦ кСЦрки завжди перемСЦщалися вСЦд вСЦдкритих трСЦщин, що заповнюються вогненно-рСЦдкою магмою (з якоСЧ при охолодженнСЦ СЦ формувалися самСЦ кСЦрки), до мСЦiь того, що СЧх торосить СЦ занурення в глибини розплавленоСЧ магми лавового озера.О. ФСЦшер дСЦйшов природних висновкСЦв - океанСЦчна кора утворюСФться за рахунок виявлення базальтов з трСЦщин в зонах СЧСЧ розтягування, таких, наприклад, як в РЖсландСЦСЧ СЦ на осьовому хребтСЦ в Атлантичному СЦ СЦнших океанах. По периферСЦСЧ Тихого океану СЦснують зони стиснення, в яких океанСЦчне дно опускаСФться пСЦд острСЦвнСЦ дуги СЦ континентальнСЦ околицСЦ. Це занурення океанСЦчноСЧ кори пСЦд континентальну СЦ призводить до виникнення землетрусСЦв пСЦд Тихоокеанським рухомим поясом. Континенти пасивно "дрейфують» разом з океанСЦчною корою вСЦд зон розтягування до зон стиснення. РушСЦйним механСЦзмом, що перемСЦщаСФ блоки земноСЧ кори, служить конвективний перебСЦг магми в подкоровому субстратСЦ.

Як видно, концепцСЦя О. ФСЦшера визнавала СЦснування великомасштабних горизонтальних перемСЦщень континентСЦв СЦ окремих блокСЦв кори. Тому, на вСЦдмСЦну вСЦд колишнСЦх фСЦксСЦстських уявлень в геологСЦСЧ, його концепцСЦя розвитку геологСЦчних процесСЦв на ЗемлСЦ була першою науково обгрунтованою концепцСЦСФю мобСЦлСЦзму.

Наступний крок в розвитку СЦдей мобСЦлСЦзму зробив видатний нСЦмецький геофСЦзик А. Вегенер, що опублСЦкував в 1912 р. гСЦпотезу дрейфу континентСЦв. Як аргументи, що свСЦдчать про дрейф материкСЦв СЦ розпад колись СФдиного суперконтиненту ПангСФСЧ, А. Вегенер наводив наступнСЦ аргументи: надзвичайна схожСЦсть контурСЦв захСЦдних СЦ схСЦдних берегових лСЦнСЦй Атлантичного океану, однотипнСЦсть геологСЦчноСЧ будови сумСЦжних материкСЦв, що оточують цей океан, спСЦльнСЦсть стародавньоСЧ фауни СЦ флори на роз'СФднаних нинСЦ материках, а також слСЦди майже одночасного (пСЦзньопалеозойського) розповсюдження покривного зледенСЦння в ПСЦвденнСЦй АмерицСЦ, ПСЦвденнСЦй АфрицСЦ, РЖндСЦСЧ СЦ АвстралСЦСЧ. На жаль, з трагСЦчною смертю А. Вегенера в 1930 р. його смСЦлива гСЦпотеза була вСЦддана забуттю.

Чому ж так вСЦдбулося СЦ цього разу? КрСЦм певного консерватизму "астивого науковому свСЦту, головну роль тут зСЦграло помилкове пояснення А. Вегенером механСЦзму дрейфу континентСЦв, тодСЦ як жоден з його геологСЦчних аргументСЦв на користь самоСЧ гСЦпотези дрейфу нСЦколи спростований так СЦ не був.А. Вегенер припускав, що перемСЦщення материкСЦв вСЦдбуваються за рахунок ротацСЦйних сил СЦ приливних взаСФмодСЦй МСЦсяця СЦз Землею, тобто дякуючи чисто зовнСЦшнСЦм дСЦям, а не внутрСЦшнСЦм причинам. Елементарна перевСЦрка розрахунками показала, що подСЦбний механСЦзм на багато порядкСЦв слабкСЦше за тСЦ сили, якСЦ могли б насправдСЦ змСЦстити материки. Але весь парадокс ситуацСЦСЧ полягав в тому, що в 20-х роках разом з помилковим механСЦзмом вегенеровськоСЧ гСЦпотези "за борт виплеснули» СЦ його абсолютно правильнСЦ аргументи на користь реальностСЦ самого факту СЦснування дрейфу континентСЦв.

Якби А. Вегенер скористався для пояснення дрейфу континентСЦв механСЦзмом концепцСЦСЧ О. ФСЦшера можливо, перСЦоду забуття СЦдей мобСЦлСЦзму СЦ не було б. Але вСЦдбулося СЦнакше СЦ для нового вСЦдродження цих СЦдей було потрСЦбно тривалий час, перш нСЦж накопичилися новСЦ факти, що пСЦдтвердили не тСЦльки СЦснування самого дрейфу, але СЦ що вСЦдкрили нове явище - розсовування океанського дна. ВСЦдбулося це у серединСЦ 50-х рокСЦв пСЦсля проведення П. Блеккетом СЦ З. Ранкорном (Кипсогп, 1955) широких палеомагнСЦтних дослСЦджень.

ВСЦдродження СЦдей мобСЦлСЦзму у ХХ ст.


Вивчення магнСЦтних "астивостей гСЦрських порСЦд показало, що породи, що мСЦстять магнСЦтнСЦ мСЦнерали, здатнСЦ "запам'ятовувати» стародавнСФ магнСЦтне поле ЗемлСЦ. ВСЦдновлення характеристик цього поля по зразках порСЦд з рСЦзних континентСЦв привело П. Блеккета, С. Ранкорна СЦ СЦнших геофСЦзикСЦв до цСЦкавого СЦ надзвичайно важливого висновку: з часом положення всСЦх материкСЦв на поверхнСЦ ЗемлСЦ суттСФво мСЦнялося. Але якщо розташувати всСЦ материки так, щоб СЧх палеомагнСЦтнСЦ полюси пСЦзнього палеозою спСЦвпали СЦз сучасними геофизичними полюсами, то несподСЦвано виходить реконструкцСЦя суперконтиненту ПангСФСЧ, модель якоСЧ вперше побудував А. Вегенер ще за 25 рокСЦв до появи самих палеомагнСЦтних даних.

Але все таки головну роль у вСЦдродженнСЦ СЦ затвердженнСЦ СЦдей мобСЦлСЦзма в геологСЦСЧ зСЦграли дослСЦдження геологСЦчноСЧ будови океанСЦчного дна СЦ пов'язаних з ним смужчатих магнСЦтних аномалСЦй. У тСЦ ж роки пСЦд час проведення дослСЦджень за програмами МСЦжнародного геофизичного року, були вСЦдкритСЦ найбСЦльшСЦ пСЦдводнСЦ хребти, що протягнулися по осьових зонах молодих океанСЦв СЦ опоясали всю Землю безперервним ланцюгом завдовжки до 60 тис. км. Опинилося також, що по гребенях цих серединно-океанСЦчних хребтСЦв розташовуються глибокСЦ трСЦщини розтягування - рифтовСЦ зони, з яких завжди витягувалися тСЦльки молодСЦ базальти. Це наводило на думку, що одночасно з рухом континентСЦв вСЦдбувалося розкриття одних СЦ скорочення СЦнших океанСЦв. ВСЦк же дна всСЦх без океанСЦв, судячи з вСЦкСЦв океанських островСЦв СЦ результатСЦв драгування донних порСЦд, завжди виявлявся порСЦвняно молодим - не бСЦльше 150-160 млн. рокСЦв, тодСЦ як середнСЦй вСЦк самих континентСЦв звичайно перевищуСФ 2-2,5 млрд рокСЦв.

ПСЦсля вСЦдкриттСЦв 50-60-х рокСЦв гСЦпотеза дрейфу континентСЦв стала швидко вСЦдроджуватися, але вже на абсолютно новому рСЦвнСЦ. Завдяки зусиллям геофСЦзикСЦв СЦ геологСЦв рСЦзних краСЧн свСЦту ця гСЦпотеза до кСЦнця 60-х рокСЦв переросла в струнку концепцСЦю, що отримала назву теорСЦСЧ тектонСЦки лСЦтосферних плит.

Особливо великий вклад в СЧСЧ створення СЦ розвиток внесли геофСЦзики СЦ геологи, будови, що займалися вивченням, СЦ розвитку океанського дна. У 1961 СЦ 1962 рр. американськСЦ вченСЦ - геолог Г. Хесс СЦ геофСЦзик Р. Дейтц - повторно висловили основнСЦ СЦдеСЧ О. ФСЦшера про утворення океанСЦчноСЧ кори в серединно-океанСЦчних хребтах, про молодСЦсть СЦ розширення океанського дна, а також про занурення океанСЦчноСЧ кори в мантСЦю в зонах глибоководних жолобСЦв.

У 1963 р. англСЦйськСЦ геофСЦзики Ф. Вайн СЦ Д. Метьюз висунули припущення, що смужчатСЦ магнСЦтнСЦ аномалСЦСЧ на океанському днСЦ СФ "записом» СЦнверсСЦй магнСЦтного поля ЗемлСЦ в базальтах океанського дна, що розширюСФться, граСФ роль природноСЧ "магнСЦтноСЧ стрСЦчки» в гСЦгантському "магнСЦтофонСЦ» ЗемлСЦ. На цСЦй пСЦдставСЦ група американських СЦ французьких геофСЦзикСЦв теоретично розрахувала вСЦк океанського дна. Виявилось, що практично по всСЦх акваторСЦях СвСЦтового океану океанське дно утворилося порСЦвняно недавно - в кайнозойське СЦ пСЦздньомезозойский час СЦ що вСЦк океанського дна закономСЦрно збСЦльшуСФться при вСЦддаленнСЦ вСЦд гребенСЦв серединно-океанСЦчних хребтСЦв.

У 1965 р. канадський геолог Дж. ВСЦльсон вперше звернув увагу на те, що жорстка оболонка ЗемлСЦ, СЧСЧ лСЦтосфера, розбита на ряд плит, оконтурених трьома типами меж: шрифтовими зонами, зонами занурення плит СЦ трансформними розломами - новим класом розломСЦв, що виникають в лСЦтосферСЦ при розвитку в нСЦй чисто здвигових напруг.

В той же час вСЦдомий англСЦйський геофСЦзик Е. Буллард СЦз своСЧми колегами вперше використовував теорему Ейлера, що описуСФ рух жорсткоСЧ оболонки по поверхнСЦ сфери, СЦ сучасну обчислювальну технСЦку для побудови кСЦлькСЦсних реконструкцСЦй положення дрейфуючих континентСЦв в минулСЦ геологСЦчнСЦ епохи.

У 1968 р. американський геофСЦзик В. Морган, французький геофСЦзик Кс. ЛеВаПСЦшон видСЦлили найбСЦльш крупнСЦ лСЦтосфернСЦ плити СЦ розрахували параметри СЧх руху по поверхнСЦ земноСЧ кулСЦ. ТодСЦ ж американськСЦ сейсмологи Б. Айзеку, Дж. ОлСЦвер СЦ Л. Сайке показали, що сейсмСЦчнСЦсть ЗемлСЦ повнСЦстю визначаСФться рухами лСЦтосферних плит по СЧСЧ поверхнСЦ.

У 1970 р. англСЦйськСЦ геологи Дж. ДьюСЧ СЦ Дж. Берд вперше розглянули з погляду новоСЧ теорСЦСЧ розвиток геосинклСЦнального процесу СЦ утворення гСЦрничих поясСЦв ЗемлСЦ. З цих же позицСЦй японський геолог А. МСЦясСЦро вивчив умови утворення СЦ прояву регСЦонального метаморфСЦзму порСЦд СЦ опадСЦв в зонах пСЦддвигу плит. РЖнший японський геофСЦзик С. УСФда детально вивчив механСЦзми занурення океанських литосферних плит в мантСЦю у зонах субдукцСЦСЧ.

ЗгСЦдно з теорСЦСФю мобСЦлСЦзму на глобальну еволюцСЦю ЗемлСЦ найбСЦльш всього впливають внутрСЦшнСЦ процеси планети, тобто вулканСЦзм.


Прояв вулканСЦзму в геологСЦчному минулому


РЖсторСЦя розвитку ЗемлСЦ в докембрСЦСЧ. РаннСЦй вулканСЦзм ЗемлСЦ.

ЗгСЦдно сучасним уявленням, процеси вулканСЦзму грали головну роль в ранню стадСЦю формування земноСЧ кори або лСЦтосфери протягом тривалого часу. СучаснСЦ геологи так пояснюють виникнення ЗемлСЦ.

Планетарна хмара поступово розпадалася, причому окремСЦ СЧСЧ частини пСЦд впливом гравСЦтацСЦСЧ утворювали скупчення. Планета виникла внаслСЦдок об'СФднання невеликих концентрацСЦй газово-пилового середовища, так званих планетозСЦмалей, що досить мСЦцно утримуються такою, що переважаСФ СЧх за розмСЦрами масою СЦ як би зСЦбраних з СЧСЧ околиць. Прото-Земля, що утворилася при цьому, як ми називаСФмо цю ранню стадСЦю розвитку нашоСЧ планети, СЦснувала вже близько 4,8-4,7 млрд. рокСЦв тому.

ВСЦдповСЦдно до цього Земля була "холодним» несортованим конгломератом, що складався переважно з силСЦкатСЦв, оксидСЦв залСЦза СЦ магнСЦю СЦ домСЦшки СЦнших хСЦмСЦчних елементСЦв.

Таке становище тривало, однак, недовго. Планета, що збСЦльшувалася завдяки безперервному планетозСЦмальному приросту, дуже скоро стала розСЦгрСЦватися; цьому сприяла взаСФмодСЦя трьох факторСЦв. По-перше, кожна планетозСЦмаль володСЦла значною кСЦнетичною енергСЦСФю, яка при ударСЦ перетворювалася в теплову. Хоча теплота СЦ випромСЦнювалася в свСЦтовий простСЦр, планета все ж таки зберСЦгала деяку СЧСЧ частину. По-друге, у зв'язку СЦз зростанням молодоСЧ планети внутрСЦшнСЦ СЧСЧ областСЦ пСЦддавалися все бСЦльш сильному стисненню, а гравСЦтацСЦйна енергСЦя, що виявляСФться при цьому, переходила в теплову. нарештСЦ, як третСФ джерело тепла, яке спочатку могло мати дуже невелике значення, але на вСЦдмСЦну вСЦд вищеназваних продовжувало дСЦяти незалежно вСЦд зовнСЦшнСЦх процесСЦв. СлСЦд назвати також розпад радСЦоактивних елементСЦв, особливо таких, як уран СЦ торСЦй, а також СЦзотоп . ЦСЦ елементи, мимоволСЦ розпадаючись, випускали ядра гелСЦю СЦ електрони. У тих мСЦiях, де останнСЦ поглиналися навколишньою речовиною, енергСЦя СЧх руху також перетворювалася в теплоту.

Мабуть, внаслСЦдок цього через декСЦлька сотень мСЦльйонСЦв рокСЦв температура в надрах протопланети на глибинСЦ близько 400 км досягла точки плавлення залСЦза. Крапельки розплавленого залСЦза почали перемСЦщатися до центру планети СЦ витСЦсняти легший матерСЦал: формувалося залСЦзне ядро ЗемлСЦ - процес, зв'язаний одночасно з подальшим визволенням гравСЦтацСЦйноСЧ енергСЦСЧ СЦ вСЦдповСЦдно з додатковим видСЦленням тепла. НаслСЦдком цього з'явилося цСЦлковите розплавлення перш за все самих центральних частин ЗемлСЦ. У цей процес при подальшому розСЦгрСЦваннСЦ все бСЦльшою мСЦрою залучалися СЦ зовнСЦшнСЦ частини протопланети, доки не вСЦдбулося майже повне СЧСЧ розплавлення, що привело до подальшого вСЦдособлення речовини. ТемпературнСЦ вСЦдмСЦнностСЦ мСЦж межею ядра СЦ поверхнею ЗемлСЦ зумовили виникнення ефекту, який не лише сприяв роздСЦленню речовини, але, як вже наголошувалося, став дСЦСФвим чинником глобально-тектонСЦчних явищ: виникли конвекцСЦйнСЦ потоки. ЛегшСЦ елементи, такСЦ як кисень, кремнСЦй СЦ алюмСЦнСЦй з малою домСЦшкою СЦнших елементСЦв, виносилися назовнСЦ, входили до складу силСЦкатних сполук СЦ накопичувалися на поверхнСЦ розплавленоСЧ планети, подСЦбно до шлакового шару. МСЦж зовнСЦшньою корою СЦ залСЦзним ядром зосередилися щСЦльнСЦшСЦ силСЦкати, такСЦ як силСЦкати магнСЦю СЦ частково залСЦза, формуючСЦ мантСЦю ЗемлСЦ.

З цСЦСФю початковою фазою розвитку ЗемлСЦ було пов'язано перше СЦ в той же час найграндСЦознСЦший прояв вулканСЦзму, який пСЦзнСЦше нСЦколи бСЦльше в такСЦй формСЦ не виявлявся. Цей вулканСЦзм, можливо, мав мСЦiе ще в той час, коли в надрах ЗемлСЦ тСЦльки починалися процеси плавлення, що ведуть до формування СЧСЧ ядра СЦ СЦз все зростаючою силою захоплюючСЦ СЧСЧ зовнСЦшнСЦ частини. Через розриви ще не диференцСЦйованоСЧ "протокори» могли вСЦдбуватися першСЦ газовСЦ виверження, а в окремих мСЦiях, можливо, СЦ пСЦдйом розплавСЦв. Тепло земних надр недостатньо ефективно проникало назовнСЦ, Земля була ще позбавлена захисного шару атмосфери, СЦ на поверхнСЦ панували низькСЦ температури свСЦтового простору. Спочатку це могло призвести до швидкоСЧ конденсацСЦСЧ газСЦв, що видСЦляються, утворюючих льодистСЦ опади, а також до швидкого охолоджування лав, що виливалися. Проте у мСЦру перемСЦщення зони плавлення вгору зовнСЦшнСЦ частини ЗемлСЦ також стали набувати пластичностСЦ. Через незлСЦченнСЦ трСЦщини протокори, що стаСФ все тонше, зСЦ все зростаючою силою вСЦдбувалася дегазацСЦя. Земля "закуталася» щСЦльними хмарами пари СЦ газСЦв. НазовнСЦ виливалися вогнянСЦ розплави з утворенням лавових озер, доки зовнСЦшнСЦ областСЦ ЗемлСЦ не стали розплавленими. Поверхня ЗемлСЦ була величезним лавовим морем СЦз плаваючими на ньому обривками СЦ брилами застиглоСЧ кори, якСЦ СЦснували короткий час, потСЦм знищувалися СЦ знову виникали у СЦншому мСЦiСЦ; нарештСЦ в внаслСЦдок значного теплового випромСЦнювання температура земноСЧ поверхнСЦ знизилася настСЦльки, що стало можливим формування поки що тонкоСЧ, але вже постСЦйноСЧ кори. Спочатку вона була, слабкодиференцСЦйованою СЦ мала базальтовий склад.

ДогеологСЦчний етап. Спочатку атмосфера була безкисневою, вона втрачала гелСЦй СЦ водень за рахунок вСЦддСЦлення СЧх в свСЦтовий простСЦр. Розвиток органСЦчного життя спричинив появу кисню, концентрацСЦя якого поволСЦ пСЦдвищувалася. Коли температура земноСЧ кори стала нижче за точку кипСЦння води, остання стала займати певнСЦ простори на ЗемлСЦ - виникли першСЦ озернСЦ СЦ морськСЦ басейни. З'явилася можливСЦсть розмиву СЦ перевСЦдкладення матерСЦалу, тобто почали формуватися осадковСЦ породи. Таким чином, догеологСЦчний етап розвитку ЗемлСЦ, СЦнколи званий МСЦсячним, тривав порСЦвняно недовго - вСЦд утворення першоСЧ земноСЧ кори до появи гСЦдросфери.

Архейський етап

З поширенням процесу розплавлення на зовнСЦшнСЦ зони ПротоземлСЦ дегазацСЦя стала посилюватися. ВрештСЦ-решт молода Земля була оточена щСЦльною оболонкою парСЦв СЦ газСЦв - праатмосферою яка суттСФво вСЦдрСЦзнялася вСЦд сучасноСЧ атмосфери не тСЦльки температурою СЦ тиском, а ще й хСЦмСЦчним складом. У неСЧ входили такСЦ ж гази, якСЦ видСЦляються дСЦючими вулканами сучасноСЧ геологСЦчноСЧ епохи. Вона складалася, очевидно, СЦз двоокису вуглецю, азоту, водяноСЧ пари, рСЦзних вуглеводнСЦв (наприклад, метану), амСЦаку, синильноСЧ кислоти, сСЦрководня, хлористого водню СЦ СЦнших газоподСЦбних сполук, а також благородних газСЦв. Ця праатмосфера володСЦла вСЦдповСЦдно вСЦдновними "астивостями. Хмари гарячого газу, очевидно, повнСЦстю обкутували Землю протягом тривалого часу, СЦ вСЦддалений спостерСЦгач так само не змСЦг би розгледСЦти СЧСЧ поверхню, як СЦ ми - поверхню Венери.

Процес застигання СЦ охолоджування земноСЧ кори близько 4 млрд. рокСЦв тому просунувся настСЦльки, що поступово була досягнута СЦ врештСЦ-решт пройдена точка кипСЦння води-100ВаВ°С. ТодСЦ розпочалося осадження водяноСЧ пари з праатмосфери у виглядСЦ дощСЦв, якСЦ перший час насилу досягали поверхнСЦ ЗемлСЦ внаслСЦдок СЧСЧ все ще високоСЧ температури СЦ тут же знову випаровувалися; однак, пСЦсля того, як поверхня виявилася здатною приймати воду, опади стали випадати з великою силою СЦ у величезних кСЦлькостях, при цьому вода просочувала висохлу поверхню СЦ заповнювала пониження. Почалося формування водноСЧ оболонки ЗемлСЦ - гСЦдросфери, виникли першСЦ моря.

Ця рання фаза розвитку ЗемлСЦ до утворення гСЦдросфери характеризувалася, отже, винятковим пануванням ендогенних, вулканСЦчних, процесСЦв. ЕкзогеннСЦ процеси, такСЦ, як вивСЦтрювання, знос СЦ осадоутворення, ще не брали в цьому участСЦ - за одним лише виключенням: молода земна (кора випробовувала ще один приплив речовини, хоч СЦ менш СЦнтенсивний; маСФться на увазСЦ тривале "бомбардування» метеоритами, що зумовило розпушування стародавньоСЧ кори СЦ перекриття СЧСЧ вСЦдповСЦдним шаром щебеня СЦ пилу. НаслСЦдком цього з'явилося в свою чергу те, що одночасно з випаданням опадСЦв, з праатмосфери, змогли вСЦдбуватися процеси сильного змиву, перенесення СЦ вСЦдкладення матерСЦалу, тобто стали формуватися першСЦ осадовСЦ породи.

Атмосфера ЗемлСЦ до кСЦнця докембрСЦя мСЦстила всього 1% кисню. Збагачення киснем СЦ спад двоокису вуглецю пСЦшли швидшим пСЦсля того, як в силурСЦ першСЦ рослини почали заселяти сушу. Формування атмосфери, що складаСФться з азоту СЦ кисню, з'явилося в свою чергу передумовою заселення сушСЦ в девонСЦ першими земноводними органСЦзмами.Х. Раст, вСЦдомий вулканолог, говорив: "ВулканСЦзму, що знищив безлСЦч життСЦв, ми зобов'язанСЦ - як це не парадоксально! - виникненням життя на ЗемлСЦ взагалСЦ»(4, с. 204)

Ранньопротерозойський етап

Важливою особливСЦстю ранньопротерозойскоСЧ СЦсторСЦСЧ являСФться зниження загального теплового потоку СЦ температури на поверхнСЦ ЗемлСЦ в порСЦвняннСЦ з археСФм, що в цСЦлому привело до збСЦльшення стабСЦльностСЦ, жорсткостСЦ окремих великих дСЦлянок континентальноСЧ земноСЧ кори, що вже сформувалася.

До кСЦнця раннього протерозоя неодноразовСЦ прояви складчастих, метаморфСЦчних процесСЦв, гранСЦтизацСЦСЧ спаяли воСФдино розрСЦзненСЦ до цього ранСЦше консолСЦдованСЦ архейскСЦ блоки в СФдине цСЦле. РСЦзко впала тектонСЦчна активнСЦсть, знизився тепловий потСЦк СЦ наступив спокСЦйнСЦший, "асне платформений етап розвитку.

ЕволюцСЦя органСЦчного життя в пСЦслеархейский час на протязСЦ майже 1 млрд. рокСЦв йшла дуже повСЦльно. Протягом раннього протерозоя, як СЦ в археСЧ, були розвиненСЦ переважно прокарСЦотичнСЦ органСЦзми - синьо-зеленСЦ водоростСЦ, слСЦди життСФдСЦяльностСЦ яких у виглядСЦ строматолитСЦв вСЦдомСЦ в породах нижнього СЦ особливо верхнього протерозоя багатьох районСЦв свСЦту. На рубежСЦ 2 млрд. рокСЦв, у серединСЦ раннього протерозоя, рСЦвень кисню в атмосферСЦ, очевидно, наблизився до сучасного, СЦ не останню роль в цьому вСЦдношеннСЦ зСЦграв розквСЦт прокариотичних водоростСЦв, якСЦ завдяки фотосинтезу видСЦляли вСЦльний кисень.

Таким чином, геологСЦчнСЦ обстановки в раннепротерозойский час були значно рСЦзноманСЦтнСЦшСЦ, нСЦж в архейский. До кСЦнця раннього протерозоя вСЦдокремився гСЦгантський материк, що складався з цСЦлого ряду континентальних масивСЦв - прообразСЦв майбутнСЦх материкСЦв - Пангея-1 СЦ оточений простором з корою океанського типа. Багато вчених вважають, що "тАжякщо СЦснувала гСЦгантська Пангея-1, то повинна була СЦснувати не менш грандСЦозна океанська западина - далекий прообраз Тихого океану»(1, с.402)

ПСЦзньопротерозойськСЦй етап

На рубежСЦ раннього СЦ пСЦзнього протерозоя (1,7-1,6 млрд. рокСЦв) в розвитку ЗемлСЦ вСЦдбуваються суттСФвСЦ змСЦни, СЦ вона вступаСФ в такий СЦсторико-геологСЦчний етап, який вже тСЦсно пов'язаний з подальшими етапами молодшоСЧ фанерозойскоСЧ СЦсторСЦСЧ.

У пСЦзньопротерозойский час, пСЦсля остаточного становлення фундаменту стародавнСЦх платформ, на них починаСФ формуватися теперСЦшнСЦй платформений (плитковий) чохол. У пСЦзньому протерозоСЧ вСЦдбуваСФться формування найбСЦльших рухомих геосинклинальних поясСЦв земноСЧ кулСЦ - Середземноморського, Урало-Охотського, ПСЦвнСЦчно-Атлантичного, Тихоокеанського СЦ СЦнших, структур, що СФ другим типом, СЦснували протягом всього фанерозоя. МСЦж типовими стСЦйкими платформами СЦ рухомими поясами у рядСЦ мСЦiь спостерСЦгаються областСЦ перехСЦдного типа, що володСЦють бСЦльшою тектонСЦчною мобСЦльнСЦстю, нСЦж платформи, але меншоСЧ в порСЦвняннСЦ з рухомими поясами. Таким чином, розпочався розпад гСЦгантського материка ПангеСЧ-1.

Палеозойська ера

Палеозойська ера, що маСФ тривалСЦсть в 340 млн. рокСЦв, охоплюСФ бСЦльше половини фанерозоя. Протягом палеозойськоСЧ ери на земнСЦй кулСЦ вСЦдбувалися надзвичайно важливСЦ СЦ рСЦзноманСЦтнСЦ геологСЦчнСЦ подСЦСЧ. Саме в цей час спСЦвСЦснування рухомих (геосинклСЦнальних) СЦ стабСЦльних - платформених областей визначало головнСЦ тенденцСЦСЧ геологСЦчноСЧ еволюцСЦСЧ земноСЧ кулСЦ. СлСЦд враховувати, що найголовнСЦшСЦ платформи у той час могли знаходитися зовсСЦм в СЦнших мСЦiях, нСЦж в даний час. Так само СЦ рухомСЦ пояси займали СЦншСЦ простори СЦ володСЦли СЦншою конфСЦгурацСЦСФю, нСЦж тСЦ складчастСЦ пояси, якСЦ ми зараз бачимо. ПодСЦбнСЦ висновки СЦз неминучСЦстю виходять з палеоклСЦматичних СЦ палеогеологСЦчних реконструкцСЦй.

Палеозойська ера розвитку ЗемлСЦ пСЦдроздСЦляСФться на два крупнСЦ етапи: раннСФпалеозойський, що почався ще в пСЦзньому рифеСЧ СЦ вендСЦ СЦ що закСЦнчився в силурСЦйському перСЦодСЦ, СЦ пСЦзньопалеозойский, що включав девонський, кам'яновугСЦльний СЦ пермський перСЦоди. Кожний з них в рухомих поясах завершувався складчастСЦстю - каледонскою СЦ герцинскою вСЦдповСЦдно, в результатСЦ яких були сформованСЦ протяжнСЦ гСЦрничо-складчастСЦ областСЦ СЦ системи, до стабСЦльних платформ СЦ що "спаялися" з ними.

РаннСЦй палеозой

ПалеомагнСЦтнСЦ, палеоклСЦматичнСЦ, палеонтологСЦчнСЦ СЦ палеогеологСЦчнСЦ данСЦ свСЦдчать про те, що в ранньому палеозоСЧ СЦснував суперматерик Гондвана, в який входили Африка, Антарктида, ПСЦвденна Америка СЦ АвстралСЦя. Цьому величезному континентальному масиву протистояли пСЦвнСЦчнСЦ материки, роздСЦленСЦ океанськими басейнами. Материки були невеликСЦ СЦ приблизно вСЦдповСЦдали стародавнСЦм епСЦархейським СЦ епСЦранньопротерозойськСЦм платформам КитайськоСЧ, ПСЦвнСЦчно-АмериканскоСЧ, СибСЦрськоСЧ, СхСЦдно-РДвропейськоСЧ. МСЦж ними розташовувалися ПалеоазСЦатський СЦ Палеоатлантичний океани, на мСЦiСЦ яких в палеозоСЧ СЦснували рухомСЦ пояси. ВсСЦ древнСЦ платформи, що не входили до складу Гондванського континенту, - СхСЦдно-РДвропейська, ПСЦвнСЦчно-Американска, СибСЦрська СЦ Китайська в ранньому палеозоСЧ вСЦдчували занурення, в внаслСЦдок яких морськСЦ трансгресСЦСЧ широко поширилися в СЧх межСЦ СЦ платформи були затопленСЦ мСЦлководними, епСЦконтинентальними морями, в яких накопичувалися переважно карбонатнСЦ опади, мСЦiями лагуннСЦ вСЦдклади - мергелСЦ, гСЦпс, кам'янСЦ солСЦ. В той же час древнСЦ платформи Гондвани в ранньому палеозоСЧ були пСЦдведенСЦ СЦ лише мСЦiями СЧх крайовСЦ зони пСЦддавалися слабкому опусканню.

З девона чСЦтко виявлялася тенденцСЦя замикання океанських басейнСЦв, що намСЦтилася наприкСЦнцСЦ раннього палеозою, що привело суттСФвих змСЦн в структурному планСЦ основних рухомих (геосинклСЦнальных) поясСЦв. Вони значно ускладнилися, багато СЧх зон замкнулися. РЖншСЦ, навпаки, випробували розсовування, розширення, процес формування рСЦзноманСЦтних осадково-вулканогенних товщ порСЦд не припинявся, СЦ там вСЦдсутнСЦ слСЦди каледонскоСЧ складчастостСЦ.

ПСЦзнСЦй палеозой

ПСЦдняття кСЦнця силуру - початку девона охопили великСЦ простори на земнСЦй кулСЦ, що дозволяСФ називати часовий СЦнтервал геократичним, тобто епохою розвитку переважно континентальних обстановок, якСЦ до того ж сприяли висушенню клСЦмату СЦ виникненню аридних умов. ГСЦрськСЦ системи, що руйнуються, поставляли уламковий матерСЦал - грубСЦ моласи в мСЦжгСЦрськСЦ западини. Знаменитим представником таких червонокольорових молас являСФться "стародавнСЦй червоний пСЦсковик" девонського вСЦку, поширений в каледонСЦдах РДвропи.

Мезозойська СЦ кайнозойська ери

НайважливСЦшою подСЦСФю цього часу СФ розпад суперконтиненту ПангеСЧ-2 СЦ формування сучасного структурного плану земноСЧ кори.

Розколювання ПангеСЧ-2 почалося в середньому трСЦасСЦ, СЦ НеотетСЦс, який був успадкований вСЦд океану ПалеотетСЦс, роздСЦлив ЛавразСЦю СЦ Гондвану. З ранньоСЧ юри Середземноморський пояс вступив в альпСЦйський етап розвитку, причому частина герцинських складчастих споруджень, що сформувалися в пСЦзньому палеозоСЧ, знову пСЦддалася роздробленню СЦ опусканню. ПодальшСЦ подСЦСЧ були пов'язанСЦ з поступовим розпадом Гондвани СЦ вСЦдокремленням материкСЦв один вСЦд одного. На початку кайнозойськоСЧ ери АвстралСЦя останньою вСЦдокремилася вСЦд Антарктиди.

ПСЦсля замикання Прото-Атлантичного океану (океану Япетус) в середньому карбонСЦ в течСЦю приблизно 140 млн. рокСЦв ЛавразСЦя СЦ Гондвана були сполученСЦ разом, поки в ранньоюрський перСЦод не виникла система рифтСЦв, уздовж якоСЧ розпочалось утворення вже сучасного Атлантичного океану. У серединСЦ ранньоСЧ юри розкрилася Центральна Атлантика СЦ в цей же час вСЦдбувалося розкриття океану ТетСЦс. На початку ранньоСЧ крейди утворилася ПСЦвденна Атлантика, ПСЦвнСЦчна Атлантика, Атлантичний океан к цьому часу вже був близький до сучасного.

У пСЦзнСЦй юрСЦ став формуватися ПСЦвнСЦчний Льодовитий океан, причому його розкриття йшло вСЦд ПСЦвнСЦчноСЧ Америки до РДвразСЦСЧ СЦ наявнСЦсть серединно-океанського хребта Гакеля СЦ смугових магнСЦтних аномалСЦй свСЦдчить про спредСЦнг як провСЦдний механСЦзм.

Розпад Гондвани привСЦв до утворення сучасного РЖндСЦйського океану. З пСЦзньоСЧ юри зтАЩявляСФться РЖндСЦйський океан, про що свСЦдчать глибоководнСЦ свердловини, що розкрили верхньоюрськСЦ опади, що залягають на базальтовСЦй океанськСЦй корСЦ.

Тихий океан в мезозоСЧ СЦ кайнозоСЧ розвивався складно СЦ багато моментСЦв його СЦсторСЦСЧ, навСЦть не настСЦльки вСЦддаленоСЧ вСЦд наших днСЦв, не можуть бути вирСЦшенСЦ однозначно. Судячи з лСЦнСЦйних магнСЦтних аномалСЦй, було висловлене припущення про виникнення в раннСЦй юрСЦ трьох лСЦтосферних плит: Кула, Фараллон СЦ ФенСЦкс, СЦ в мСЦiСЦ СЧх потрСЦйного зчленування в юрський час утворилася ще одна Тихоокеанська плита, яка в подальшСЦй СЦсторСЦСЧ швидко розширювалася. НадалСЦ вСЦдбувалася взаСФмодСЦя цих плит, СЧх перемСЦщення, занурення океанськоСЧ кори в зонах субдукции, що викликало СЦнтенсивний вапняно-лужний вулканСЦзм острСЦвних дуг. Протягом пСЦзньоСЧ крейди Тихоокеанська плита, СЦ плита Кула змСЦщувалися на пСЦвнСЦч. Океанська кора останньоСЧ поглиналася в зонСЦ АлеутськоСЧ острСЦвноСЧ дуги, яка вСЦдособила западину БерСЦнгова моря вСЦд Тихого океану. Таке ж поглинання океанськоСЧ кори в зонах субдукцСЦСЧ вСЦдбувалося в смузСЦ активноСЧ околицСЦ ПСЦвденно-СхСЦдноСЧ АзСЦСЧ, де сформувалися острСЦвнСЦ дуги СЦ околичнСЦ моря типу ФСЦлСЦппСЦнського

У кайнозойську еру важливе значення набуло СхСЦдно-Тихоокеанське пСЦдняття з вСЦссю спредСЦнга на вершинСЦ, а плита Фараллон, розташована на схСЦд вСЦд цСЦСФСЧ осСЦ, стала поглинатися СЦ роздроблялася на плити Кокосову СЦ Наська. На початку неогенового перСЦоду острСЦвнСЦ дуги СЦ околичнСЦ моря по захСЦднСЦй периферСЦСЧ Тихого океану були сформованСЦ приблизно в сучасному виглядСЦ. ШвидкСЦсть перемСЦщення плит в межах Тихого океану мСЦнялася, СЦ у момент СЧСЧ збСЦльшення вулканСЦзм в острСЦвних дугах ставав енергСЦйнСЦшим.

З перемСЦщенням лСЦтосферних плит був пов'язаний розвиток Середземноморського СЦ Тихоокеанського рухомих поясСЦв. ЗСЦткнення РДвразСЦСЧ з Африкано-аравСЦйською плитою в олСЦгоценСЦ привело до закриття океану ТетСЦс, утворенню альпСЦйських гСЦрничо-складчастих споруд СЦ передових прогинСЦв, що сформувалися перед СЧх фронтом, там, де гСЦрничо-складчастСЦ ланцюги межували СЦз древнСЦми плитами. У всСЦх прогинах зосередженСЦ родовища нафти СЦ газу, нерСЦдко калСЦйних СЦ кам'яних солей. СкладчастСЦ споруди, як правило, насуненСЦ на передовСЦ прогини СЦз утворенням надвиго-покривноСЧ структури. СамСЦ альпСЦйськСЦ складчастСЦ системи сильно стислСЦ СЦ в багатьох мСЦiях океанська кора опинилася обдуцСЦйованою на континентальну, наприклад, в районСЦ Омана на сходСЦ АравСЦйського пСЦвострова.

Прогнози руху тектонСЦчних плит в майбутньому. Пангея УльтСЦма

Американський вчений ХрСЦстофер Скотезе спробував спрогнозувати подальший рух тектонСЦчних плит при умовСЦ, що сучасна СЧх динамСЦка збережеться. Сам Х. Скотезе про своСЧ прогнози говорить: "Ми не можемо знати майбутнСФ напевно, але можемо лише спрогнозувати, куди рухатимуться лСЦтосфернСЦ плити, СЦ ми не знаСФмо, що де опиниться». СвоСЧ данСЦ Ськотезе засновував на таких дослСЦдженнях:

1. Вивчення СЦсторСЦСЧ перемСЦщення плит показало, що з перСЦодом 500-600 мСЦльйонСЦв рокСЦв блоки континентальноСЧ кори збираються в СФдиний суперконтинент.

2. Екстраполюючи данСЦ рухи континентСЦв можна розрахувати, коли вони зСЦткнуться один з одним.

Прогноз Скотезе. Атлантичний СЦ РЖндСЦйський океани розширюватимуться до тих пСЦр, поки на СЧх краях не виникнуть зони субдукцСЦСЧ, СЦ континенти почнуть стулятися. БСЦльшСЦсть континентСЦв СЦ мСЦкроконтинентСЦв пристануть до РДвразСЦСЧ.

Через 50 мСЦльйонСЦв рокСЦв ПСЦвнСЦчноамериканський континент обернеться проти годинниковоСЧ стрСЦлки СЦ Аляска опиниться в субтропСЦчному поясСЦ. РДвразСЦя продовжить обертання за годинниковою стрСЦлкою, СЦ БританськСЦ острови опиняться в районСЦ ПСЦвнСЦчного Полюса, тодСЦ як СибСЦр буде в субтропСЦках. Середземне море стулиться, СЦ на його мСЦiСЦ утворюються гори, порСЦвняннСЦ по висотСЦ з ГСЦмалаями.

Через 200 мСЦльйонСЦв рокСЦв всСЦ континети знову зСЦткнутися. Пангея УльтСЦма буде на 90 вСЦдсоткСЦв покрита пустелями. На пСЦвнСЦчному заходСЦ СЦ пСЦвденному сходСЦ континенту знаходитимуться великСЦ гСЦрськСЦ ланцюги.

Висновки


В роботСЦ були розглянутСЦ проблеми розвитку СЦ становлення СЦдей мобСЦлСЦзму у науковому свСЦтСЦ, а також розглянули СЦсторСЦю розвитку планети Земля на основСЦ цСЦСФСЧ теорСЦСЧ. Таким чином, дослСЦдження вулканСЦзма необхСЦдно тому, що:

1. ВулканСЦзм вСЦдображаСФ еволюцСЦю ЗемлСЦ протягом СЧСЧ геологСЦчноСЧ СЦсторСЦСЧ. БезповоротнСЦсть розвитку ЗемлСЦ виражаСФться в зникненнСЦ або рСЦзкому зменшеннСЦ об'СФмСЦв одних типСЦв порСЦд (наприклад, коматитСЦв) разом СЦз появою або збСЦльшенням об'СФмСЦв СЦнших (наприклад, лужних порСЦд). Загальна тенденцСЦя еволюцСЦСЧ свСЦдчить про поступове затухання глибинноСЧ (ендогенноСЧ) активностСЦ ЗемлСЦ СЦ збСЦльшення процесСЦв переробки континентальноСЧ кори при магмоутвореннСЦ.

2. ВулканСЦзм - СЦндикатор геодинамСЦчних обстановок розтягування СЦ переважаючого стиснення, що СЦснуСФ на ЗемлСЦ. Типоморфним для перших СФ мантСЦйнСЦй вулканСЦзм, для СЦнших - мантСЦйно-коровий СЦ коровий.

3. ВулканСЦзм вСЦдображаСФ наявнСЦсть циклСЦчностСЦ на фонСЦ загального незворотного розвитку ЗемлСЦ. ЦиклСЦчнСЦсть визначаСФ повторюванСЦсть формацСЦйних рядСЦв в однСЦй окремо взятСЦй СЦ в рСЦзночасних, але однотипних геологСЦчних структурах.

4. ЕволюцСЦя вулканСЦзму в геоструктурах ЗемлСЦ СФ СЦндикатором формування земноСЧ кори СЦ СЧСЧ руйнування (деструкцСЦСЧ). ЦСЦ два процеси безперервно перетворять земну кору, здСЦйснюючи обмСЦн речовиною мСЦж твердими оболонками ЗемлСЦ - корою СЦ мантСЦСФю.

Список використаноСЧ лСЦтератури


  1. Короновский Н.В., Якушова А.Ф. Основы Геологии: Учебное издание - М.: Высшая школа, 1991. - 562с., ил.
  2. Леонов Г.П. Историческая геология. - М.: Изд-во МГУ, 1956. С ил., с.364
  3. Леонов Г.П. Историческая геология. Палеозой. - М.: Изд-во МГУ, 1985. С ил., с.381
  4. Раст Х. Вулканы и вулканизм: Пер. с нем. - М.: Мир, 1982. - 344с., ил.
  5. Сорохтин О.Г., Ушаков С.А. Глобальная эволюция Земли. - М.: Изд-во МГУ. 1991. - 446 с.: ил.
  6. Стецюк В.В., Ковальчук РЖ.П. Основи геоморфологСЦСЧ: Навч. посСЦб. /За ред.О.М. Маринина. - К.: Вища шк. ., 2005. - 495 с.: СЦл. .
  7. Фролова Т.И. Вулканизм и его роль в эволюции нашей планеты. // Соросовский Образовательный Журнал,№2, 1996, стр.74-81
  8. The Oxford Interactive Encyclopedia
  9. http: // geo. web. ru/
  10. http: // science. nasa. gov

Додаток № 1


Словник

АнтиклСЦналь - форма залягання звичайно шаруватих, осадових або ефузивних, зокрема метаморфСЦзованих порСЦд, антиклиналь СФ випуклим вигином послСЦдовно нашарованих шарСЦв, при якому внутрСЦшня частина складки, або СЧСЧ ядро, складена древнСЦми породами, а зовнСЦшня - бСЦльш молодими. Перегин складки називаСФться замком. При СЦнтенсивнСЦй дислокацСЦСЧ падСЦння крил, СЧх форма дуже рСЦзноманСЦтнСЦ.

Астеносфера - вСЦдносно м'яка, гаряча дСЦлянка мантСЦСЧ (температура близька до температури плавлення), що пСЦдстилаСФ холоднСЦшу СЦ твердСЦшу лСЦтосферу. Товщина астеносфери близько 100 км, але це розмита величина, оскСЦльки жорсткСЦсть зростаСФ.

ВулканологСЦя - наука, що займаСФться сучасними вулканСЦчними процесами.

ГеосинклСЦналь - це складний, бСЦльш менш симетричний энсиалический| витягнутий басейн, який в певних зонах СЦ в певнСЦ епохи характеризуСФться дуже сильною акумуляцСЦСФю в основному морських опадСЦв, що включають в деяких зонах СЦ в деякСЦ епохи глибоководнСЦ СЦ вулканогеннСЦ вСЦдкладення.

ГеотектонСЦка - наука, що вивчаСФ структуру земноСЧ кори СЦ лСЦтосфери СЦ СЧх еволюцСЦю в часСЦ СЦ просторСЦ.

ЛСЦтосфер - це жорсткий холодний шар, що включаСФ найбСЦльш верхню частину мантСЦСЧ СЦ вищерозмСЦщену кору. ЛСЦтосфера маСФ близько 100 км товщини в океанСЦчних областях СЦ 100-400 км в континентальних.

НадвСЦг - розривне порушення звичайно з пологим (до 45В° або не бСЦльше 60В°) нахилом смСЦстителя, по якому висячий бСЦк пСЦднятий вСЦдносно лежачого СЦ насунений на нього.

СпредСЦнг - процес розширення рифтовоСЧ трСЦщини,що триваСФ десятки СЦ сотнСЦ мСЦльйонСЦв рокСЦв, внаслСЦдок якоСЧ формуСФться виразна знижена поверхня (майбутня океанСЦчна западина), в осьовСЦй частинСЦ якоСЧ височить серединно-океанСЦчний хребет - результат постСЦйного виливання на пСЦдводну поверхню магматичних мас та СЧх подальшоСЧ кристалСЦзацСЦСЧ.

Субдукция - руйнування лСЦтосфери шляхом ковзання назад в мантСЦю пСЦд острСЦвнСЦ дуги, часто пСЦд кутом 45В° СЦ досягнення глибин принаймнСЦ 600 км.


Страницы: Назад 1 Вперед